Йшов 1984 рік і Левко уже восьмий рік трудився у поті чола, таємно агітуючи населення Києва на відчайдушний крок - повстати за волю, повстати за свободу. Багато членів Української Гельсінської групи і подумати не могли, що Левко відійшов від їхньої ідеології. Їхньою метою було дотримання прав людини у Радянській Україні і проводили вони виключно мирну політику. Ні про яке повстання мова і не йшла. Мирні люди не повинні були страждати. Левко ж думав зовсім інакше. Він вірив у те, що за свободу потрібно боротися і варто навіть померти, а той, хто вважає це дурістю - боягуз.
Однак КДБ не дрихло на канапі і притисло Левка до стінки.
Одного разу, коли він стояв на площі Хрещатик, зібравши біля себе величезну кількість людей та розповідаючи їм про всі несправедливі справи радянського уряду щодо України, агітував розмовляти рідною мовою та піднімати бунти проти утисків з боку влади, з натовпу вийшло три дибелих чоловіки, що своїми холодними поглядами обпалили віки Левка. Той одразу зрозумів, що потрібно накивати п'ятами, інакше решту життя доведеться прожити у вигнанні. Тому, нікому не пояснюючи своєї поведінки, дрімонув куди очі бачили. КДБ-шники влаштували погоню. Довго вони бігали, намотуючи кілометраж вулицями Києва та його найпотаємнішими заковулками, однак Левка так і не вдалося їм піймати.
Тоді він встиг забігти до під’їзду одного будинку, де були одчинені двері у підвал. Забігши туди, хлопець затамував подих, легде стримуючи серце, щоб те не вискочило з грудей. На мить вів подумав про своїх батьків: "Що буде з ними? Арештують? Зашлють на Сибір? Розстріляють?" Думати, навіть, було страшно про можливі шляхи покарання батьків, однак він заспокоював себе тим, що можливо все обійдеться...
КДБ ще цілий місяць шмонали Київ, пригрожуючи майже кожному жителю розправою за укриття особливо небезпечного ворога народу Левка Руденка. Вони обшукали будинок, в котрому жили його батьки. Встановили цілодобове спостереження за квартирою Руденків. Думали, що хлопець прорахується і повернеться до батьків, як до останнього пристанища. Однак Левко не приходив. Він уже другий місяць жив разом з бомжами в підземці, яку вони створили для себе. Тоді про подібних бездомних майже ніхто не знав. Інформація про них замовчувалась, однак Левко зрозумів, що є люди, котрі живуть і жили набагато гірше за нього. Вони харчувалися всім, що жувалося і хоч якось втамовувало голод. Тепер він побачив, що під тонкою вуаллю звичного для нього життя існує і ще одне - більш безжальне.
У цей рік каральні органи радянської влади особливо щедро відсилали українців у Сибір. Найбільше виперли за межі України членів Української Гельсінської групи. Присутність такої організації на теренах України загрожувало для комуністів конфліктом, з якого хтозна вийшов би переможцем. Тому радянська влада вирішила рубати з корня і висилати всіх її членів до Сибіру. Такої участі Левко теж не минув...
А все через те, що у їхній організації завівся щур... Ні, не гризун. Стукач. Левко якось повідомив своїм однодумцям, що має намір повертатися до таємної агітації і виказав своє місцезнаходження, а стукач про все доніс КДБ. Цого разу покарання не вдалося уникнути. Кадебісти налетіли зненацька на підземне сховище безземельних і, вчинивши там погром, піймали Левка. Розбили прикладом автомата його обличчя, котре залилося кров’ю.
А уже три дні потяг мчав рейками у напрямку Київ – Сибір. Борець програв битву, однак справжня війна ще попереду, а зараз?.. Зараз знову випробування. У засланні життя відносна річ. Левко терпів і образи з боку охоронців, котрі націливши на нього свої пістолі, сміялись і плювали у очі, називаючи його «ще одним бендерівцем, що пішов проти народу» або «хохлом з великим животом». Левко не звертав уваги на такого роду жарти, однак гадюка закрадалась десь глибоко у душі і жалила щоразу після подібного жарту ще довго-довго. Окрім морального знущання, Левко був змушений терпіти фізичні болі. Солдати уявляли себе погоничами волів і замість палиці лупили прикладами автоматів засланців по спинах. Одного разу солдат переборщив трішки і ледь не зламав хребет Левку, однак Слава Богу все минулося…
* * *
У 1988 році, з приходом до влади Михайла Горбачова, ситуація в Україні покращилась. Тепер гегемонія Комуністичної партії відходила поступово у минуле і усі бачили, що ще трішки і велика куля лусне та розлетиться на безліч невеличких клаптиків, що вільно вирятимуть у повітрі, шукаючи місця, де приземлитись. Відтепер культура українського народу прищемлялась не такими жорсткими методами, як раніше. Мова, рідна мова, українська почала вживатися вільно, однак більше ніж півстоліття політики русифікації українських міст не минули даремно і уже не так багато людей хотіли спілкуватися рідною мовою. Києвляни не були виключенням і зазнали русифікації навіть більше, ніж інші міста.
Уже починають повертатися всі, кого заслали в далекі райони Союзу. Повернувся і Левко…
А ще за півроку до цього Українська Гельсінська група перетворилася у легальну загальнонаціональну організацію партійного типу під назвою Українська Гельсінська Спілка. Принципи її декларації засновувалися на тих же засадах, що були й до цього. Тільки тепер вся робота проводилась цілком легально. Головою цієї Спілки було обрано Левка Руденка, який ще досі був у засланні. Вони вірили, що цей патріот своєї країни, здійснить все можливе, щоб зробити життя кращим і добити Радянський Союз.
Коли Левко повернувся до свого рідного міста Києва, то пішов одразу не додому до батьків, а до Михайлівського Золотоверхого монастиря, поставив свічку і помолився Богу. Попросив його про допомогу у подальших діяннях. Просив благословити перед надзвичайно важливою справою – звільнити Україну з-під ярма комуни.
В Бога він вірив, однак покладався сам на себе. Ні на кого іншого покластися він не міг, особливо після того, як у його колах завівся гризун-стукач. Відтепер довіряти, окрім Бога і батьків, він не міг. Залишалось все робити своїми руками.
Левко розумів, що головою Української Гельсінської Спілки його обрали не даремно. Це означає, що він заслужив поваги серед членів Спілки, а отже, про нього знає народ, що уже полегшує його роботу. Залишалось лише підштовхнути до бунту і вони розірвуть клятий Союз на шмаття. Психологію натовпу він знав добре. Знав на відмінно те, що массами керує не розум, не раціонально осмислена дія, а принцип – «якщо піде мій друг, то і я піду». Для цього йому потрібно було мати декілька «своїх» серед натовпу, які підкрикували, допомагаючи підбурювати народ. А там уже все піде за планом…
Однак доля мала свій план, який абсолютно перечив замислам Левка. Доля вирішила познущатися з нього так, як не знущалась ще ні з кого. Потрібно ж на комусь відігратись. Під час одного виступу на Контрактовій площі Києва сталось дещо таке, що ледь не перекреслило життя Левка нанівець…
Тоді він підбурював натовп до боротьби за свою свободу. Він наголошував на тому, що всі живуть, боючись за завтрішній день, оскільки ніхто не знав, яку дурницю знову втне Компартія, щоб приглушити незадоволений люд. Левко говорив, що жити так не можливо, що краще вмерти. Проте його емоційну проповідь перебив високий чоловік одягнений у довгий чорний плащ. Він розсміявся і почав хлопати у долоні Левкові, який не міг зрозуміти, що коїться. Чоловік почав вимахувати руками і плюватися у вічі агітатору.
- Вмерти, кажеш? – горланив тоді розлючений чолов’яга. – Ти сам-то можеш померти за Батьківщину?
Левко тоді зціпив міцно зуби, стримуючи себе, щоб не вгатити тому між очей за такі слова. Він лише кивнув головою і дав зрозуміти, що готовий на все. Проте чоловік не заспокоювався:
- А у нас сім’ї. Я не хочу, щоб мої діти страждали через дурість свого батька, який піддався патріотрично насиченій промові якогось лихваря. Ти-то сам пожертвуєш своїми рідними лише заради того, щоб боротися за свободу інших?
Левко довго стояв, не знаходячи слів для відповіді, а все виглядало так просто – сказати лише «Так» чи «Ні». Однак саме цим і визначалась проблематика вибору. Лише «Так» чи «Ні». Ці два твердження притисли його зненацька, немов боксер до канатів.
- Так. – нарешті відповів тоді Левко, ледве виштовхуючи з рота ці слова. – Я готовий.
Тоді чолов’яга зробив те, чого не очікував ніхто, тим паче сам Левко. Чоловік вивів до центру матір Левка. Тоді він і зрозумів, що цей чоловік не простий житель міста, що боїться за свою сім’ю. Це був кадебіст. І зараз він хотів перевірити Левка. Він витяг з кишені плаща пістолет і простягнув його Левкові, наказуючи застрелити матір та довести свою відданість справі. Так би мовити, на своєму прикладі показати іншим, що одна жертва врятує життя тисячам.
Левко взяв тоді пістолет, однак не поспішав націлюватись у матір, яка спокійно собі стояла, чекаючи на рішення сина. Її чоловіка кадебісти тільки-но пристрелили при спробі опиратись їм, а її зараз може пристрелити рідний син… Не таким собі вона уявляла життя…
Руки Левка трусились, а скронями покотились крупні капельки поту, які втрапляли до очей, що викликало пекучу біль. Він обвів поглядом натовп, який чекав рішення і намагався посміхнутись, однак не вийшло. Тоді він навів пістолет на матір і відвів очі в сторону, а потім різко натис на спусковий гачок…
Тиша… тиша… Моторошна тиша… Пострілу не було. Пістолет не заряджений. Серце Левка тричі звалилося до п’яток і рівно таку ж кількість раз вискочило назад. Він відкрив очі, з яких котились рясні сльози, котрі він намагався стримати.
Деякий час натовп мовчав, а потім хтось вигукнув:
- Бийте його, браття, матеровбивцю…
Цей вигук послужив для натовпу сигналом і вони повалили на беззахистного Левка, який не знав, як втекти від розлючених мас. Він одразу почав втікати Андріївським спуском, однак декілька спритних чолов’яг наздогнали його і почали люпцювати. Левко відбивався, проте марно. Він скрутився в калачик і терпів…
Те, що сталося трішки згодом, могло приснитися йому лише у страшному сні. Хтось із гурту чолов’яг нахилився до нього і вилив на обличчя Левка якусь рідину, що миттєво почала роз’їдати його шкіру…
