Нині хочу поділитися своїми спостереженнями і думками відносно чергового З’їзду Улючан, який відбувався в днях 19 -20 травня в нашому рідному Улючі. Польською владою проголошена "Акція Вісла" у 1947 році вирвала зі своїх прадідівських земель в жорстокий спосіб населення Улюча і насильно викинула в незнану їм тоді чужину. Вони були викинені лиш тому, бо не вирекли ся свого походження, свого українства. Тодішня влада, щоб здійснити свій намір, вже у 1946 році спричинилася до того, щоб спалити Улюч. Власне на наше свято ВОЗНЕСІННЯ ГОСПОДНЄ прийшло польське військо , щоб здійснити цей злочин - спалити остаточно Улюч. Спалили! Село, в якому жило майже чотириста родин перестало існувати. Слід нагадати, що до початків ІІ Світової Війни в Улючі мирно з собою жили українці, поляки і євреї, про що говорили мої батьки, та ті, яких було викинуто на західні землі Польщі (Ziemie Odzyskane). З початком війни майже всіх євреїв, яки жили в Улючі від століть, в час окупації наших земель німецькими фашистами, фашисти вивезли до концентраційних таборів жидів, бо так називали євреїв в Улючі , де їх знищили. З того, що мені відомо з переказів батьків і родини, в Улючі всі знали і говорили українською мовою ( точніше кажучи, говіркою Надсяння). Крім того всі знали польську мову, бо її вивчали в школі. Таке велике село як Улюч, перестало існувати між іншими тому , бо тодішня польська влада задумала сполячити етнічну нашу , колись руську, а в той жорстокий час, українську землю. Тут нема перебільшень. Це княжа руська земля. На це є історичні докази. Про це знають свідомі поляки і українці. Про це пишуть українські і польські дослідники та історики . Для потвердження моїх думок, варто пригадати, що між іншими ті землі були в межах РУСЬКОГО ВОЄВІДСТВА в час ПЕРШОЇ РІЧИПОСПОЛІТОЇ аж до 1772 року, коли то ті землі увійшли під панування Авсроугорщини. Про це можемо почитати навіть в радянських енциклопедичних словниках. Це була руська земля, тому тодішні свідомі поляки воєвідзтво назвали від населення, яке там проживало, молилося в своїх церквах, зберігаючи свою мову і віру. Не забуваймо про це! Минуло 60 років від трагедії яка зустріла Улюч і ціле Надсяння, а також Холмщину, Бойківщину і Лемківщину. Цю трагедію пережили НАШІ ЛЮДИ цілого Закерзоння. Про це треба говорити і писати, щоб молоде покоління знало історію свого краю, через історію своєї маленької Батьківщини , якою є, або було рідне село, чи місто – земля наших предків. І власне до Улюча приїхали, черговий вже раз люди, яки в своїх серцях мають закодоване своє походження, щоб бути в себе, щоб бути разом хоч на короткий час зі своїми однодумцями. Вихідці, або їх нащадки з Зеленогірщини і Ольштинщини, де то у 1947 році були вивезені худоб’ячими вагонами і розташовані по кілька родин в одному селі , щоб асимілювати, нині прийшли тут, щоб поклонитися землі своїх предків. Де яки нині живуть в Канаді чи США. Багато улючан живе в межах нинішньої, Вільної України. Прийшли, або приїхали улючани з усіх усюд. Приїхали їх діти і внуки, яким дорога спадщина. Приїхали також ті, яким пощастило поселитися в Сяноці, чи околишніх селах будь містечках. Свою присутність на улюцкій землі в час молитов удостоїли між іншими люди з Доброї, Грушівки , Гломчи і Сянока.
В суботу, 19 травня всі ми зійшлися біля каплички в Грушівці, щоб помолитися за жертви всіх минулих років. При капличці молилися разом православні і греко-католики, а молебень очолювали двох священиків православних і один греко-католицький. Всіх присутніх тішило те, що разом мирно ми всі молилися.
З Грушівки всі ми перейшли до Улюча на місце, де колись стояла „нова церква”, мурована, св. Миколая Чудотворця, побудована в першій чверті двадцятого сторіччя. Ідучи, ті яки прибули тут першій раз, робили знімки хащами і кропивою зарослих пляців, де колись стояли хати. Нема хат! Нема церкви! На жаль на нинішній час залишилися тільки, вийняті з бур’янів хрести, яки очолювали церковні бані, біля яких вище згадані священики і вірні молилися за душі замучених і помордованих, за всі жертви трагедії, якої 60 роковини у цьому році всі відзначаємо.
За всі дотеперішні з’їзди в Улючі треба нам щиро подякувати перш за все Панству, Софії і Ярославу Холявкам – дітям Улюча, яки нині проживають в Сяноці. Від Першого з’їзду, по той, який відбувся у поточному році ПАНЬСТВО ХОЛЯВКИ вклали ціле своє серце і душу , щоб все було як треба! Дозвольте, дорогі улючани, що від нас усіх нині скажу щире, улюцке - ДЯКУЮ!!!
В суботу о годині 16 почалася „улюцка ватра”
При ватрі, яка горіла біля Сяну у суботу, співав хор з Сянока, якого приготовила Пані Марянна Яра. Ту варто сказати, що хор виконав кілька пісень до слів моїх віршів. Присутнім вони сподобались. Мені також було дуже мило почути в соловіїв голосах Сяніччини свої слова , яки оспівують красу наших земель. Нині дозволю собі віддати свою вдячність і шану Пані Марянні за її працю. Треба відважно сказати, що Пані Стефанія Яворницькі, яка є вчителькою української мови в Зеленій Горі і Новогроді Бобжанському, приїхала з групою дітей, яких предки є також нащадками улюцкої землі, і як всі інші в час ганебної АКЦІЇ ВІСЛА були викинені з рідного Улюча. Пані Стефанія в їхніх серцях і душах розпалила вогник любові до рідної землі, до історії, до українства. Слід згадати, що де яки з тих дітей походять з мішаних, українсько–польських родин, яких то, Пані Стефанія заохочує до єднання і пошани одних до одних. Хочу скласти велику вдячність Пані Стефанії і «її дітям» за декламацію моїх віршів про Улюч. Велике спасибі всім Вам! Завдяки таким людям, як Панство Холявки, як праця Пані Марянни , чи Пані Стефанії ми гордо стаємо на березі Сяну і висловлюємо свою любов до всього , що наше, що своє. А тепер вернімо знову на хвилину до історії. Коли комуністична влада післявоєнної Польщі викидала наше населення з прабатьківської землі, в багатьох випадках не дозволяла забрати з собою в чужину ніщо, що могло б пригадувати наше походження. Не можна було взяти української книжки, ні молитвеника, а бувало, що і вишиваного рушника, чи сорочки. А все тому, щоб це не нагадувало нашім батькам і дідам їхнього українства на Ziemiach Odzyskanych. Там, де нас кинули, не було НАШІХ церков, не було СВОЇХ священиків, не було СВОЇХ вчителів... Здавалося, що ми пропадемо серед чужого, і тодішньою владою ворожо наставленого проти нам населення. Забрано нам, або зруйновано майже все, а головне хати і церкви. Забрано нам поля, сади і ліси. Забрали нам все, що могли забрати. Одного не були в силі нам забрати - ВІРИ в БОГА в рідному, східному обряді і НАДІЇ, що ми все таки будемо, що не пропадемо!!!
При ватрі біля Сяну в Улючі сиділи люди і пригадували собі своє минуле, або минуле своїх предків , яки не діждалися, щоб бути тут з нами, щоб розповісти свою гірку долю. Бог дав ЇМ, всім тим, яки так глибоко і щиро кохали своє село, свою землю, свою ріку і потічок, свій сад, якого садили вони може ще невмілими руками - Своє Царство, ЦАРСТВО НЕБЕСНЕ. Я впевнений, що їм добре ТАМ. Але я майже певний, що вони, коли тільки мають змогу за згодою Отця Небесного відвідують нас, в собі знаний спосіб і ведуть нас собі знаними стежками. Настала неділя 20 травня. Раннім ранком , коли родина моя ще спала, я взяв фотоапарат і зайшов над Сян, щоб почути спів рідної ріки, в якій сходячого сонця промінчики, мов маленькі діти гралися в ще холодній з ранку воді. А в кущах вже своїм співом, наче молитвою вітали недільний ранок пташки. Я присів і слухав, і слухав... і хоч не вивчав їхньої мови мені здавалося, що я розумію кожний звук, яким вони оспівували прокидаючийся день. Я був дуже вдячний, що зміг все це побачити і почути. Іду далі селом, якого майже нема, бо тільки поодинокі хати на попелищах нашого старого Улюча говорять, що тут живуть нині люди. Заходжу під Дубник. Стежкою маленькими кроками прямую в гору, щоб побути на кладовищі і помолитися за всіх помрших, яки там спочивають. Стаю перед хрестом біля пам’ятної дошки Михайлу Вербицькому, яку вкрили сльози ранньої роси. Помолився. Глянув на старовинну церкву, глянув на могили порослі свіжо зеленим барвінком. А пташки так чудово переспівували одну за одною стрічки своїх пісень... Дякував Богові за те, що дозволив мені приїхати на землю батьків. Дякував за все, чим він дарив і дарить всіх нас, бо добре знаю, що Він дарить кожному, що треба...
Наближався південь. Вже всі, яки приїхали на відзначення 60 роковин ганебної Акції Вісла прямують на Дубник, де незабаром правитися буде Божественна Літургія. Святу Літургію правили двох греко-католицьких священиків, отець Іреней Кондро і отець д-р Мирон Михайлишин. На горі Дубник біля дерев’яної , найстарішої церкви на нинішніх землях Польщі зійшлися люди, яких привела тут любов до свого минулого. Слід сказати, що прийшли греко-католики і православні, а серед тих, яки молилися було теж багато поляків. Всі ми молилися до Єдиного Бога о краще завтра. В молитвах ми згадували також всіх потерпілих і невинно вбитих через своїх братів Християн. На цій старовинній горі всі ми єдналися. Дуже мені було мило почути з уст отця Мирона в час величання крім наших греко-католицьких ієрархів, також Його Преосвященство, владику Адама, митрополита Перемисько – Новосанчівської Єпархії Православної Церкви. Боже, як мені любо стало на серці, коли я це почув. Хочу пригадати, що в минулому році опісля Лемківської Ватри в Ждині, я написав вірш, де згадав, що мрію, щоб разом при престолі правили Службу Божу Кир Іван і Кир Адам. Колись здавалося це неможливим. Нині в мене велика віра, що діждемося того дня. Може ця молитва на Дубнику і слова висловлені отцем Мироном, це маленька іскорка, яка запалить поки що маленький вогник нашого релігійного з’єднання. Я після Служби Божої стиснув долонь о. Мирону і подякував за „той крок надії”. Відкриймо душі і серця перед Богом, а той допоможе нам виправити помилки наших предків. Завірмо мудрим людям нашого народу, яки роблять все, що можливе на нинішній час, щоб ЄДНАТИСЯ. Повірмо, що ми, при божій помочі, спроможні і гідні церковного з’єднання. Витоптуймо стежки до з’єднання самі. Не ждімо, що зроблять це за нас ті, які колись спричинилися до розколу нашої церкви і народу. БУДЬМО РАЗОМ! Молімося, а Бог здійснить наші мрії і надії.
З повагою Василь Шляхтич
