Переднє слово
Владислав Володимирович Гладкий – мій товариш, побратим, який уже відійшов у вічність. Він умів цікаво розповідати певні епізоди із свого життя, з життя своїх рідних. Недавно вийшла з друку моя книжечка з переказом оповідок В.Гладкого. Думаю, що оповідки будуть цікавими і для читачів ГАКу.
Передмова
Важко і сумно, мій друже,
Очі навік ти примружив,
Ось ти і вічність подужав,
Сумно і гірко нам дуже.
Душу зболілу і тіло
Вічність покликала біла,
Взяти тебе захотіла.
Гірко і сумно нам дуже,
Важко і сумно нам, друже.
Наша земля предковічна
Буде хай пухом космічним.
Цього вірша я написав у день смерті мого друга-товариша, побратима Гладкого Владислава Володимировича.
* * *
Потоваришували ми з ним в середині 50-их років минулого століття, коли його батько, Володимир Михайлович, приїхав вчителювати в наше село. Перша згадка про ті часи… Зима, мороз за 30 градусів Цельсія, ми з Владиком біжимо через замерзле болото із сільського клубу після перегляду кіно. Долаючи ураганний вітер, нарешті добігаємо до домівки. Владикова мати, Тіна Андріївна, зразу помітила, що мій ніс приморожено побілів і тут же кинулася відтирати його суконкою. Дитина зберігає в пам’яті ось такі деталі, які інколи характеризують людину яскравіше, ніж стоси списаних формальних сторінок. Домашнє господарство багатодітної, гарної родини трималося на плечах цієї тихої і лагідної жінки, бо батько «тягнув» стільки годин вчителювання та навантаження завуча, що до господарства руки не доходили. Допомагали матері діти. Взагалі, умови життя сільської дитини різко відрізняється від умов міських. Сільська дитина виховується працею в першу чергу. Ось в такій атмосфері і був вихований Владислав Володимирович. Звиклий до праці з дитячих років, він залишився таким на все життя. Скільки він зробив своїми руками за все своє життя – не підлягає ніякому обліку. Держава, яка захлиналася від пропаганди своїх «успіхів» у соціалістичному будівництві, не могла організувати працю доступних станцій технічного обслуговування особистого автотранспорту і мільйони власників роками просиджували в своїх гаражах, ремонтуючи машини. Цей приклад я навів для характеристики життєвих обставин. Але я не згадав, що мій товариш ще з шкільних років захоплювався малюванням, закінчив заочну школу з цього виду мистецтва. Він залучив і мене до ознайомлення з картинами найкращих художників світу. Це було не просто знайомство з високим мистецтвом, а це було справжнім вихованням відчуття прекрасного. Товариш це відчуття перейняв у свого дядька Миколи – самодіяльного художника, який без фахової освіти вмів малювати на рівні кращих світових зразків. Дядько, Іванченко Микола Андрійович, це приклад того, як молох системи знищує таланти, не дає змоги їм розвиватися.
Все життя Владислав Володимирович не зраджував своєму дитячому захопленню: збирав репродукції картин, поштівки з працями художників, книги як про видатних майстрів олівця і пензля, так і про їхні праці. А ще мій товариш любив і умів переплести чи оздобити книгу. За відсутності копіювальної техніки доводилося виконувати роботу, яку важко вкласти в рамки здорового глузду. Наприклад, я переписав вручну книгу Д.Яворницького «Через Дніпрові пороги» (3 екземпляри через копірку), а товариш виготовив до них обкладинки. В радянські часи книги Яворницького були заборонені, тому доводилося і ось так діяти. Спільні інтереси і вподобання скріплювали нашу дружбу. Не обходилося і без суперечок на політичні теми. Проте ми завжди знаходили спільну мову, коли стосувалося чогось національно рідного, українського. Недаремно ж мною на вітальній поштівці до дня народження Владислава Володимировича написано:
Зберігай традиції батьків,
не цурайся звичаїв народних,
те, що йшло до нас споконвіків,
не міняй на хвилі новомодні.
Голос предків чується здаля,
даючи і спокій, і розраду,
їхню силу передасть земля
урожаєм в ґронах винограду.
Кожна гілка, паросток, стебло
тягнуться, мов наших предків руки…
Зберігай батьків своїх тепло,
А твоє хай зберігають внуки.
Зустрічалися ми не так і часто, але при зустрічах побратим завжди починав згадувати щось цікаве із свого життя. Його розповіді я намагався перенести на папір. Ми планували, що пенсійне життя нам дасть змогу якось упорядкувати ці спогади. Початок такої книжки я навіть встиг передати товаришу для того, щоб він вичитав, вніс корективи. Але не сталося, як гадалося. Постійні життєві турботи і пізніша тяжка хвороба Владислава не дозволили втілити в життя задумане. Тому довелося мені самому зібрати докупи те, що встиг записати і внести в цю книжечку.
Довгий час Владислав Володимирович працював на Дніпропетровському шинному заводі, на якому втілював у життя свої талановиті інженерні ідеї. Його ім’я добрим словом згадується в документальній розповіді про завод, про трудовий колектив.
На скромному пам’ятнику Владиславу Володимировичу вигравіруваний сонет, який написаний мною в пам'ять про товариша.
Важка земля… Безжалісна лопата…
Земні шляхи закінчуються так…
Тут темрява і вічний сон… однак
Мій сон чутливий, наче в рідній хаті.
А біля хати батько, сестри, мати,
Брати і тьотя… поруч я, хлоп’як…
Втекло дитинство по стежках горбатих,
За ним і юність, мов качиний кряк.
Далекий сон, легкий і безкінечний,
Де я щасливий, радий і безпечний…
Про що ж тепер я снитиму віками?
Мої нащадки! Любі мої, милі,
Якби мені піднятися з могили,
Щоб міг сказати: – Я горджуся вами!
Цибенко М.І.
Оповідки В.В.Гладкого
Вечорниці
З дитинства пам’ятаю вечорниці, які влаштовувала тітка Марія. Лежав я у неї на печі і спостерігав. Дівчата на вечорницях вишивали, а хлопці – балагурили.
Якийсь медведівський хлопець залицявся до дівчини з нашого села і приходив на ці вечорниці. От цей хлопець звертався до своєї дівчини:
– Ох і наївся я линини та свинини! Принесла б ти мені води напитися…
Дівчина клала вишивку і приносила води. Але на другий день, коли хлопець знову попросив води напитися, вона вирішила прослідкувати за ним після вечорниць. Пішла за ним назирці, а коли він зайшов до хати – підскочила до вікна і слухає. Хлопець попросив матір їсти і та витягла з печі супчик.
– Та він же зовсім пісний! – скаржиться хлопець.
– Отакої! То вкинь у суп залишок від свічки з лою! – відповідає мати.
На наступних вечорницях, коли хлопцю знову захотілося води після линини та свинини, дівчина не стерпіла:
– А може, після лою?
Дитяча гра
Гра називалася «В краску». Діти розділялися на дві команди. В одній поводир «Ангел», в другій – «Чорт». Поводирі підходили до своїх гравців і на вухо визначали – хто якого кольору (синій, червоний, рудий і таке інше ). Після цього хтось із команди «Ангела» кричав: « - Бом, бом! Чорт з горбом!». А «Чорт» повинен був відгадати, якого він кольору. Якщо вгадував, то той гравець переходив у команду «Чорта». Далі «Ангел» відгадував, якого кольору гравець з команди «Чорта». Гра велася доти, поки хтось не залишався один. Йому визначали кару – наприклад, роздягтися хлопчику (а дівчинці – підняти спідничку).
Найстрашніша «гра»
Це, власне, була не гра, а гра зі смертю. На крутому схилі хлопці розрівняли рівненьке місце і поклали туди… протитанкову міну (справжню, бойову). В часи повоєнні такого «добра» було повно. Потім хлопці розганялися вниз схилом, двома ногами стрибали на міну, яка пружинила і відкидала стрибунів далеко вперед, на пісок. Скільки там міліметрів залишалося до вибуху…
Малий курець
Курити я почав з п’яти років. Тютюн вимінював так – 1 яйце за півсклянки. Щоб мати не бачила, тихенько слідкував за куркою і йшов за нею до курятника, щоб зразу забрати яєчко, коли курка знесеться. Курка мене, малого, не боялася. Мав я і дуже гарне кресало, бо знайшов чорний кремінь з гострими краями і кресало викрешувало цілий сніп іскор. Трут робив з вати, яку витягував із старої куфайки. Вату протягував через трубочку із очерету. А головною моєю цінністю був газетний папір. Батько зберігав на горищі підшивки газети «Радянська освіта», яку я успішно «заосвічував». З тютюном і, головне, з папером мене дорослі сприймали за «рівного» і поважали за це.
«Дисидент»
Вже після війни батько приніс звідкілясь плакат «Ленін – це Сталін – це ми!» і повісив його в хатнім кутку. На плакаті вгорі – Ленін, нижче, майже на ввесь плакат, обличчя Сталіна, а внизу маленькі фігури – це «ми», тобто народ.
Дісталося мені за цей плакат! Даремно деякі люди думають, що діти малі і ще нічого не розуміють. От і я відчув страшенну несправедливість, яку вчинили з нашою сусідкою. Вдова (чоловіка вбили на війні, коли його – не обученого кинули в бій совєцькі начальники) з двома дітьми не змогла виробити мінімуму трудоднів в колгоспі (замість 300 виробила близько 280 трудоднів). Вдову відправили в районний суд і відводив її до райцентру кум, який в той день був виконавцем у сільраді. Ішов кум попереду, а за ним на відстані метрів п’ятдесят – кума, і нічим кум не міг зарадити вдові, яка всю дорогу до райцентру проплакала. Райсуд «дав» бідній вдові п’ять років в’язниці і ще п’ять років «без воздєржанія» ( себто, мабуть, з «поражением в правах», як тоді присуджували – М.Ц.).
Ця страшна несправедливість так засіла в моїй дев’ятирічній голові, що знайшла вихід в досить оригінальний спосіб. Задумав я зробити повітряного змія. Каркас із очерету зробив, вже й нитку знайшов з котушки №10 (продавалися тоді котушки по номерах – від номера залежала товщина нитки). Залишалося знайти папір. І тут я звернув увагу на плакат, Не довго думаючи, зняв зі стіни плакат, але коли взяв до рук ножиці і приклав їх до паперу, то безжалісно вирізав обличчя Сталіна і пішов з ним… до нужника. Хоч в цей час мені й не хотілося, але видавив трішки і витерся прямо ротом «вождя пролетарів усіх народів світу». Незабаром «вождь» уже лежав прямо посеред дороги навпроти нашого двору. Добре, що першим його побачив батько. Після «гарячих» виховних заходів він все ж пояснив, чим загрожувала йому моя «помста», якби хтось написав донос.
Про дідів…
Мій дід Сьомка до революції 1917 року працював у селі ковалем. За місяць дід отримував 50 карбованців (як на той час, то це були тодішні царські рублі). А другий дід – Михайло – вчителював у земській школі і отримував заробітну плату теж 50 карбованців за місяць. М’ясо в той час коштувало 5 копійок за фунт. Якщо фунт – це 409,5 грама, то мої дідусі за місяць могли купити більше 400 кг м’яса кожний... Цікава арифметика? В найкращі радянські, „брежнєвські”, часи учитель, чи коваль, за місяць могли заробити 60-75 кг м’яса. А скільки м’яса може купити, наприклад, сучасний пенсіонер за свою місячну пенсію? Не важко це зробити незалежно від року, який показує календар. І порівняння не буде на користь сучасності. Чому? Бо на сучасному ринко-базарі ціну встановлює перекупник, а до справжньої ринкової конкуренції на цих ринко-базарах „як до Києва рачки”.
Ага… ще про діда Михайла. Його батько хвалився сином: – В мне такий розумний син, що скажи йому стільки і стільки, а він тобі скаже – скільки!
Ця проста селянська загадка розшифровується так; щоб знати число десятин землі, треба було виміряти спочатку розміри ділянки в сажнях, потім перемножити ці величини і розділити на 2400 (сажень дорівнює приблизно 2,1 м, одна десятина дорівнювала 2400 квадратних сажнів, тому площу землі в квадратних сажнях ділили на 2400 і отримували площу в десятинах – М.Ц.).
Майже казка…
Дід Сьомка з односельцем були на заробітках, стельмахували. Поверталися додому. Вдень довго ішли пішки, з ранку до вечора. Вже було темно, як зайшли в якесь село. Скрізь темно, тільки в одній хаті слабо світилися вікна. Постукали у вікно. Вийшла господиня. Попросилися переночувати.
– В мене в хаті небіжчик! – повідомила господиня, ніби вибачаючись.
Чоловіки порадилися і вирішили зайти до хати. В хаті на столі стояла труна, в якій лежав небіжчик, тримаючи в руках свічку. Дід Сьомка, тоді ще молодий був, з односельцем лягли спати на підлозі. Товариш зразу захропів, бо був дуже втомлений, дід Сьомка вже добре задрімав, але крізь повіки зрідка поглядав на труну. Раптом бачить – небіжчик встав із труни, потихеньку наблизився до сплячих і почав обмацувати Сьомчиного товариша. За пазухою знайшов гроші, забрав їх. Підійшов до діда, але той був хитріший і гроші прив’язав до ноги. «Небіжчик» не знайшов у нього грошей, пішов до труни і знову приліг у ній. Свічка догоріла і погасла. Сьомка розтормошив товариша і напівсонного витягнув надвір. Тікали від хати стрімголов. Переночували в полі. Наступного дня теж цілий день ішли пішки. Вже затемна дійшли до знайомого табуру (табору – М.Ц.). Там нікого не було. Зайшли в майстерню. Лягли на дерев’яні верстати і заснули. Вночі дід раптом прокинувся, бо почув по сторонній шум. В кутку щось зітхнуло, заплямкало і потупало до них. Сьомка намацав рукою дубову заготовку для ступиці. «Щось» підійшло до товариша.
– Нечистий! – подумав дід. – Вимотує у товариша кишки!
А «щось» уже наближалося до нього. З усієї сили торохнув Сьомка по ньому. Розбудив товариша і втекли. Спали в копиці сіна. А вранці виявилося – дід Сьомка убив теля, що було в приміщенні.
Дубові дрова
Холодної зими в одній із сільських хат зібралися вечорниці – з піснями, забавами, іграми. Надворі – люта зима, а в хаті не зовсім тепло. Хтось жартома звинуватив діда Сьомку в тому, що у хаті не натоплено. Дід розгнівався, вискочив надвір, схопив колоду товстенного дуба і затягнув у хату через двоє дверей. Залишивши дуба, дід пішов додому. Парубги гуртом кинулися витягати дуба – не змогли. Довелося пиляти. А з напиляного уже й дров нарубали.
(Далі буде)
