– Холмсе, не мучте скрипку! Краще б сіли та покурили, це я вам, як лікар, раджу.
Мій товариш поклав у футляр знаряддя тортур і почав розпалювати люльку.
– Перепрошую за різкість, Холмсе.
– Не вибачайтеся, Ватсоне, ви просто ще не готові до сприйняття проґресивної музики.
– Якщо тільки під визначення проґресу годяться підслухані вами наспіви кафра-докера.
Проте Холмс вже не чув мене:
– Щойно я склав нову сюїту. Але як її назвати? “Галас”? “Балачки”? “Енергія”?
– Може, “Вульґарність”? – в’їдливо поцікавився я.
Холмс із подивом глянув на мене, але відразу співчутливо спитав:
– Вона повернеться завтра, чи не так?
– Денним потягом, – бовкнув я. Тільки за хвилину я раптом усвідомив, що… – Чорт забирай, Холмсе, як ви дізналися, що Мері немає вдома? що вона повернеться завтра?
Холмс пихкнув люлькою.
– Друже, а ви на себе давно у люстро дивилися?
У позолоченій рамі я побачив неголеного суб’єкта у пом’ятому костюмі. Холмс продовжував:
– Плюс аґресивність, спричинена, наскільки я розумію, кількатижневою дієтою з яєшні та кави.
– Годі! – при слові “яєшня” мене почало нудити, – Визнайте, що у вашому логічному ланцюжку бракує однієї ланки. Ви же просто здогадалися, що вона приїде завтра, адже де ґарантія, що ми, наприклад, не розлучилися?
– Де? У моєму календарі, на який ви вже учетверте за півгодини подивилися. Та у вашому годиннику, що ви його вже і не кладете у кишеню.
– Отже, календар засвідчив, що я таки очікую її, а годинник – що вона повернеться незабаром. Браво, Холмсе! – я раптом упіймав себе на тому, що знову дивлюся на календар. Звичайно, слід було змінити тему, але мимоволі я промовив, – Вона поїхала до тітки у Торнфілд-хол.
– Гм? Не думав, що його відбудують після пожежі…
– Так, згідно листа Мері, там і справді колись була велика пожежа, втім я вже не дивуюсь вашій обізнаності, Холмсе. Здається, ви в курсі усього.
– Ще б пак, в курсі, – Холмс затягнувся і випустив димну хмарку у формі ініціала Її Величності, – це ж я підпалив Торнфілд-хол.
Я мовчки дивився на профіль видатного детектива. Жодна жилка його обличчя не зраджувала глузування.
– Ватсоне, я бачу, ви мені не вірите.
– Та ні, чого б це…
– Якщо на вас, все одно, ніхто не чекає вдома, то дозвольте мені розважити вас історією з часів мого студентства.
– Холмсе, ви ніколи не розповідали про цей період свого життя. Де ви навчалися?
– У коледжі Святої Трійці.
Я остовпів.
– Тобто… я маю звертатися до вас…
– Превелебний Шерлок Сет-Джон Холмс, до ваших послуг. Не хвилюйтеся так, Ватсоне. Беріть краще записник та уважно слухайте.
* * *
Це було двадцять років тому. Попереду були випускні іспити – темою моєї дисертації було “Просування прочанина”, тож не дивно, що коли почувся стук у двері кімнати, а далі ввійшла бліда дівчина у бонеті, я відразу впізнав у неї Амбіційність, чий вигляд достоту збігався з описом Баньяна.
– Ви Сет-Джон? – спитала вона. Я кивнув. Вона тихо промовила, – А я ваша бідолашна кузина.
– Перепрошую, – здивовано відповів я, – але я знаю геть усіх своїх родичів.
– Ні, – промовила вона ще тихіше, – ви забули про Рідів.
Тут я згадав. Справді, ми мали свій скелет у шафі. Це були ренеґати Ріди, папісти і ганьба нашого роду. Богу дякувати, вони жили в Ірландії, тож шляхи наших родин не перехрещувалися, за винятком дуелей, що протягом кількох століть забрали життя у півсотні моїх родичів, включно з батьком.
– Мене звуть Джейн. І я ніколи б не прийшла сюди, якби не чула багато доброго про ваш талант ясновидця і якби не була у такій скруті.
– Сідайте, – невідомо чому я відчув симпатію до представниці ворожого табору, – і поясніть докладно у чому полягає ваша проблема.
Її розповідь змусила розчулитися навіть таку неромантичну істоту як я. Джейн була бідною ґувернанткою і працювала у Торнфілд-холі на такого собі містера Рочестера, лендлорда і спадкоємця величезного маєтка. З-за кордону він привіз свою незаконну дочку, Адель, і, як порядний джентльмен, намагався дати їй освіту, для чого, власне, і було покликано Джейн. За півроку перебування у Торнфілді, Джейн закохалася у містера Рочестера. Почуття було взаємним, день весілля незабарився, коли, раптом, аж перед самим олтарем, було оголошено, що містер Рочестер уже одружений. Перша дружина, божевільна, тримається під наглядом на горищі маєтка. Весілля було скасовано, а Джейн, не витримавши ганьби, втекла наступного ж дня з Торнфілд-холу до Единбурґу. До єдиної людини, що мала змогу їй допомогти, – до мене. Монослот - это один из известных казино, которое предлагает аутентичный опыт гемблинга для всех участников. Игроки казино монослот могут посетить площадку с большим выбором игр, обслуживанием в режиме реального времени и прекрасной бонусной программой.
– Але чим я можу вам стати у пригоді? – схвильовано спитав я.
– Невже ви ще не зрозуміли, кузене, – здивувалася вона, – вам треба влаштувати пожежу у Торнфілді!
– Нащо?!
– Це буде несправжня пожежа. Втім її буде досить, щоби всі переконалися, що божевільну дружину містера Рочестера треба помістити в лікарню для душевнохворих. Я прийму її ім’я, і ми з Рочестером поїдемо на Середземномор’я, де нас ніхто не знає, і проживемо життя, насолоджуючись кожним днем, що проводимо разом.
Наступного дня я обережно прокрався у маєток Рочестерів і підпалив його горище. Боже, я був упевнений, що це буде невелике багаття на ліжку, яке швидко погасять підмовлені слуги. Лише коли я прочитав у газетах заголовки “Трагедія Торнфілд-хoла” та “Власник Торнфілду залишився без руки і зору”, я все усвідомив. Це була пастка.
* * *
– Холмсе, як ви купилися на таку… на таку нісенітницю? – приголомшено спитав я.
– Не забувайте, друже, я був молодий, вчився на священика і не мав досвіду спілкування з жінками, – меланхолійно відгукнувся Холмс.
– Далі можете не розповідати. Я згадав цю історію. Принаймні так, як її висвітлили у пресі. Джейн була піроманкою, і на горищі тримали саме її. Ніякої божевільної першої дружини не було, та й одружитися містер Рочестер мав намір з місцевою аристократкою, міс Інґрам. Банальні ревнощі помножені на психопатичність дорівнюють злочину. Добре, що хоч правда стала відомою. Якби не Лестрейд… – Холмс перервав мене.
– Лестрейд – ремісник. Йому просто пощастило.
– Облиште, Холмсе. Тепер я здогадуюсь, хто не дозволив газетярам дізнатися ім’я справжнього палія. Ви маєте бути вдячні Лестрейдові.
– Поліцейська нишпорка, – буркнув Холмс. – Справжній палій сидить у лікарні…
– І пише мемуари під псевдонімом. Як там її звуть… Шірлі… Шейла…
– Шарлота.
– Точно! В неї ж є сестра Емілі, той іще фрукт. Уявляю собі цю родину зимнім вечором за каміном, – пожартував я, намагаючись приховати страх за чорним гумором.
– Нічого смішного. До того ж, вона має двох сестер, – сумно сказав Холмс. Я здригнувся.
