Продавець історій кохання
У лютневому терпко-морозному повітрі вальсували сніжинки й передчуття свята. Великі вуличні ліхтарі м’яко краяли вечір на менші порції, й кожному так хотілося отримати свою…
Продавець історій кохання замріяно вдивлявся в жовтий п’ятачок світла на стіні кіоску і все намагався помітити, як по ньому проковзне тінь падаючої сніжинки. Йому здавалося (а може, просто хотілося), що вона неодмінно має бути схожа на приму-балерину у світлі софіта...
Зі стану замріяності Продавця вивів черговий надокучливий і перебірливий покупець.
- А дайте-но подивитися ось ту історію випадкового кохання.
Продавець мовчки простягнув уже трохи лисуватому, але гарно вдягненому чоловікові яскравий буклетик.
Чоловік перегорнув декілька сторінок новенької брошурки зі слідами губної помади по краях.На вигляд історія випадкового кохання була схожою на рекламний проспект якогось модного курорту. На останній сторінці чоловік прицмокнув язиком:
- Е, та тут же не вистачає перших і останніх сторінок!
Продавець історії кохання давно звик до подібних реплік.
- На те воно, шановний, і випадкове кохання, щоб не мати ні початку, ні кінця...
- Хм... А скільки ж хочете за нього? Дорого?
- Ну, це як сказати, - Продавець втомлено знизав плечима. – Довіру найдорожчої людини.
Чоловік нервово забарабанив пальцями по прилавку, покусав нижню губу. Очі його забігали, на мить зупинилися на правій руці, де красувалася масивна обручка, потім – значно довше – на барвистому буклеті.
- Беру.
Продавець лише кивнув і загорнув покупку. В очах його читалося розчарування. Він мав право відповідати на його запитання про свій незвичайний товар, але радити чи відмовляти від покупки – ні. Кожен мав сам зробити свій вибір.
- Доброго вечора, добродію! – до прилавка схилився високий худорлявий чоловік у строгому костюмі з дипломатом. – Маєте щось для людини ділової і... зайнятої? – чоловік хотів змовницьки підморгнути, але вийшло якось не дуже.
Продавець звичним рухом сягнув рукою до напівпорожньої полички під прилавок. Останнім часом історії кохання для зайнятих користувалися особливим попитом. Втім, ділові люди вміють вести ділові справи.
- Скільки? – запитав чоловік, лише декілька секунд покрутивши в руках акуратно скріплений степлером стосик паперу формату А4. На першому аркуші було видно круглу пляму від чашки, а загалом кожна сторінка була чітко розграфлена на рівні таблиці. Де-не-де у віконцях таблиці червоніли виведені маркером сердечка, Але їх було зовсім мало.
- 17 годин вашого чистого часу, - Продавець назвав свою ціну кохання для ділової людини.
Чоловік дістав із дипломата записник, довго зміряв якісь записи, потім проглянув органайзер у мобільному телефоні. Щось зосереджено вирахував і нарешті сказав:
- Давайте за 14 із половиною. Ні хвилини більше виділити не можу. То як?
Продавець мовчки опустив папери до прозорого файлу й подав підприємливому чоловікові. Торгуватися й підказувати продавець не любив, хіба що людина йому вже аж надто сподобалася, скажімо, як та дівчина...
Наступна клієнтка зовсім не викликали в продавця симпатій, можливо, просто щире співчуття. Пухленька, в окулярах із товстими скельцями, жінка виглядала не старою, швидше втомленою. Вона довго вагалася, начебто щось розглядаючи на вітрині, але Продавець заздалегідь знав, за чим вона прийшла.
- Вибачте, любчику, а у вас... у вас... – жінка явно ніяковіла за своїми скельцями. – Є якась історійка спокійного кохання? – невеликі очі за скельцями зніяковіло потупилися.
- Ех, пані... – Продавець історій кохання щиро розсміявся. Інколи люди його справді тішили. – А чи знаєте ви, що спокійного кохання не буває? Знаєте?
Товстунка голосно зітхнула, і скельця її окулярів враз затуманилися – чи то від сліз, чи то від дихання.
- Та вже для вас... Ось, погляньте на цю... – він простягнув надто вже вразливій клієнтці блідо-рожевий зшиток тонкого офсетного паперу. Зовні це нагадувало акуратно складену роздруківку кардіографа, тільки замість звичних амплітуд через кожну сторінку проходили дві рівненькі лінії. Абсолютно паралельні.
Очі за скельцями радісно засяяли.
- І скільки коштує?
- Усю вашу пристрасть, ревнощі, хвилювання... – обличчя товстунки розквітло радісною посмішкою.
- Ваші й вашого чоловіка, - додав Продавець. Він не любив покупців, які навіть не розуміли ціни своєї покупки.
Жінка була саме з таких. Щаслива, вона мовчки простягнула Продавцеві плату й поспішила додому, несучи у своєму пакеті поряд із батоном і пакетом молока нову історію свого подружнього спокійного кохання.
Потім була ще довгонога краля, якай Продавець продав пухку, як жіночий роман, історію красивого кохання; чоловік у пальті, який купив для себе відразу декілька коротких історій кохання; уже сивий дідусь придбав для себе недешеву історію втраченого кохання – словом, торгівля напередодні Дня закоханих навіть у вечірній час йшла досить жваво.
Але продавця це особливо не радувало. Цілий день сьогодні він тривожився єдиною думкою – чи прийде вона?
І вона прийшла. Трохи бліда, але глибокі сині очі само випромінювали дивовижне світло й тепло кохання. Було видно, що дівчина хвилюється – раз у раз вона поправляла довгий плетений шарф, білі щоки вкрив рум’янець.
- Пане, ви мене пам’ятаєте? Я принесла те, що ви просили.
Озирнувшись, чи ніхто не дивиться, дівчина дістала з-під поли пальта малесеньку пляшечку з темно-червоною рідиною.
- Це все Більше лікар не дозволив...
Вперше за вечір Продавець історій кохання тепло посміхнувся і взяв із тремтячих рук дівчини пляшечку з кров’ю.
Вона прийшла до нього тиждень тому. Довго й прискіпливо розглядала непоказний товар на вітрині. А потім попросила справжнє кохання. Продавець, хитро посміхнувшись, пообіцяв дістати для неї таку історію. Заплатити дівчина мала кров’ю свого серця. Така ціна не злякала дівчину, тим більше, по очах закоханої Продавець бачив, що вона готова не лише заплатити, але й прийняти те, що просить.
Віддавши Продавцеві історій кохання заповітну пляшечку, дівчина захвилювалася ще більше, м’яла в руках рукавички, раз у раз навшпиньки зазирала за прилавок – як же виглядає те, за що їй довелося заплатити кров’ю серця...
А продавець тим часом просто милувався дівчиною, грів свою змерзлу серед корисливих покупців душу. А потім простягнув дівчині назад її пляшечку, гостро заточене перо й рівний стосик паперу. Стосик чистих, як сніг, аркушів.
У синіх очах дівчини, до яких уже підступали сльози, читалися водночас і подив, і розчарування, і образа – навіщо обманув?
Продавець посміхнувся до дівчини самими очима:
- Бери, не бійся. Це те, що ти просила. Історію справжнього кохання можна написати лише самому й лише кров’ю власного серця. Інакше не буває. Все інше – просто ксерокопії. Іди. Бережіть один одного. З Днем Валентина.
Дівчина посміхнулася крізь сльози й пішла, міцно притискаючи до грудей покупку. А Продавець історій кохання тепло посміхався їй услід і чув, як за спиною відростають колись зламані крила...
