Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2660
Творів: 49726
Рецензій: 94193

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза немає

Чіо

© Георгій, 19-12-2009

ЧІО


Знову невблаганно насувається Новий рік. Найбільша, а відтак, найприємніша облуда з феєрверком нещирих вітань, розпромінених вином облич. З ілюзорною атмосферою радості й ложним передчуттям кардинальних змін уже через сам той факт, що настає Новий рік. Власне у всезагальних радощах Нового року і заховано глибокий сенс моєї самотини.
А ще у наших церквах та квартирах стогнатимуть у тихому схлипі сотні тисяч зрубаних ялиць та смерічок і вони не дадуть мені відчути радість свята, бо, про яке свято може йти мова, коли плаче вирубаний ліс і на сплюндровану землю насувається пустеля...
Під без форменим огромом неба чапіють люди оглушені алкоголем, без одної думки в голові, вовтузяться мов жуки, що їх нараз розбудили із зимової сплячки, вистрілюючи у холодне і сіре небо безлік ракет, аби на мент роз’яснити сей загуслий морок піднебесся.
А ще маємо на носі своє, зокремішнє від усього християнського світу Різдво. Пахнющі дими вудженого м’ясива заливають околиці. Свині кричать ґвалту й крик їхній іде луною околицями Львова. Дух кривавого жертвоприношення. Щось старозавітне...
Невідповідність настрою тих днів  моєму особистому, спонукує мене закритись у хаті і забутись у писанні якогось есею, а й взагалі, завітною мрією є запасти у летаргічний сон, допуки та кумедія не закінчиться.
Із сном нині уже маю проблеми. Хоча, коли був трохи молодший, мав чудовий спосіб, аби запасти у царство сну: вистачило зродити у уяві образ симпатяги – ведмедя, як починав одразу ж затрачати свідомість й поринав у глибокий і спокійний сон. У дитинстві не міг заснути без рудого, випханого тирсою міся, - моєю чи не єдиною забавкою, а й згодом, навіть уявою викликаний образ, впаковував мене у сон. Що ж нині викликати з підсвідомості? Який образ заколише мене? З ким і, де мені було по-справжньому лагідно і тепло?
Заплющую очі, віддаючись медитації “пасивного свідка” – камінь, довкіл мене несуться хвилі – volvenda dies – течії дня, жодного не діткну рукою, аби  пригальмувати. Образи засновані павутинням і цілком невиразні, обличчя з нерухомими очима – загублені у собі, вихолощені з життя. Вони давно забули ким були і яке мали ім’я, проносяться довкіл мене, крутячись у річкових вирах, лишень подивовуюсь: невже по житті мав справи з такою силою-силенною людей? Аж ось обтанцьовує мій камінь усміхнене східного типу личко, до якого прикипає мій зір і яке  уже й не годен витіснити з пам’яті. Люсі? Чіо? – то назвиська. Не пам’ятаю її справжнього імені. А, може й не знав ніколи...
Випадково опинились за одним столом на уродинах товариша. Можливо, тому, що був, то період мого захоплення Сходом, видалась мені неземною і смертельно гарною. Дивувався, як можна сидіти на м’якому тапчані так неприродно прямо, випружнившись струною. Від того видавалась мені не цілком реальною, та й усе, чого торкались її руки, прибирало дивний, казковий, неприродний вигляд: - вилка і ніж у її руках, у тих тонюсіньких, майже  прозорих палюшечках, рухались з дивною грацією, самі по собі... Як делікатно вони вкладались у ніжні її долоньки, й від того поєднання їх, посполиті форми видавались теж шляхетно – витонченими й рухались у ритмі нечутної, але прекрасної симфонії.
Урешті внесли уродиновий торт, погасили верхнє світло, готуючись до церемонії задування свічок. Запав швидкий і кольоровий театральний присмерк – навколо стало урочисто й самотньо, як у вечірньому лісі. Її зіниці розширились й у святковому блиску відкрились, - без опору, впускаючи мене до себе. Й це було справді, так, бо очі, наші зустрілись й сказали один одному “ти” й ніжно поцілувались, й уже далі, посміхаючись, зорили одне в одного.
Її спина мала дивну, притягальну силу, не міг збороти спокуси й не діткнути її, ледь-ледь, самими кінчиками пальців, гадав, що цей дотик не буде й спостережений, але мені судилось  запам’ятати його на усе життя: від мого дотику по спині пробіг трем. Таки пробіг, мов жива істота, бачив, як заворушилась матерія суконки, що я мимоволі никав очима: куди він улетів? Був уражений – не підозрював, що людське тіло може бути таким чутливим... Ще ніхто й ніколи не полонив мою уяву, та й мене так ґвалтовно. Ґвалтовно й надовго. Як вияснилось опісля, то й, - назавжди.
Коли вийшли на балкон перекурити, запитав кумпля Влодка, чиї уродини ми відзначали:
- Відкіля та дивна пташка до нашого ключа  прибилася?
- Спеціально для тебе з Японії виписали, знаємо ж, що полюбляєш косооких.
- Таки, справді, із Японії?
- А ти й утішився, аж оченята заблистіли, любострастнику ти наш непогамовний. Ну не з Японії, так із Кореї. Особисто я, принципової різниці не виджу.
- А чому так дивно до неї звертаєшся, – Чіо? То справжнє її ім’я, чи уже встигли наректи?
Хитро примружив очі:
- Уподобавіс собі?
Я мовчав, чекаючи на відповідь.
- Сам знаю, файна бестія... А прізвисько... він знову зацвів до мене загадковою посмішкою,- таємницю її прізвиська, коли поталанить, розгадаєш сам.
Ці слова подіяли на мене, що нашатирний спирт: отож тому файталапі поталанило, повелося... Не хотілося у це вірити, горло зчепив гіркавий щем. (На той час я ще був переповнений своїм ложним его, й переконаний, що усі дівчата, на яких закинув око, мали належати виключно мені, й нікому більше!).
Після перекуру компанія стала розв’язнішою, повеселішала, дотепнішими, та й “маснішими”, пікантнішими стали жарти, гострішими анекдоти. Почались танці, ох уже мені ті танці у тісних бетонних халабудах, де закидають тобі на шию руки, зовсім не для того, аби бути ближче, а попросту, аби займати якомога менше місця, й мати у тому, так званому танці, бодай якийсь мінімальний люфт, аби, бодай зрідка можна було переставити ноги. Серед гучного гамору й метушні, ніхто й запідозрити не міг, що під святковою скатертиною столу бушує справжня феєрія кохання, із витонченими пестощами, де, вирує розбуяла пристрасть, підсмачена тим, що це робиться при всіх й врівночас цілком потаємно. Кохались під столом наші руки й щодалі, то нестримніше, безсоромніше, вони роздяглись, скинувши із себе усю луску пристойності, усі заборони, табу, й мені видавалося, що творю святотатство, бо така вона юна, така дрібненька твоя руця хмеліла напоєна нічною тугою – кохалися, розлігшись у Чіо на стегні. Стегно не було твердим і надійним ґрунтом, а жило й клекотало, здригалось мов від землетрусу, немов мав би там, нараз мав вибухнути вулкан. Пальці лежали один на одному – вказівний – на вказівній палюшечці, середній – на середульшій, а безіменний на безіменній, котрий кохав її так палко, що й імені не спитав, а так і шепотів їй на вушко: - “О, безіменна моя любове!”, а вона відказувала так само, вся, стрясаючись від його ніжного й водночас стрімкого натиску, - о безіменний мій, бери мене, бери! І підкидала його найвище, й здавалось увесь той нестримний шал любові зараз, от зараз, поглине вулкан, що клекоче під ними й от зараз, вже зараз вирветься на поверхню. То була воістину диявольська містерія. Палюшки хвилювались від своїх нескінчених можливостей, дрижали у млосному екстазі й далі спокушували мене своїми вигинами й витворними випуклостями. Аж урешті наші коханці – палюшечки, любострасно – податливі стали доменом усіляких зловживань і сумнівних маніпуляцій. Вони запрагли грубого насильства, цинічного ґвалтування, аж до хрускоту кісток, бунтували над скостенілими формами, вишукуючи свої, ще незнані форми буття.  Шал кохання. Як млосно, ледь чутно  постогнувала моя мила, яка знемога була виписана на відкиненому назад обличчі!
Урешті відкрили двері балкону й ми розпашілі посунули робити “хап свєжий воздух”. Мене обвівав прохолодний вітер, підставляв йому обличчя й усе не міг остигнути, прийти до тями. Було мені за тридцять і я уважав себе неабияким зухом у мистецтві кохання, але такого, чогось такого я у житті ще не переживав.
- Що, забила ті діваха клина, любостраснику ти наш? – знову вицвітав посмішкою Влодко, виш, і тебе задивувати можна, що..?
- Ти, власне, про що, Влодику? – байдуже здвигнув плечима.
- Не бався мені в такого цванячка, хлопе, ще такої дівки не видівіс, хіба нє?
Вивинувся з під його пильної опіки й безпардонної цікавості, чкурнув у теплінь покою, але прекрасна моя з’ява якби звітріла з дивана. Погляд безтямно метляв по приміщенні. Сомнамбулою почвалав на кухню, заглянув до Влодкового покою – Чіо ніде не було. Врешті  запитав за неї Наталку, господиню дому.
- Та ж пішла вона. Одягла плащ і пішла, по-англійськи, лиш кивнула нам ручкою. Прожогом кинувся униз. Уперед - назад до автобусної зупинки. Хвилин двадцять, як пішла. Де її шукатимеш? Того вечора добряче таки надудлився, по-чорному, тамуючи образу на ту, яка утекла, зрадила....З якою так багато було, й не було нічого.
Пам’ятаю, як зранку допав Влодка й не зліз із нього, аж поки не погодився допомогти її розшукати. Мешкала в одному з гуртожитків “універу”, але ні кімнати, ні курсу,  ні навіть прізвища ми не знали.  Та за пару годин таки допиталися, де живе симпатична кореяночка, от тільки нам сказали, у гуртожитку вона буває рідко. Влодко знеможено розвів руками:
- Й чого мені, йолопу, прийшло в голову підсадити тебе до неї? Вік собі того не прощу! Ну, ти собі, як знаєш, а я пішов.
Чіо я зустрів лишень увечері третього дня, та й, то, мало не проґавив, бо під’їхала автом під саму прохідну, так, що знайому сильветку запримітив у найостаннішу мить:
-Чім! Чім! - закричав, мало не надриваючи голос, та вона не почула, чи вдала, що не почула – чкурнула у браму гуртожитку. Наздогнав її захеканий аж на третьому поверсі.
- Чім! Люба дівчинко, чатую на тебе третій день!
- Вибач, помилився, мене звати Люсі. Тай не розумію навіщо мене чатувати? – обпекла чорними розкосими очицями.
- От тобі й маєш, та відколи тебе побачив, затратив апетит і сон. Тільки й марю тобою...
- Я не фахівець із суїцидних марень. - На той час її голос видавався мені крижаним, хоча, насправді, він був просто спокійним.
- Ще довго будеш мене затримувати, бо, я, знаєш, поспішаю.
- Але ж так не можна, Чіо, я закохався, я кохаю тебе чуєш, дівчинко.
- А-а-а... кохання. Це я вже чула, - єдина радість соціально незахищених верств населення, хвороба недорозвинених суспільств... Це не для мене, вибач, юначе, - мовила, намагаючись мене оминути. Я затрачав голову. Проковтнув язика. Збагнув, що не “тягну” на балачку з тією гейшею. Зупинився. Невблаганно віддалялась. Розумів, - мушу змінити тактику.
- Бодай на лямпку коньяку можу тебе запросити? - крикнув навздогін. Оглянулась.
- На дві. За годину. У “Жоржа”.
Ще не вірив у своє щастя. Могла ж кинути, так, на відчіпного.  Якраз годину витратив на те, аби випозичити у кого тільки міг гроші на “Жоржа”. Сказати, був збуджений, - не сказати нічого, - цікаво було б зміряти мені температуру - стан був явно гарячковий.
Моя чорна лебідонька – Люсі, приплила навіть вчасно. Їй сподобалось, що запросив  до зали, а не за стійку до бару:
- Бачу маю галантного кавалера, а то мені видався якимсь хлопчаком: підстерігає на вулиці, не спить ночами, тягнула слова, поволі, так само, як коньяк із бокала, - а може таки спить, та сни його тривожні, бо наповнені недосяжною плоттю...
Не сподобалась мені та її балачка, а краще - базар рафінованої хвойди із закоханим шмаркачем. Уперто праг бачити у ній свою королеву. Покомизишся трохи, мене не убуде від того, перетерплю.
- Як у воду глядиш голубонько, - підіграв їй, бо не відав, як й триматись з нею, які фортелі буде викидати далі. Та після другого бокала язик мій почув себе дещо вільніше, і я уже, забавляв співрозмовницю анекдотами, та можливо не дуже влучними компліментами, бо мозок відійшов не знати на який план,- нестримно вабило її тіло, (не тіло, а манна небесна), що не міг спромогтись на щось, справді, оригінальне й удатне. За якихось півгодини моя чарівна співрозмовниця досить відверто почала зиркати на годинник. Тут уже я випередив її:
- Кудись квапишся, Люсі? А шкода!.. Хотів тебе запросити до себе. Маю одну несказанно чарівливу річ – суконочку вуйко з Канади прислав, цікава така, знаєш, суконочка, мов рибальська сітка, ще вкрита усякими морськими дивами. Усі дівчатиська мліють від захоплення, та от жаль, - ні в одної немає такої філігранової фігурки. Видається, тільки ти й змогла б у неї уміститись...
- О, як бачу ти, не лише галантний кавалер, а й неабиякий інтриган. І далеко це твоє мешканко?
- Зовсім ні, голубонько, майже поряд, під цитаделлю.
- Що ж, пішли.
Не міг задивувати свою панію пишними хоромами, - мешканко моє було в австрійській розвалюшці, не знати коли й білене, хоч досить чисто прибране. Усі ті дні,  готував його, як умів, до приходу панни. Розглядалась уважно, у дивину їй були старі меблі, крісло-гойдалка в яке не забарилась усістись.
- А у тебе тут нічого, - констатувала. А той вусань на портреті – Франц Йосиф?
- Та ні, мій дідусь. А ти, я бачу, вже добре знаєш історію краю...
- Учусь, - підняла для напучення свого палюшка. Усе тут гарно, тільки не бачу того, заради чого ми власне й прийшли...
Тим разом виразно докірливим і врівночас зневажливим поглядом глянув на дівчину, - мовляв, не довіряєш, гадаєш, заманив? Гордо відкрив шафу й видістав звід там чудо суконочку. Чіо ахнула, зірвавшись, мало не перекидаючись разом із гойдалкою, кинулась до лашки, прикладаючи наусебіч, то канадське чудо до себе.
Іди за ширму, там добряче приміряєш, я ж, тим часом зготую каву. За книжковим стелажем, за навішаним яскраво-жовтою ширмою, що розділяла кімнату навпіл був зовсім інший світ. Хоча, коли згадую зараз, не віднаходжу нічого, що там могло б аж так подобатись: широкий тапчан, нічна лампа на стіні з досить величенькою фігурою чорного ангела, та ще довкіл в’єтнамські циновки, на яких дерева з канарками й пагоди вдалині. Але чомусь ніхто не квапився покидати цей закуток, прагли побути там якнайдовше. Напевне, та закутана навівала інтим   критого алькову. (Уже значно пізніше, за часів Незалежності, коли магазини наповнились крамом із усієї Європи й годі було кого будь-чим кого будь чимось задивувати, будь то найвишуканіші меблі, чи найвитворніші інтер’єри, подібне  що до йоти відтворив у своїй художній майстерні, що теж складалась з однієї величезної кімнати, й треба сказати з тим же результатом...). Ото ж, коли з кавником і чашками зайшов у кімнату, анітрішечки не здивувався, що Чіо там не було... Відслонивши параван, угледів свою слічнотку, яка звабливо уклалась у ліжечко, й гладила мене своїми очицями, що тепер були масними, як щонайбільші оливки. Звичайно, ж угледів я не тільки змінений вираз очей, а й гарно засмаглу голісіньку панну, - у суконочці, яка не те, що нічого не прикривала, а швидше навпаки,- підкреслювала найспокусливіші місцини.
- Ти божественна панна, - мовив, насуваючись на неї хмаркою. Обціловував її малюсенькі палюшечки, а уста далі й далі сунули по руці знову, тепер уже на руці, доганяючи той дивний трем. Від одного лиш легенького дотику вуст Чіо відмінялась: здавалось тіло її було зроблене з якоїсь іншої, неземної, надчутливої субстанції. Це було для мене дивно й незвично, - “жила життям тіла”. Коли врешті торкнув її перса, відчув уже не трем, а якусь клекотінь, якби хотів звідтам видобутись підземний гейзер, мимоволі притис його долонею, під нею вирували бездонні води життя, кипіли гірські водоспади . Долоня поспішно перебігла на сусіднє персо котре уже було в солодкім стані маячіння, побачивши, якої розкоші засягнуло те перше, і відразу, щойно торкнулась його долоня, воно вже вмліло, втрачаючи свідомість, дозволяючи чинити із собою все, що заманеться. Й тут вона провела пальцями по моїй щоці. Якою сластолюбною була ця рука! Млосно-лінива, ледь волога від збудження, й така певна себе.
- Звільни мене од сіті, - попрохали набряклі, ледь побілілі від спраги уста. Як тільки може ними говорити? Мій язик зволожив їх, але вони спрагло відкрились, бо не напились. Увільнив швиденько це прекрасне оливкове тіло від пут. Відчувши свободу, воно заворушилось, мов у змії, що скинула із себе шкіру й відчула дотик довкілля. Справді, нагадувала змію, а щільно стулені ноженята увивались по тапчану мов хвостик, хапав його полегоньки зубами, а він, тікав, але чи, то паща звіра видалась їй зовсім не страшною, чи упевнена у своєму сприті й силі, притихла й дала заарканити себе. Дивний трем біжить, упереджуючи мої уста, молю Бога, абим ніколи його не впіймав. От уже допав і стегна, просуваюсь усе вище й вище й відчуваю, як поволі тіло починає тремтіти, - усе у мені здригається у цю мить, бо й ці дрижки ні, на що не схожі – нагадують раче землетрус, якого, щоправда, ніколи не пережив, але хіба власне так він би й мав виглядати. А тимчасом  потихеньку добираюсь до її потаємної потаємності, святенної святенності, до її непорочної – непорочності і легенько – легосюнінько, ледь ледь лоскочу язиком й чую свіжий подих, напоєний смерековим запахом – то вона розтулила ноженята, а я все тісніше й тісніше припадаю до лона й воно починає відчинятись мені назустріч мов ворота потаємної печери Сіндбада, а може Раю. Раю для праведника. І каже лоно: увійди праведнику, хай воздасться тобі за труди й мислі твої, припади устами і надпий вічності. Язиком добираюсь до центру пампушки, до червоної і невловимо пахучої рожі, котра вже їжачить свої пелюстки мені назустріч, нуртує свої соки, зблискує полум’ям і приймає язик мов посаг. Ні, то не був стогін, радше запаморочливий спів сирен. Це було так несподівано, що я звівся, аби споглянути, звідкіля ж видобувається цей звук. Спраглі уста ледь вловимо ворушились. Кинувся їх рятувати. На початку були мов засушена курага – шорсткі й без смаку, лиш трохи пожувавши, відчув розкіш нектару, що розливався по піднебінні. Не знаю, скільки по часу тривали ці пестощі, але мені видавались вічністю. Опісля ця мала чарівниця підсунула коліна мені під груди і впустила мого члена у свою слизьку і до божевілля приємну стать. У коханні була пожадлива й дбайлива до педантичності: слідкувала, аби жоден міліметр плоті не залишався обділений увагою. Сама увивалась, приймаючи  усе нові й нові пози, що я не встигав й схаменутись як вона це робила, бо з неї я ніби й не виходив. Було в ній щось несамовите, бо коли виливав усю свою трагічну жагу у її жадібне лоно, тріпотіла крізь спів сирен: Ч-і-о-о-о, Ч-і-о-о-о, Ч-і-о-о-о... й не знати було, чи, то вона мене розпікає, чи, захлинаючись, роз’ятрює свою власну рану Ч-і-о-о-о... І уже ввижається, що то не я входжу в її тугі, соковиті недра, а вона проникає в мене, а я стаю її, плоттю, а Чіо ставала мною і стікала у голодну плоть Люсі.
Можливо, тоді я вперше відчув, що таке перевтілення, чи певніше сказати, обмін тілами.
То була розкішна ніч. Ніколи у житті, нічого подібного я не звідав. Вранці ми поквапом розбіглись, вона в “універ”, я до праці, по обіцявшись увечері зустрітись “Під левом”.
Якщо кохання дає наснагу до творчості, то це, не було коханням, бо працювати я не міг. Сидів за ескізом куртини першої дії опери “Запорожець за Дунаєм”, але пастельний олівець тільки мастив руки, бо так й не торкнув картону. Був надто збуджений, аби якісь образи, окрім завітного образу Люсі, могла створити моя уява. Мою творчу безпомічність вчасно помітив наш Головний художник й відправив мене у залу разом із “штурпаками” - початківцями й практикантами “швабрити” - наносити велетенськими щітками з держаками мов у швабри тони на куртину. О, диво, мало б збунтуватись від приниження моє его, адже мене було  принижено, але б знали вони, до яких висот здіймався мій дух!
Єдине – прагнення володіло мною - вимкнутись як швидше, мене ж бо чекали! Та піти швидше за інших мені не вдалось, й коли переступив поріг нашої на той час циганерської кав’ярні “Під левом”, було вже досить далеко після призначеної години. Зали уже були прибрані до Новорічного свята. Та й настрій у публіки був піднесений, святковий. Люсі спостеріг відразу: була у центрі циганерської братії, - кудлатих художників, журналістів, початківців-письменників, словом гунцвотсько-батярської еліти Львова, які сміялись, гамірливо про щось балакали, а Люсі всміхалась до всіх і до кожного. Люсі цвіла, ще й пахла дражливими парфумами і минулою ніччю. Її тішило й збуджувало це всуціль чоловіче товариство, де зібрались на винопій самі жеребчики і вона всією собою, усім єством вбирала їхні відверто хтиві погляди і... від того ставала іще гарнішою й звабливішою. Торкнув її за плечі. Знову відчув струм, що пробіг по тілу. Крутнулась дзиґою:
- Салют   Юраню!
- Вибач, трохи припізнився, - почав виправдовуватись, але мене не дослухала:
- Облиш, пусте! Й зосередила свою увагу  на “Сірому кардиналі”, що торочив чергову побрехеньку.
Мені нараз стало сумно, й я потягся до бару замовляти два коньяки. Де й уродився побіля мене Влодко:
- Оце вірно, що береш два пійла, бо я нині “на леді”. Чи може той коньяк для леді? – кинув головою у центр компанії. Що мав йому відповісти?:
- Пий, братку, я твій боржник.
- Це ти облиш, - “боржник”. Справа житейська. До речі, як у вас справи. Розгадав загадку “Чіо”?
Дивився на нього дуже уважно, можливо, аби проковтнути той згусток, що підкотився до горла. Влодко відчув мій стан, меткий мав розум хлопчина,-
Вйо, аби в хаті не журились! – приповідав він до келишка й таки змусив мене проковтнути пійло, що тут продавалось за коньяк. Давай іще по одній, бо ти, я бачу, розкисаєш.
- Із чого це ти береш? Я тільки з роботи. Та й уночі не доспав...
- Юрцала, підвищив він голос, - не по - колєженськи  старших дурити. Ніби я тебе перший день знаю! Скільки годен випити і скільки не спати.
Другий келишок уже випив без більшої намови.
- Вибач, вицофаюся на хвилю до “пана едзя”, - мовив.
- Фастригуй! Іно там тую свою скислу міну викинь і воду спусти. Вертайся і будь шац-хлопака! – напучував мене сп’янілий Влодко, якби відправляв не відати у яку далеку мандрівку.
Коли повернувся, Влодко вже цвів до мене очима з келишками повними трунку:
- Повелося тобі брате, нині за бездурно дают.
Але моє пильне око вже спостерегло відсутність тієї, заради якої сюди прийшов. Оскільки Влодко дуже пильно мені приглядався, не став никати кожною закутиною, а запитав його навпружки:
- Вона пішла?
- Пішла. Ну то й що? Панянка неґречно поставилась? – Плюнь. Пішла й прийде. Ти львівський батярина, а не Манька з Пацикова, що годна вдушитися, із заздрощів, айно її Іван єнчу до танцю припросить.
- То ти Влодзю, направду гадаєш, що вже собі й хвильки не пораджу, без твого вспокоювання?
- Думаю, порадиш, але знаю, Юрцала, що то цілком не просто, бо ж недавно мав із нею таке саме пережиття... Секрет Чіо... Дідько би її вхопив!  Моцно мене, то по тім’ячку фацнуло, що й нині ще потребую амбулянсу, - кивнув на келишок. Давай відполіруємо “бенедиктином”, й най голова буде як повний ноцник. То, повір, ліпше, як вибух крові до мозку. Спустимо твої грошенята, бо ні до чого вони тобі вже нинька. Не здибаєш її... А нє, то хапнем си хвойдочок і попензлюєм до тебе, пам’ятаючи, що найліпша дієта – щоденна міньєта. І що клин лиш клином тільки й годен вибити. То, що?
Здригнувся від огиди. Не уявляв себе з іншою дівчиною. Хоча усе, що говорив Влодко, очевидячки було правдою, але її не приймав ані мій розум, ані серце. Між тим, він продовжував:
- Чим скоріше лишишся того ровера, тим ліпше буде для тебе. Вона ві Львові – атракція. До неї хлопи липнуть, як кльозетовий папір до дупи. Що хтів – мавіс, то й тішся! Та кубіта направда варта гріху. Але, слухай мене, - довірливо, уже цілком по- п’яному обійняв мене за плечі. Ліпше для тебе, Юрцала, аби твоя любив ще таки нині пукла, як гумка на кальсонах. Буде тя троха незручно, знаю.
- Кельнер! Нам “на коня!”
----------------------------------------------------------------------
То був переддень Нового року. Я так і не знав – привалило мені щастя, чи звалився на голову катаклізм. Попросту потрапив у ще одну пастку, що її поставив переді мною світ. Дослухався до поради Влодка і не шукав зустрічей з Чіо. Той Новий рік я тоді вирішив зустріти на самотині, може не так патетично – попросту на той час не було людини, із якою хотілося чи й моглося б бути.
Згадати Чіо – аби заснути?! Яке справді, безглуздя... але не квапмося з висновками. Нині я найліпше засинаю під трилери й бойовики, а моя дружина по горняткові кави. Усе йде, усе міняється. З роками в людині назбирується втома, хвороби, прикрощі, й поступово вона до усього байдужіє. То ж було так давно, що Чіо перестала бути для мене абсолютною реальністю, радше птахою, що вилонилась із руки, чи рибиною, яку лиш мент потримав у руці і яка таки виховзнула назад у водну стихію. Напевне з жодною людиною не пов’язує мене той гіркий щем – що зустрів і не зберіг, що втратив. Вдивляюся у темряву ночі й бачу, як небо оголює свою внутрішню конструкцію. І з тремтіння повітря, із ферментації надто багатої аури, виділяється й матеріалізується астральне тіло на пограниччі тіла й духу - образ Чіо. У ту ж мить Час нишком вислизгує з мене і цокає собі самохіть. Тонка, по-жіночому пластична, любострасно податлива сильветка надалі стає самозаконною територією, хвилюється від безконечних можливостей, які переходять через неї млосними дрожами, спокушає своїми солодкими округлостями,  ґвалтує цинізмом свого погляду, що затискає обценьками серце. Поволі затрачаю свідомість й занурююсь  у гріховний і натхненний єресями сон, в якому лушпиння з пітної долоні Чіо зліта у сіре небо чорними птахами. Ворони, а співають...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Еротика.

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 22-12-2009

Відвертий

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Ніка Нікалео / Veronica, 22-12-2009

На сон грядущий..

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Tamara Shevchenko, 20-12-2009

Візьму на себе сміливість

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Уляна Галич (Консуело), 20-12-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.76102089881897 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …