Ніхто не треба. Ти сама для себе.
Ти сама в собі.
Під дубом сидить дівчинка, обхопивши руками коліна, закутавшись у завеликий, як на її худі плечі, плащ.
За спиною, десь поміж голого гілля, загубився молодий місяць. Вона рахує зірки, які падають комусь в долоні (тільки не їй, Боже збав, їй не треба чужого щастя, якщо знає, що свого вже точно нема…принаймні на небі…). Це дуже виснажує...втому вона запиває терпкою, вже вистиглою нерозчинною кавою, з надбитого горнятка, і , час від часу, дістає з кишень чужого плаща червоні черешні, які роблять каву не такою бридкою…
Трави лягають під волею нічного вітру, який, знущаючись, студить каву і кров у венах. Дівчинка вперто кутається у плащ (він пахне корицею з медом, як і колишній хазяїн…). Їй так безпечніше, їй так спокійніше, їй так боляче…
Вона не чекає на ранок. Знає, що його не буде, як і не буде кінця тій чорній, як ніч, каві і черешням, і зіркам, які падають комусь до молитовно простертих рук. Він вже ніколи не повернеться за нею, за своїм старим плащем, отже їй все одно нема що робити…то чому б не марнувати нікому не потрібний час? Якби ж він кудись зникав, а не лежав мідним обручем коло босих її ніг.
Коси губляться в траві і, здається, вростають в землю – їй до того байдуже. Тиха ніч, поле, втома…така важка і така необхідна, щоб менше думати, щоб менше відчувати. Чужі зірки вчать бути смиренною…чи просто байдужою? Очі під важкими повіками світяться бурштином…чи медом?
Вона обожнювала запах кориці. І його смак теж обожнювала. А тепер тільки шрами може свої цілувати на руках – візерунки, схожі на паморозь.
Ще одна зірка…
Небо важчає, наповнюється сплавом свинцю, міді та срібла…це буде навіть не гроза…можливо, нарешті, кінець світу?
Бурштин стає топленим золотом найвищої проби, слабка посмішка на покусаних губах, ледь помітне здригання у передчутті свободи-небуття.
Вітер сильнішає і рве вершечки трав до неба… Такого раніше не було.
Дівчинка повільно підводиться. Стоїть, притулившись спиною до дуба, дивиться в глибину, де потонули падаючі зірки, гадає, чи встигне побачити блискавку, коли та поцілить у єдине дерево у цьому полі.
Тепер можна згадати його очі, скоро кінець, не буде терпнути порожнеча, де мало би бути серце.
Все ватою вкутала глуха тиша. Вже майже…
Небеса здригнулись, розверзлись «небесні ставні» і…білим снігом вкрилась земля.
Крик…крик проклятої…. Дівчинка впала. Не плакала, просто відкритими очима ловила сніжинки, байдуже дивлячись у небо. Не збулось…нічого не збулось, навіть останнє, чого могла ще бажати…
