Ще з дитинства я любив вікна. Особливо коли їдеш кудись. Я завжди обирав місце біля вікна. Сидів і дивився на небо, траву, дерева, будинки… Я любив вдивлятися в дощові краплі що стікали склом, крізь них можна було побачити іншу реальність. Все трошки інакше. Я слідкував за їхнім пересуванням по склу. Відстежував траекторії та чекав коли ж закінчиться дощ та вийде сонце. А ввечері мокре скло ніби збільшувало кількість вогнів у місті, всі ліхтарі та вогники вигинались та перетворювались на вогні святкових герлянд. Тоді я почував себе наче в казці, наче новий рік приходив не залежно від часу року, аби тільки був дощ.
Пізніше мені так і не вдалося розлюбити вікна. Я люблю сидіти на підвіконні та чекати коли ж закінчиться дощ, коли ж можна буде вийти на вулицю та відчути приємну прохолоду. Люблю сидіти та мріяти. Сидіти та мріяти, а потім вийти надвір, у вечір, у туман та йти кудись, навіть не здогадуючись куди. Отак от я йшов. Йшов та заглядав у вітрини навіть не цікавлячись що ж у них стоїть – просто мені цікаво дивитись на світло. Йшов та перестрибував калюжі котрі ще довго не висохнуть – дощі їм просто не дадуть цього зробити, а двірники ніколи не прибирають дощ, я не бачив.
Ставало все темніше. Ліхтарі світили все яскравіше, не даючи ночі поглинути місто. Навіть ніч відступає перед електрикою. Хоча, з іншого боку, кінець світу у ліхтарів настає швидше – в них перегорають лампи. Звичайно ці лампи потім замінять, але ж маленький апокаліпсис вже стався. Цього не уникнути. Але завжди буде той, хто поверне життя навіть після того як світло остаточно згасне.
Отак от я і йшов вечірнім передзимовим містом. Аж поки мені під ноги не впав маленький паперовий літачок. В дитинстві я робив такі літачки та пускав з балкону, а потім, коли йшов гуляти, інколи знаходив їх. Траплялося так що мої літачки залітали дуже далеко, на сусідню вулицю. Одного разу ми з мамою пішли в магазин і побачили мій літачок. Мама тоді посміхнулась, а цей спогад лишився у мене на все життя. Ось і зараз, коли я підняв цей трошки мокрий літачок, я згадав той випадок та посміхнувся, як тоді мама. Я зайшов у якийсь темний дворик старої частини міста і через темряву не міг розгледіти звідки ж до мене прилетів цей шматочок радості, а тоді несподівано побачив біля себе дівчину.
- Ти знайшов мій літачок? – запитала вона.
- Ось, візьми. – я простягнув до неї руку з літачком.
- Нетреба, залиш собі. Це тобі подарунок від мене. – сказала дівчина та побігла кудись. Кудись у темряву котра миттєво її сховала.
- Зачекай. – я спробував її наздогнати, але марно – дівчина зникла.
Обережно, щоб не зім’яти, я поклав літачок у глибоку кишеню своєї куртки та приголомшений такою зустріччю вже збирався йти далі як несподівано для себе почув голос звідкись згори:
- Іди но сюди! – гукнула мене дівчина.
Я підняв голову та на одному з балконів побачив силует вже знайомої мені дівчини. Як вона туди потрапила? – промайнула думка в моїй голові.
- Заходь у під’їзд та піднімайся на гору! – вона наче прочитала мої думки.
Навіть не оминаючи калюж, заляпуючись брудом, я підбіг до найближчих дверей, потягнув за ручку та увійшов у темний під’їзд. Я біг темними сходами, зовсім не бачачи куди ступаю через що постійно спотикався, декілька разів я навіть впав та, здається, розірвав штани на лівому коліні. Я біг так швидко як тільки міг. Здавалося пройшло декілька годин поки я дістався балкону між четвертим та п’ятим поверхами. Насправді ж минуло всього пару секунд. І ось, нарешті я на місці.
Дівчина стояла в кутку балкону та сором’язливо опустивши очі тихенько спитала:
- В тебе є сірники? Я хочу запалити свічку. В мене є свічка. Ось. – вона тремтячою рукою показала мені свічку.
- Ти боїшся мене?
- Ні. Якби я тебе боялась, то не кидала б літачок до тебе. То в тебе є сірники? – вже трошки гучніше та більш впевнено перепитала дівчина.
- Зараз. – я поліз рукою у кишеню та витяг звідти маленьку коробочку з сірниками. – Ось, давай я запалю.
Я дістав з коробочки сірник та він випав з моїх пальців – мої руки тремтіли, я навіть не знаю від чого більше, від холоду, котрий вже закрався мені під куртку, чи від хвилювання, адже ще ніколи зі мною не траплялася така пригода. Я дістав другий сірник, але той, при першій спробі запалити його, зламався. Лише з третьої спроби на балконі блиснув маленький вогник. Я підніс його до свічки, фітиль на ній загорівся та освітив обличчя дівчини. Тепер я зміг розгледіти її маленький червоний від холоду носик, маленькі, але виразні очі, тонесенькі губи та ці ямочки на рожевих щічках. Зараз я не міг визначити колір її волосся – тьмяний вогник свічки не давав мені цього зробити, але я помітив що воно мокре та розтріпане. Напевно вона потрапила під дощ. Там, внизу, коли я побачив її вперше, мені здалося що вона зовсім ще маленька, а зараз зрозумів що наша різниця у віці зовсім невелика. Чомусь через це я почав хвилюватися ще більше. Я дивився в її очі, в них палахкотіло відображення вогника свічки. Я стояв і просто дивився на неї. Я не міг відірватись, аж поки сірник, котрий я досі тримав у руках і котрий досі горів, не припалив мені кінчики пальців. Я скрикнув, різко смикнув рукою та вхопився пальцями за мочку свого вуха щоб трохи послабити біль, а вона розсміялась.
- Ти вмієш робити літачки? – ще й досі посміхаючись через мою необачність спитала вона.
- Вмію. – трохи невпевнено відповів я.
- То давай робити їх разом. - вона звідкись витягла старий списаний зошит та вирвавши декілька сторінок простягнула їх мені.
Ми сиділи на холодній та вологій підлозі балкону, один за одним складали літачки, а потім один за одним кидали їх з висоти на котрій розташувався наш балкон та спостерігали як далеко вони залетять. Ми не бачили як жоден з них впав – темрява ховала їх ще до того як вони торкалися мокрої землі. Це й добре. Для нас у їхньому житті не було невдач. Вони летіли назустріч темряві та забирали із собою всі наші негаразди, всі наші страхи. Вони залишали нас. Її та мене, а ще вже майже догорівши свічку.
Але дощ так і не закінчувався. Напевно сьогодні він вже не закінчиться, і я не зможу вийти надвір. Я сидів далі на своєму підвіконні та мріяв. Мріяв про калюжі та двірників, мріяв про ліхтарі та лампи, мріяв про дівчину та її літачки. Коли дощ закінчиться я обов’язково вийду надвір, знайду той старий дворик та піднімусь на той балкон до неї. Ми будемо складати та запускати паперові літачки аж поки не догорить її свічка. А потім, коли нас буде освітлювати лише місяць я її обійму. Обійму та відчую як б’ється її серце. І в цю мить ми будемо ближчими один одному ніж хтось може уявити. Тільки б закінчився дощ…
