***
Боцман Владленович теж припустився своїх стратегічних помилок у поводженні з річковиками. Власне, лише однієї помилки, але відразу, у першому ж рейсі на Усть-Дунайськ.
Він і сам не міг зрозуміти, навіщо він, піднявшись на місток після Очакова, не лише доповів, що якорі закріплено по походному, але й затримався в стерновій рубці, хоча в ній вже знаходилося принаймні три судноводії: - капітан, змінний капітан та третій помічник, - і присутність четвертого, хай і з дипломом морського капітана, була аж ніяк не обов’язковою.
Але і зрозуміти Владленовича можна. Ось пройдено останнє коліно лиманського каналу, доволі підступний вигин майже під 90 градусів. Залишилась по лівому борту вузька, як кинджал, Кінбурська коса, яку вже іноді перескакують найзаповзятіші пінні хвилі. Чути гуркіт прибою. І море вже приймає судно в обійми. Заходила рівномірно палуба під ногами. Зашипіла біла піна під вилицями судна. Вода вже гуляє по лавах. Враз обдало забутим йодистим запахом хвиль і свіжого вітру, і яскраво синій горизонт розпахнувся, як ворота у власну молодість. І ноги самі собою несуть старого моряка на капітанський місток, щоб горизонт став ще ширше, а даль ще неозоріша.
На місткові ж саме визначалися за локатором. А оскільки робили це аж втрьох, то йшло в них це діло через пень-колоду. То змінний капітан не міг знайти в радарі Санжейку, то третій невірно видавав пеленг на Великий Фонтан, а паралельна лінійка й транспортир летіли на хитавиці геть зі штурманського столу з-під руки Мартинсона, який все ще звикав до того, що це не річка.
Владленович спочатку подав транспортира, ненароком заглянувши у карту, потім підказав, який сигнал подає радіолокаційний відбивач на маякові в Санжейці. Потім якось саме собою погнав третього на ліве крило до пеленгатора. Третій побіг. Взяв пеленг на Тендру. Змінний поступився місцем біля радара. А оскільки визначатися й брати пеленги треба швидко, Мартинсон якось непомітно виявився відстороненим від штурманської карти. І всі троє дипломованих судноводіїв вже стояли статистами і лише споглядали, як їхній боцман ганяє між радаром і штурманським столом і одним звичним рухом кидає розчерки пеленгів з таких рідних одеситові маяків. У точці, де пеленги пересічуться, і є шукане місце судна. Але погляди усіх трьох судноводіїв уже пересіклися на Владленовичу.
Першим зрозумів, що відбувається щось не те, Мартинсон. Він переглянувся зі своїм змінним капітаном, глянув на все ще зігнутого над штурманським столом Владленовича, крякнув, залився рум’янцем вже по самі вуха, і противним голосом запитав:
- Владленовичу, а як там у нас з фарбуванням квартердека? (Не питайте мене, навіщо київські конструктори викопали це архаїчне слово з сивої вітрильної давнини, але кормова частина палуби на «Славутичах» звалася чомусь саме квартердеком).
- Сьогодні маємо закінчити, - ще нічого не підозрюючи відповів боцман.
- Сьогодні? Що ви з матросами вчотирьох вчора робили? Та я такий шмат один без валика, з самим лише пензлем, за три години пофарбую, - тут же підіграв Мартинсонові змінний капітан.
Третій помічник був ще вихованим молодим хлопцем і не сказав нічого, але став подалі від Владленовича. На всяк випадок.
І почалося. Щодня. Щоночі. Щоранку. Щовечора. Боцмане, боцману, боцманом, на боцмані.
- Хлопці, я ніколи так тяжко не працював, а я ж був матросом на таких пароплавах, що ой. На тому ж «Нахімові». Штрафний пароплав пасажирського флоту, Кримсько-Колимська лінія. Але і там якось легше було, – раз по раз жалівся нашій гоп-компанії «тупокінечників» Владленович на наших пивних посиденьках у Білгород-Дністровському ресторані «Галера», у миколаївському пивбарі «Кальмар»,чи... та яка різниця де? Адже пресинг не припинявся по всій орбіті від Галаца до Комсомольська і назад. Хіба що в баласті “трюми” фарбувати не можна, бо в них саме, от нескладуха, воду приймають. Але Мартинсон ще щось вигадував.
Тим самим Мартинсон вліз у парафію старпома, чим Анатолійовича трохи образив, і власноруч ходив у наглядачах за боцманом та матросами. І вічно його щось не влаштовувало. Ні, таким злопам’ятливим бути не можна навіть непитущому.
Це тільки здається, що на щойнозбудованому судні боцманові та матросам нема роботи. Може на щойнозбудованому у Фінляндії і нема, а на суднах радянської побудови усю першу навігацію екіпаж тільки те й робить, що переробляє, перефарбовує, переварює, перестругує, перепилює те, за що робітники заводу вже отримали премію. А Мартинсон ще й великодушно прийняв пароплав з непофарбованими трюмами (чи то пак, баластними танками, як сказали б моряки). Думка його може й була слушною, бо судно випихали з заводу перед Новим роком, під загрозою була вже згадана премія. Ой нафарбували б ті маляри. І Мартинсон домовився, що візьме фарбою. А пофарбувати якісно, на віки, розраховував силами власної команди. З боцманом на чолі, саме собою.
Вже з іншої заяложеної платівки лунало в усіх закутках пароплава.
Я ж тоді здебільшого думав про свої стратегічні помилки і помалу виховував наших штурманів у морі, якщо мав час і натхнення.
Штурмани, звичайно, можуть образитися на мене за ці маленькі радистські хитрощі, але як інакше? Сказав третьому помічникові раз: “Не треба електрочайника до радара підключати”. Сказав вдруге. На третій раз мовчки прямуєш до агрегатки й викручуєш з блоку живлення запобіжники. І чекаєш. Прибіжать, куди подінуться. Радар не працює, визначитись неможливо, через чотири години підходимо до Прорви, караул.
І ось тут все залежить лише від витримки та акторських здібностей начальника рації. Ні в якому разі не можна жаліти кращого кореша-третього помічника й скорочувати його навчання до мінімуму. Треба взяти усі викрутки, тестери, осцилограф, якщо є, розкласти просто на місткові сувої електросхем і старанно повзати по них на колінах, викручувати блоки з локатора, втикати щупом тестера то в одну, то в іншу точку схеми, аж поки на місток не підніметься Мартинсон і не спитає незадоволено-тривожно:
- В чому справа? Що з радаром?
- А що ж з ним може ще статися, якщо від нього чайники заживлювати? Шукаємо.
- Євгене Олексійовичу… - як завжди з імені по батькові почне Мартинсон свою тираду, і лише Богові відомо, чим він її закінчить.
Ні в якому разі не слід здаватися вже на цьому етапові навчань. Потрібно продовжувати комедію. Хіба хочеш? Мусиш. Потрібно, щоб на місткові з тих чи інших причин побували усі штурмани і зарубили собі на носі: чайник та радар – дві речі несумісні. А ось тоді можна вже збирати все докупи, йти до агрегатної і повертати запобіжники на місце. І нехай знайдеться той третій штурман, який хоча б ще раз увімкне чайника до розетки, яка призначена лише для паяльника, або пропустить мимо вух якесь інше прохання начальника радіостанції стосовно електронавігаціних приладів.
Підступно? Так, та що поробиш. Я певен того, що таким же чи схожим чином виховували нетямущих радистів і штурмани. Чи то я цього разу був тямущим радистом, чи то річковики ще просто не виробили своїх улюблених прийомчиків, щоб і собі дресирувати радистів. Але я жодного схожого на трюк номера пригадати не можу. Хоча...
Мені іноді влаштовували вже справжні аврали. І хто? Старший механік Ізидорович. У нього була неподоланна звичка клацати тумблерами на пультах, електрощитках та апаратурі. Підніметься у стернову рубку, наклацається і піде собі. Я спочатку навіть думав, що він навмисне мені радара спалив. Увімкнув підігрів антени за тридцятиградусної спеки. Конструктори розраховували на тридцятиградусний мороз, за вищих температур підігрів не потрібен. І я вже насправді повзав по схемах, курочив радара, та ще й гасав потім по навігаційних камерах усього Дніпра в пошуках хитрого оптичного блока (ну навіщо було так складно, панове конструктори?) в якому від перегріву тріснула призма та дзеркальце. Найближчі хитрі блоки ФРП виробляли аж в Болгарії. А Ізидорович просто навіщось нажав кнопочку «Підігрів» і пішов з біноклем на крило роздивлятися дам у купальниках на дніпродзержинському пляжі.
- Та не пускайте ви механіка на місток, - просив я старпома та третього помічника.
- Хочете, транспарант лобзиком випиляю «Механіки, що ви тут забули»?
- Ех, молодь-молодь... – мрійливо журив мене в ефірі старший колега з одинадцятого «Славутича». – Я в себе цю кнопочку відключив в перший же день на борту.
Мої підозри щодо навмисності механічного клацання зникли лише тоді, коли Ізидорович влаштував на пароплаві справжню пожежну тривогу. Так само клацнув підігрівом лобових ілюмінаторів і пішов собі, бо нічого не відбулося, не задзеленчало, не задуло й не зашкварчало. А і не могло б. Бо це був нагрівач на обдув скла на ілюмінаторах, який в процесі «тюнінгу» пароплава після заводської збірки вже наглухо зашили панелями під червоне дерево, та ще й заткнули якоюсь синтетичною ганчіркою. Саме ця ганчірка і почала тліти. А оскільки тліла вона в системі вентиляції інтенсивно і була особливо вонючою, через якийсь час їдкий дим валив уже в усіх приміщеннях судна, аж до камбузу включно.
- А в тебе радіорубка горить, - обрадував мене Ізидорович, оскільки найбільше диму валило саме з-під моїх зачинених дверей. От хотілося йому, щоб в мене все згоріло, хотілося.
Але варто мені було втягнути носом той бридкий синтетичний дух, як я впевнено заспокоївся. Запах паленої ізоляції зовсім не такий, він приємний і запашний, я від нього тащуся, як від диму отєчества. Так і виявилося. Дим в радіорубку валив з вентиляційної системи. Аварійна партія з вогнегасниками, сокирами та ломами, очолена особисто старпомом, стадом слонів помчала через радіорубку на місток зривати обшивку з переборок.
- Де цей чортів... я кажу де цей Олександр Ізидорович? – не зрадив своїй звичці навіть матюкатися на ім’я по батькові Мартинсон.
- Щоб я жодного механіка на місткові, ні вдень, ні вночі, ні в сутінках... Щоб...
І таке цікаве насичене пригодами життя тривало у кожного з нашої гоп-компанії. І у старпома, і в повара, і в мене. Єдина радість – розвалитися в якомусь ресторанчикові біля порту в Ізмаїлі, чи в Рені, надудлитися пивом чи молдавським вином по саму марку, відпочити від цього мандрівного цирка, що все кружляв, і кружляв, і кружляв по своїй гастрольній орбіті. Ми навіть не зразу помітили, що Владленович більше на наші посиденьки не ходить. Сидить на борту, як сич.
- Він уже і на вечерю не завжди ходить, - підлив олії у вогонь повар Сашко.
- Запаше Мартинсон боцмана, - сказав я.
Старпом Анатолійович поки відмовчувався, лише знизав незадоволено плечима. «А що я можу?»
- А все тому, що непитущий, - продовжив повар Сашко.
- Людина, яка не випиває – або хвора, або велика падлюка, - пригадав я народну мудрість.
- Або придурюється, - хмикнув Анатолійович.
- Та випивав він раніше, я питав у колег. Це його курс партії нанівець спаскудив. Ти знаєш, як він хотів назвати наш «Славутич», коли запропонували нещасливий номер пропустити? «19 Партконференція»! Добре, що змінний його переконав, що краще вже під 13 номером, але щоб тип судна відразу зрозумілий був. Скажеш диспетчерові по УКХ: «Славутич», - він одразу і розуміє що до чого.
- Слушно-слушно, - мугикнув я.
І ми обидва зі старпомом розреготалися.
- Та розкажіть же що до чого, - ледь не образився на нас повар, який нічого не зрозумів. Щоб не образився на мене і читач, я таки переповім цю історію і вам, а не лише поварові, хоча вона вже й зайва для цього оповідання, яке і так вже перетворилося на якесь збіговисько анекдотів. Але що маю робити? Море – це прозорий смуток, річка – це регіт. Гомеричний. Котляревський.
***
Капітан одного із запорозьких “Славутичів” на прізвище Хоменко саме проходив отого буя в зоні розділу руху під Одесою, без якого річковики ну ніяк не могли потрапити на Дунай, коли його по УКХ станції викликав одеський дистпетчер порту:
- Капітан Хоменко, відповідайте диспетчерові.
Капітан трохи здивувався, що одесити вже вивчили його прізвище, знизав плечима, але слухавку взяв.
- На прийомі капітан Хоменко.
- Ви пальне вже прийняли з танкера?
- Прийняли ще вчора, - відповів капітан. Вчора вони дійсно забункерувалися на верхньому рейді в Херсоні.
- Скільки тонн пального прийняли? До Сингапуру вистачить?
- Спитаю зараз у механіка, - відповів капітан Хоменко. Хоча його б вже мало насторожити, чого це його “Славутич” Одеса направляє на Південно-Східну Азію через шість морів та один океан. Він викликав механіка і незворушно доповів диспетчерові:
- Механік каже, що не вистачить, доведеться по дорозі бункеруватися.
- Прийнято, - поставив собі галочку диспетчер.
- Скільки контейнерів ви вже завантажили?
- Так цеє. Я поки ще не з контенерами, в мене окатиш на Ізмаїл.
- Так ви ще не вивантажились? – закреслив щойнопоставлену галочку диспетчер.
Цікаво, що лише ці двоє ще не здогадувалися, що відбувається, і продовжували неабияк дивувати одне одного своїми репліками на визивному каналі, а весь ефір вже реготав, рипів, скиглив, плакав і скавучав голосами вимушено присутніх при розмові штурманів та капітанів.
- З яким судном я говорю? “Капітан Хоменко”, це ви? – запідозрив нарешті щось диспетчер.
- “Славутич-7”, капітан Хоменко на дроті.
А на дроті вже був не він, а цирк. Ну хто ж міг насправді знати, що коли один з капітанів Хоменків вже перевтілився у контейнеровоза, другий капітан Хоменко саме проходитиме повз нього на “Славутичі”? Лапки та інші розділові знаки через телефонію не проходять.
І от скажіть мені, люди добрі, щоб сталося з тим одеським диспетчером, коли б він замість простого і зрозумілого “Славутич-7” отримав у відповідь на своє :“З ким я говорю?”- “З дев’ятнадцятою партконференцією”?
***
Але повернімося до нашого столика у Білгород-Дніпровському, чи Запоріжжі, чи... яка різниця? Знаю точно тільки, що не у Комсомольську, бо там був єдиний ресторан на все місто, і якими б звивистими фарватерами, якими б мікрогрупами, не вирушали моряки з судна, однак всі зустрічалися за сусідніми столиками і командний склад, навіть Ізидорович, старанно робив вигляд, що не помічає нижніх чинів. Між тим, усамітненість – запорука будь-якої змови. А йшлося саме про змову.
- Їдьте до Києва і все, - зайшовся вже трохи клюкнутий повар Сашко.
- Їдьте, і запитайте, ким я був на пасажирі «Євген Вучетич» цілу навігацію.
- Ну і ким же? – не вловили поки що ми зі старпомом розбігу його думки.
- Барменом у барі. На синій палубі, - пояснив Сашко.
- І за цілу навігацію я не зустрів жодної людини, а в Києві під річковим вокзалом до нас вчащали навіть геть непитущі футболісти, яка б відмовилась від віскаря «Джоні Волкер». Івана Яремчука знаєте? Ну, правий хавбек «Динамо». Вже як супротивився, але коли побачив цю етикетку, махнув рукою. Була-не була...
- Слухай, до чого тут футболісти? – все ще не розуміли ми.
- Для боцмана, колишнього колеги-рибалки... чи то-пак, рибінспектора, тьху, мені пляшки «Джоні Волкера» не шкода. Зараз же іду до «Альбатроса» і купую за бони!
Мабуть ми все ж таки сиділи в Херсоні, якщо вже про «Альбатрос» зайшлося. Але я все ще не розумів. Старпом виявився більш метикованим.
- Ага. Я тобі дам, а ти виставиш перед митницею на стіл. Скажеш, що горілки на базі не було, і старпом наказав таку ставити...
І вони вдвох задоволено зареготали. І вже я відчував себе ображеним, бо нічого тямив.
- Слухай, ну от що по-твоєму вчинить наш рідний Мартинсон, коли побачить перед митницею на столі в кают-компанії пляшку віскаря «Джонні Волкер»? – запитав мене Сашко.
- Тільки не віскі, - підправив старпом. – «Волкера» він ще чого доброго у Києв до диспетчерів повезе. «Амарето». Старе добре «Амарето». Маю пляшку.
Ось так і склалася ця змова. Ось так і був порятований боцман Владленович. Бо лови Мартинсона на «Амарето» завершилися повним успіхом. Ще б пак, знай як з рибалками, спецами по наживці, зв’язуватися. Тріумфуючи, ми навіть забували, що правильного живця нанизав якраз старпом, який колишнім рибалкою аж ніяк не був.
Мартинсон не тільки поцупив ту пляшку зі столу і замінив її горілкою зі своїх запасів, але й «розв’язав», порушив надиханий улюбленою партією сухий закон, спокусившись на «Амарето». І пішов у піке. Він вже не міг зупинится. Він заперся в своїй каюті із дзеркалом і не виходив на місток навіть у шлюзах. Сашко носив йому їсти на таці, як в п’ятизіроковому готелі, але позаяк спальня була окремо від кабінета, здогадувався про те, що наш рідний капітан ще живий, лише по недоїдках, які залишались на тарілках замість страв.
Чесно кажучи, такий шалений “успіх” нас навіть дещо приголомшив. Ми розраховували на значно менший ефект. Людина, яка увійшла в такий штопор, може і не перестала бути великою падлюкою, але їй вже було якось не до боцмана. Чи є у правила про падлюк зворотня дія? Тобто, людина, яка випиває, ні в якому разі не хвора, і не падлюка? Не певен.
Що цікаво, пароплав продовжував, як супутник, крутитися на своїй орбіті. Швартовки, навантаження, довантаження, шлюзування – все йшло своїм ходом, бо капітан ходову вахту якраз не стояв, для цього були змінний та два помічники. Рейси трапилися на Ізмаїл та Рені, без закриття кордону, тож не потрібно було також виходити на зустріч з комісією митників у Херсоні та Галаці.
Боцман Владленович очухався, повеселішав і навіть став вимагати у Сашка добавки на обіді. І взагалі став скидатися на людину, бо старпом принаймні не стояв над душею з секундоміром – коли зробиш, тоді зробиш. Проте, потім виявилося, що причиною його гарного настрою було не тільки це.
А ми, причому це “ми” вже було всеохоплюючим, до мотористів та практиканта з училища включно, вже неабияк нервувалися відсутністю Мартинсона. Особливо змінний капітан та старпом. Ну скільки можна пити ту амарету та горілку, ну скільки поцупленої після митниці горілки могло бути в каюті капітана? Скільки ще нам ходити по штрафних колах на Ізмаїл, чому міг зарадити лише основний капітан, аж ніяк не змінний?
- Спирт, - пригадав я. - Гідролізний. Він його у стармеха конфіскував.
- Поки все не видудлить, не припинить, - махнув рукою змінний капітан. – Я його знаю. Скільки там літрів залишалося? Ого. Неси з пожежного щита сокиру, будемо каюту відкривати.
Судно стояло під вивантаженням гвінейських бокситів в порту Леніна, що якраз над Запорозьким однокамерним шлюзом, між іншим, найбільшим шлюзом Європи. Коли заходиш в нього знизу, небо бачиш у вузькій щілині в 38 метрах над головою. В порту Леніна до екіпажу завжди приходили на борт якісь гості. Тож я не здивувався, коли побачив на крилі містка незнайомця з блідим обличчям, впалими щоками й задумливим поглядом. Я поспішав до сокири, наче мене закликав Герцен, не до незнайомців мені було. Але щось примусило мене оглянутись і упізнати картату ковбойську сорочку. Боже правий, це був Мартинсон. Я не познав свого капітана, якого бачив кожного дня чи не з десяток раз протягом ось уже чотирьох місяців.
Воно й не дивно. Питомий Мартинсон був рум’янощоким колобком, а зараз щоки його потікли вниз, обличчя осунулося, схудло – викапаний чахлик невмирущий. Знайомий незнайомець плюнув між бортом та причалом і непевною ходою увійшов до рубки.
- Сокирам відбій, вибачайте, Герцене, - вирішив я.
Коли через деякий час я нарешті насмілився заглянути до рубки, бо здогадувався, що можу там побачити, змінний капітан якраз закінчував фразу:
- Ми тут зібралися гроші зароблять, чи горобцям дулі тикать? Ти думаєш, жарптицю за хвіст упіймав, все тобі дозволено? Я з диспетчерами виходив на зв’язок по селектору. Перший – на Галац, другий – на вертушку, третій – знову на Ізмаїл, - сказав змінний і поставив Мартинсона на палубу, бо весь цей час тримав його за ременя на витягнутих руках перед собою, попри те, що Мартинсон пручався і дригав ногами. Так, нехилим дядьком був наш змінний. З ним було б добре дуби вернути та гори крутити. Втім, виявилося, що і алканавтів до тями приводити з ним теж було непогано.
- Хто попереду? – кволо спитав Мартинсон. – Диспозицію сьогодні приймали?
Я приніс з радіорубки диспозицію на 12-00.
- Гірей в баласті перед мостом у Дніпропетровську та Ярмакас з рудою під вивантаженням у Дніпродзержинську, - вичитав змінний наших найближчих конкурентів на цьому етапі.
Геть не кепсько. Самі генерали. Знову на Ізмаїл?
- Води… - кволо попрохав Мартинсон, і я вже побіг був за графином, коли він змінив замовлення.
- Кави… - вже не так кволо попрохав він, але знову передумав:
- Смоли гарячої. Через скільки часу нас вивантажать?
- Закінчать десь через годину. Потім ще зачистка бункера.
- Петре Володимировичу, яка в червону армію зачистка? Самі зачистимо на переході до Дніпра. Боцмана до мене…
Це вже був наш капітан Мартинсон, такий знайомий, передбачуваний, вредний, жадібний і рідний.
- Обидва “Славутича” попереду без радистів. У Київ поїхали. Якщо це може мати значення, - сказав я.
- Звідки знаєш? – перепитав змінний.
- Знаю точно, - відповів я, не конкретизуючи.
Це і був мій генеральний прорахунок у спілкуванні з річковиками. Я не здогадався вимкнути гірокопаса в Херсоні першого ж разу, як робили усі мої колеги, щоб з чистим сумлінням поїхати до Києва, бо радист на Дніпрі насправді не потрібний – чудовий УКХ зв’язок з Києвом через селектор з будь-якого порту. Тримав мене на борту лише спиртожерний гірокомпас, який за такої спеки гудів ревуном, і кидати якого напризволяще було не можна. У наших же штурманів тепер уже увійшло у моду ставити на автокерманича, щоб пройти триста метрів річкою від буя до буя, і зарадити цьому було пізно.
- Може мати значення, - зрадів змінний.
- Вони диспозицію не приймають, і не знаютимуть де ми.
Ми включалися у гонку за рейс на Галац не з кращої позиції. Але мали в рукаві туза козирної масті. Козирем сьогодні була раптовість.
Зачищати бункер під мітлу змінний вигнав геть усіх по авралу, ледь судно відійшло від причалу і впоралися ми з цим ще до аміакопроводу. Ну, це теж картинка з того ватамана, який сидить вже і в моїй голові: срібляста труба на розтяжках, схожих на пішохідний міст на Труханів острів, перекинута через Дніпро на такій височині, щоб під нею могли проходити пароплави, не завалюючи щогли. Якраз напівдорозі від Запоріжжя до Дніпропетровського моста, перед яким чекав на розводку Гіренкявічус.
Після цього амміакопроводу знову з’явився на місткові Мартинсон. Вже старанно поголений і зачесаний, навіщось у форменному кітелі. А оскільки рукави були вже нові, не ковбойські, він витяг з них ще одного туза, і знову козирного.
Скільки б не надривались наші дизелі, яким би сизим димом не диміли наші фальштруби, як би швидко не оберталися наші гвинти, як би не дрижчала від вібрації наша корма, пересуваючи тарілки по столах в каюткомпанії, Гірей був першим на черзі для проводки в розведений міст. Так, зараз ми відігравали чотири години ходу, але в міст іти мали все одно другими, і наш козир – раптовість - вже переставав грати, наче в Гірея був джокер на руках. Тому Мартинсон і вирішив одразу світити й другого козирного туза.
- Боцмана та старпома до мене. Андрію Анатолійовичу, пошліть когось закрити шандори, Владленовичу, готуйте усі пожежні рукави. Приймаємо воду у бункер.
- Він хоче йти у міст без розводки, - пояснив мені Анатолійович. Завалюй свої антени та щогли на фіг.
Річкові пароплави саме цим і відрізняються від морських. Геть усе, що виступає над дахом рубки, антена радара, щогли, навіть головний магнітний компас, в них завалюється, щоб пароплав міг проходити в низькі мости. Щоправда, не такі низькі, як залізничний міст у Дніпрі. Поки я возився зі своєю частиною, на пеленгаторний місток піднявся і змінний та став прикручувати до огородження три дротинки. Дротинки були різної довжини.
- Навіщо це? – здивувався я.
- Побачиш, - хитро засміявся змінний. Сміявся він, як виявилося, недарма. Я таки справді побачив. Трохи пізніше.
Поки я з усім упорався і виглянув з крила містка вперед, бункер перед рубкою вже нагадував басейн, а не гвінейський пляж. Боцман та матроси закріпили пожежні рукави, вода струменіла в бункер і виливалася з нещільностей у шандорах, як в задачці про басейн та труби, але вливалося безсумнівно більше, ніж виливалося. Через якусь годину в цьому басейні вже можна було б здавати норми ГТО. Осадка пароплава, таким чином мала зрости, а висота найвищої його точки над водою зменшитися. Найвищою точкою і були тепер оті дротиники довжиною 15, 10 та 5 сантиметрів.
За бортом вже неслися околиці Дніпропетровська, усі штурмани вишикувалися на правому крилі містка з біноклями. Мабуть, був якийсь вирішальний, але незрозумілий мені момент.
- От не доведе їх до добра автокерманич на річці, геть усі на крило вискочили, - подумав я.
Біноклів було менше, ніж штурманів, і їх передавали один одному, але дивились усі в одну точку.
- Футшток, - пояснив старпом. - Він визначає рівень води у ріці, і чи проходимо ми в проліт моста.
- І проходимо?
- Як тобі сказати…
Нерозведений розвідний міст вже показався вгору по течії. Вже навіть було видно такий само, як в нас, “Славутич” Гіренкявічуса на якорі трохи ближче до правого берега та “Дніпровець” Шестунаускаса поруч з ним. Ну, добре ще, хоч цей не з наших перегонів. Кавуни на Київ везе. “Дніпровці” саме для цих кавунних перевезень і купували колись, але зараз вони вже сприймалися екіпажами, як щорічна обтяжлива повинність. Панщина.
Обидва генерали стояли на містках і про щось перемовлялися, коли наш Мартинсон при повному параді, навіть у кашкеті навіщось, вийшов на крило містка і взявся за ручки дистанційного пульту керування машиною. Він навіть не глянув на генералів, коли проходив повз їхню якірну стоянку.
Якщо до цього генерали могли розмовляти про якихось своїх хрещеників, то від цієї миті, я певен, говорили вже тільки на професійні теми. Я вже і без бінокля бачив, як Гірей примружився, кинув погляд на наш “Славутич”, перевів його на другий проліт мосту,
на нашу ватерлінію-на міст,
знову на ватерлінію- знову на міст,
і похитав головою, заперечуючи. А Шестунаускас, який проробляв приблизно такі ж маніпуляції, виставивши перед собою на довжину руки, як художник, піднятого догори великого пальця задля масштабу, навпаки, помахав Гірею вже вказівним пальцем і закивав схвально. Гірей продовжував хитати заперечно. Шестунаускас – схвально. Схоже було, що на нас щойно побилися об заклад.
Міст невідворотно насувався на нас, вирувала хвиля навколо могутніх гранітних биків, показуючи силу течії, металеве мереживо прольотів насувалося все ближче, і вже було видно заклепки на його могутніх балках. Від них вже відбивалася луна, і ми чули спереду рохкання наших же дизелів. Міст розростався, закривав собою небо й сонце, вже не було нічого крім мосту і нашого задраного догори носу, що вже втягувався у проліт. Господи, який же він низький! Ми не пройдемо, нізащо не пройдемо!
- Пройдемо! – вголос заперечив моїм панічним думкам Мартинсон, і перевів обидві ручки керування дизелями вперед до останньої позначки.
Кажуть, що коли судно отак газує, гвинти вигрібають воду з-під корпуса і виникає так звана швидкісна просадка, судно глибше занурюється у воду на якісь там п’ять чи десять сантиметрів. Не знаю, не міряв.
Міст навис над всім, що було до того, і всім, що буде після. Він зжер наше небо, він летів назустріч зі звуком поїзда, що проноситься повз платформу, і підсвідомо хотілося втягнути голову у плечі, щоб не зачепити нею за його риштування. Миттєва тінь покрила пароплав, запанувала запоморочлива тиша, хоча я певен, що дизелі продовжували скажено рохкати,
і…
і…
і…
ми вискочили з іншої сторони до сонця, життя, жінок, шампанського, Монте Карло, мундіалів, Формули-1, омарів у ресторанах і окатишів на причалах. До кучугур, дюн, барханів окатишів у Комсомольську. І вези їх, куди серце просить, хоч у Сингапур, хоч у Монте Карло, хоч у Галац. Ізмаїл відпадав. Друге місце в цих перегонах мало належати нам по праву.
Але друге місце, це, як ви пам’ятаєте, була вертушка, а ще не Галац. Попереду ще залишався Ярмакас у Дніпродзержинську.
Коли я виліз на пеленгаторного містка повертати в робочу позицію антену радара, там вже стояв боцман Владленович і чухав потилицю, забувши, навіщо його сюди послано.
- Дивися, - вказав він мені на ті три дротинки.
Дві з них було зігнуто. Це свідчило про те, що ми проскочили моста із запасом лише у 5 сантиметрів.
- Все. Йду до механіка позичати капелюха, - сказав я.
- Навіщо? – не зрозумів Владленович.
- Щоб зняти перед Мартинсоном. Не ображайтеся, Владленовичу, але жоден морський капітан цього не повторить. Ніколи.
Цю мою фразу почув також і змінний капітан, що саме піднявся на пеленгаторний місток дивитися на ті ж дротиники:
- А коли мостом йде вантажний потяг, він просідає на 20 сантиметрів, - пояснив він для повноти картини.
***
Що тільки не робить з людьми автоматика. Особливо з письменниками. У часи мого тестя Миколи Семеновича передати напруженість гонки на випередження авторові було легше легкого. Автор просто спускався слідом за моїм тестем до кочегарки, хапав кочегарську лопату, і махав нею у вічній спеці кочегарки, кидаючи вугілля у пащеку топки. Чим інтенсивніше махав лопатою автор, чим більше поту котилося по його чолу й спині, тим інтенсивніше вирувала вода у котлах, швидше ходили поршні у велетенських циліндрах, розкручуючи маховики, і теж жива істота – машиніст – інтенсивніше бігав з відерком мастила та квачем навколо парової машини, та вручну змащував усе, що замазки тої потребувало. І коли пароплав збільшував хід, це теж було видно по обертах гігантських гребних коліс, занурених у воду лише на третину, і чутно по тому, як часто шльопають по воді пліци. Усе було наочно і зрозуміло, хоч зараз у кадр.
А що має робити автор сучасний? Ні, ми з вами, звичайно, спустимося зараз у машину, попри те, що на вході до цього суднового пекла висить такий само, як над капітанським містком, транспарант, але вже з написом “Радисти, що вам тут робити?”
Є що робити, саме внутрішню трансляцію в машині вибило. Затуляйте вуха і готуйтесь спілкуватися з механіками на мигах. Бо скільки не кричи у цьому грохоті й гуркоті, скільки не нахиляйся майже до вуха Ізидровича, все ніхто тебе не почує. Ходять ходуном поршні над двома головними дизелями, стукають клапани, стискаються та розпрямляються якісь пружини, обертаються якісь вали, і усе судно ловить дрижаки та вібрує від того обертання.
Ізидорович, все у тій же незмінній тільняшці та березентових штанях, якраз щось кричить на саме вухо другому механіку:
Механік нарешті розуміє і всього лише йде до пульта і натискає якусь кнопочку. На гуркіт дизелів накладається якийсь новий звук. Запрацював насос. З найглибших надр машинного відділення, з самої преісподні, з коридору гребних валів, вилазить вахтовий моторист у шумозапобіжних навушниках і щось кричить вже на вухо Ізидоровичу. Ізидорович натискає ще одну кнопку. І ось нарешті шум дизелів перекриває ревун та мигання червої лампи у плафоні. Це я відремонтував-таки трансляцію. Ізидорович бере танкістський шолом із гарнітурою, прикладає до вуха навушник, кричить щось у мікрофона:
- ПОГРІБ!
- СЛУХАЮ, ШПАКІВНЯ!
Так традиційно дражнять одне одного машинне відділення та місток, найнижче та найвище приміщення судна.
Ізидорович кричить ще щось і йде до трапу. Мабуть, на місток його викликають, тимчасово забувши про усі транспаранти.
Після задухи й диму машини на верхній палубі прохолодно й свіжо. Судно летить повз фантастичний краєвид з лівого борту. Домни, ще домни, фіолетові дими з труб, вагонетки, що вивертають ще розпечений шлам на шламосховищі, бульдозери, що згрібають і трамбують цей шлам. Вночі все це, увесь берег, ще й світиться, як жар, коли його вигрібають з печі. Але ми проходимо Дніпродзержинський металургійний комбінат ще засвітло, на старпомовій вахті.
Чи вивантажив вже свою руду Ярмакас? Чи вийшов з порту, чи заскочимо ми його зненацька, як Гірея? Зараз, за цим ось поворотом, усе стане зрозумілим. Ні, не проскочимо. За поворотом видно “Славутич” на фарватері метрах у двохстах попереду, а до Дніпродзержинських воріт та шлюзу залишається не так вже й багато. І вже десятки років нема тих кочегарів, на яких можна було б пригримнути, пообіцяти їм прибитого до щогли золотого дублона, ублагати, сказати їм “Хлопці, треба кров з носу”, - сама лише автоматика.
З ходу, перш ніж Ярмакасовий старпом нас помітив у кормовий іллюмінатор, ми скоротили відстань метрів до ста, а потім вже і Ярмакас вискочив на крило, пихнуло сажею з білої з синьою полосою конкурентської фальш-труби, вони теж напіддали до самого повного. Але відстань продовжувала скорочуватися. Не питайте мене, що грає роль, коли женуться два однотипні пароплави, сістер-шіпи, в яких усе за одним і тим же проектом. Грати роль може геть усе.
Ярмакасів “Славутич” на півроку молодший за нашого. Його спускали на воду влітку, а наш взимку. Хто його зна, що для корпусу судна краще. В нас різні запаси палива та води на борту. В нас пального, мабуть, менше, бо Ярмакас саме приймав пальне у Дніпродзержинську. Ярмакас щойно вийшов з порту, дизелі у нього ще холодні, підвищувати оберти йому можна лише дуже обережно, поступово, а від наших дизелів вже аж пашить. Дно його “Славутича” могло більше обрости мушлями, хоча ми й постійно змінюємо свою забортну воду з морської на прісну та навпаки, та якісь мушлі та водорослі все ж наростають. В ремонті між двома навігацями наші мотористи наловили у трюмах вже величеньких і абсолютно білих крабів. Якось же вони туди потрапили.
Пригадую, як у ніч перед училищними перегонами з греблі, ми витягували на берег свою шлюпку, щоб надраїти її днище зубним порошком. Нам не давали покою лаври 10 роти, училищного чемпіона зі старшого курсу, бо, хоча ми й були вже двічі чемпіонами Чорноморського басейну, та лише тому, що 10 рота саме була на практиці. В училищних гонках ми не перемагали їх до того жодного разу. Бо коли змагаються рівні за силою команди, перемога залежить від таких дрібниць, як щедро змазані кочети, підігнані індивідуально під кожного гребця весла та упори для ніг, і навіть - від ваги стернового.
За цим параметром Мартинсон явно поступався огрядному Ярмакасу, який у двері рубки міг вже проходити лише боком. Обидва вони вже відсторонили від штурвалу та ручок машини геть усіх посередників, і стояли на крилах містків, поглядаючи то на супротивника, то на фарватер попереду. Мартинсон навіть пригнувся й присів трохи, неначе літаючий лижник перед стрибком. Нам вже залишалося відіграти лише половину корпусу.
Так само уклякли в у різних позах вздовж бортів і обидва екіпажі. Третій помічник Євген Олексійович навіть навіщось впирається плечем в колону-піллерс на крилі містка, наче штовхає вперед своє судно. Усі мовчать, усі напружено спостерігають, як наші пароплави вже вирівнюються, і летять вперед ніздря в ніздрю, кнехт у кнехт, клюз у клюз. Бо ми, якими б ми не були у своєму внутрішньому житті на борту, як би ми не сперечалися, яких би каверз одне одному не влаштовували, на яких тупокінечників та гострокінечників не ділились би, якою б мовою не матюкалися, навіть морди одне одному як би не били, все рівно ми – одна команда. І момент істини для нас вже настав. Усі розбори польотів, усі образи й скарги потім, усе потім.
Але Ярмакас додав обертів і знову трохи вирвався вперед, на якісь метри. Щойно вибігав на місток його стривожений механік і щось йому кричав і розмахував руками. А фарватер попереду все вужчав і вужчав, і ми сходилися бортами все ближче і ближче, і летіли у Дніпродзержинські ворота, і ніхто з наших капітанів не хотів поступатися.
Дніпроджержинські ворота зовсі не схожі, наприклад на Залізні Ворота на Дунаї. Там бескиди стискають русло річки залізною рукою, сходячись своїми гранітними кряжами майже впритул, і Дунай вирує у цій тіснині, несучи свої бурні мулисті води до моря. В Дніпродзержинських воротах, власне, все те ж саме. Гранітні кряжі, пороги, течія, але усе те сховали під воду будівничі Дніпрогеса ще в 1932 році і сторонньому спостерігачеві відкривається широченна річка, пляж, гайок на іншому березі. І чому ці дві скажені самоходки зблизилися майже впритул, на постріл з Ярмакасової рогатки, і ніхто не дасть дороги іншому?
Тому що розходитися вже пізно. Ми на повному ходу вскочили у ті невидимі “ворота” борт до борту, і ми все ще програвали Ярмакасу 5 чи десять метрів.
- Стармеха на місток! – кричав старпомові Мартинсон, ще дужче нахилившись уперед.
- Олександре Ізидоровичу, мати моя жінка, відключай автоматику на хрін! Форсуй, як тільки можна!
- Двадцять хвилин, Жоро, не більше, - попереджав Ізидорович, перш ніж скотитися до своєї преісподні трапом.
Ось це тільки і залишається сучасному авторові, щоб показати напруженість моменту, йому доводиться автоматику відключати на хрін.
Мартинсон же розпрямився і посміхнувся, лижник стрибнув і вже летів у повітрі у своєму кращому за все життя рекордному стрибкові.
- А що, Ярмакасе? Рушниці сьогодні нема? – радісно гукнув він своєму супротивнику. І мені стало зрозуміло, у кого саме стріляв Ярмакас з містка свого “Мирогорода” минулого разу.
Перегони гребних шлюпок проходять зазвичай на двокілометровій дистанції. І десь за сто метрів до фінішної стрічки стерновий зазвичай командує “Фініш!” Але це означає не кінець перегонів, а початок останнього, фінішного ривка. Економити сили вже не треба, усі їх, скільки там ще залишилось, треба вкласти у цей ривок. І увесь екіпаж починає, як недорізаний, кричати з кожним гребком:
- І-раз!
- І-раз!
- І-раз!
І шлюпка летить уперед скаженими стрибками. Часто усі перегони вирішуються оцим умінням команди фінішувати. Ми фінішувати уміли.
Ми “зробили” Ярмакаса, ми “робили” його, невпинно відвойовуючи сантиметр за сантиметром, вириваючись вперед метр за метром, і нарешті ми випереджали його вже на цілий корпус. І Ярмакас здався, зменшивши оберти і пропустивши нас вперед. Бо обходили ми його з правого борту, і хай там як, опинялися ближче до швартовної стінки перед шлюзом, і мали першими подати швартови на кнехти, що і визначало переможця, як доторк до стінки басейна у плавців.
Старовинне річкове правило “Перший на шлюзі – перший під вантаж” набирало чинності. І першими на шлюзі були ми.
Коли команда гребців фінішує першою, стерновий командує: “Весла на вальок!” І всі гребці підхоплюють весла й задирають їх вертикально догори, вирівнявши лопаті. І холодна цілюща вода тече з лопатей вниз по веслу і по ще гарячих здертих у кров долонях. Це – мить трімфу. Усім іншим екіпажам їхні стернові просто командують “Весла по борту!” і вони втомлено валяться спинами на банки.
Мозолі на долонях і, звиняйте, на задниці, у мене зійшли тільки через десять років після того, як наша рота таки стала чемпіонами училища. Отака вона – гребля, спорт справжніх джентельменів. Спитайте хоч в Оксфорді, хоч в Кембріджі.
***
Перед Херсоном боцман Владленович запросив усю нашу гоп-компанію до каюти і виставив на стіл пляшку віскаря «Джонні Волкер», хоча ні я, ні старпом, ні... Клятий Сашко, мабуть все ж таки вибовкав подробиці нашої змови.
- Спасибі хлопці, - сказав Владленович.
- Списуюсь я. Сесія в річковому училищі починається. До Херсона мають надіслати підміну.
І жоден з нас навіть не запитав боцмана, планує він повернутися назад, чи буде проситися в кадрах на інший пароплав. Все було і так зрозуміло.
Моряки відносяться до розставань напрочуд легко:
- Ну, не тримайте зла хлопці, якщо щось не так.
Та й по тому.
Коли і я списувався зі “Славутича”, Ізидорович, мій найбільший антагоніст на борту, дістав з рундука і подарував мені нову тільняшку, чим неабияк розчулив. Це зараз у тільняшках вже ходять чомусь геть усі війська, навіть мєнти, а в ті часи це ще однозначно ідентифікувало саме моряків та річковиків, і тільняшки були в дефіциті.
- І кортить тобі списуватись? – спитав старпом.
- Нам не сьогодні-завтра підвищать морський клас і відкриють Егейське море та Адріатику.
- Знаєш, хочеться джазу, - відповів я старпому.
Але історію ще не закінчено. Моряки легко розстаються, але як ніхто вміють цінувати несподівані зустрічі з друзяками будь-де на мапі цього світу.
Я побачив рідний “Славутич” в судноремонтному заводі в Одесі десь через рік. І зайшов на борт, попрохав викликати старпома, ним виявився все ще Анатолійович, і ми, зраділі несподіваній зустрічі, пішли тяпнути, гм, “Амарето” в його каюті.
- Казав же тобі, що клас Регістру нам підвищать? Ось і маємо. Після ремонту ми вже будемо – справжній морський пароплав. Мабуть, з’їдять мене тепер під закусь, морському пароплавові - морських судноводіїв. Сам Мартинсон претендує щонайбільше – на місце третього помічника.
- А капітаном кого ж вам посадять.
- Ну, сам ти вже сидиш, це добре. Але тримайся про всяк випадок. Вже посадили. Владленовича.
Я уявив капітана Владленовича та третього помічника Мартинсона і зареготав. І тут старпом виголосив оту найкращу похвалу моїй роботі за все життя, від якої мені захотілося матюкнутися. Я вже писав про це в іншому оповіданні, але повторюся, фраза того варта:
- Знаєш, коли замість тебе прийшов інший начальник, ми зрозуміли, що ти ПРАЦЮВАВ.
- Кляті ви “піскадори”! Дякую, аж підскакую.
Щоб помститися, я розповів старпомові деякі подробиці виховання радистами судноводіїв, але старпом ніскільки не образився, а навіть розсміявся.
- А я і так здогадувався. І про вашу радистську змову з “Генералами піщаних кар’єрів” в курсі. Тільки от марно ти наших генералів “піскадорами” називаєш. Ти самий “піскадор” на цьому борту і був.
- Як це? Не зрозумів я.
- Ти б хоч поцікавився, що ти крутив по трансляції чи не кожного дня. Я тут в румуна знайомого, теж старпома, питав у Галаці. “Pescadores” португальською – “рибалки”.
***
ЗІ. Від деяких авторів не так то просто здихатися. Вибачайте, читачу, прошу ще хвилину вашої уваги для післямови.
Коли мені знадобилося знайти для цього оповідання той португальський текст пісні, я досить швидко довідався, що автором «Маршу рибалок» є славетний бразильський музика Дорівал Кайммі. Але далі я був вимушений просити допомоги друзів, бо Pescadores було єдиним португальським словом, яке я знав. Тексти шукали мені усім інтернетом, допомогали мені три росіянина, два білоруси, одна японка, що провела дитинство саме у Бразилії, та один кубинець, що вчився саме в Україні. І спільними зусиллями віднайшли навіть більше, ніж мені було потрібно.
Виявилося, що у Дорівала Кайммі було аж два варіанти цієї пісні. Один – бадьорий марш з барабанами, який я і крутив по трансляції, і який я навів у тексті:
Ідуть у море всі мої човни
На працю йдуть. Щаслива путь
Дай Боже ще повернуться вони
Багато риби привезуть
Зі мною вернуться всі компани
І Богу дякуватимемо ми
Але був ще інший варіант, «Рибальська сюїта», як виявилося, - сумна і щемна. Це було зрозумілим навіть з підстрочника, виконаного тим кубинцем, досить недосконалого перекладу. Ну це якби ми перекладали з білоруської на англійську. Якщо вірити цьому поліглотові, далі йшлося про гордість рибалки зі свого важкого діла, рибальські молитви та тугу за товаришами, що назавжди відійшли у море. І остаточно стало зрозумілим, коли ці вірші переклав один геть не кепський український поет-перекладач. Закінчувалися вони так:
Цей плач над морем віднесу у рай
Прощай до Суду, брате, прощавай
І я згадав, що саме спонукало мене до написання цього тексту.
Вони відходять, їх генеральське покоління вже потихеньку відходить. Хто вже покинув капітанського містка заради начальницьких кабінетів, хто вже викладає в Академії водного транспорту, хто просто на пенсії, і марно чекає, що задудить, проходячи повз Трипільский поворот, його колишній пароплав.
Бо Дніпро спустів. Власне, нічого страшного не відбулося, геть усі судна просто перегнали на Дунай, бо він – головна артерія Європи, і усі рейси по ньому – валютні. Але як мені тепер не вистачає просто силуету судна, і спробуйте-но при мені назвати його баржею, що проходить повз Поділ і йде у Пішохідний міст. За що боролися, на те й напоролися, як кажуть. Укррічфлот і надалі залишається єдиним нерозпроданим українським пароплавством, що вносить у колишнє протистояння флотських «денді» з Одеси та «селюків» з Дніпра гіркі нотки. Просрали, ви, «денді», свій флот, а от «селюки» - зберегли.
Хоча й насідають на нього, за сучасними сумними реаліями, усілякі «рейдери», які навіть називаються так само, як за часи Другої Світової називали німецькі крейсери, що налітали на комунікації союзників і топили наші вантажні судна у морі. Але зараз це означає куди прозаїчніше явище: молодики в чорній уніформі, юристи в золотих окулярах, акції, суди й таке інше. Але мені здається, що генерали відіб’ються і від них. Принаймні, щиро цього їм зичу.
І хоча усі мої герої, - наполягаю, - вигадані персонажі, ( і я вибачаюся, якщо, як з тим капітаном Хоменком, щось неприємне сприйме на свою адресу якийсь литовський капітан) деяких з них уже нема на цьому світі. Як нема і справжнього натхненника цього оповіданнячка, мого тестя-кочегара, джерела сотень річкових байок, анекдотів та випадків із Дніпрового життя, які мені вже ніколи не відтворити і не записати по пам’яті.
І мені залишається лише повторювати ту безпорадну старпомову фразу «Коли ви пішли, ми помітили, як багато ви для нас зробили». З ними відходить ціла епоха. Не нам безпристрасно судити, якою вона була, бо ми ще безпосередні учасники тих подій. Вони залишили нам таку велику спадщину, яку наші можновладці не можуть поділити аж 15 років: шість гребель на Дніпрі в той час як на Дунаї – лише одна, сотні домен, коксівних батарей, мартенівських печей та прокатних станів, заводи, пароплави, залізниці й ракетоносії. І, якщо брати ширше, вони були останнім поколінням, яке пам’ятало, як робити щось власними руками і жодним чином не відносилися до нашої цивілізації натискачів кнопок.
Наша справа - лише записати дещо для власної пам’яті та нащадків і поставити на честь тих з них, хто вже відійшов у свого останнього рейса, платівку з сумною та тужливою «Рибальською сюїтою» бразильського музики Дорівала Кайммі, яка несподівано об’єднала річковиків та рибалок. А чому тут дивуватися – класика.
Suíte dos pescadores
Minha jangada vai sair pro mar
Vou trabalhar, Meu bem querer
Se Deus quiser quando eu voltar do mar
Um peixe bom, Eu vou trazer
Meus companheiros também vão voltar
E a Deus do céu vamos agradecer
Adeus, adeus
Pescador não se esqueça de mim
Vou rezar pra ter bom tempo, meu bem
Pra não ter tempo ruim
Vou fazer sua caminha macia
Perfumada de alecrim
Cadê vocês, homens de Deus?
Eu bem disse à José, não vá José
Não vá José
Meu Deus!
Com um tempo desses não se vai
Quem vai pro mar
Quem vai pro mar
Não vem
