------------1
Ще й до цієї пори було надміру душно. Але вечори приносили благодатну прохолоду. Поїзд котився крізь полотно лісу. Поїзд стукотів в такт думок. Поїзд пахнув тисячами людей, які коли-небудь наповняли його нутро. Дивилася на еклектику жовтого, зеленого і помаранчево-червоного кольорів. Власне, була середина вересня і десь попереду маячів жовтень, який ніс для мене в подарунок мій завершений двадцять перший рік життя.
Два тижні перед тим я почала неждано-негадано все по-новому. Точніше, просто стала кокеткою. Голубоока брюнетка з великими надіями і претензіями, зовсім не худа, з чудесними маленькими грудьми і пухкими губами. Два тижні перед тим в мене закохалися одразу всі чоловіки і я думала, чи не зійшли вони, абсолютно усі, з розуму.
Любив мене лікар з далекої столиці східної країни, яка претендує бути навіть географічною частиною старої Європи. З ним я мала чудесну казку цілий тиждень. Кільканадцять днів моє місто було декораціями до наших нездержних гулянь і кавування. Перед нами розкривали свої таємниці старі мури і кожна каварня звабливо відчиняла свої двері. В «Смачній плітці» з тарілки світило «Сонце інків», може навіть трохи недосмажене, але таке добре для нас, бо в казці можуть бути лише марципани. «Купол» охолоджував піднебіння морозивом, а потім контрастно зігрівав кавою. А опівнічна темрява «Масонів» схиляла до філософських розмов про любов чоловіків до мазохізму, морального чи бо й фізичного. І я розуміла, що вони таки це обожнюють, обожнюють бути небажаними і отримувати відмови. Чим безапеляційніше кокетувала, а при ближчому спілкуванні була холодною і неприступною, тим більше все це дике, сильне і непереможне плем’я хотіло володіти мною. Але я постановила свій двадцять другий рік бути нічийною, а потім вийти заміж. Не знаючи, я знала, що через рік зрозумію, зустріну, побачу, полюблю. І це буде найкращий чоловік для мене. Може вже й зараз він біля мене, а може лише прийде десь пізніше. Це не має надмірного значення, а тепер лише насолоджуватися цим повсякденним обожненням.
І от, я їхала на зустріч з молодим художником. Ми мали провести два дні в горах. Надіялася спізнати Карпати заново, не так як колись, у вічній погоні за перемогою чи кількістю подоланих вершин, а в німому і самотньому спогляданні як вони відбиваються на полотні.
Він чекав мене на станції. Ми жили в різних містах і ось, зустрілися.
Я сходила з останньої сходинки вагона. На мене дивилися і старі і малі. На мене, чорноволосу гарненьку панну, яка постановила цього року купатися у розкошах чоловічої уваги. Вони відчували моє бажання бути центром всесвіту і корилися йому. І він дивився на мене, я знала, що його уява вже малює непевні картини в дерев’яній пастушій хатині. Та я не віддамся йому. Бо окрім гір він малюватиме мене. І тому я хочу, щоб усі свої бажання він вклав у полотно і фарби.
Мені здавалося, що усе це почалося тоді, коли мені довелося користатися старим прабабусиним дзеркалом вправленим у дерев’яну скриньку для дрібничок і, можливо, скромних повоєнних прикрас. В тому дзеркалі я була демонічно гарною, особливо туманними осінніми вечорами. Моє волосся блискотіло під жовтавим світлом лампи, вилося на кінчиках і висках. Очі світилися сірими променями, а брови тоненькими ниточками запитально спиналися у простір чола. Якщо ж це правда, що у старих дзеркалах живуть духи, то в моєму жили привиди і тіні жінок, що заглядали в нього колись і вони мені розказували звідти, що молодість не може бути потворною, а лише прекрасною.
---------2
Ми йшли вранішнім Станіславом. Після затяжного святкування відкриття другої виставки. Були п’яні. А може й ні. Лякали котів на смітниках, які чорними тінями шмигали у відкриті вікна підвалів, чи просто ховалися в сміттєвих нетрях. Дратував стукіт власних підборів і ранковий вологий холод. Хотілося аби взяв за руку, зігрів і повів кудись ближче до казок. Але рука залишалася на свободі і він тішився своєю свободою. У моїх вухах і далі хлюпотів звук сопілки, чи то флояри, дріботіли цимбали, відстукували бубни.
Вулиці закручувалися вузлом. І не ясно було куди йти. Між кам’яницями виростали дерев’яні хатинки. Рівнина міста вистрілювала горами. Ми збивалися з стежок, блудили карпатським пралісом. Тоді взялися за плечі і злилися в пристрасному аркані, а може гуцулці, бо я, як жінка, певно б не витримала темпу мужеського аркану. Крутилися, поки не висвердлили ногами яму і не впали в темряву підземелля. Під землею було тепло, росла зеленим м’яким килимом трава і співали жовті канарки. Ми кохалися між квіток і метеликів. За хвилю біля нас почали бій два сонячно-рудих півники. Вони змагалися криком. Кожен намагався кукурікнути голосніше і пронизливіше за іншого.
Прокинулася. Його вже не було. Мабуть, пив каву і курив на порозі. На порозі літньої кухні, яка слугувала і домом і майстернею. Одніська кімната з одніським вікном, кухня і ванна, туалет на вулиці, приліплений до старої малої стайні, в сусідстві з яблунькою. Аби добратися до хатини, особливо вночі, треба було навшпиньках і не дихаючи, пройти повз вікна дерев’яного будинку, де жила самотня бабуся і утримувала цей художницький прихисток.
На босо вийшла в листопадовий холод. За відкритими дверима не було ані яблунь, ані комори, ані сусідських хат. Гори абсолютно поглинули все навколо. На кам’яній сходинці сиділа плямиста саламандра і дивилася на мене круглим оком. Я рушила по стежці, яка вилася між смереками далі, в темряву лісу. Ноги холодила осіння вистигла земля. Вийшла на полонину, де була пастуша колиба. Вона й далі самотньо світила маленькими віконцями. Як тоді, у вересні. Відчинила двері. Він спав на дощатій лаві. Видно, чекаючи мене, заснув. За столом навпроти сиділи три бабусі, курили люльку, передаючи її по-черзі одна одній. Дивилися на нього, не помічаючи мого приходу. Шепотілися між собою. Долинало лише: «Ой, що ж то буде, що ж буде…». А нічого не буде! Пошпурила в них сухим поліном. Вони ж перекинулися на трьох мишей і чкурнули в шпарки і нори.
Лягла коло нього. Обняла, його серце стукотіло, тріпотіло, билося в німій боротьбі. Злилися в поцілунку. Надто солодкому, надто чистому і надто брудному водночас. Він був моїм страхом, бабаєм, який жив в кукурудзі і під ліжком, а тепер перебрався на ліжко. Знала, як те добре, що ніколи не бачила в дитинстві, а лише передчувала його існування. Бо не був він для малого дівчати, ані юнки, а лише для молодої квітучої жінки, чи то краще дівки. Встав, невідь звідки взяв косу і пішов. Я ж вхопила його мольберт і малювала косовицю словами. Його лице мені не вдавалося. Ані тонкий ніс, ані губи, ані голубі очі, ані солом’яний чуб, що розсіявся золотими волосинами по спітнілому чолі. Так косив, так розмахував косою, що викосив весь ліс і гори лягли скошеними. Від його впевнених порухів звіялася листяна осіння хуга, підхопила нас і занесла назад, до міста. Тільки то вже був не старий Станіслав, а ще старіший Левів град.
Місто ж зійшло з рейок. Трамваї стояли в ряд, блокуючи дорогу автомобілям і автобусам. Це було так схоже на якусь не типову і, тим більше, не традиційну для нас сієсту. Водії нервово курили, ті, які особливо поспішали, виїжджала на тротуари у пошуках виїзду. Деякі ж з них, знайшовши просвіток, пірнали з дикою радістю в лабіринти невідомих забутих вулиць і тоді ніхто вже не ручався, що вони знайдуть коли-небудь правильну дорогу. Бо вулиці каверзно перепліталися та зводили шукачів на манівці.
Тож ішли пішки, їли сливки, солодкі як мед, ідеально жовті зсередини і фіолетові ззовні. Видно знову був вересень, бо які ж сливки у листопаді. Я реготалася, бо ці плоди нагадували мені дитинство. Ні, як в казці - одним оком сміялася, а іншим плакала. Сміялася, бо вигулькувала десь у мені діточа безтурботна радість, плакала, бо нагадувала собі сливові дерева, які росли у батьківському селі. А над селом пролетіли ключем пташиним зміни.
Я чула себе самотньою, хотілося, щоб все було як було. Щоб дідо не вмирав, і прабабця, щоб ніхто не старів, щоб батькам було завжди тридцять, щоб коти не кидалися під авто, щоб і далі в стайні була корова, в загоні - свині, на бантах – кури. А я, щоб маленькою стояла на порозі стайні і чекала, коли бабця видоїть корову. Як зараз пам’ятаю всю ту священну катавасію. Спершу сполоснути скопець, набрати теплої водички, помити вим’я, прив’язати хвоста до ноги і… І теплі цівки вдарялись об бляшане дно. Я чекала, чекали коти. Може вони і досі чекають, навіть ті, що не повернулися після полювань.
І ще точно знаю, в кукурудзі жили чудовиська і бабаї. Тому я так розуміла Приймаченко, коли блукала серед її картин на короткочасній виставці. Вона теж їх бачила!
Але… Ми йшли вулицями міста і кукурудза там не дозрівала, тож бабаї ховалися під ліжка і в шафи. Ці міські бідолахи були меншими і не такими страшними, бо не росли на свіжому повітрі, а лише в порохняві квартирних закамарків. А я мала свого, вирослого десь в переддвер’ї гір, виплеканого на справжньому молоці, широкоплечого і могутнього, але як треба було, то він жив у моїй кишені, а зараз йшов поряд і їв сливки.
Ми дійшли до залізничного двірця. На пероні знову зібралися охочі побачити поїзд-привид. Вже сто років він пролітав марою під вокзальним дебаркадером. Його ніщо не зупиняло, завжди по третій колії. Іноді він розчинявся в іншому, реальному поїзді. Цього разу всіх очікувала небувала атракція. Бо невловимий дух невідомого поїзда зупиниться на одну мить аби впустити у своє нутро нас. Ми ввійдемо до старосвітського вагона і рушимо в сіру імлу…
----------3 (Казка про самотнього і сумного бабая)
Бабай був самотнім. Самотнім і сумним. Він потроху перетворювався на клубок порохняви. Ніхто у нього тут не вірив. В домі, де він жив, давно повиростали діти і ним вже нікого не лякали. Тому, найчастіше він просто спав в кутку під ліжком або в пропахлій нафталіном шафі серед старого шмаття. Іноді тарахкотів кухонним начинням, бігав по горищі разом з куницями або ходив в кукурудзу дивитися на зорі. Саме крізь кукурудзяне бадилля і жорстке листя нічне небо здавалося йому особливо гарним. Влітку ще можна було ловити мух і стрибати в стодолі на сіні так, аби витрусити звідтіль усіх мишей. Мишей бабай не любив, він скоріше товаришував із котами, бо ті дозволяли хлебтати молоко із своїх мисочок. Часом напускав на себе мудрого вигляду і читав газетні обривки, якими розпалювали старий п’єц. Ну, може й не був він таким сумним, але таки самотнім. Тому він почав малювати - патичком по висохлій долівці, пальцем по віконних шибах і пилком по квіткових пелюстках. Малював десятки інших бабаїв - задерикуватих, нудних, веселих, малих і великих. Одного дня дощ скропив висохлу долівку з його малюнками і так з пороху і болота народився ще один бабай. Тому самотній і сумний бабай не був уже ані сумним, ані самотнім, бо вдвох такого не буває.
------4
Під ранок температура на вулиці, мабуть, опускалася до нуля. Холод пробирався крізь одяг і лоскотав шкіру так, що та бубнявіла густими сирітками. Може варто було тепліше одягатися, але дні були жаркі і заплутані тонким павутинням. І не кожен полудень приносив знаття чи повернемося додому ще до вечора, чи так як нині – раннім ранком.
Він ішов по дорозі вздовж тротуарного бордюру і ворухобив опале за ніч листя. Його кроки були шарудливими, а мої скрадливими. Я йшла по-котячому тихо, фактично на пальцях, аби не гримати високими підборами. Мені здавалося, що якщо порушу тишу своєї ходьби, то станеться щось безперечно не те, що має бути.
Треба було іти ще хвилин з п'ятнадцять. Я думала про своє віросповідання. Про свою релігію. Про карму. Про долю. Про фатум. Вигадувала в часі ходьби лист до нього про це. Ми часто писали одне одному листи. В цьому було щось з минулого, щось з потойбіччя. Бо, хтозна, чи зможуть, чи захочуть віднаходити пароль-ключик до наших електронних скриньок після того як підемо у вічність… А папір… Ось він, ще з кілька десятків, а то й сотень років буде берегти наші слова. Тим більше, мені хотілось аби так багато залишилося після нього… Аби наші наступники не відчували прогалини від його відходу, щоб вони мали якомога більше того, в чому зберігся його дух, сила, дар.
Перервав мої думки. Накинувся на мене. Притиснув до себе. Відчувала хвилю енергії, яка вдарила від нього. Всю ніч було це напруження і ось сіруватий вересневий ранок, ранок, коли ми не захотіли їхати в таксі, виривав із нас клаптями нестримне бажання. Цілісіньку ніч фліртувала з іншими, цілувала на вітання-прощання кожного свого поціновувача прямісінько в губи. Він же в цей час нашіптував довговолосим кралям, певно, щось про мистецтво. Це була наша гра. Ми були найбажанішими в незліченній кількості товариств. Він – улюбленець жіноцтва, я ж – сильних світу цього. Він же малював мене, а я писала про нього. Хоч може не на кожній картині було моє лице і не в кожному героєві його характер. Але це таки були ми, ми були запорукою успіху одне одного.
Цілував мене. Я впивалася його губами – чіткими з твердими виразними контурами. А в моїй голові клавіші відстукували (чи може розум працювати водночас з пристрастю?)…
« Коханий, любий, милий, чудний, ніжний, жорстокий, палкий,
Я – язичниця, я – ідолопоклонниця. Я – християнка, я – греко-католичка. Вірю в Мокошу, Діоніса, Христа, Зевса, Єгову, Марію-Дівицю, Коляду, Будду, Магомета, св.Антонія, Перуна, Купалу, св. Уляну (покровительку свою), Крішну. Вірю католикам, православним і протестантам, вірю мусульманам, буддистам, індуїстам, зороастристам, синтоїстам і всім-всім-всім…
Та найбільше вірю в тебе. Я молюсь на твої картини перед сном. Я живу тобою. Як назвати свою віру? Чи потраплю в Рай, Вирій, Пекло… Намалюй мені їх.»
Цілував мене далі. Шию, груди, очі. Ми ввалилися до якогось темного під’їзду. Торкався. Розгортав моє тепло, впивався. Будеш п’яним від мене п’янкої, будеш! Ми – однолітки. Але ти старший за мене, на кілька століть. Тоді коли я була ще пуп’янком, ти був уже зітлілим цвітом; була хвостатим пуголовком, а ти поважним сомом.
-----5
Мене охоплював всепереможний синдром, який переживає як не кожна, то кожна друга жінка щомісяця. Я б вила і на місяць і на сонце, а ще б вирвала і пошматувала навушники тої дівахи, що слухала п’ять разів біля мене в автобусі одну й ту ж пісню. Стримувалася. Не хотілося, аби всі пасажири знали все про мене, що я стерво і місяць впливає на мої нерви, на моє тіло, на мої бажання…
Насправді ж цілісінький день думала про право на життя третього повідомлення. Попередні два брати якого залишилися без відповіді. І визнала, що жити воно не може, принаймні мої руки його не породять. Повідомлення до нього. Я абортувала цю думку, а потім з горя подзвонила. Подзвонила йому. Коли на мої повідомлення не відповідають я, як і більшість жінок, певно, придумую сотні причин – загадкове викрадення телефону марсіанами, його ритуальне потоплення в унітазі сатаністами, лише жорстока правда оминає мій мозок – мене в цей день не хотіли, не думали про мене. Тому ношуся з скорбною міною по місту, оплакую долю адресата, який мовчить у відповідь, а потім над вечір наважуюсь на вирішення цієї загадки… Причина виявляється надзвичайно банальною – закінчення грошей на рахунку, забуття телефону вдома, в друга, мамці, бабці… Після того картаю себе півночі, що таки подзвонила і видала своє зацікавлення цією особою.
----6
Дерева вздовж дороги володіли чималим скарбом – сотнями золотих листочків. Я штовхала перед собою дитячий візочок. Брат захоплено розглядав вантажівки і гриз краєчок безрукавки. Більшість прохожих, мабуть, думали, що це мій син. Тому я й не любила гуляти з ним. Мені більше подобалося бути в ролі молодої і вільної, аніж молодої і мами. Але після переїзду в село такі прогулянки стали єдиним способом оглянути околиці, бо ходити там самотньо і розглядатися по будинках було б підозрілим.
Село було, безперечно, незвиклим в ті передвечірні осінні години. Я вбачала в ньому ознаки казкового світу. В часі променади по тротуарі від залізничного переїзду до центру вигадувала найрізноманітніші сценарії. Найбільше мені подобався той, де вся кохана родина вибирається до бабці, яка живе за кількасот кілометрів і гостює в неї день-другий. А тим часом, запрошую його до себе. І тоді вже нас не плутають ті трикляті міста, ані Станіслав, ані Львів. Вони не засмоктують нас у полон своїх незнаних вулиць, не тримають в лонах незліченних автобусів чи трамваїв, не вистрілюють горами, бо ми надійно заховалися у селі із запитальною назвою. Я б показала йому і будинок казкаря, і хатку з драбинкою на даху, по якій щоночі мале бабаєня лазить втирати зірки та місяцеве лице, а ще обсерваторію збожеволілого астронома… Про будинок-обсерваторію окрема історія. Це - моя мрія. Мені так хочеться пробратися туди, торкатися побілених облуплених стін, вдихати запах запліснявілих штор і покривал на застелених пуховими перинами ліжках, відкривати шафки, аби вловити дух, тінь колишніх мешканців… Скоріше за все, вони були звичайними людьми і ніякого астронома не існує, просто попереду хати велика засклена веранда, яка надає будинку якогось космічного вигляду, де-не-де шиби вибиті і у пусті віконниці заліз вусиками та лапатими листочками виноград, який в’ється кількома гнучкими пагонами по фасаді. Ми могли б влізти однієї темної ночі туди вдвох, обнишпорити кожен куток, полежати на затхлих старих ковдрах, дивитися із мансарди на старий сад і перевірити, чи не заховався де збожеволілий астроном із телескопом.
Потім, за сценарієм, варто було б повернутися до мого дому, всмажити велику яєчню, провести дегустацію кількох плящинок «Портера», «Микулинецького» або ж «Жигулівського», відігрітися під коцами з білої овечої шерсті і спуститися по драбині з тераси на подвір’я (сходи, то надто буденно), зробити таємний хід під огорожею і рушити в сосновий ліс до озера. Роззутися, вмочити ноги в похололу воду, попорпати пальцями в піщаному дні, натягнути шкарпетки на мокрі ноги-рибки, забігти в борик (бір – надто містично звучить, бір – густий і старий ліс, а в тому крізь дерева видно небо) і дихати осінньо-сосновим повітрям, та, зрештою, цілувати одне одного, відчувати холодні руки десь в сфері між тілом і светром.
Але поки мій дім повен людей, а він п’є вино десь в нетрях Станіславова.
----7
Ми познайомилися в прокуреному винному погребі, чи краще підвалі з гордою назвою погребу. За шинквасом метушилася простакувата, а може хвойдувата пані, яка була і королевою і слугою водночас. За сусідніми столами розважалося непевне товариство. Телевізійний екран корчився від сучасної української поп-естради. Під стіною – кілька бочок вин-мальвазій-білих-заздростей-кримських-амфор-грузинських-зливів.
І тут – неясні ми. В національній ноші. І зрозумілі вони, з напівпустим глечиком вина. Мені ж трохи навіть незручно і соромно було сидіти за столом з трьома художниками і художницею, коли я вміла малювати лише розграфлені смородинові листочки. Але знала наскільки мені личить вишита сорочка і плахта, міцно підперезана крайкою, і разок намиста з мідними хрестиками. Знала, що тут не треба вміти малювати, а лише самій бути мистецтвом.
Тоді ми вийшли з погребу. І невідь звідки взялася якась мольфарська сила, яка носила нас містом. Дощило, погода була не для польотів, тож довелося приземлити своїх хрущів (чим не коні, чим не мітли, чим не літаки?) на телевізійній вежі і розпити там ще пляшку вина…
----8(Казка про бабайка-зоревтирача)
Хатка сім’ї бабаїв була вже геть перехняблена. Люди її покинули і оселилися в новому будинку, а бабаяча сім’я вирішила спершу виховати синочка, аби він поводився як справжній бабай, а тоді вже перебратися вслід за господарями.
Вдень татко-бабай навчав сина різним бабаячим премудростям – як ховати гребінець господині, щоб вона не забувала наливати котам повні мисочки молока ( ті вже потім поділяться), як гуркотіти в комині, аби його не забували прочищати (небезпечна справа, забитий комин), як страшити старшу дочку вечорами біля калитки, щоб не застоювалася з хлопцями (всякого там можна настояти). Бабаї мусіли дбати за порядок в домі, а це була нелегка справа і виконували вони її по-своєму.
Вночі ж, після денної науки, бабаєня вилазило драбинкою на даху до краю неба і начищало до блиску зірочки, що висіли над їхньою хатою. Навіть в бабаїв є свої віддушини.
----9
Намагалася дивитися у вікно. Було і смішно і грішно. Дерев’яна лавка видавалася мені розпеченим блятом. Так ніби сиділа не у вагоні приміського електропоїзда, а в розігрітому п’єці. Солодкі брижі бігли вздовж мого тіла. То шукала його погляду, то знову ховала очі у позавіконних пейзажах. Найбільше боялася завжди тих відрізків колії, які простягалися над стрімкими гірськими урвищами і річками. Тоді хотілося втиснутися у його тіло, накритися його руками і просто нічого не бачити та не знати. Але ми були ще такі далекі, такі недосяжні одне одному.
Тоді дванадцятикілометровий шматок дороги. Міріади темних ожинок, які ховалися між колючок своїх кущів. В мені ж прокинувся збиральницький інстинкт. Я знала, що десь глибоко в моїй душі мешкає Вічна Прамати, вона жила в кожній русинці і іноді виходила на поверхню, коли місили тісто, коли пекли хліб, коли обрізали косу після весілля, коли жали жито, коли зачинали первістків, коли співали… І от зараз, хотіла збирати, визбирати всі плоди, щоб чоловік біля мене мав поживу.
Наше тимчасове житло приліпилося до похилої полонини і дивилося вікнами на синь Чорногори. Через одне із тих вікон я крадькома спостерігала як він стоїть з цигаркою, і як неслухняне русяве пасмо спадає кожного разу на очі, коли він підносить її до губ.
-----10
Брат вже сповзав набік і стискав долонею мініатюрну блакитну машинку. Поринав поволі в полудневий сон. Ми прогулювалися в сосновому лісі, який можна було бачити з нашої тераси. Колеса візка вгрузали в пісковий грунт і в опалі соснові голки, які вкривали тут все тонким шаром.
В лісі часто думала про війну. От, саме в лісі. В той час, коли батьки збирали гриби, коли шукала дрова на юнацьких таборах, чи їла шашлик. Завжди там. Уявляла як копаю траншеї, чи лікую хворих в таємних криївках, або ж втікаю від ворога, чи сміливо стріляю по ньому з маузера-шмайсера-кріса-кулемета. Багатьох чоловіків питала, якби жили у ті непевні часи війни, чи були би нашими українськими повстанцями. Коли ж не давали ствердної відповіді, то вони не мали шансу бути моїми коханцями. Хоч і були і винятки з правила, але вони обійшлись мені надто дорого.
І тут нагодився він. Тоді, в ту передранкову синь, на порозі літнівки розповідав як схожий до свого діда-упівця. На моє питання відповів беззаперечно. Тоді за сусідською хатою вибухнула міна, він вже був у благій солдатській шинелі і мали лише кілька хвилин на побачення. Я бігла до нього непрохідними хащами і маловідомими стежками. Я була повстанською зв’язковою. Я любила його тією приреченою любов’ю, яка могла мати місце лише під час війни. Все було чомусь так як у фільмах Янчука.
-----11
Завтра – мій день народження. А передчуття свята нема. Безперервно льє дощ, небо кидає також нам напіврозталий сніг, а може град, що з якихось причин не виформувався у важкі небезпечні кульки. Дорога біля будинку нагадує венеційський канал, вода хлюпотить зливаючись із краплями дощу, приймає їх у своє лоно і росте. Це ще не всесвітній потоп і не кінець світу, але це затоплення і кінець нині.
Передчуття свята нема, бо він знову не пише повідомлень, значить, нема вісток від Бога. Мені здається, що саме через нього зі мною розмовляє Бог. Він далі п’є вино і може облизує пензлик або виставляє руку з ним на вулицю, щоб вмокнути в дощову воду. Бо дощовою водою найкраще малювати дощ. Певно, на його картинах сьогодні лише злива, вона розтікається по полотні сумними потоками сіро-коричневої фарби. І з моїх слів нині вихлюпується вода, залишаю повсюдно мокрі сліди (чи витримає це бідний комп’ютер?).
Лякає, що і завтра, в мій день народження, телефон мовчатиме. Нехай навіть сотні повідомлень освітять екран, але якщо не від нього – то це мовчання і безнадія. Ні, мені не образливо, що він забув, але не хочу створювати йому почуття вини через це забуття.
Згадується чомусь одне з минулих літ, коли була залишена батьками на поталу свіжого сільського повітря і пригод. Дощовий день і чимчикую з бабцею через парк з червоно-зірковим монументом і толоку до напіврозваленого клубу, який запам’ятала лише запахом глядацьких крісел і великою кулею, яка складалася із сотень малесеньких дзеркалець. Чергова репетиція хору, на яких я страшенно нудилася. За вікном шумів дощ, кури лишали смішні відбитки лапок на болотяній дорозі, перебігаючи в якомусь шаленстві від одного сховку до іншого… Лише дерева в лісі, який починався зразу ж за асфальтованою трасою, радісно і трепетно приймали всім своїм єством ці холодні небесні потоки. Іноді й досі уявляю як навесні збираю в тому лісі анемони, він як ампутована кінцівка для мене, бо кілька років тому його вирубали, залишивши тільки пенькове кладовище.
Пригадую дитинство і будь-що інше для того, щоб заповнити пустку, яка загніздилася в моїй голові від відсутності його присутності. Яка з мереж поглинула повідомлення, що було призначена мені, може його змив дощ, дорога з Станіславова не близька?..
----12
І коли він востаннє малював мене, складала до нього останній лист. І коли востаннє цілував мене, складала до нього останній лист. І коли востаннє клав голову мені між грудей, складала до нього останній лист.
«Твої картини глухі, вони не чують моїх молитов. Тепер молитимусь тільки Богу, і лише іноді кланятимусь сонцю, аби кров не вихолола і не стала прісною. Бо лише гріх і поганство надавало мені мого пряного смаку, та твої картини глухі, вони не захотіли стати богами в моїм пантеоні…»
Тоді ми знову здоганяли поїзд-привид. Але вскочили в різні вагони. Дебаркадер львівського двірця розмивало дощем. Самотньо сиділа в купе, оббитім парчею і шкірою. Сум блискотів у очах, але я точно знала, що попереду ще багато попутників і, що рано чи пізно я, можливо, знову зустріну його в поїздовій ресторації. Нехай то буде в жовтні, але й інші місяці не виключені.
Вересень-Жовтень 2009
