За вікном падає дощ. Тихенько молотить крапельками по підвіконню і дзвінко стікає ринвою. Осінь… Плаксива й багата пора. Пахощі її дарів долинають із сусідньої кімнати, де їх по кошичках дбайливо поскладали сусідські руки.
Аромат груш, яблук і слив, вогких горіхів дурманить голову і наганяє спрагу до життя…
Вона одягає важкі чоботи на худенькі ноги і у самому платті виходить на сходи перед хатою. Злива тут же із задоволенням починає обмивати її обличчя, руки, стікає потічками по густому чорному волоссю.
Скільки літ минуло, а воно все таке ж вороняче, майже немає сивини!
Як він його колись любив і гладив, примовляючи: «Ганю, яка ж ти гарна! Яке в тебе пишне волосся, як в артистки. І голос у тебе який. Краще за тебе ніхто у церкві не співає! Я завжди тебе чую серед інших. А розкажи-но якого вірша, Ганнусенько моя!»
І вона декламувала йому свої нові вірші про свята, про Бога і людей, про неї саму і про нього. Протягом усього свого тяжкого шляху вона усім даруватиме життєрадісну поезію. Неписьменна сільська поетка…
«Ти – найліпша! Я тебе кохаю, Ганю!», палко казав він, коли вона завершувала. «І я тебе», відповідала тихо, наче боялася, що хтось іще крім нього почує. А уста зливалися у п’янкому медово-яблучному поцілунку…
Зараз їх періщила холодна злива.
- Нюнко, ви чого під дощем мокнете? – питає сусідка, яка принесла обід.
- А я ж не з цукру! – раптом відповідає усміхаючись. – Не розтану. Заходи, Галюньо, до хати. А я за тобою.
Вона поволі стирає рукою воду з обличчя, відштовхуючи від себе солодкі болісні спогади.
Сусідка Галя наливає у тарілку борщ, витягає із поліетиленового мішечка духмяні пампушки з часником і ставить перед нею.
- Їжте, щойно зварила! А решту я вам на холодильник поставлю. Потім не забудьте заховати всередину, - торохтить, як квочка. – А я мушу вже бігти, бо в мене ще корова недоєна, реве ведмедем. То я піду?
- Та йди-йди, Галю. Дякую, тобі. Коли ще прийдеш?
- Та може у вівторок. То буде свято, візьму вас до церкви як хочете!
- А вже напевно не зайду. Сили ніц не маю. Вдома помолюся.
- То будьте здорові!
Галя гримає вхідними дверима, захлопуючи віко прижиттєвого гробу.
Дощ ще сильніше стукає по вікнах, наче доводить, що вона ще жива. Але їй уже байдуже. Давно байдуже, що існує на цьому світі, який не існує для неї.
У хаті холодно, вогко і моторошно. «Піду розпалю пічку», думає вона. Відкручує кран, натискає на запал і вкидає у грубку сірник. «Пуф», голосно загоряється вогонь. А вона, скидаючи чоботи, шукає тепла під ковдрою. Адже піч нагріється ще не скоро. Засинає і повертається у своє справжнє життя…
Надворі вже майже літо. Сонячно, тепло і радісно на душі. Над кущем поруч бринить волохатий джміль і зганяє з шипшини метелика.
- Мамо, я виходжу заміж! – радісно повідомляє ненці, коли вони обідають, перепочиваючи у полі.
- О, тож за кого? – у недоброму передчутті строго запитує мати.
- За кого, за кого? Та ж за Владека звісно! – ледь стримуючи радість, відповідає.
- Що?! За ту бідосю? – зневажливо перепитує мама. – Навіть не мрій! Ніхто тебе за нього не віддасть!
- Мамо, та ви що? Ми ж кохаємо одне одного! – вже зі слізьми у голосі доводить.
- Я сказала, забудь, - обриває її грубо і зривається до роботи, недоївши. – Батько як вчує, то буде тобі і заміж, і до замужу.
- Мамочко! Ну, матінко! – просить, вчепившись за її руку.
Мати невблаганна відштовхує її від себе і йде, розтаючи у мареві сну.
Тут же з’являється тато у хаті. Втомлений після роботи п’є чай і говорить про щось із матір’ю.
Гануся, пишна молода дівчина з косою в кулак, ніби перепливає через поріг, і присідає біля батька.
- Тато, таточку, хоч ви скажіть мамі, що я заміж по любові вийти хочу. Не буду я з тим Адамом жити. Недобрий він і пихатий. А я люблю Владека! Тато, таточку, - благає, ридаючи.
- Мовчи, дурне, - втручається мама. – В Адама хата цегляна і поля стільки, що будеш першою ґаздинею на селі. А не гаруватимеш, як ми з батьком.
- Мамо, мамочко, ви не знаєте, що не буде мені з ним життя. То мій кат буде, а не чоловік!
А батько вже не молодий, а такий, яким став перед смертю, дивиться на Ганусю очима сповненими слізьми і зникає, як дим…
Прокидається від грюкоту у сінях.
- Та йду вже! Хто то там так молотить? Йду, - навпомацки, боса, скільки має сили, несеться у коридор.
Проходячи повз відро з водою мало не перевертає його, зачепивши ногою через кицьку, що раптом вистрибнула. Втримує руками.
- А йди-йди, мало мене з ніг не збила!
- Цьоць, ти що не чуєш? Я вже півгодини гримаю, - каже перелякана племінниця, зайшовши у відчинені двері.
- Бабця Нуся глуха? - питає її трирічний малий. – І боса!
- Ой, а хто ж то прийшов до мене? – питає вона, звеселівши на мить.
- То я прийшов, великий дядько! – гордо відповідає той.
Вона сміється, як колись давно, коли ще…
Цокає вимикач. Племінниця вмикає світло.
- Цьоць, ти знову нічого не їла! – гримає обережно на неї.
- Та я не хтіла.
- А треба! Мусиш їсти. Так не можна. То не є жарти. А я тобі сир, сметану купила…
Племінниця іде до холодильника:
- А в тебе тут все псується! Цьоць, ну хто так робить!
- Та повикидай те зіпсуте. Сядь, поговори трохи зі мною. А то я все сама і сама…
- Бабо, забери свої босі пальці, - просить її синочок проїжджаючи машинкою.
Племінниця сідає біля неї. Глушить у собі біль і співчуття, непомітно змахує з очей сльозинки. Примушує тітку поїсти і розповідає щось відсторонене і веселе про малюка. Малий жужукає і шарудить своїми іграшками. Періодично щось невпопад запитує.
Вона щиро сміється, радіє з того, що її колись сповнена дитячими голосами хата ненадовго оживає…
