Чоловік лежить на дивані, гортає рекламний буклет. Дружина порається на кухні. Обом за п’ятдесят. Живуть в обласному місті. Забезпечені. Діти роз'їхалися: дочка - в Києві вчиться у вузі, син – працює програмістом у Москві. В квартирі чисто і тихо, чути як чоловік час від часу хмикає.
Жінка теж зацікавилася і прийшла із кухні.
- Що там у тебе? – запитала вона.
- Та ось хтось кинув у нашу поштову скриньку. Я йшов з роботи, дивлюсь – книжечка. Взяв, відкрив – а воно не нам. Треба було в 158 будинок, а кинули до нас.
- Не біда. Це ж не лист чи повідомлення про посилку, а реклама. Що там продають, щось потрібне?
- Як сказати… Матраци, ліжка, ковдри, подушки.
- Нащо воно нам…
- Чого? Можна, наприклад, купити ортопедичний матрац і покласти на старий диван. Все ж буде рівніше і зручніше спати. І назва яка гарна – «Дормео».
- Кому там спати?
- Може діти коли приїдуть, якісь гості. Свати.., - невпевнено натякнув він.
Вона задумалась.
- А ти хочеш?
- Хочу не хочу – пора. Їй уже двадцять, сину – двадцять п’ять, коли-небудь воно станеться.
Вони обидва мовчали, думаючи про те саме. Першою заговорила жінка.
- Тоді вже краще купити нового дивана. Бо цей хоч і міцний, але якийсь несучасний і незручний, вже років з двадцять йому.
- От якраз для таких і придумали ці матраци: стелиш – спиш рівненько. Економія…
- Чого його економити, та ще й на собі, коли є гроші. Все змінюється – телевізори, холодильники, меблі, одяг. Коли нове краще за старе, чого ж не купити?
- Еге ж, заговорила за одяг. Та його все життя жінкам можна купляти і не вистачить. А мені зручне старе, навіщо його викидати? Щось підправив, підшив, підбив - і живи далі.
- Все змінюється, і ми теж. Щось старіє, щось ламається. Протирається. І я не така, як раніше. Вже не молодшаю, і не кращаю, там болить, ще щось.., - вона стихла, щоб не говорити про сумне.
- Але я ж тебе не міняю, як диван. Ми ж не меблі, - пожартував, як йому здалося, чоловік.
Вони знову замовкли, але на довше. Жінка взяла проспект, а чоловік думав, як продовжити розмову, щоб мовчанка не давила на мізки. Нічого не вигадавши, він пішов на кухню, ніби випити води. Налив склянку мінералки.
«Чесно кажучи, хотів поміняти, разів п’ять. Про один вона пам’ятає. Років з десять назад трапилося. Місяць дома не жив. Вже хотів розлучатися. Діти спинили. Катя, до якої ходив, і з якою зараз інколи зустрічаюсь, правду кажуть – справжнє кохання не ржавіє, дещо поспішила. Почала говорити, як хоче від мене дітей, а я подумав про своїх, стало їх шкода – і вернувся в сім’ю, на старий диван», - почав він згадувати. «Цікаво, а вона мене хотіла б поміняти?» - стрельнула думка. «Якщо я не помічав – значить такого і не було». – заспокоїв він себе, випив мінералку і вийшов з кухні.
Жінка так само дивилася в буклет.
- Щось вибрала?
Вона похитала в знак заперечення головою. Відвернула її від чоловіка, буклету, всього, що було в цій квартирі, й направила зажурливий погляд у вікно.
- Ну, тоді дай мені назад - я подумаю про той матрац, може, дійсно купимо, то хоч приємніше буде лежати, коли в кімнаті телевізор дивимось. І якась обнова буде в нашому сімейному житті.
Вони помінялися місцями. Він знову ліг, а вона пішла на кухню. Відкривши потрібну сторінку, помітив на ній кілька плям. «З чого б це? Не міг я так воду пити, що оце крапнуло з бороди? Мабуть, у жінки руки мокрі були», - гадав він.
