Дошкільне (дошкульне?) дитинство
Метро, підземка, швидкісний, проект , кошторис, час – ось які слова пам’ятаю я зі свого дитинства. Цими словами я гралась, як кубиками, будуючи з них вечірні татові розмови з моїм дядьком, татовим рідним братом. За тата у мене був здоровецький плюшевий ведмедисько, а за дядька – віслючок. Ні, я не вважала дядька віслюком, просто бабуся мені сказала, що віслюки дуже працелюбні, а наш дядечко був саме таким. Дивно чому люди, коли хочуть образити одне одного обзиваються баранами, собаками, ослами, хоча найгірше , що можна придумати – це людина. Людина сама підла твар, і іспит в Бога не пройшла…
Я з дитинства не любила людей, до тварин ставилась байдуже. І ті, і інші платили мені взаємністю. З усіх представників людства, я любила, лише одну людину – мою бабусю. Всіх інших я просто терпіла: старшого брата, людину з пустими очима ,що зовсім не помічав мене, гаркав на матір, лебезив перед батьком, щось буркав бабусі; батька, вічно зайнятого на роботі, вічно зануреного у проблеми промислового містечка, де він був першим секретарем райкому, через цей тягар вічно нервового; матір, істерично ( а потім виявилось, що лиш напоказ, що ще огидніше) , захоплену ідеями комунізму.
По вечорам, пізньої години, коли батька ще не було вдома, а брата вже не було, бабуся спала і моя ненька думала, що її ніхто не бачить, вона втиху цмулила коньяк, що їй приносять на роботу по блату, і роздивлялась гидкі братові журнали з голими тьотками, що він ретельно ховав за шафою, а потім… ні досить. Просто вона була поганою матір’ю, і не читала мені казок на ніч, а в мене було безсоння. І я вночі бродила, як маленька примара квартирою, і бачила багато чого не слід бачити семирічній дівчинці . Батьки і брат не звертали на мене уваги, бо я була пізня і зовсім не ждана дитина. Просто у матері були хворі нирки ( коньяк?), якесь там хронічне захворювання, і в певний час, після чергового загострення, лікарі порадили їй народити дитину, бо під час вагітності нирки підіймаються, і це могло суттєво їй допомогти. Вона зважилась, і їй допомогло, а про мене вона вирішила просто забути. Ні, вона ще назвала мене дурним ім’ям, а потім забула. Я – Рада, ні я не радію, це моє ім’я. Що це було – скорочення від «радянська влада» чи від «політрада», я так і не дізналась. Потім, коли я отримала паспорт, виявилось, що моє повне ім’я – Радмила, мати напевне згадала про своє « прокляте польське коріння», от вона і вигадала, думала двох зайців уб’є. Я не могла звикнути , що тепер мене можна називати Милою, і це мене дратувало, у мене не було імені. Одне я не любила, до іншого не могла звикнути. Все просто…
Бабуся ж називала мене Радою-розрадою, для неї я і справді була розрадою, бо всі інші лиш вимагали від неї чогось. Брат – ключі від її дачі і трошки грошенят з пенсії, мати всього, чого вимагають від найманих домогосподарок, батько – просто аби не вештались під ногами у рідкі години його перебування вдома, це до речі стосувалось і мене.
А мені було досить відчувати її поруч. Ми ділили з бабусею кімнату в нашій чотирьохкімнатній квартирі, ми взагалі ділили все з нею. Вона не жалілась мені, але коли притискала мене до серця, я відчувала її біль, біль жінки-матері, що не змогла виховати гарних дітей. Так і вона, я думаю відчувала мою одинокість і непотрібність.
Я трошки відволіклась, мене завжди зносить в сторону образа, коли я думаю про дитячі роки. Так ось наша з бабусею кімнатка була поруч із кухнею, де ночами-вечорами засідали батько з братом – метробудівником. Вони обговорювали грандіозний проект – будівництво метрополітену в нашому містечку, тим часом як на таке чудо цивілізації могли розраховувати жителі столиць союзних республік, і то не всіх , і вибраних обласних центрів. Правда наше місто швидко росло, і мало всі шанси стати обласним центром, це також часто обговорювалось на кухні. Але головне ,що припало на мій дитячий вік - це дозвіл і кошти на будівництво метрополітену.
Мої ранки, а вставала я рано, не зважаючи на те що лягала пізно, проходили так: я сідала на підлозі на м’якому домотканному килимку, брала за шию свого кошлатого ведмедика, а другою рукою віслюка і починала відтворювати почуте напередодні:
Тягнуть, знову тягнуть собаки! В першому кварталі коштів не має, а зараз пленум розпочнеться, а потім скажуть , що пізно розпочинати таке будівництво, - гарчав ведмідь.
Я тобі кажу, що треба везти хабара, я знаю, що кажу, потім все окупиться, але треба розпочати, це ж тобі плюси, бляха муха, скільки можна товкти одне і теж саме! – озивався осел.
Та ти ще голосніше про хабара покричи, то загремим туди, де моя теща чотирнадцять років баланду сьорбала. Не візьмуть там, ні ! Вони ще за мої обласні замашки вибачити не можуть, а тут я з хабарем! Та й скільки дати ні ти, ні я не знаємо! – спочатку тихо , а потім голосніше шипів ведмідь.
Треба щось кардинальне….
Я вже думаю може мені на пленумі партії виступити з докладом про користь для робочого класу, про престиж праці гірняка і все таке бла-бла, але ж можуть потурити…
Ти і так на волосині висиш! Де там твоя Гала коньяк ховає, наливай , душа просить! Мені тут розповіли про ще один
Лізеш поперед батька у пекло…
Мовчи вже про батька…
Давай за нього… світла пам'ять!
З цих розмов у мене виникало куча запитань. Що таке хабар, як муха може стати бляхою і як пам'ять може стати світлою, і чи може вона бути темною? Я чекала поки бабуся приготує сніданок і приступала до допиту. Моя Малічка пояснювала мені все-все. Ніколи не сюсюкала зі мною як з нерозумною, пояснювала мені як філолог філологу ( майбутньому). Під цим впливом сформувалась моя перша профорієнтаційна мрія – коли дорослі друзі нашої родини , які приділяли мені більше уваги , ніж мої власні батьки , запитували ким я мрію стати ( а це чергове запитання займало чільні позиції у рейтингу дурних запитань дорослих, поруч з тими кого я більше люблю тата чи маму), я відповідала – філологом, мене перепитували, вчителем якоїсь мови? Я зтинала худими плечима і починала пояснювати чим науковець відрізняється від вчителя. Думки вкладені у мене бабусею трансформувались і доповнювались власними кумедними і химерними вигадками.
Я ніколи не ходила до дитячого садка, у дворі старші діти не брали мене у гру, а однолітків не було. Тому знову вся моя увага і енергія була звернута на бабусю, Амалію Вацлавівну . Вона знаходила на мене час між своїми безкінечними домашніми справами, мало того вона ці справи робила з такою веселістю, оптимізмом і природною інтелігентністю і смаком. Завжди примовляла, що польки найкраще привчені вести господарство, і смішно додавала приказку своєї старої няньки:
- Як є корова і курочка, то приготує і дурочка! А у нас замість корови і курочки гастроном!
Замість казок розповідала мені історії з свого раннього дитинства, і ті історії якими тішила її в дитинстві няня. І то було чарівно.
У мене було забезпечене дитинство. Безліч іграшок, гарний одяг, всілякі ласощі, але я не помічала смаку цукерок і дефіцитних делікатесів, поки я не ходила в школу мені не було перед ким похизуватись закордонним вбранням, та коли і пішла до школи мене оточували такі ж гарно одягнені дітки партійної еліти. А іграшки займали мене у перші дві-три години після того як мені їх дарували. Потім вони займали своє місце на полицях і у шухлядах.
Але я дуже любила гратись , завжди знала чим себе зайняти. Бабуся чистить столове срібло , а я перетираю його м’якеньким рушничком і розкладаю у спеціальній валізці , викладеній зеленою замшею, і цим часом розігрую цілу виставу. Круглолиці ложки, прикрашені плетивом чеканних квітів, то придворні дами, гострі виделки, то кавалери, блискучі ножі, то швидка челядь, а десертні ложки і салатні вилки, то пажі вельможного панства. А над всім тим срібним панством крулює ясновельможна лопаточка для торту. Цією грою я не могла насититись і навіть забагато потому, тримаючи в руках алюмінієву ложку, що потемніла від гидкої тюремної баланди, я уявляла свій срібний бал.
По вечорам ми з Малічкою грали у карти або розкладали пасьянси. І знов же карти лягали для мене у ціле королівство. Тузи – це королівства, символи влади. Королі треф і вин – грізні завойовники, бубновий король люблячий батечко, а червовий мріє закохатись і одружитись. Дама вин – чаклунка, трефова жде свого часу у монастирі, бубнова і червова живуть при дворі бубнового короля і чекають кохання. Вальти-розбишаки, треф і вин – гусари, а про червового і бубнового навіть бабуся казала – Меркуціо і Тібальт. Далі йшли пажі, лакеї, конюші, коні і улюблені собаки моїх ясновельможних. А карти були незвичайні, а ще старовинні, з Малічкіного щасливого життя, як вона казала. Кожна карта, кожна картинка – витвір мистецтва. Я просто забувала про все, коли карти попадали у моє безроздільне користування. Маючи сім років, я була цілковито підготовлена до життя , бо в покер вигравала іноді навіть у Малічки. Чи вона просто пасувала заради моєї пихи? Хто ж знає…
У мене була ще одна забавка - маленька бабусина скринька, велика бабусина таємниця. Моя Малічка була дуже щаслива і дуже нещасна, як вона любила оповідати мені. Єдина донька збіднілих польських дворян, що завжди відрізнялись ліберальністю, хоч і намагались зберегти традиції. Жовтнева Революція в Росії застала їх у єдиному вцілілому маєтку неподалік Вінниці. Вони радо підтримали нову владу і це певний час берегло їх від лукавої долі. Батько навіть завдяки інженерній освіті отримав значну посаду, але згинув у жорнах репресій тридцять сьомого року, тоді згадали і про дворянське походження, і про польське коріння, і приплели шпіонаж - розстріляли. Мати , як дружину ворога заслали в табір, де вона не проживши і року згасла. Малічку врятувала няня Варка, менший син якої був комітетчиком, і з п’яну чи здуру розбовкав їй про арешт. Тоді няня забрала і переховувала тринадцятилітню Амалію. Переховала в прямому сенсі цього слова, спочатку у підвалі, потім вони нишком перебрались у Житомирську область, у село неподалік Народичів. Там мешкали Варчині родичі, тут і застала їх війна. Бабуся, моя весела бабуся нічого не могла оповісти про окупацію, коли я запитувала, вона прикривала очі, ніби збиралась з думками, але замість розповіді були лише сльози, ці сльози були самою жахливою розповіддю про війну.
Я лише знала, що до свят бабусі приходить дуже багато листівок з Уфи. Саме туди евакуйовували промисловість і інтелігенцію з Житомирської області до окупації . І все . Вона ще казала, що мусила постійно ховатися , документи Варка завдяки сину виправила, зробивши бабусю своєю племінницею, але страх і перед німцями, що вгледять таку кралечку , і перед нашими, що взнають дочку ворогу народу, спонукав жити у підвалі, спеціально вимазувати і своє личко, і біляве волосся, щоб не привертати уваги.
Після визволення Житомирщини Малічка з нянею повернулись у Вінницю. Тут вже можна було не боятись, ходити по вулицях, носити чисту мамину сукню, що чудом вціліла у скриньці, яку няня закопала на цвинтарі, навіть підкручувати волосся на гарячі цвяхи і вінігретним буряком фарбувати губи і щоки, трошки , аби приховати підвальну блідість.
У тій чудом вцілівшій скриньці, яку довгий час берегли мертві її родичі у фамільній капличці, збереглося немало цінного, яке лиш було обмотане сукнями. Золоті мамині прикраси і татовий годинник годували Амалію і її няню під час повоєнного голоду.
Від тих скарбів вцілів тільки старовинний кулон з портретами-емалями ще молодих Малічкиних батьків на дивовижному срібному ланцюжку і перстень. Цей жіночий перстень належав прапращурам Амалії Вацлавівни. Вона розповідала, що був він замовлений у флорентійського майстра одним з молодих графських синів, що подорожував Європою. Він придбав цей перстень у подарунок молодій мачусі, в яку сам був таємно закоханий, і від гріха подалі поїхав в мандри, але не встояв перед спокусою зробити подарунок. Та не простий, і ні, не золотий, а також срібний, тому ці речі і вціліли, не були продані чи виміняні на харчі. Правда в персні був досить великий камінь, бабуся казала, що діамант, і вона не раз на нього примірялась, але не змогла вийняти з міцних обіймів металу, а віднести весь до торгсину рука не піднялась, чи може доля берегла …
Так от перстень був справжнім шедевром, коли натиснути на ліву бокову квіточку, камінь на пружині відхилявся в сторону і відкривав маленький резервуар, бабуся казала, що для отрути. Там мілкими літерами , латиною було написано: Amorem canat aetas prima – Хай про кохання спiваэ юнiсть
Тобто підступний , засланий своїм коханням у вигнання , син , таким чином пропонував мачусі кардинально вирішити проблему, отруївши батька любителя молодих гарних панянок.
Якщо ж натиснути на квітку праворуч, то отрута висипалась через невидимий нижній отвір. У мене було палке бажання проекспериментувати з цукровою пудрою або шипшиновим сиропом, але бабуся заборонила, з огляду на те що там могли залишитись рештки отрути, бо пращур - любитель молодих панянок таки помер невідомо від якої хвороби. Та й просто боялась забруднити перстень. А те що я його мацала-перемацала голими руками, а потім ті ж пальці смоктала ( дитяча прикра звичка, що трансформувалась згодом у куріння), її ніяк не турбувало, хоча те що я не відправилась до пращурів ( на жаль) прямо вказує на невинність графської вдови або на летючість отрути.
Потім я з’ясувала ще один принцип дії родового раритету, але про це потім…
