- Ну-ну, даремно ви так… - заспокійливо промовила краля і взяла його попід руку, - Бачите, двері справді є. Однак, ви їх не помічаєте… Правда?
Довкола клубочився туман, неясне розсіяне світло вгорі переходило в сліпучу яскравість, а внизу перетікало у непроникну темряву, але ніде не було жодного отвору: ні прямокутного, ні квадратного, ні арочного.
- Я щось не второпаю нічого... Чому ви не можете мене пропустити? - похнюпивсь співрозмовник, хоч залишилась слабка жаринка надії, що він просто спить й бачить один із тих яскравих снів, котрі зрідка навідувались уночі.
- Хм, - розуміюче всміхнулась дівчина і раптом перетворилась у дідка-китайця в лискучому халаті, - гадаєте, це сон? Хоча, звісно, питання філософське: де реальність, а де примари.
Гість їй, чи то пак йому, не повірив. Відвідувачу згадалось, що він начитався проти ночі Фредра, тож і подумав: "Ввижається тепер усяке..." Старий всміхався. Поблажливо, а навіть ледь зневажливо. Як до малої дитини, коли та вперто не хоче слухатись.
- Доведеться повернутись, оскільки ви не виконали завдання, - промовив китаєць.
- Вибачте, та що ви верзете?! – чоловік обурився від такої заяви. – Адже у мене двоє дітей, дружина, я гарував, як віл! Чому я не можу зайти?!
- І чого вам вдалось досягти? – хитро примружив очі дідок... ні, поруч знову стояла та гарненька брюнетка з пишними бюстом і стегнами.
- Діти майже дорослі, є збудований дім, я утримую свою родину, в мене бізнес! – гість взявся гарячково перераховувати всі свої життєві перемоги.
Дівчина перевтілилась у чоловіка середнього віку європеоїдної раси – типового клерка у футлярі, із краваткою і в окулярах.
- І яка з того радість? – трохи втомлено запитав цей прилизаний типчик.
- А продовження роду?.. Я приготував стартовий майданчик для своїх дітей, тож вони можуть піти далі, ніж їхній батько.
- Звичайне існування. Сіре. Абсолютно посереднє. Пригадайте, ви ж хотіли іншого.
- Коли?! – наїжачився чоловік, бо бачив, що цей канцелярський щур применшує його здобутки, знущається з усього життя.
- Художня школа, - безбарвним, позбавленим емоцій голосом промовив той, - адже талант у вас був, ваш вчитель розраховував, що ви продовжите навчання і станете скульптором. Пам'ятаєте, як Павло Степанович за зіпсовану мармурову голову Сенеки вас вибачив?
Відвідувач мимоволі всміхнувся, враз повернувшись у свою юність, у той клас-майстерню, з якого на перерві викрав невеличкий бюст філософа. Його вчитель - суворий, самотній відлюдник і "маразматик", як часто-густо його називали учні поза очі - завмер, коли він показав свою "Мойру". Стара парка дивилась невидючими очима вдаль, а руки - чудово вирізьблені напухлі жили, кістляві зап'ястки володарки долі - тримали ніж і нитку.
Павло Степанович відразу зрозумів, звідкіля учень взяв мармур, бо унизу залишилась табличка, але він лише здушеним голосом промовив: "А чому не ножиці?.." Потім несподівано затнувся і чудова дитяча усмішка, що так рідко з'являлась на зморшкуватому обличчі, раптом осяяла майже завжди похмуре лице старого: "Ну й ножаку ти дав їй у руку! Такою кабанів різати. Молодець!" Останнє слово росою благословення впало на юного скульптора, що з похиленою головою чекав громів і блискавиць за своє зухвальство, та тільки не такого, нечасто мовленого суворим диваком, визнання таланту.
Чому він узяв ту голову й почав різьбити свою парку? Відповіді не знав, руки самі рухались, голова горіла, він не думав про покарання. Просто не міг стриматись, схопив погруддя Сенеки і дав драпака додому, а там уже не відривався від роботи. А коли завершив, то зі здивуванням помітив, що власні руки вже не слухаються, тремтять від напруження. Просто впав на канапу поруч та проспав мало не добу.
- Озирнися! - голос брамника розвіяв чари спогадів.
Невдаха-скульптор глипнув через праве плече й охнув від несподіванки. Позаду стояв Павло Степанович... І наче схожий на того вічно невдоволеного наставника, але геть не такий. Зморшки на обличчі залишились, та воно мов полагіднішало, кудись поділись вічна гризота, що роз'їдала його, втома, котра трагічною маскою закривала таке гарне лице - учитель світився зсередини м'яким добром, тихим щастям... В його погляді не було й дещиці суворості, тільки співчуття. Вчитель підбадьорливо всміхнувся: "Ти зможеш, адже був моїм найкращим учнем. Мені вже час, робота жде." Брамник хитнув головою на знак згоди, мовляв, не затримую... Неподалік від Павла Степановича з'явилось щось схоже на сонце, він зірвався з місця та зник у світлі. Сяючий отвір хутко згас...
- Павле Степа... - спробував гукнути відвідувач, однак старий уже щез.
Раптом його накрило хвилею злості, він викрикнув:
- Це все дитячі мрії! Життя складніше, ніж ви собі тут уявляєте! Яке ви маєте право вирішувати, кому виписати перепустку, а кому – дулю! Ви там були?! Їсти ж треба, дітей годувати також!
- Я там була, - м’яко промовила вже знайома дівчина.
- Ви б могли залишатися у якомусь одному вигляді? – роздратовано буркнув співрозмовник, намагаючись приховати свою ніяковість від її останніх слів.
- Звісно, я вже обрала потрібний типаж. Не хвилюйтесь, більше перетворень не буде, – красуня сяйнула голівудською тридцятидвозубою посмішкою.
- Дякую! – якомога різкіше промовив чоловік, намагаючись не піддатись чарам цієї вродливиці, однак, злість уже випарувалась кудись і кутики його губ мимоволі піднялись вгору.
Проте, у його, що не кажіть, а таки світлу голову навідалась щаслива думка:
- Даруйте, але що змінить ще один шедевр?! Ну, народиться новітня Венера Мілоська, - він вирішив навести убивчий аргумент, проти якого нема зброї, - але будь-що, хай найгеніальніше: книга, полотно, палац – усі ці речі через сто, ні, нехай через кілька тисячоліть, зникнуть. Все матеріальне смертне. Навіть піраміди.
- Справа в іншому... - дівчина з жалем та мимовільною повагою, котра усе ж мигцем промайнула у погляді смарагдових очей, проказала: - Кожен такий витвір генія – то грандіозна робота духу, вершина, злам долі особистості. І один із шляхів до стану, коли душа людини стає сплавом щастя, любові, краси. Ось перепустка, а я тут не для того, що вам її виписувати...
- А для чого?..
- Аби ви усвідомили, що не варто витрачати життя на пусте. Шукайте своє призначе...
Раптом голос прекрасної діви хутко стишився, мов у радіо швидко прикрутили звук, і щез. Натомість чоловік почув інше: “Раз, два, три, чотири... Є! А здавалось, що каюк”. Потім якась жінка хрипким прокуреним голосом додала: “Всього сорок... І чого вони так спішать на цвинтар? Бізнесмени... Всіх грошей не заробиш. Мій такий самий, прибігає додому восьма-дев’ята, та зразу до компа, навіть їсти не докличешся...”
****
- Ну-ну, даремно ви так... Криза середнього віку в чоловіків іноді набуває дивних форм.
- Ірино Михайлівно!.. – схлипнула жінка. – Після інфаркту його наче підмінили... Раптом прокинувся потяг до захоплення юності! Він здурів, геть здурів... Майстерню купив, матеріали... Сидить там, ліпить. Вая-я-є-є...
Ліда, витираючи хустинкою почервонілі очі, з обуренням протягла останнє слово і змахнула руками, зачепивши лівою горнятко, котре жалібно теленькнуло ложечкою, але втрималось від падіння зі столу начальниці.
- Звар’ював чоловік... Каже, що гроші – марнота, але нам жити за щось треба. Он, Остапчику поступати цього року, а на одних репетиторів скільки піде!
- Лідочко, перетерпіть якийсь час. Це минеться. Подумайте лишень, інші заводять юних коханок, кидають дружин з дітьми. Ось побачите, мине кілька місяців і він перебіситься.
Ірина витягла на обличчя зі свого арсеналу посмішок так звану материнську, потай радіючи, що може почуватись щасливішою, ніж ця дурепа, життя якої летіло шкереберть.
Її – успішну бізнес-пані - давно дістали фальшиві співчутливі погляди цих ідіоток- підлеглих. Мовляв, уже да-авно не дівчинка - тридцять шість, а нема ні чоловіка, ні дитини. “Ось вам чоловік! – зловтішалась Іра. - З ними самі проблеми, так як і з дітьми – пискливими маленькими монстрами, про котрих ці курки могли годинами квохтати.
“А мій Сашуня, уявляєте, таке шило! У паркані дірку знайшов і дременув з прогулянки, знову від виховательки втік, зовсім не дивиться за дітьми, треба йти до завідуючої.” Бачила вона того “Сашуню”. То не шило, а торнадо! За три хвилини зумів перевернути вазонок на проект, вималював стіну маркером і подер жалюзі. Жах!
І Катерина Миколаївна бідкається раз-у-раз. То її Галька за румуна заміж вискочить, то розлучиться, бо він на автоматах програв все, що подружжя разом заробило, то в Іспанію майне на заробітки, а повернеться ледь жива звідти. Або син, Олег... Машину побив, знайшов дублікати ключів і поїхав кататись. Далеко заїхав! До першого стовпа, якраз біля гаражів.
Ха! Було б з чого тішитись: діти, чоловік. Один п’є, другий ревнує, навіть на забави не відпускає, а колектив же виключно жіночий. Третій заробляє копійки. Єдиний начеб нормальний був. Он, у Ліди. І що? Криза середнього віку. Надумав у сорок стати великим скульптором, прибацаний! Ото поки ці квочки зацофані чоловіків обслуговували і дітей висиджували, я кар’єру зробила! Все є: машина, квартира і свобода. Роблю, що хочу! І хто кому співчуват...” Раптом заплакана жінка побачила, як її начальниця почала хапати ротом повітря, а далі завалилась набік, випавши зі шкіряного крісла просто на паркет власного кабінету.
Поки Ліда тремтячими пальцями набирала номер “швидкої”, Ірина Михайлівна, котра опинилась далеко-далеко від кімнати, почула:
- Ну-ну, даремно ви так... – приємний чоловічий баритон належав атлетично збудованому красеню з мужніми вилицями та вольовим підборіддям. Він галантно запропонував їй свою руку, здивована Іра делікатно взяла його за лікоть і обоє побрели у дивних мерехтливих сутінках.
Навкруги панувала імла, неяскраве, матове світло над головою переходило в разюче сяйво, а під ногами гаспидилась глибока ніч.
- Я щось не второпаю нічого, - знервовано промовила Іра, хоч чудово усвідомлювала, що втратила свідомість.
Ну, звичайно, дуже неприємно, та з кожним може трапитись.
- Хм, - розуміюче всміхнувся чоловік і раптом перетворився у медсестру в халаті, - це не марення, хоча, звісно, питання медичне: де реальність, а де галюцінації.
Ірина йому, чи то пак їй, не повірила. Кисневе голодування, мозок специфічно реагує, от і глюки. А дівчина всміхнулась до неї. Поблажливо, навіть трохи зневажливо. Як до малої дитини, коли та закочує вдавану істерику.
Раптом перед Ірою змигнуло дивне видіння: чиїсь глибокі-глибокі темні очі, на денці яких причаїлась фіалкова млость разом із обпікаючим червоним жаром пристрасті… Ох, де ж вона їх бачила?.. Гіпнотичний погляд чоловічих очей поневолював, знищував усі перестороги, ламав мур пихи й панцир зневаги до самців, тупих і самозакоханих. Там, у глибочіні, шаленів вогонь, але то було не пекло. Там дихав спекою рай любові… Скільки тривало це – мить або вічність – Іра не знала, зате вона згадала власника тих очей. Як і те, що вона сама відмовилась... На третьому курсі. Наводила розумні аргументи: треба довчитись, знайти роботу, купити житло. Він слухав, ствердно хитав головою, а очі згасали.
Якось непомітно після того невдалого освідчення у найкращому ресторані міста, куди він її запросив з розмахом, гідним банкіра, а не студента, все зміліло і вичахнуло. Юрко віддалявся, став мовчазним та млявим. Рідше зустрічались, поки він взагалі не перестав телефонувати. Ірка образилась, навіть і не думала дзвонити першою. А потім... вона почула, що... Юрко втонув. Поїхав зі студентами на Світязь відпочивати, сказав, що допливе до острівця, котрий виднів зеленою купиною вдалині... Нещасний випадок.
Співрозмовниця у білому халаті сліпуче всміхнулась до Ірини, вириваючи її зі спогадів:
- Доведеться повернусь, голубонько! Ви не виконали завдання.
- Як?! Я не хочу туди повертатись! Дозвольте, благаю вас, впустіть мене туди...
- А хіба ви бачите двері? – дівчина перекинулась у сивого елегантного пана з тростиною в руці.
- Ні… Але я заслужила. Все життя я працювала, у мене гарна робота, і... і... - Іра розгублено кліпала, намагаючись сказати щось мудре, проте видала задрипану банальщину: - я – корисний член суспільства…
- Невже? – старший чоловік навіть не дорікнув за цю очевидну нісенітницю, натомість перетворився у красеня, що зустрів її тут, і безжально повів далі: - Ваше життя пусте і нецікаве. Робота, робота, робота. А ви її не любите. Ви взагалі нікого не любите, навіть себе.
- Дурниці! Мій відділ працює, наче швейцарський годинник. А решта – то юнацький максималізм. Кохання взагалі не існує! Казка, вигадана для дурнів! Є тільки інстинкт розмноження! – уже кричала Ірина до красунчика, - Ви нічого не знаєте, ви там не були!
- Я там був, - спокійно проказав той.
- Будь ласка, - нервово кинула Іра, приховуючи своє знічення після цієї короткої фрази співрозмовника, - перестаньте постійно перетворюватись.
- Гаразд, я вже підібрав необхідний образ, тож більше не буду, - чоловік видав білозубу посмішку.
- Спасибі, - жінка спробувала ще контролювати ситуацію, але відчула, як лють зникає, а губи мимоволі розтягуються до вух.
Несподівано блискуча ідея бамкнула у розумну голівку Іри.
- Вибачте, але яка радість від ще одного кохання? Уже стільки того було за всю історію людства: Ромео і Джульетта, Тристан та Ізольда... Ну, там Пушкін через Наталі стрілявсь. Тисячі варіантів: щасливе, пристрасне, тихе, шалене, вічне, безвідмовне, сліпе, взаємне та навпаки! Всі помирають, разом з коханням чи без!
- Річ не в тому... - чоловік із жалем та мимовільною повагою, яка прочиталась кмітливою гостею у його погляді, промовив: - Справжнє кохання – то дивовижна зміна стану, котра високовольтним струмом пронизує душу та перетворює її в щире світло. Це і є один із ключів до дверей, а я тут не для того, щоби перед вами їх відчиняти...
- А для чого?..
- Аби ви второпали, що не варто витрачати життя на дурниці. Знайдіть свою дорогу до ра...
І тут його голос швидко стишився, наче віддаль між співрозмовниками почала різко зростати, і зник.
Далі буде.
