Я багато чула про смерть, але коли два роки тому мені поставили остаточний діагноз ця тема стала невід’ємною частиною мого життя. Хотіла я цього чи ні, та навмисне чи мимоволі всі хто б не оточував мене, при будь-якій розмові зачіпали її. Спочатку мене це сердило і бентежило, та потім я змирилася, прийнявши неминучість… Скоро, вже дуже скоро вона прийде за мною…
Я не маю іншого виходу – тільки чекати… Тай в лікарні чекання єдина форма плину часу. Після останнього загострення хвороби мене ні на день не відпускають зі шпиталю, я й сама не хочу покидати ці стіни, навколишній світ став мені настільки байдужим, що я більше не хочу бачити його і, мабуть, це на краще…
Тут в ізольованому просторі білих коридорів і людей у білій формі я маю свій світ, можливо він не такий як той, що я покинула та я не скаржуся. Старовинний будинок де тепер розташовується шпиталь став мені рідним…
У своєму замкненому просторі я мала лише одного друга – подругу на ім’я Емі. Вона розповідала мені про смерть і світ мертвих, вона говорила так ніби вже була мертва, та вона боялась помирати, хоч знала що жити їй лишилося зовсім мало. Вона менша від мене років на сім, ще зовсім дитина. Два місяці тому вона покинула мене, вона померла. В останні дні вона відчувала смерть, я не вірила їй, а тепер думаю чи відчуватиму я прихід смерті коли настане мій час…
Вона була милою і наївною, вона вірила в особливе місце, де живуть душі померлих – Країну Вічної Осені. Туди може потрапити не кожен, але коли вона помре, то опиниться там. Мені ніколи не подобалися релігійні догмати, тому я підтримувала її думку. І коли я помру, то зустрінуся з нею там. Емі обіцяла чекати на мене і кожного дня виходитиме до брами, щоб зустріти коли я прийду. Може це була наша спільна фантазія та це хоч якась надія в безнадійні дні.
- - -
Останніми днями мені стає все гірше і гірше, я відчуваю наче сили покидають мене, мені все важче і важче прокидатися, навіть дихати нестерпно важко, відчуваю що тіло не хоче слухатись мене… Лікарі метушаться навколо мене, а в моїй душі панує незрозумілий спокій… та поки що я прокидаюся і засинаю… я не бачу снів чи не пам’ятаю їх, а може не усвідомлюю… та сьогодні вранці мені було значно краще і день пройшов добре, я майже не втрачала свідомості, мене навіть вивели в сад на прогулянку, а ввечері я легко заснула…
- - -
- Лія…
І пітьма…
- Лія…
Я нічого не бачу…
Хтось промовляє моє ім'я? Хтось кличе мене?..
Чи це мені лише здається…
Я не знаю…
- Лія…
Знову шепіт…
- Прокидайся, Ліє… Прокинься від сну, що зветься життям…
З кожним словом голос ставав виразнішим, мелозвучнішим і крізь пітьму вималювався силует дівчини схожої на милу готичну ляльку, в чорному химерному, але гарному вбранні і з чудернацькою великою парасолькою…
- Ти знаєш моє ім’я?.. Де я?
- Ніде, - і лагідна та сумна посмішка засяяла на її обличчі.
- Це смерть?
- Мабуть…
- А ти?
- Я посланець…
- Ти Янгол Смерті?
- О, ні! Я не маю такого високого статусу, я просто службовець на службі у Вічності… - і вона безтурботно посміхнулася, ніби шкільна подруга, з якою я довго не бачилась.
- Ходімо… - вона простягла мені тендітну білу, наче, несправжню руку.
- Куди?
- Побачиш…
- Чому ти нічого не хочеш мені розповісти… - стала бентежитись я.
- А навіщо? – з тією ж незмінною безтурботною посмішкою і ніжним поглядом темних, наче, чорний агат, очей, відповіла вона.
- Я не піду.
- Боїшся?
- Ні… Не хочу…
- Нема сенсу пояснювати тобі будь-що, ти все сама побачиш… Ходімо!
Її голос бринів, як дзвіночок, так мило і безтурботно, і знову цей незрозумілий всеосяжний спокій поглинув мене. Я простягла руку і невпевнено взяла її за тонкі білі пальці. А вона махнула парасолькою, наче описуючи коло навколо нас на тому, що певне було б підлогою, якби не було суцільною пітьмою і, наче кола на воді від крапель дощу, мерехтливі хвилі полинули в далечінь, а ми за ними…
- Як тебе звати? – запитала я.
- Амелі…
- Що зі мною буде далі?
- Ми цдемо прощатися…
- - -
«Куди і з ким?» - не встигло пробігти у мене в голові, як ми крізь густі сірі хмари почали опускатися на кладовище… Ми летіли над могилами і христами, зливаючись з смутною гармонією цього скорботного місця…
Раптом мені здалося, що ми падаємо і запитала:
- Ти не відкриєш парасольку?
- Ні, а навіщо?.. Ми ж і так летимо, - і лагідна посмішка засяяла на її обличчі, - парасолька від дощу.
Потім вона стала серйозною і смутною. Я прослідкувала за її поглядом і побачила поховальну процесію, когось ховали в цей смутний похмурий день. Люди в чорному одязі з сумом і скорботою на обличчях ховали когось близького. Так зависнувши в повітрі, пройняті їх горем ми мовчки спостерігали як закінчилась поховальна церемонія, як труну опустили в вогку чорну землю, поки її засипали родичі почали поволі розходитися.
Не знаю скільки минуло часу, він наче завмер для мене, та коли я знову глянула у низ над свіжою могилою стояли лише дві постаті – жінка і маленька дівчинка. Кілька хвилин вони мовчки дивилися на невеликий металевий хрест. Потім жінка щось сказала нахилившись до дівчинки. Лише тепер я усвідомила, що не чую їх слів, я можу чути лише мою супутницю. Дівчинка поклала на могилу дві білі лілії і піднявши голову вгору, щось промовила. Я не знаю, що але в цю мить я впізнала її – це моя молодша сестричка Еллі… А поруч з нею мама. Як я не впізнала їх раніше! До них підійшов тато і повів до машини… Мої рідні ховали мене… Це моя могила…
Амелі взяла мене за руку й легенько потягнула до низу, ми повільно спустилися на землю, а я, наче, паралізована дивилася на свою могилу. Амелі провела по напису з моїм ім’ям пальцем і смутно подивилася на мене:
- Ти ж знала, що померла…
- А тепер і бачу…
- Тепер ти маєш лише усвідомити це… Це не складно, ти ж давно чекала на смерть…
- Але… - я сама не знала, що хотіла сказати, тому лише запнулася, не вимовивши більше нічого.
- Але вона завжди приходить так несподівано?..
І я лише кивнула на знак згоди. Амелі була права – я чекала цього дня, я знала що скоро помру, не знала лише коли і так відчайдушно хотілося іще пожити, хоч кілька днів…
- - -
Ми кружляли над містом поки на його вулиці не опустився вечір. Я все ніяк не могла оговтатись. Вона наче відчувала це, тому знову повернула мене на кладовище і ми мовчки сиділи над моєю могилою.
- Коли я померла?
- Два дні тому… Лікарі добу боролися за твоє життя, але їм не вистачило сил перемогти цього разу…
- Боролися… Життя – це боротьба… А смерть?... Перемога чи поразка… і чия?
- Нагорода…
- Нагорода?
- Потім… Ти зрозумієш все потім… Ходімо.
Ми йшли нічними вулицями мого рідного міста, якого я більше не чула і не відчувала. Я бачила все, і була невидима для всіх, а на фоні звичної буденної реальності моя супутниця ще більше скидалась на милу шарнірову ляльку.
Ми прийшли до мого дому. Я так багато часу провела в лікарні, що ледве впізнала його. Ми пройшли крізь стіну. Всі спали. І в нічному мороці я мовчки попрощалася з рідними.
Еллі спала з моїм медведиком, ми з Емі пошили його минулого літа, він вийшов не дуже гарний, але ми всі його любили. Я хотіла, щоб він був з моєю сестричкою, коли я покину її… Хоча б як пам'ять. Я так і не встигла подарувати їй його.
- Прощавай, маленька, я завжди буду з тобою… Прощавайте, мої любі, я завжди буду любити вас…
- - -
- Що тепер?
- Безкінечність…
І ми знову стояли в суцільній пітьмі, де не було нічого…
- Я маю лишитися тут на вічно? – «Я так і знала, що нема ні якого раю і нема ніякого пекла, є тільки єдине, суцільне, всепоглинаюче нічого», - подумала я.
- О, ні, ні… Не тут… - і Амелі знову лагідно посміхнулася як раніше.
Вона знову змахнула парасолькою і ми стояли посеред старої алеї завитої плющем; якої не було видно кінця через густий туман…
- Куди тепер? – запитала я.
Вона повільно простягнула руку в один бік і промовила:
- Це дорога в світ який ти знаєш та більше не належиш йому… - потім вона показала в протилежний бік і продовжила, - а це дорога в незвідане тобі… але там тебе чекають… Куди йти вирішувати тобі…
- Ідемо туди, - і поглядом я пробіглася по доріжці з сірої бруківки, що губилася в тумані і вела в невідомо куди.
Амелі лише посміхнулася, взяла мене за руку і повела крізь туман, що з кожним кроком не віддалявся від нас, а навпаки наближався і густішав.
Аж раптом ми опинилися перед високою готичною гарною і химерною брамою по обидва боки якої сиділи кам’яні горгулії, так досконало виготовлені, що здавалося, що вони от-от оживуть…
Не встигли ми підійти як брама важко, повільно і поважно розчинилася і з туману на нас дивився прекрасний кам’яний янгол зі скорботним обличчям, поки ми підійшли до нього по його щоці скотилася прозора сльоза і впала на пелюстки троянд, що лежали на його руках.
- Який прекрасний янгол, - вихопилось у мене.
- Це Янгол Скорботи, - відповіла Амелі. – Ти б не змогла зайти сюди, якби не бачила його, він невидимий для тих хто не може зайти…
Амелі взяла з його рук дві багряні троянди і подала мені:
- Іди на тебе чекають…
- А… - і я поглянула на квіти в моїх руках.
- Ти повинна на прощання дати одну тому, хто тебе привів, а іншу – тому, хто тебе чекає…
Я мовчки простягла їй одну троянду і хотіла попрощатися, але Амелі безтурботно і лагідно посміхаючись сказала:
- Ми ще побачимось…
І вона поглядом показала на доріжку, що бігла кудись далі, туман ліниво сповзав з неї і в далині починали вимальовуватися силуети. Повільно і невпевнено я пішла по ній, озираючись назад. Амелі сіла на химерній лаві, що стояла біля Янгола Скорботи і поглядом проводжала мене. Ще кілька разів озирнувшись я пішла швидше і помітила, що це місце скидалося на старий парк чи сад, древній і дуже гарний, задумливий і тихий.
Доріжка добігла до лави огорненої трояндовими кущами і обвитої плющем, що тулилася під величезним кленом. На ній сиділа дівчинка в чорному вбранні і великому капелюшку з мереживом, через який я не могла бачити її обличчя. Вона тримала маленьку чорну книжечку в руках і щось уважно читала. Я підійшла ближче і дівчинка відірвалася від читання та поглянула на мене. Це була Емі. Вона посміхнулася мені і промовила:
- От я і дочекалася тебе… Ласкаво просимо до Країни Вічної Осені…
