ЧАС МАНДРУВАТИ
ЧАС ІТИ
ЗБЕРИ-НО РЕЧІ, МОЯ ЛЮБА
НА НАС ЧЕКАЮТЬ ВСІ СВІТИ
МОЖЕ ХТО Й НЕ ЗНА
АЛЕ ТИ МОЯ
ЧАС ВИРУШАТИ
ЧАС ІТИ
ЧАС ВІДПРАВЛЯТИСЬ
ВІДКИНЬ ВАГАННЯ
ВІЗЬМИ ЗУБНУЮ ЩІТКУ, ЛЮБА
ВІЗЬМИ БАГАЖ ТА СПОДІВАННЯ
ЧАС ЙТИ НА БОРТ
І ЧАС ДО ДІЇ
СПАКУЙ ЗУБНУЮ ЩІТКУ, ЛЮБА
СПАКУЙ МАНАТКИ ТА НАДІЮ
ТИ НЕ ЗІТХАЙ
УЖЕ НЕМА ЧАСУ НА ЧАЙ
ЧАС ВИРУШАТИ
ЧАС ІТИ
НАМ ПОТРІБЕН ЛИШЕ ТРАНСПОРТ
ЩОБ РУШИТИ...
Не знаю, що писали в судновому журналі штурмани. Я ж записав таке:
1605 мск. Вийшли з п.Херсон. Вахту відкрив ШРМ такий-то.
ШРМ – це радіоскорочення для підпису начальника радіостанції. Радіоператор би підписувався ОП. Що не кажи, а приємно все ж таки вперше виводити в журналі оте ШРМ.
Мені належало прийняти однодобовий та трьохдобовий прогнози погоди з Одеси та передати до Керчі написану капітаном радіограму про те, що ми вийшли з Херсона і йдемо на Керч. Очікуваний час прибуття (ETA) до Керчі 23-го 1700 мск. Моряки дуже забобонні люди. Чи навпаки – реалісти. Вони ніколи не стверджують, що будуть в Керчі через двоє діб. Вони навіть в усному мовленні неодмінно кажуть: “Сподіваємося бути”.
Я записав обидва прогнози до журналу обліку вхідних радіограм і відніс на капітанський місток. За прогнозом виходило, що в нас є двоє відносно спокійних діб зі швидікістю вітру 12-17 м/сек да висотою хвилі 15-20 дм, щоб проскочити в Керч. Ось на третю добу по 222 та 333 районах очікувалося підсилення вітру до штормового, тож ми мали поспішати.
Потім я увімкнув головний передавач, і почав викликати Керч. Керч почула мене досить швидко, і сповістила, що також має для мене дві радіограми.
НАКАЗОМ НОМЕР 12351317 ВІД 211187 МАТРОСА БОРЩЕВСЬКОГО ПЕРЕВЕДЕНО ПОСАДУ СТ ПОМІЧНИКА КАПІТАНА РС ПЕТРО КІШКА КРПК ПІДПИС
- значилося в першому радіо. Це була гарна звістка. Я з повним правом міг підійти до Григоровича і заявити, що з нього могорич.
ЗВЯЗКУ ПЕРЕГЛЯДОМ ШТАТНИХ РОЗКЛАДІВ ПІДВИЩЕННЯМ ПОСАДОВИХ ОКЛАДІВ ПЕРЕВЕСТИ НАЧАЛЬНИКІВ РАДІОСТАНЦІЙ СУДЕН КЛАСУ РС ПОСАДУ РАДІООПЕРАТОРА ОКЛАДОМ 190 КРБ КРПК ПІДПИС
Оцінювати цю звістку я не берусь, як особа зацікавлена. Я дав собі слово не вживати нецензурної лексики навіть в морських оповіданнях. Виходило, що в начальниках я проходив усього тиждень, і ось вже знову радіооператор другого класу. Та ще й оклади підвищили усім, крім мене. Тобто мене спочатку понизили до радіооператора, а потім підвищили мені оклад і він залишився таким само, як був. Де справедливість? Радіооператор – особа матеріально не відповідальна. А на мені вже висіла вся радіоапаратура “Петра Кішки” і те засвідчував приймальний акт у трьох екземплярах.
Але я старанно записав і цю чорну звістку до журналу вхідних і відніс капітанові. Тепер ви розумієте, чому я так стрепенувся, коли Атамас звернувся до мене в Поті “начальнику”?
Так вже знову радіооператором, ане ШРМом я вперше вийшов у Чорне море.
***
Берегова публіка знає Чорне море теплим і лагідним. І шторм для неї – лише можливість погойдатися на хвилях. Публіка ця складає пісні “Саме синєє в світі, Чорне море моє”. Моряки ж прекрасно усвідомлюють, що такі назви морям даються неспроста. Якщо якийсь моряк зі зневагою відгукнеться про Чорне море, значить він просто ще салабон, і мушлі на його кормі - косметика.
Хвиля на Чорному морі коротка та стрімка. І різку хитавицю не порівняти з повільним гойданням на довгій океанській хвилі, коли судно встигає плавно спуститися з водяного пагорба і плавно заповзти на наступний. Через деякий час ти вже просто не помічаєш такої плавної хитавиці і безстрашно ставиш тарілку на стіл, навіть не піднявши спеціальних бортиків. На Чорному ж морі працюють самі акробати. Склянок і тарілок на чорноморських пароплавах нема. Самі емальовані миски та кружки. І столи завжди застелено мокрою скатертиною.
Втім, вечеряти нам було особливо нічого. Молодий Ревізор повернувся з бази, облизня піймавши. Того нема, цього не завезли, навіть масла вершкового на сніданки нема, самі хліб, макарони та морська капуста консервована. Ну, і макарони харч, якщо іншого нема. Але молодий поварчук так їх пересолив, що вони застрягали колом у горлянці. А ще поварчук той виявився таким моряком, про яких в характеристиках пишуть “морські якості нижче середніх”. Закачувався він.
Люди до хитавиці звикають по різному. З одного як з гуся вода, пика лише червоніє і апетит прорізується. Інші зеленіють, як фейхоа, і на їжу дивитися навіть не можуть. Але це ще не привід марати людині характеристику. Зелений-зелений, але якщо пересилюєш себе і стаєш до роботи, нудота відступає. Матрос Віктор Іванович міг посеред вахти попросити “потримай-но стерно”, вибігти на підвітрене крило містка, смичконути й повернутися до обов’язків стернового, наче нічого й не сталося.
А от якщо людина залягає пластом у койці і лише стогне або причитає “ой, лишенько, ой, горечко”, і жаліє, себе, коханого, а не колег, яким доводиться виконувати ще й твою роботу, робити цій людині на морі нічого, дверима вона помилилась.
В мене в характеристиці було написане “морські якості гарні”, але мене теж нудило, бо хитавиця РСів була мені незвичною. Ці судна мають надлишкову остійливість. Це значить, що хвиля може валяти судно, але воно як ванька-встанька щоразу повертатиметься на рівний кіль з немислимих кренів. На Далекому Сході навіть цунамі не могло покласти РСи щоглами на воду й потопити. Їх так, на рівному кілі, на берег і викидало. Тож для судна надлишкова остійливість – це добре. Погано для шлунків моряків. Але ми не пасажири на цьому світі, якось приладнаємось.
А поки що “Петро Кішка” вискочив з вузького горлечка Бузько-Дніпровського лиману і прямував на Південь вздовж Тендрівської коси. І маяки супроводжували нас своїми вогнями, вказуючи, що на Захід нам повертати поки зась.
- Закріпити все по штормовому! – віддав команду капітан Атамас. Стосувалося це більше боцмана та матросів. Що мені було кріпити, крім журналів та шарикових ручок? Правда, під стільцем в радіорубці я віз до Керчі вібратор якогось ехолота, але він був такий важелезний, що його годі було зрушити з місця вдвох, а не те щоб похитнути хвилею.
За Тендрівськими маяками відкрився Софійський, на вахті старпома я вже міг би побачити Тарханкут, якби не закрив вахту й не пішов до каюти. Каюта радиста на РСах в носових приміщеннях. І койка схожа на гойдалку. Вона підскакує догори коли РС виповзає на чергову хвилю, і падає вниз, коли він через ту хвилю перевалює. Кращий спосіб до чогось звикнути – вирішити, що це навіть приємно. Як в гамаку.
Гойда, гойдада. Сонько-дрімко носить, всім хто лиш попросить...
Гойда, гойдада. Отакий капець малятка, любі хлопчики й дівчатка...
Давав же собі слово, не матюкатися навіть у морських оповіданнях. Але це не я, це Дід Панас. З класики слова не викинеш.
Ми з Чорним морем звикали одне до одного. Негостинне воно взимку - а все ж рідня.
***
Коли повертаєшся додому з довгого океанського рейсу своїм ходом, і нарешті проходиш Босфор, і береги розбігаються в сторони Грузії та Болгарії, кожен чорноморcький моряк думає: “Ну от і вдома”. І не бере до уваги, що до рідного порту ще не менше ніж півтори доби ходу, якщо це Севастополь. Бо Чорне море – це вже рідний дім. І кожна зустрічна хвиля видається тобі давньою знайомою.
Білий пароплав “Середня коса” пройшов Босфор майже одночасно з виходом “Петра Кішки” з Очакова. Екіпаж та московські науковці вже намилувалися мостами (брешу, тоді в Босфорі ще був лише один міст між Європою та Азією), фортецями, палацами й мечетями Стамбула. Під мостом усі кидали у воду дрібні монети. Чорноморське моряцьке повір’я: щоб візу не прикрили. За кормою цього рейсу Індійським океаном і околицями “Середня коса” залишила декілька тисяч морських миль. Екіпаж вже пакував валізи й готувався до зустрічі з керченською митницею: ховав по секретних закутках зайві джинси, жувачки, запальнички, косметику та інші приємні дрібнички. До дому, вигуків зустрічаючих на причалі та інших урочистостей залишалося півкроку. Але моряки зовсім недарма не кажуть “будемо в Керчі в п’ятницю”. Кажуть “сподіваємося бути”.
Одеса щось наплутала з довгостроковим прогнозом. Ми це зрозуміли, ледь пароплав висунув носа з-поза мису Айя на південому узбережжі Криму. Нам так дало по зубах, що встояти на ногах стало проблемою. Загриміли миски та кружки на камбузі. Покотилися салоном непринайтовлені стільці. Чорне море було справді Чорним, суворим і не сентиментальним, виправдовуючи свою назву.
Ходова вахта була Борщевського, але капітан Атамас теж був на містку.
- Може до Севастополя повернутися, переждати шторомове? - запропонував варіант старпом.
- І наразитися на Севастопольський портовий нагляд? – спитав Атамас.
- Вони там усі відставники, зірочки крізь морфлотівські погони ще й досі просвічують. А нас друга половина аварійного спорядження в Керчі чекає. Застрягнемо на тиждень, не менше, поки з їхніх пазурів вирвемось. А в нас навіть харчів на таку стоянку не вистачить. От же ж Другий. Взяв лише на троє діб. Наче не для нього писане: “Ідеш в море на тиждень - бери харчів на місяць”. Ні, давай вже до Ялти краще проскочимо. І до Керчі ближче, і не чіплятиметься ніхто у вантажному порту – на виселках.
Отже, мені було наказано терміново зв’язатися з Ялтою й запросити добро на штормовий відстій, чим я пішов доблесно займатися. Навіть така звична справа, як передача радіограми, за мисом Айя перетворилася на акробатику та еквілібристику. І далі я вже ніде не писатиму, що передаючи РДО телеграфним ключем, я при цьому тримався рукою за стіл та інколи балансував на одній ніжці стільця, бо коли еквілібрист вже працює, то на такі дрібниці уваги не звертає.
Південний берег Криму дуже гарний з моря. Але мені не було часу дивитися на ті красоти. Я лише виглядав через ілюмінатор, щоб уявляти де знаходиться зараз судно. Я викликав Ялтинський радіоцентр на його частотах, а він мене ігнорував. Чи не чув, чи вдавав що не чує. Ми ж не ялтинської приписки були. Я трохи подумав і підвищив категорію своєї радіограми до “термінової”. Ніякої реакції. Я підвищив її до “нагально термінової”. Вище вже йшли лише категорії “аварійна”, «урядова» та “кінець світу”. Теж без реакції. Але нарешті, десь під Форосом мені таки відповіли, РДО прийняли, і я став чекати на робочому каналі, поки передадуть відповідь з портового нагляду. Це вже була проста формальність. Але я прочекав її майже до Ластівкового гнізда, коли до Ялтинського порту вже в мегафон зручніше гукати.
Портнадзор давав добро. Але я не встиг навіть віднести радіограму на місток, починався циркулярний срок Керчі, коли радіоцентр передає без підтвердження прийому усі термінові радіограми, а радисти з суден вже підтверджують їх пізніше, коли на зв’язок виходитимуть. Кожне судно в морі має виходити на зв’язок принаймні двічі на добу. Навіть якщо радіограм нема. Просто передають свої координати. Називалося це «QTH здати». В циркулярі ж на 1610 мск першою ж радіограмою для всіх пароплавів нашої управи йшло таке
АВАРІЙНА=
УСІМ СУДНАМ МОРІ=
1435 МСК ОТРИМАНО АВАРІЙНУ РДО СРТМ СЕРЕДНЯ КОСА КРПК СУДНО ДРЕЙФУЄ ЦЕНТРАЛЬНІЙ ЧАСТИНІ ЧОРНОГО МОРЯ ПОЛОМКОЮ ГОЛОВНОГО ДВИГУНА КРПК ВІДРЕМОНТУВАТИ ГД СУДНОВИХ УМОВАХ МОЖЛИВОСТІ НЕМАЄ КРПК КООРДИНАТИ ... КРПК УСІМ СУДНАМ ПОБЛИЗУ ВКАЗАНОГО РАЙОНУ ТЕРМІНОВО ВИЙТИ ЗВ’ЯЗОК ДОПОВІСТИ ГОТОВНІСТЬ РЯТУВАЛЬНОЇ ОПЕРАЦІЇ КРПК
ЯСНІСТЬ ПІДТВЕРДИТИ =
ПІДПИС
Так я і приніс на підпис Атамасу одразу дві радіограми. Про те, що ми можемо перестояти шторм в Ялті, і аварійну – про те що ми мусимо лізти в саму пащеку того шторму. Судно вже підходило до вхідних воріт Ялтинського вантажного порту:
- Тебе тільки за смертю посилати, - пожартував Григорович. Він ще не знав, що я приніс не лише добро на вхід в порт, поки Атамас не дав йому прочитати друге радіо.
- Ми начебто вже не в морі, а в порту, - озвучив Григорович можливі варіанти.
- Радіо ми не підтверджували. До рятувальної операції ми не готові. В нас ні харчів, ні рятувального спорядження на борту. Портнагляд нам дав добро лише на разовий перехід до Керчі. РСом в такий шторм буксирувати СРТМ з його вітрильністю – марна справа. Управі нічого не заважає відправити в море співрозмірний пароплав, який хоч на хвилю з «Козою» буксирі вигрібати зможе. Ну, прийдуть вони на чотири години пізніше.
Григорович мабуть вирішив полегшити Атамасу вибір, і взяв на себе найбруднішу роль шукача виправдань. Але робив це якось непевно, роль йому самому дуже не подобалася.
- Чотири години, - повторив Атамас.
- Сьогодні п’ятниця, робочий день закінчено. Поки зберуть з домівок екіпаж якогось судна і наладнаються до виходу в море, пройде всі вісім.
Атамас помовчав.
- І потім, це ж “Середня коса”, Григоровичу... – несподівано підмигнув він своєму старпомові.
Мені так і кортить написати, що Григорович одразу вигукнув стерновому:
- Півборта право! – наче тільки й чекав на останні слова капітана. Бо це було б виграшним для оповідання й вірно б передавало експресивність моменту.
Але сумління та гарна морська практика примушує мене, щоб Григорович, як воно було насправді, буденно підійшов до примусової трансляції, кашлянув і сказав:
- Слухати в низах. Усім за щось триматися, йдемо на розворот!
І після цього теж буденно і навіть затихо скомандував.
- Стерно право п’ятнадцять..
- Стерно право п’ятнадцять, - повторив команду стерновий матрос Віктор Іванович, як було заведено. І не питайте мене, ким, коли і з якого приводу було заведено. Я підозрюю, що вже років триста тому. Стерновий повторив наказ, розвернув стерно на 15 градусів і коли стрілка на приладі стала належним чином, доповів:
- Є, стерно право п’ятнадцять!
- Тримайтеся, - нагадав нам Григорович.
І нас так поклало хвилею, яку ми прийняли усім бортом, що якби під нами був не гарний рисак “Петро Кішка” з його надлишковою остійливістю, рятувальники знадобилися б уже нам. Але “Кішка” відіграв, випрямився, і побіг вже з попутньою хвилею, приймаючи її з корми.
- Що це було? – спитав у мене поварчук, вискочивши з камбузу з отетерілими очима, коли я скотився трапом до салону.
- Йдемо до “Середньої коси”.
- До Тузли? – перепитав поварчук. Бо Середня коса, це інша назва острова Тузла.
- Ні до СРТМа. Він заглох посеред моря.
- Господи, куди я потрапив і де мої речі? – вирвалося в поварчука.
- В рундуку речі, як у всіх, - подумки відповів я. – Зібратись – тільки підперезатись.
- Ого! Ну ви даєте! – вискочив з машинного відділення третій механік за училищним прізвиськом Гном. Він вчився колись майже одночасно зі мною, тільки в четвертій роті і на курс молодше. Механік був дрібненький, в завеликій робі та в брудному ковпачку з помпончиком. Я подумав, що це училищне прізвисько мабуть теж прилипне до малого й мандруватиме з ним морями, як Борман прилипло до Борщевського. Очі Гнома горіли від щирого захвату. Мабуть вперше бачив у своєму підземеллі такий крен, коли вже однаково, по підлозі, чи по стіні тобі далі бігти, бо крен – 45 градусів.
- Ну почекати трохи можна було? – вже як Пилип з конопель вискакував з душової артільний матрос Вітя. Ви ж пам’ятаєте, що на «Кішці» через душову можна було потрапити будь-куди.
- Попереджати ж треба вчасно! Сиджу над очком, штани спущені. І тут «Триматися в низах! Йдемо на розворот!» А штани чим тримати?
- Розбився! Бутильок зі спиртом технічним розбився! – вискакував все з тих же конопель страший механік.
- Ну старпоме! Я тобі це припам’ятаю!
Григорович саме спускався по трапу зі стернової рубки.
- Куди йдемо? – стали його питати усі.
- «Середня коса» обламалася. Треба трохи підсобити колегам.
І стармех відразу вибачив Григоровичу цілу сулію «шила», як називають технічний спирт на флоті. Для такої людини, як наш стармех, це був справжній, а не показний героїзм:
- Ну, Бормане, покажи цим жевжикам.
І усі, хто був в кают-компанії, а зібрався тут майже весь екіпаж, крім вахти, одностайно схвально зареготали. Не було з нами лише поварчука. Втік ойкати та жаліти себе до каюти. А марно. Судно йшло тепер за хвилею, хитавиця зменшилася, і ми могли б останній раз поїсти гарячої страви «макарони по-флотськи, тільки без м’яса» перед тим гармидером, що почався за кілька годин.
***
Одеса, помилившися з довгостроковим прогнозом, тепер виправилася і впевнено пророкувала нам кінець світу в найближчу добу. Північно-східний вітер 18-23 метри за секунду, пориви до 25 метрів і висоту хвилі 30-35 дециметрів. Ви вмієте переводити дециметри в метри і метри за секунду в кілометри на годину? На нас зі швидкістю 90 кілометрів на годину мчав зимовий ураган і гнав поперед себе отари триметрових пінних баранів. І все на наші нові ворота.
Добре що ми встигли до «Середньої коси» ще до того, як шторм підсилився до урагану, і змогли «взяти її за ніздрю». Так кажуть, коли беруть пароплав на буксир, пропускаючи його через носові клюзи. З нашої палуби «Середня коса» здавалася білим лобастим китом поряд з маленьким, але моторним чорним вельботом китобоїв.
Веселіш, молодці! Підналяжем, агов!
Загарпунив кита наш гарпунник Петров!
Знерухомленого «кита» розвертало лагом до хвилі і нещадно валяло з борту на борт. Ми повинні були розвертати його носом на хвилю і утримувати так. Бо сподіватись, що наші триста кінських сил спроможуться на щось більше, не доводилося.
Тільки от гарпунили вони нас, а не навпаки: в нас не було лінемета, який вистрілює на декілька десятків метрів тонким капроновим шнуром, - він чекав на нас в Керчі на складі. Але і цей леткий капроновий провідник ми змогли підхопити лише з третьої спроби. За провідником ми вибрали на борт поліпропіленовий міцний кінець, а вже по ньому нам на борт передали сталевий трос. Чого-чого, а сталевих тросів на будь-якому рибалці завжди з запасом: у справу йде ваєр, який зазвичай тягає трали.
- Буксир кріпити старпомові та боцманові особисто! – наказав Атамас.
- На юті нікому не вештатись ні під яким соусом! – наказав він по трансляції, коли ми дали хід і стали розвертати «Козу» на вітер.
Лише Гном у своєму брудному ковпачку сидів у розкритих дверях машинного відділення і слідкував за буксиром. За його вахту нагода втягнути голову в плечі під бридкий струнний звук розірваної сталі видавалася двічі: штурмани ніяк не могли підібрати правильну довжину буксира, щоб «Коза» та «Кошак» виповзали на гребені хвиль одночасно. Коли «Кішка» вже падав у безодню між двома хвилями, «Коза» лише заповзала на горб попередньої. Буксир смикався, сіпав нас за корму, шльопав по хвилі, і через деякий час вбивався з гітарним звуком «високе до». Кода.
І знову потрібно було забігати на вітер і спускатися до «Кози» кормою вперед, маневруючи машиною. І знову старпом та боцман підкорювали звите у троса підступне залізо в самих рукавицях, які строчили на машинках інші старпоми, яким пощастило менше, нід Борщевському. Добре, що ці експерименти теж закінчилися вчасно. Довжину буксира нарешті підібрали.
Ми мали свою вигоду з цих спускань за вітром, коли Атамас ризикував підставити корму «Кішки» під форштевень «Кози», так близько він щоразу підходив, перш ніж перевести ручку машинного телеграфа на «Повний вперед». Кожного разу нам встигали перекинути на борт мішок хліба. Хліб був ще гарячий і запашний. Якийсь безбашенний пекар примудрявся пекти його в цьому гармидері посеред штормового Чорного моря.
Коли я приніс на місток одеське пророцтво про ураган, ми тягли «Козу» вже півдоби: Атамас дуже гарно думав про управу, вони не спромоглися підготувати рятувальне судно не тільки за вісім, а й за дванадцять годин. Хоча переписка в ефірі тривала жвава, нам обіцяли підмогу, але терміни тієї підмоги з різних причин переносили все далі і далі.
Чорне море посивіло. Воно вже не закручувало баранців на хвилях, воно зривало ту піну з гребенів і гнало поперед хвиль, як заметіль. Не варто було виходити на верхню палубу навіть із парасолею та в мокроступах. Від бризок може й прикриєшся, але відлетиш, як Мері Поппінс . Полонена фальшбортами вода вирувала на палубі та у ватервейсах і виривалася назовні через штормові шпигати пінними водоспадами, поки «Кошак» здирався на хвилю. Але нові фонтани холодної води низвергалися на палубу вже наступної миті, коли «Петро» перевалював гребінь і летів у прірву. На крилі містка вітер забивав легені, і запирав у горлянці всі звуки, які не могли вирватись назовні і блукали десь у животі.
- 32 метри за секунду! – отетеріло доповідав другий штурман, заскочивши з крила назад у рубку з анемометром, схожим на дитячий гелікоптер на держачкові, що продовжував за інерцією скажено крутитися у руці. (115 км/год переведу я для наочності)
Ніхто вже не ходив до носових приміщень. Підвахта спала покотом просто в салоні, спритники встигали захопити диванчики, хитруни встигали розтуркати спритників, ніби їм на вахту, і захропіти, перш ніж обурені спритники допетрають, що їх ошукано.
Диванчик в радіорубці був закоротким для мене. Я міг лежати на ньому, лише зігнувшись на літеру Г з дашком і підставивши стільця, який і слугував за дашок. При цьому одною ногою я притримував той клятий вібратор, який досі не подавав ознак життя за будь-якої хитавиці, а зараз ожив і став ковзати палубою. Аварійна частота була увімкненою весь час, я провалився в якийсь дивний стан свідомості, коли чи то спиш з відкритими очима, чи то пильнуєш навіть уві сні. В ті години я вперше з подивом помітив за собою властивість прокидатися на звук свого позивного LYFT , яким би тяжким сном я не спав. Керівництво вимагало доповідати про наші справи чи не щогодини.
- Та які там справи? – посміхався Атамас.
- Діло – табак. Цигарки вийшли, картоплі нема, їмо саму морську капусту та хліб, дякувати «Косі». Так що незрозуміло навіть, хто кого рятує.
Він стояв на капітанському містку поруч з червоним, як піонерський галстук, Другим, якому вже хоч за борт стрибай від сорому, і мабуть проводив профілактичне навчання другого помічника капітана на тему «Ідеш в море на тиждень – бери харчів на місяць», і ураган йому в цьому не заважав, а допомагав. До речі, я не можу сказати, скільки вже капітан Атамас знаходився на тому місткові, бо щоразу, коли я приносив на місток радіограму з управи чи прогноз, він був там.
Другий хотів хоть чимось компенсувати свій прорахунок і таку нагоду Чорне море йому надало майже відразу.
- Йес! – вигукнув він від штурманського столу, коли наніс чергову обсервовану точку на карту. Ціла вервечка таких точок тяглася в сторону турецького берега, хоча греблися ми до Криму: вітер та хвиля зносили нас швидше, ніж ми вигрібали з «Косою» на буксирі.
- Йес! Два вузли! – це означало, що ми вже долаємо хвилі і рухаємось вперед зі скаженою швидкістю три з половиною кілометри на годину.
Ураган був на спаді. Барометр це підтверджував. Одеський однодобовий прогноз мав би підтвердити теж. Ще ніколи стільки людей одразу не чекало прямо під дверима моєї радіорубки на якусь буденну радіограму, яку кожен радист на Чорному морі приймає двічі на добу, і яку навіть підтверджувати не потрібно.
- Ну що там, Марконі? – повернулися всі до мене, коли я вийшов зі свіжим прогнозом, щоб віднести його на місток.
Таємниця радіозв’язку забороняє зачитувати службові радіограми усім охочим, та ще й перш, ніж їх прочитає капітан. Але вона не забороняє флотських приказок:
- А погода так і шепоче, займи, але випий, - сказав я і пройшов на капітанський місток.
На місткові були старпом, стерновий Віктор Іванович і незмінний Атамас.
- По 333-му району 6-12 метрів на секунду, - оголосив я наш вирок.
На горизонті вже кіптявив небо СРТМ «Залізний поток» на прізвисько «Залізяка», який йшов нам допомогу з Керчі.
- Справу зроблено, - із задоволенням підбив сухий залишок Атамас.
- «Кішка» - «Косі», - викликали нас по «Сейнеру».
- Говорить капітан Акопян. Матрос Борщевський на борту?
- Нема, - відповів передовику з дошки пошани капітан Атамас.
- А мені здалося без бінокля, що то він буксир у вас заводив.
- На борту – старпом Борщевський. Запросити?
- Гм... Так, звичайно.
- Біля апарата Борщевський...
- Дякую, старпоме, - відповів передовик Акопян з білого пароплава.
- Відійдемо в сторону? На наш канал.
Коли моряки кажуть так, це значить, що вони хочуть перейти на робочий канал, номер якого відомий тільки їм двом, щоб побалакати без десятків цікавих вух, що прослуховують канал визивний. Відійдемо в сторону і ми. Бо підслуховувати чиїсь телефонні переговори може й цікаво, але чинять так тільки молоді радіооператори, які ще не знають, що чим менше чужих таємниць знатимеш, тим кращий апетит.
Якби бухгалтерія чула цю розмову двох моряків, можливо вона закрила б за нашим старпомом борг за рятувальну операцію під Сокотрою, провівши взаємозалік. Але бухгалтерії було не до того, вона обраховувала надприбутки управи від хитрого фінта вухами з пониженням начальників радіостанцій суден типу РС-300 до радіооператорів.
***
А я от думаю. Чому забобони та бухгалтерія такі однобокі? Чому якщо дорогу перебіга чорний кіт – то це недобрий знак, а коли біла кішка – то ніякий, а зовсім не гарний? А якщо чорна кішка перебіга дорогу у Чорному морі? Чи дасть це плюс в результаті? Що сказав би з цього приводу Конфуцій? Ну якби він був бухгалтером у чорних нарукавниках і сидів у чорній кімнаті та обраховував чорних котів на калькуляторі? Чи зарахував би він одну рятувальну операцію за другу, щоб наш старпом не сплачував половину зарплатні наступних вісім років?
Мабуть що ні. Але коли я складатиму перелік пароплавів, щодо яких щиро жалкую, що більше ніколи не пройдуся по їхній крутій палубі й не полізу на щоглу ремонтувати їхніх антен, «Петро Кішка» йтиме в ньому під номером першим. Я напевне знаю, що більше ніколи не буду таким молодим і щасливим. І я не знаю, це ми обираємо собі пароплави, чи це вони нас собі обирають.
