Пересічний росіянин впевнений, що його Батьківщина є коли не супердержавою, то потужним гравцем на геополітичному полі.
Пересічний українець впевнений, що його Батьківщина є коли не приреченою на відставання, то принаймні позбавленою світлих перспектив найближчим часом.
Причина? Економічний потенціал? Ріст ВВП в Україні 2007 р. складав 7,2%, тоді як у сусідній Росії – відповідно 7,6%. 0,4% - не така вже й велика різниця. Чому ж більшість росіян впевнена у процвітанні своєї країни, а більшість українців – у відставанні?
Ідеологія? Зомбування? Про це дуже люблять писати нині, особливо радикально антиросійськи налаштовані діячі, чиє русофобство перетворилося на професію. Забуваючи, що зомбуванню підлягають далеко не всі індивіди. Зомбування розраховане на обивателів, які не звикли фільтрувати отриману інформацію. Інтелектуали ж мають достатньо критичне мислення, аби самим, без підказок з блакитного екрану розібратися, "что такое хорошо и что такое плохо".
Але, співставляючи ці дві держави, ми нерідко забуваємо про психологічні особливості їхніх мешканців. І вони, ці особливості, дуже чітко проявляються у політичних настроях населення.
І для російського, і для українського менталітетів актуальне таке поняття, як зациклювання. От тільки об’єкти зациклювання в обох випадках часто є діаметрально протилежними.
Для росіян характерна зацикленість на своїх успіхах.
Для українців характерна зацикленість на своїх невдачах.
Для росіян характерна зацикленість на військових успіхах.
Для українців характерна зацикленість на своїх поразках.
Для росіян характерна зацикленість на самоповазі.
Для українців характерна зацикленість на самоприниженні.
Звісно, ця схема доволі умовна. Її можна змінювати і доповнювати. Це просто приклад. Основна ідея – росіяни концентруються на позитиві, не бажаючи бачити негативу. Українці концентруються на негативі, не бажаючи помічати позитиву.
Де корені національного комплексу українців? Тривалий період бездержавності, активна денаціоналізація, і як наслідок – втрата національної гордості?
Ні. Бездержав’я, чужоземне панування – непоодинокі явища історії. Свого часу Китай перебував під владою народів, значно нижчих за культурним рівнем – монголів, маньчжур. Маньчжурська династія проіснувала до 1911 р., але якихось національних комплексів у народу хань (корінних китайців) не простежується.
Парадоксально, але до вироблення національного комплексу доклали чимало зусиль ті діячі, яких прийнято ототожнювати з національно-визвольним рухом. Саме ці, духовно сильні люди, призвели до плекання духовного рабства.
Образ зганьбленої, покривдженої, поставленої на коліна України міцно увійшов у свідомість багатьох поколінь – аж до сьогоднішнього дня. Чому 2004 року на Майдані лунали скандування "Свободу не спинити!" з вуст громадян суверенної, а отже вільної держави? Зрозуміло – вони були незадоволені дієвим урядом, його політикою і т.п. Але – чому девізом тих змін було слово "свобода"?
Життя – боротьба. Задовго до Карла Маркса це прорік Будда Шак’ямуні. Але будь-яка боротьба має кінцеву мету – інакше в ній, у боротьбі, немає сенсу. Будда бачив мету у досягненні нірвани. Маркс – у побудові комуністичного суспільства.
Створений кількома поколіннями революціонерів образ України-що-зводиться-з-колін виявився надто живучим. Аякже – адже кожне покоління думало, що Україну визволить саме воно! Відтак втрачався потяг до кінцевої мети – визволення, і набував змісту сам романтичний процес боротьби. Але це вже була боротьба без мети. Боротьба заради боротьби.
Україна є незалежною (1991 р.). Україна є демократичною (2004 р.). І тим не менш образ України-на-колінах живе. Симптоми: не той уряд, не той президент (прем’єр, міністри), не ті при владі і т.д. Авторитарний Кучма неприйнятний. Демократичний Ющенко неприйнятний так само.
Але повернемося до наших північних сусідів. Золотоординське ярмо, війни з Литвою і Польщею, опричнина, "бунташное время", палацові перевороти, масові народні війни… Але чи багато ви знаєте творів, які "оплакують" Росію? Засудження – так: "Прощай, немытая Россия!". Це не плач – це гнів. А Україна? Літературний епітет "сплюндрована" до неї приріс намертво. Немає гніву – лише плач та жалість. Неодноразові екскурси в історію теж не заряджують оптимізмом – мовляв, було колись на Вкраїні… Були славні прадіди великі, а ми – правнуки погані.
За що боремось? – За Україну! – А за яку? І ось це просте питання все змішує. Бо відтепер боротьба переходить зовсім в іншу площину. Тепер уже борці України ворогують поміж собою – чиє бачення України краще. "А тим часом воріженьки чинять свою волю".
Ми надто добре пам’ятаємо поразки. Перед образом Берестечка меркнуть Корсунь, Пилявці і Зборів. Боротьба без мети вчить оплакувати минуле. Навіть якщо воно того і не варте. Зацикленість на безрадісному минулому робить безрадісним теперішній час.
Основна проблема – не економічні показники і не дипломатичні випади з боку Росії (Америки, Ізраїлю, Трінідад-і-Тобаго). Основна, хоч і не єдина проблема – ми вічні бунтарі. Вічно боремось за свою нещасну, але все ж кохану неньку-Україну. Але виборена мета зразу поринає у минуле. А минуле асоціюється з негативом – Україна-на-колінах. І знову починається боротьба за "підняття з колін" – з чистого аркуша.
Росія не має якихось глобальних переваг над Україною ні в історичному, ні в економічному, ні в культурному плані. Окремі переваги – має. Не глобальні. Румуни не комплексують від того, що в школах Карпатської України не вивчають їхніх письменників. Сама ідея перенесення Пушкіна в розряд "зарубіжної літератури" в шкільній програмі України викликає обурення в росіян. Навіть в тих, хто його не читав.
Звідки стільки негативу з боку Росії щодо зростання національної свідомості в Україні? Але ж саме на національну свідомість українців, як і інших народів імперії, була здійснена масована атака. І саме тут було досягнуто найбільших успіхів. Зростання національної свідомості погрожує звести ці успіхи нанівець. Але будьте певні – до цього ще далеко. Не вірите? – зайдіть до магазину, де торгують періодикою. Близько 70% української преси – російськомовна. І це за нібито "насильницької українізації"!
Здавалося б – яке росіянам діло до того, з яким дубляжем ідуть фільми в Україні? "Ан нет" – все, що Росія перенесла на інші землі, в свідомості росіян є недоторканим. Мова не виняток. Замах на становище російської мови в Україні – замах на національну свідомість росіян. А вона у них зашкалює. Навіть в українській нацменшині, яка вперто не хоче визнавати себе нацменшиною.
А нам, виявляється, тільки цього і треба! Бо є проти чого боротися. Є боротьба – є Україна. Сплюндрована наша ненька. Без боротьби ми її не уявляємо. Приклад: ситуація з мовою. "Всюди чужа мова!" – пишуть квазіпатріотичні публіцисти, хто з гнівом, хто з глибокою гіркотою. І при цьому не помічають, чи не хочуть помічати, що для російськомовних українців їхня мова – інструмент спілкування. НЕ БІЛЬШЕ. Вони не воздвигають їй вівтарів, не світять свічок, не моляться на портрет Пушкіна. Вони підтримують незалежність, виховують дітей в патріотичному дусі і просто люблять Україну. Можливо, вже їхні діти, або діти їхніх дітей заговорять українською.
Але професійні бунтарі цього не хочуть розуміти. Якщо процес повернення національної свідомості піде природним шляхом – не буде проти чого боротися. Тому борються проти російської мови. Не проти її засилля – саме проти мови. Не помічаючи великої кількості російськомовних патріотів. Борються, щоб боротися. Коли всі врешті заговорять українською – почнеться суперечка, який діалект кращий: київсько-полтавський чи галицький (в першому – русизми, в другому – полонізми). І потому почнеться боротьба проти одного з діалектів. Треба ж проти чогось боротися.
Звідси й глобальний український песимізм. Бо вічна боротьба, бо Україна вічно на колінах. Навіть коли вона зведеться – бунтарі знов поставлять її на коліна. Україна не повинна зводитися з колін сама – її повинні звести вони, бунтарі.
Революціонери і бунтарі. Перші бачать мету і йдуть до неї шляхом радикальних змін (революцій). Для других перманентний революційний стан є стилем життя. Шевченко був революціонером. Він перший показав катастрофу бездержавного становища України. Навіть якби він не написав жодного рядка – його ім’я було б відомо кожному школяреві. Якби Пушкін не писав віршів – його ім’я не зачепилося б у народній пам’яті – не було б ЧИМ зачепитися. Пушкін був досить пересічною особистістю. Якби не вірші.
Але вслід за революціонером Шевченком прийшла ціла когорта бунтарів, які зробили з нього таку собі бунтарську короговку. У них Шевченко став "батьком" (достеменно як отаман часів Громадянської війни), його революційність звелася до кріпацького походження та до кількох віршів, які можна було вільно інтерпретувати – кому як зручно.
Я твердо переконаний, що революція є позитивним явищем (за умови розмежування понять "революція" і "бунт"). Вся історія людства – череда революцій: неолітична революція, буржуазна революція, науково-технічна революція… Революційними можуть вважатися Великі Географічні відкриття. Врешті навіть приручення тварин і винайдення колеса можна розглядати як революційні явища. пинап
Негативна ставлення до терміну "революція" спряжені з жовтневими подіями 1917 року. Але це не більше ніж негативна асоціація, психологічний якір. Затишне кафе навряд чи викличе у чоловіка позитивні асоціації, якщо в цьому кафе він посварився з коханою. Психологічний якір "революція" тягне за собою ланцюг, ланками якого є: воєнний комунізм, розкуркулення, голодомор, репресії, погана екологія тощо. Хоча всі перераховані негативні фактори відносяться саме до конкретного режиму – в даному разі радянського, - а не революції як такої. Чи були події 1917 року революцією? Так, були. Тільки революція трапилася раніше – не в жовтні, а в лютому. Жовтневі події – переворот, бунт. Відома схема: після досягнення первісної мети боротьби – боротьба між самими борцями за бачення майбутнього. Яка не вщухала протягом всього існування СРСР: репресії, боротьба з дисидентством тощо. Бунт заради бунту. Революція припинилася одразу після приходу більшовиків до влади.
Бунтар живе в кожному з нас. Не вірите? Назвіть імена відомих політиків нашого часу. Якщо при їхньому вимовлянні ви відчуваєте приплив негативних емоцій – це в вас говорить бунтар. Що ж ви думаєте з ними робити? Як врятувати неньку? Та як – прийдуть вибори, от тоді… А якщо виберуть не того? Значить чекати до наступних виборів, а от тоді… Оце ж воно і є – на першому плані не мета боротьби, а процес. Чого там, заради того, щоби боротьба тривала, чекатимемо і до наступних виборів. І не тільки.
Максиміліан Волошин охарактеризував революції як биття кармічного серця. Українська кардіограма то стрибає різкими піками, то раптом витягується у пряму лінію. Коли ж наше серце заб’ється рівно?
