Малий синок міс Саллі сидів на колінах у дядька Ремуса і той лагідно гладив його по голові. Старий розповідав таку ось історію...
'Дного вечора, так, 'дного вечора братик Опосум запросив братика Єнота, аби погомоніти і порадицця про свої справи, а ще поїсти овочів, викурити по цигарі, а потім прогуляцця 'риторією та поглянути, що воно й до чого. Отож, братик Єнот прогулювавси, наче ото Джонів поні – інохіддю, а братик Опосум – той більше галопував. Так в'ни й ішли собі вкупоньці, а дорогою перелопатили усе на свому шляху. І братик Опосум напхав собі черево корінцями, а братик Єнот – жабками. Прогулювалиси в'ни довгенько, і тихенько, наче корзина кошенят, аж як зачули у лісі тиху бесіду містера Собайла.
– Слу', братику Опосуме, – ка'е братик Єнот, – а що би-м ти зробив, коли би-м містер Собайло на нас напав?
Отак і ка'е.
А братик Опосум ті'ки всміхнувси:
– Я би-м за те'е сховавси, братику Єноте. А що би-м ти зробив тоді?
– Хто? Я? – ка'е на те братик Єнот. – Ну я би-м уже якось викрутивси... – То собака прийшов? – нетерпляче спитав Малий.
– Не жени, золотенький! – таємниче виголосив дядько Ремус і продовжував.
Отож, містер Собайло не забаривси, а вітацця він звички не мав, з чого б це, 'вляв. Він наскочив на братика Опосума та братика Єнота і братик Опосум посміхнувси од 'уха до 'уха і беркицьнувси на спину, наче мертвий. Тоді містер Собайло накинувси на братика Єнота, і вчепивси акурат у Єнотів 'аманець, а тоді ще й майже стер його з лицем землі. Містер Собайло, ти вже мені повір, був не з таких, що минають добру нагоду підживицця. А вже те, що лишалоси від Собайлових наскоків, мчало до лісу, мов куля зі 'шкета. Отак і братик Єнот, коли містер Собайло відкланявси, вилизькав як слід свого костюма й погнався далі лісом сам один, а братик Опосум так і лежав там, наче мертвий, аж доки нарешті обережненько не оглядівси, а як побачив, що 'оризонт чистий, побіг звідтіль, мов на пожежу.
Тут вже дядько Ремус замовк, аби вловити пальцями тліючого вуглика, щоб розпалити люльку, яку набивав, розповідаючи. Малий спостерігав за цією процедурою із неприхованим захватом. А старий тим часом продовжував.
Другого разу, як братик Опосум зустрів братика Єнота, братик Єнот вдав, ніби не чує його вітаннячка, від чого братик Опосум дуже засмутивси, адже вони так багато каші ззіли вкупоньці...
– Чом це ти носа задер, братику Єноте? – питаєцця братик Опосум.
Отаке питаєцця!
– Я не знаюси з боягузами, – ка'е братик Єнот, – а як мені знадобитьси боягуз, я те' покличу.
Отак і ка'е!
Тоді братик Опосум як розізлицця!
– Це хто тут боягуз?! – ка'е.
– Ти, от хто! – відповіда братик Єнот. – Я не знаюси із тими, хто пада, вдаючи мертвого, коли ось-ось заходицця на бійку!
Тоді братик Опосум як засмієцця, мало не до гикачки!
– Боженьку! – ка'е. – Братику Єноте, чи не думаєш ти, бува, ніби я злякавси містера Собайла? А я ж тої хвилі злякавси не більш, як оце ти зара! Та чого там бояцця було! – ка'е. – Я знав, що ти й без мене розбересся з містером Собайлом, тож і чекав, деки ти його лупцював, щоб і свої п'ять копійок вставити до вашої розмови, – ка'е.
Братик Єнот задер писка:
– Овва, яка небилиця, таж містер Собайло те' як турнув, то ти й хвостом і накривси!
– То ж я за те тобі й мовлю, – ка'е братик Опосум, – я тоді був наляканий не більш як ти оце зара. Я саме намірявси зазнайомити містера Собайла з моїми щелепами, – отак і ка'е. – Та на лихо я лоскоту боюси, як ніхто в цему лісі, тож щойно містер Собайло став нюшити мої ребра, я засміявси, так засміявси, що аж лапи відобрало! – отак і ка'е! – Підфортунило Собайлові, що я лоскоту боюси, бо ще трохи і я б йому показав смаленого вовка! – отак і ка'е! – Я ж не проти доброї бійки, братику Єноте, не менш од твого, але раз уже я лоскоту боюси, то хай живе! Була би то чубанина, щоб не лоскотацця, я би-м з охотою! – отак і ка'е! – І до сеї днини, – закінчив дядько Ремус, спостерігаючи, як кільця диму з його люльки в'ються над хлопчиковою головою, – до сеї днини, коли полоскотати братика Опосума під черевцем, він тут же здастьси, і сміятиметьси навіть коли знатиме, що тут йому й каюк.
