Без двадцяти хвилин північ… Ще двадцять хвилин, а потім… Чорт забирай, чому ця нісенітниця влізла мені в голову і так міцно там тримається.
Незабаром північ, а я досі не можу заплющити очей.
Згадую ранок. Я вийшов на балкон, я завжди ранком так роблю, вдихаю свіже прохолодне повітря, підставляю сонне обличчя поривам ранкового вітру, витираю пилюку підливаю свій улюблений фікус і… Цього ранку зі мною привітався сусід по балкону – гидкий потворний старець, покритий зморшками і шрамами. Я навіть здригнувся від несподіванки, скільки років живемо поруч, а ніразу навіть не вітались.
- Прекрасний ранок, - каже він.
Я знизую плечима і відповідаю, що так, прекрасний, аби відчепився: багато справ, на роботу так запізнюсь.
- Останній такий осінній ранок… Ех, які ж ви зайняті, ось так забаритесь на роботі і забудете про тих, кому найбільше потрібна ваша турбота.. Сьогодні опівночі смерть прийде за одним з найдорожчих для вас створінь…
Я навіть не помітив коли дід зник з свого балкону, певно стояв ось так хвилин ще зо п’ять, обдумуючи його слова. Бісовий старець, досі не можу заснути!
Лежу в пітьмі кімнати з відкритими очима, рахую томливе цокання годинника, секунда за секундою…
На роботі врешті-решт забув про свого бридкого сусіда і його слова, багато справ. В цьому метушінні є щось заспокійливе, ніби розчинаєшся в ньому і забуваєш про всі турботи… Старець був правий.., майже правий, о пів на дев’яту лише згадав, що сьогодні обіцяв дружині бути вдома раніше. 30 листопада – День народження доньки, нам буде три рочки...
Їду додому в таксі і в голову знову лізуть слова старця. Я намагаюсь себе переконати, я ж не вірю в це. Та й що путнього може сказати алкоголік зі стажем… Але на душі неспокійно.
Приїжджаю, тремтячими пальцями відкриваю двері. На порозі зустрічає дружина, в її погляді читається сум і розчарування.
- Ти ж обіцяв! Десята година! Вона не дочекалась, я її вклала спати!
Дружина мало не плаче, але я полегшено зітхаю. Здається встиг, старець помилився…
Чорт забирай, п’ять хвилин до півночі, чому ж я досі не можу заснути…
Раптом дзвінок в двері, кому не спиться серед ночі. Дзвінок… Пішли геть! Подзвонять, набридне і підуть собі. Дзвінок… Так і дочку можуть розбудити, йду відчиняти.
На порозі стоїть мій сусід. В руках тримає пляшку коньяку і якийсь мішечок.
- Північ!
- І?.. – питаю я.
- Перше грудня, перша хвилина зими, перші заморозки і перші жертви… У вас помер фікус на балконі, так і знав, що забудете забрати до кімнати наніч.
А хай йому грець, дійсно забув! Хочу вже бігти на балкон, але старець хапає мене за рукав халату:
- Марно, ось візьміть, - простягає мішечок, - Чудове насіння, виросте новий, ще кращий за попередній. Це я вам кажу, як бувалий садівник! Вип’ємо за знайомство, стільки літ живемо поруч?!
Друга хвилина зими…
Не ображайте дівчаток!
Петрик нормальний пацан, але витирає шмарклі з носа рукавом светра. Це дратує, бо мама каже, шо так робити не можна… Але, як на мене, Петрик – нормальний пацан.
Петрик питає:
- Відрізуємо ногу?
І я схвально киваю, хоча думаю, що ногу – то занадто, могли почати з дрібнішого, щоб «розтягти задоволення». Але Петрик ріже вже ногу.
Дівчинка Катя плаче. Ще б пак, не плакати, коли двоє малих хуліганів ось так знущаються. Ще б пак не плакати, коли вони шкіряться, голосно і пронизливо регочуть, коли їм приносить задоволення сльози Каті.
Я знаю, що дівчаток ображати не можна, так каже мама, але Петрик така сволота, навіть не знаю, як він заманив мене в свої забавки. Певно ось так відрізати ноги і руки, ображати Катю, набагато веселіше, ніж просто бігати в футбол. Так, Петрик нормальний пацан.
Катя вже верещить чи то від люті, чи то жаху. Крізь сльози я чую, як вона кличе маму. Дурна якась, її мати не почує, бо Катя живе аж через два будинки звідси. До того ж, Петя знає чудову схованку за гаражами, там можна хоч цілий день ховатись від розлючених мам з палицями в руках.
- Ріжемо голову? Нє, знімем спочатку скальп, я в кіно бачив… - дивний голос в Петрика, якийсь не по-дитячому хриплуватий. Може то від цигарок, бо Петя – дуже крутий пацан, уже курить!
Я знову киваю головою і далі дивлюсь в налиті страхом очі Каті. Ось тепер вона по справжньому боїться.
Чути хруст пластмаси. Пластикова голова ляльки лопає під руками Петрика і розлітається на друзки. Петрик дуже крутий, ось так жорстоко роздерти «Барбі», так не кожен зможе.
А Катя, дурна якась, бігла б уже додому, бо зараз ще в ніс отримає, Петрик немає мами, яка йому не дозволяє бити дівчат.
Цікаво чому дівчатка завжди жаліються на мене, а Петрику все сходить з рук, ніби його й не було зі мною ніколи…
Дзвінок коханій
Колись я подзвоню тобі… Колись я тремтячими пальцями наберу завчені на пам'ять N цифр, і, затамувавши подих, буду вслухатися в рівномірні монотонні гудки. Серце шалено калататиме, намагаючись вирватись з грудей і я раптом зловлю себе на думці, що не можу видавити з себе ні слова.
В душі я надіятимусь, що ти не піднімеш трубки. Здавалося скільки в світі справ, чому ж ти саме в цей час повинна бути біля телефону? Чому я сам себе обманюю, мої очі засвітяться від радості, коли я почую таке жадане «Алло»…
Колись я неодмінно подзвоню тобі, колись настане той день і я знайду серед запилених спогадів минулого твій номер. Цікаво, що відчувають в такі моменти… Певно стискає легені і боляче пульсує в скронях…
Колись я неодмінно подзвоню тобі, але чи матимеш ти на мене час? Якого тоді буде кольору небо, якими голосами співатимуть пташки і котрий буде президент в США? А яка будеш ти?..
Колись я неодмінно подзвоню тобі і вимовлю хриплим стомленим голосом: «Більше так не можу…, забирайте мене..» , а ти посміхнешся, впізнавши мій голос і відповіси: «так, пане ІКС, ми чекали вашого дзвінка, ваша палата чекає вас. Тут завжди знайдеться місце вашому божевіллю, тут ви будете вільні. Ми вас не вилікуємо, навіть не намагатимемось повернути до реальності… Ми вам дозволимо жити своєю ілюзією… Ласкаво просимо в божевільню!»…
Колись я наберу цей моторошний номер…
