Текст поданий неповним.Зі збереженням недоліків авторських задумів і пунктуаційних падінь у найнезручніших місцях. Текст написаний вперше. Хочется знати(поцікавитись, почути, порозумітись)...Писати мені далі чи ні. Буду вдячний за думки...
Записи нікчеми
Заувага №1. Завчасно попереджаю дана книга написана у співавторстві. Не вважайте за так званий творчий симбіоз. Зовсім ні. Головну скеровуючи силу сюди вклала інша людина. Однак переважаючою персоною-оповідачем буду я. Сильні не завжди найпомітніші. Ось так.
***
Почнемо з декорацій. Ні, так казати не можна.
Мені в’їлися стіни брудно-зеленого кольору, в’ївся бруд на східцях між поверхами, на поверхах, на поручнях , вікнах , в’ївся запах та сигаретний дим…Розумієте, будинки у яких ми мешкаємо треба рівняти до близьких родичів. Вони різні бувають. Одні надокучливі і нахабні, інші байдужі, треті люблячі, приємні, проникливі . Ми не обираємо їх бо якби обирали світ перетворився б на публічний дім, де кожен за себе , ну й ,звісна річ, за вас, але за хорошу ціну. Отож будинок то жива істота з посиланнями на ваші родинні почуття до нього. Мені наш подобався. Я його любив.
Він був неохайний. Він був темний як сутінки для короткозорого бібліотекаря. Він був старішим за пам’ять кожного його мешканця про родичів із приставкою ,щонайменше, прапра- .
Цегла із пожовтілими спинами , а на них павутинки тріщин. Сірий, похнюплено сірий дах пасував до вологого неба і протертого жилету Міцьки. Шістнадцять поверхів , розбиті на два підїзди , на кожному поверсі містилося по шістнадцять квартир. Така нумерологія мені до душі.
Давайте не кидати порівняння про будинки і родичів. Кожен знає, родичі не обділені дурнуватими звичками особливо пам’ятні нам. Мій дід за викладом старшого брата любив давати прізвиська : оточуючим, предметам, явищам, навіть дні тижня дід переінакшив і мав з того велику вигоду. Спростовував свою не пунктуальність, так би мовити.
Я певен дід оцінив би як наш будинок плаче. Величезні водяні матраци купчились у надвеликі зграї. Розгойдувалось мотуззя для прання у подвір’ї, шипіли напівголі скелети дерев(прилеглий садок ). Розрив грому , рокерський хриплий баритон - тонни води. Будинок терпів. І плакав . На девятому поверсі, що вже дивно, тільки там, каплі рясніли зі стелі , скрапували потихеньку на бетонну підлогу. Стіни тут вкрились пліснявою і коли проходиш повз них здається ніби печери-бункери-схрони знайшли , де залишити ілюзію для хворобливої уяви спостерігача.
Одного разу я затримався біля цього місця, якраз дощило…Я постояв в напівтемряві, очі давно звикли , але я хотів примірятись до відблисків калюж ,що понатікали. Дивно. Я слухав як хтось човгає нижнім поверхом, як розмовляють десь вище, у великій компанії, веселій компанії , як хтось кричав на когось, потім тиша і знову крик. Я не міг чути одразу , у сумі ті звуки, але мені стало затишно. Саме так ! Краплі більшали. Дощ ряснішає. Я замружився і поплівся вгору . Затишно…
***
Заувага №2. Завчасно попереджаю дана книга складена зі шматків. Уривками висвітлюю своє. Такими ж уривками висвітлюють про мене. Кілька документів, одна згадка і щаслива брехня.
***
- Відчиняй двері!
- …
- Відчини. Чуєш?!
-…
- Відчиняй кажу , глуха дурепа!!! - кілька міцних ударів і хирляві двері жалібно загули.
- Тихше, тихше…
- Та шо тихше?! Шо тихше?! Відчиняй!!!
- Зараз , хвильку.
Клацнув замок. Чоловік спересердя гупнув ще раз об двері, задля годиться. Увійшов усередину…Усередині жінка, худорлява , на ній розчарований вираз обличчя. О, я знаю цю маску! Вона так майстерно награна, що я сам губився безліч разів. Тепер просто не вірю.
- Скільки казати не забувай ключі. Я могла і не бути дома.
- Куди ти дінешся. Чого не відчиняла так довго? Оглухла, справді , чи що?
- Та я ж на кухні…Радіо слухаю, готую. Звідки мені знати , що ти ключі забудеш…
- Ага. Добре. Йди готуй. Йди…
Він був високий, статний чолов’яга . От зараз він сидить у напівтемній кімнаті, посеред меблів застарілого стилю. Він закинув ногу на ногу, перебирає папери на столі, різко відсуває кіпу вбік. Він піднімає очі до стелі і різко їх опускає: дивиться поперед себе. За стіною буркотіння радіоли і передзвін посуду, каструль, склянок. Він і далі так сидить . Мені лячно. Я бачу його тінь на старомодних меблях. Тінь непорушна. Скільки часу ви могли б так сидіти? Без звуку, без поруху, без подиху.
Дамо йому п’ять хвилин. Через п’ять хвилин вгості загляне його старий друг, однокласник, жлоб вищої категорії(спостереження худорлявої жінки). Друга звуть Невидющим . Бо він незграбний та часто не помічає дрібниць. Він жвавий до спілкування , але нерозбірливий у контактах. Невидющим іменований бо у вечірній час непомічання дрібниць зростає у стократ. Куряча сліпота.
Друг кидає кілька слів худорлявій жінці . Здригаючись від сміху вимальовує жестами дзюдо якійсь замусолений жарт . Тіні у кімнаті стрибають , аж витанцьовують . Невидющий крутиться у кріслі , як вуж, голосно регоче. Веселий хлопець.
Статний чоловік від емоційного натиску розворушився, зрідка посміхається. Покрикує через стіну аби жінка поспішила з вечерею. Його ім’я нам знати ні до чого . Я знаю і досить. Мені неприємно.
Тепер їх троє у кімнаті . На низькому столику пашіють страви. Невидющий компенсує жестикуляцію швидким рухом щелеп. На вулиці сутеніє . Агрисивно ковтнувши , друг раптом спалахнув ентузіазмом.
- Бог ти мій! Балакаю, балакаю… А таке впустив розповісти. Марія загинула.
- Загинула? - худорлява здійняла брови.
- Ну померла, сама собі смерть завдала… Та шо я мелю! Повісилась. Кажуть, повісилась. Вчора, кажуть, тільки й знайшли. Сусіди захвилювались. Марія любила прогулянки, всі знають. Думали може хворіє, не виходить, а вона…
- Дарма сусіди…
Тут репліку чоловіка я перебиваю. Фабула набула об’єму . Місяць майже у повні. Час відпочити. Ні. Ні. Ще одне.
Худорлява жінка йому зраджує.
***
Мій магнітофон єдиний на всі 256 квартир. Ех, математика, шістнадцять на шістнадцять. Я виміняв його позаминулого року. Радіо на магнітофон. Магнітофон на радіо. Приємно звучить. Радіо на магнітофон. Такий обмін видається мені найвдалішим із поміж усіх можливих. Радіо я не люблю.Не тому що хочу здаватися бунтарем. Так радіо ,зараз, слухають усі. Розмова без згадки голосу ведучої ранкових ефірів. Що то за розмова? Нудьга та й годі. Скаже вам будь-хто.
Я не бунтар і слухав би радіо і радів би розширенню ефіру ще на дві години(тепер до другої ночі). Тільки музики там не має. Голоси, голоси, голоси. Звуки повинні бути розмаїті. Ритм, емоція, мелодика. Голоси мені менш важливі. Їх цінність поверхова. До вишуканого тембру звикаєш. До того ж тембр та вимова - обгортка цукерки. Цукерка - інформація. Пазл у пазл. Голоси складають нам мозаїку подій, які важливі(авжеж важливі!!!кричать нам з динаміків), дають звіт про здобутки, нестачі, біди, демонстрації, дієтичне харчування, холодні ночі, п³двищенні податки, автомотокораблебудування, кількість зібраної вовни у південних областях.
А ще… Я шкодую, що обміняв радіо на магнітофон. Радіо купив мій старший брат. Збирав копійку до копійки, вподобав собі найновішу на той час модель. Я пам’ятаю його ходу і посмішку, коли він походжав оселею: вибирав купівлі вдале місце. Посмішка завуальована. Так ніби йому було трохи соромно за свій дитячий ентузіазм. Хода необтяжена. Брат тяжко працював, а коли тяжко працюєш на тобі тавро . Постійне переборювання себе, далі звикання, режим, знесилення. Людина ніби в панцирі ,що до нього звикає неквапом і стає легше лише після певного часу, але ж ти все одно в панцирі.
Та його хода відрізнялась силою простої безтурботності.
Брата немає , господар дому я ; господар усього ,що в ньому також. Я зміняв радіо на слабке постукування ритм-секції і трагічний вокал Майлзи Девіс .
***
Тепер беремось за декорації душевні. Тобто за людей.
Наскільки я знаю, коли вони втягнуті у сюжет їх називають персонажами. А коли вони втягнуті у злочин їх називають свідками. Коли ж перше і друге ми поєднаємо.можна буде починати.
Я.
Я б не став себе описувати , але одна причина тримає мене за руку й міцно, погрозливо, її стискає у зап’ясті. Не втечеш!
Люди завжди судять. Дають оцінку, кріплять ярлик на спину(щоб найпомітніше). Зроби випереджальний маневр! Я - ледар, син поважних батьків, невдаха.
Марія.
Міцька.
Про себе говорить мало. Розмовляє дивним суржиком. Суржиком тут розмовляє тільки він, тому виділяється серед жителів комічністю. Розумом не виділяється. Жителі не люблять тих що виділяються розумом . Він і не виділяється.
Другорядні ролі.
Всі ми і ті хто навколо нас.
***
Смерть відволікає. Смерть - пригода. Для тих , хто поки з нами і навколо нас . Скільки запитань,зітхань,коментарів можна позбирати у часи скорботи, ще теплої-теплої, як церковні свічки; ще до того як мерця причастять до землі. Позбувшись тіла, люди менш турботливі до памяті. Вони не можуть собі дозволити розкіш витрачати власний життєвий ліміт на пустку. Саме так. Пустка. Без фізичної присутності на цьому світі наш образ замулюється піском зітхань,спогадів. І з кожним роком вони все стихають , стихають… Не треба калічити інститут памяті родичів про добрих мертвих родичів. Є смуток. Люди вигадали дні , коли смуток з ними підіймається на п’єдестал або відправляється на кладовище за містом. Чи велике значення має горювання за близькою людиною? Так ,безперечно. Щирість хоч інколи народжується в таких умовах? І таке буває. Але відчуття перероджуються у міражі, згадка про подвиг покійника у байку з морально-етичною кінцівкою… Оманливо запевняти себе у міцності памяті по щонайяскравішій персоні. Ми маємо змогу бачити падаючі зірки та метеори лише одного разу, іншого разу падають інші зірки та метеори.
***
Він ніколи не голився по неділям. Брав у руки яблуко з тарілки і перекидав його з руки в руку. Старий дідок навпроти вікна. Посивіла щетина. Сьогодні неділя. Казав:
- Нє. Ет нє для меня. Я так привчен . Працювать по воскресєням нєльзя и все такое. Пріучілі меня радітелі, нічого не скажеш… А шо ? Тепер ні тобі традицій, нічо нєт, а біло все по-другому…
- По-другому, кажеш. А чого саме по неділях? Чого у вівторок ти собі щетину зголити можеш ,а у неділю зась? - я лукаво так посміхнувся. Міцька, Міцька…
- Традиція, блін, шо тут не розуміть! Одні люди просять других людей…дєлай вот так. Люди дєлають. Традіция , назіваєтся. Какая разніца?
- Так то воно так , але і не зовсім так. Неділя не випадковий день. Були часи віри. Було багато забобонів, релігійних обрядів, усіляких сповідувань.Люди вірилу у Бога. У християн, здається, працювати в неділю йшло за грішну справу.
- Брітся, думаю, нє великій труд. Да і чо ти мелеш?! Мои татка и мамка не верілі ні в какого бога!
- Певна річ не вірили. Ніхто не вірить. Та забобони інколи вкорінюються глибше віри.
- Вабщє я б не голився зовсім. Не люблю етое діло. Ходи собі з барадой іногда подправіть там. Марафєт по поводу на приборной даскє чуть навести. Да стідно перед маладимі .
- По неділям ми не пра-цю-ємо… - я вимовив протяжно ,по складам, - гарно було.
- Хех…Кто старое помянет , тому морду біть можно
***
Саша
Наскільки я знаю його батьки працювали на Заводі. Там сталася аварія і вони загинули. Він ніколи мені не розповідав про це. Я дізналась від колишніх знайомих його батька. Ще про це трохи пліткували. Всі дивувалися , чому він боїться цієй теми. А він боявся сильно. Навіть занадто сильно. Я була юною, трагедії мене не зачіпали . Одного разу я хотіла розпитати, але він урвав мене . Можливо, образився. Він вмів приховувати образи. Однозначно , образився.
Він вмів приховувати.
І не вмів цього приховати.
Богдана Бондар
***
Міцька говорив недоречно і говорив доречно. Міцька міг по-старечому крякнути і довго оповідати муки артритних баталій. Міцька вмів не спати ночами, пити й гарлапанити пісень. Міцька вмів опиратися синам, які на ранок знаходили його десь у занедбаному вигляді. Міцька міг бути дурнем найпершої категорії і вмів , водночас, одним доречним мовчанням розвіяти таке припущення. Коли б довелося визначити роль Міцьки у моєму житті , я б знітився. Дружба? Гм. Різниця у віці між нами складала сорок років із чимось. Те чимось ми досі не визначили. Міцька соромився свого точного віку. Він любив рахувати десятками. Особливо вік. За панібрата ми також не були. Рівень задушевності розмови різко стрибав догори , коли ми розмовляли про всякі дурниці. Як от про гоління. Міцька подолав вже половину яблука. Продовжуємо далі.
- Соромно? Кажеш, перед молодими незручно? Ти не думав, що молодим все одно? Вони не беруть прикладу з твоїх гігієнічних звичок.
- Ну…
- З бородою чи без , але ти лише статист в плані життєвих настанов молодняку.
- Нє скажи , не скажи. Ти прав, нє хочуть молодиє слухаться. Деякі себе розумнішими считають, чем только может бить. Даж е из приличия уже не соглашаються. Дурацкі часи.
- Ти не ображайся.
- Та нє. За шо? - Міцька голосно вкусив яблуко. На місці яблука, я б закричав, так люто Міцька його вкусив. Закричав би , а опісля вибачився. Як у старі , добрі часи.
- Ображаться нє нашто. Ти правий. Я бриюсь не столька для примера наслідування. Наверное, більше для привички , что ли.
- А ще, ще я думаю це нормально. Добре, що так.
- Прівичка добре?
- Та ні. Молоді не мають авторитетів. С кожним поколінням вплив і зв’язок між батьками й дітьми слабшає. Затухає . Так що років за двісті відносини батько-син, матимуть суто стриманий і діловий характер.
- Чого ж тут доброго?
- Я хотів сказати. Добре, що послідовність відчувається. Подумай лишень, що я помиляюсь. Люди століттями народжували,виховували дітей, у різні періоди сила впливу коливалася, але що ближче до наших часів родинні впливи все дужче валяться і валяться . Тоді постає питання : чому?
- Ну багацько от конкретной родини залежить
- І так і не зовсім так. Загальна атмосфера впливає на всіх. Навіть відповідальні батьки відчувають: рамки розпливаються, основи хиткі і ненадійні.
- Всеравно погано. Без сімї человечеству не вижить.- Міцька шарпонувся по карманам. Цигарки шукає. - Куда мір зайде без сімї.
- Людство не виживе без авторитетів, а без сім’ї може й переб’ється.
- Та нє видумуй
- А може й без авторитетів…Сховай запальничку! - я не дозволяв нікому палити у квартирі. - на балкон , давай, чоловік-єті!
- Єті?
- Людина-примат, неголена й волохата, достоту як ти сьогодні. Правда, тебе я бачу перед собою. А єті так і не знайшли.
- Ааа - Міцька почухав бороду дводенної давності, - я на балкон.
На підвіконні лежав огризок. Вже пожовклий. Неохайний єті.
