Розділ 5 Вихід з Ґібралтару за допомогою британського військово-морського буксира – Зміна курсу “Спрея” замість Суецького канала до рогу Кейп-Горн -- Втеча від мавританських піратів – Порівняння з Колумбом -- Канарські острови – Острови Зеленого Мису – Морське життя -- Прибуття до Пернамбуку – Протест проти бразильського уряду – Приготування до штормових погод біля мису
Понеділок, 25 серпня. “Спрей” вийшов з Ґібралтару, добре компенсувавши оте відхилення від прямого курсу, яке було необхідно аби сюди дістатися. Буксир британського військово-морського флоту вивів шлюп під рівний бриз, який віяв з-за гори. Жвавий вітрець наповнив вітрила і виніс мене знову на простори Атлантики, де незабаром він обернувся на буйний вітер. Я мав план, ідучи вздовж континента на південь, відійти подалі від берега, тобто якомога далі від суходолу, який у цих краях є рідним осередком піратів. Але ще не встиг я цього зробити, як помітив фелюку*, що виходила з найближчого порту й зрештою прилаштувалася мені у кільватер, навзирці за кормою “Спрея”. Отже, мій курс на Ґібралтар мав на меті подальше просування через Середземне море, через Суецький канал, через Червоне море і далі на схід, замість західного напрямку, яким я зрештою і пішов. Змінити курс я вирішив під впливом досвідчених навігаторів, які добряче поборознили просторами цих морів. Уздовж обидвох узбережь усе кишіло піратами, які відходили далеченько від берега, тож я не міг знехтувати мудрою порадою. Але ж, ось тут, я вже вочевидь опинився посеред піратів і злодіїїв! Я змінив свій курс; фелюка зробила те саме. Обидва судна йшли дуже швидко, але відстань між нами невпинно зменшувалася. “Спрей” тримався напрочуд ставно, перевершуючи самого себе; однак, незважаючи на всі мої зусилля, час до часу, він затинався і завалювався вбік. Небезпека полягала в тому, що вітер був занадто сильним для того, аби мати напнутими стільки вітрил, скільки зараз було на щоглах. Я мусив або їх скоротити, або наражатися на ризик залишитися без щогли і втратити геть усе – незалежно від того, були позаду пірати чи ні. Я мусив згорнути вітрила понад усе, навіть якщо на мене далі чигав смертельний герць з піратами.
Не так уже й довго я порався з головним вітрилом, згортаючи його та стікаючи при цьому річками поту – імовірно не більше п’ятнадцяти хвилин – але фелюка за цей час настільки скоротила відстань між нами, що я вже помітив кучматі чуби на головах залоги, за які буцімто Могамед висмикуватиме злочинців на небо – і вони наближалися неначе буревій. Тепер, коли я вже міг чітко роздивитися їх, вони видалися мені нащадкамами піратів з дідів-прадідів. Також я бачив, судячи з їхніх рухів, що вони готуються нанести удар. Однак, радісне збудження на їхніх обличчях ураз змінілося на вираз жаху й люті. Їхнє судно, маючи забагато вітрил, завалилося вбік на гребні величезної хвилі. Цей могутній порух моря змінив співвідношення сил так раптово, наче залп гармати. Трьома хвилинами пізніше та сама хвиля наздогнала “Спрей” і струсонула кожне реберце його дерев’яного єства. Тієї ж миті луснув шкот-строп і полетів гик головного вітрила, що зламався біля самісінького такелажу. Я мерщій кинувся до фала переднього вітрила й хутко стягнув його додолу. Без клівера та зі рвучко завернутим стерном, шлюп різко повернувся до вітру.
Поки мене усього немилосердно трусило - але ж яку пекельну мить я щойно пережив! - мені усе ж вдалося остаточно згорнути і закріпити головне вітрило, зламаний гик і все інше. Я вже й гадки не маю, як це мені так пощастило дістатися гика перш, ніж вітрило роздерлося б на клаптики, але ж воно залишилося цілим цілісіньким. Закріпивши головне вітрило, я напнув клівер і, не марнуючи жодної зайвої миті, прожога пірнув у каюту та схопив свою заряджену рушницю й набої, що трапилися під руку; я собі підрахував, що піратське судно десь на цю мить уже вирівняло курс і підійшло до мого борту, тож найліпше було б дивитися на нього крізь приціл моєї рушниці. Зі зброєю напоготові, я заходився вдивлятися в туман – а піратів не було видно й за милю від мене. Хвиля й шквал, що були зробили клопіт з моїм гиком, геть зірвали щоглу з фелюки. Здалеку я не міг бачити, але ясно уявив, як її розбійницька залога, десь тузить з гаком, пораються тепер аби повиловлювати з моря свій вітрильний реманент. Аллаху, натовкчи їм пики синцями!
Далі я плив досить комфортабельно під клівером і стакселем, які я тепер поставив. Виловив гик і затягнув його на борт, міцно скрутив вітрило на ніч; потім скерував ніс шлюпу десь на два градуси геть від берега – з розрахунку на течію та важкі хвилі, що котилися у бік суходолу. Цей останній маневр забезпечив мене вітром на три градуси з корми та стабільною тягою в головному вітрилі. Поки я впорався з налагодженням усіх цих справ у належному порядку, вже звечоріло й летюча риба гепнулася просто на палубу. Я узяв рибину до каюти, однак відчув таку втому, що зрозумів, що не зможу ані приготувати, ані навіть з’їсти вже готовий харч. За все своє життя, ані до, ані після, я не відчував більшої втоми, ніж під кінець того дня. Занадто стомлений і не в змозі заснути, я просто лежав і хитався разом з рухом судна. Приблизно опівночі, я з великим зусиллям розпочав чистити рибу й приготував собі чай. Тепер я вже дуже чітко зрозумів, якщо не усвідомив цього раніше, що майбутня подорож вимагатиме від мене тяжких і тривалих зусиль. 27-го серпня жоден з маврів не потрапив мені на очі, як і їхня країна, окрім хіба двох гірських верхівок, здалеку помітних на сході в ясному ранковому повітрі. Незабаром після того, як зійшло сонце, все затягнулося туманом і це мене дуже втішило.
Протягом кількох днів після моєї втечі від піратів, вітер віяв постійно і з помірною силою, а море, хоча й розхвилювалося довгими бурунами, не було неприємно розбурханим чи небезпечним. Cидячи у каюті, я ледве міг запримітити морську хитавицю взагалі, бо погойдування шлюпа на розлогих хвилях було дуже легким і ненав’язливим. Маючи ж усі нав’язливі відволікання й клопоти вже позаду, я знову міг собі розмірковувати, що я знаходився посеред могутнього океану в повній залежності від стихії . Однак, я почувався щасливим і дедалі більше зацікавлювався подорожжю.
Колубм на «Санта Марії», що плив цими морями більш ніж за чотириста років до мене, не був ні таким щасливим як я, ані таким впевненим в успіху свого підприємства. Його перші негаразди посеред моря саме почалися. Його команда, може навмисно, а може й ні, примудрилася пошкодити суднове стерно, коли напередодні зустрілися з точно таким шквалом, як той, що проминув «Спрей». І на «Санта Марії» почався розбрат – те, чого точно не могло бути на «Спреї».
Після трьох днів шквалів і перемінних вітрів я скотився до каюти відпочивати й спати. А шлюп із принайтовленим стерном в цей час йшов незмінно своїм курсом.
Вранці 1-го вересня , прямо по курсу вигулькнули берегові хмари. Це означало, що Канарські острови вже неподалік. Наступного дня сталися зміни в погоді: штормові хмари зі Сходу простягли свої руки через все небо, вочевидь, мав налетіти шалений гарматтан , або ж несамовитий ураган з Півдня. Кожен румб картушки компаса загрожував жорстоким штормом. Я зосередився на зарифлюванні вітрил, але і після цього не можна було ловити гав. Бо море саме безладно схвилювалося і я аж зрадів, що тепер можу збочити на три чи й більше рубмів з істинного курсу, щоб шлюп міг безпечно перевалювати через хвилі. Зараз я скерував його під вітер в протоку між Африкою та островом Фуертевентура, найсхіднішим з Канарських островів, який вже знаходився на прямій видимості. О 2-й пополудні погода зненацька покращилася, острів все ще було видно, вже на траверзі правого борту не далі ніж в семи милях. Висота Фуертевентури – двадцять сім сотень футів, і в гарну погоду його видно на багато ліг.
Вночі вітер посвіжішав, тож «Спрей» мав гарний хід в протоці. Вдень, 3-го вересня, коли шлюп був у 25 милях від архіпелагу, заштиліло, але штиль був лише провісником іншого шторму. Він налетів невдовзі, принісши з собою пил з африканського узбережжя. Вітер гнітюче завивав увесь час і, хоча й був не сезон для гарматтану, червонувато-коричневий пил протягом години змінив колір моря. Повітря залишалося наповненим летючим пилом весь пообідній час, але вітер, що вночі зайшов до норд-весту, поніс його назад до землі і знову очистив небо. Спреєва щогла бриніла під потужним, постійним тиском, і його надутий парус черкав воду, коли вона перекочувалася через шпигати, просідаючи перед наступною хвилею. Ці бігучі брижі тримали мене в напрузі, бо вони підкидали судно, прокочуючись під його кілем. І все ж це було незрівнянне плавання під вітрилом.
4-го вересня вітер, все ще свіжий, задув від норд-нордосту, і море попереду розхвилювалося не на жарт. Близько полудня пароплав, скотовоз з річки Плата, з’явився на горизонті, стернуючи на північний схід, і ледь витримуючи шторм звідтіля ж. Я просигналив йому, але не отримав відповіді. Він пірнав носом у зустрічну хвилю і перекочувався через неї в досить дивний спосіб, і так рискав на курсі, що здавалося, що на стерні стоїть дикун.
Вранці 6-го вересня я знайшов трьох риб-літунів на палубі, і четверту – аж під носовим люком, ледь не на самій сковородці. Це був найкращий улов до цього часу, і це забезпечило мене розкішним сніданком та обідом.
«Спрей» прилаштовувався до пасатних вітрів і до практичного боку своєї мандрівки. Трохи пізніше відкрився на горизонті ще один скотовоз, який хилитався так само скажено, як і його попередник. Цьому я вже не сигналив прапорами, бо був у ще гіршому положенні, проминаючи його з підвітру. Він смердів сечею, і це було не фігурально! І, бідна худоба, як же вона мукала! А були ж часи, коли кораблі, розминаючись посеред моря, лягали в дрейф і теревенили один з одним, і салютували на прощання з гармат, але ті старі добрі часи вже проминули. Зараз люди занадто заклопотані, щоб поговорити один з одним навіть посеред океану, де новина - то таки новина, а на салют з гармат в них вже не вистачає пороху. Тепер в морі вже не зустрінеш фрахтівника-поета, це вже проза життя, в якому ми не маємо часу на «добридень» одне одному.
Мій корабель, що зараз біг повним ходом з пасатами, залишав мені цілі дні для відпочинку й відновлення сил. Я заповнював час читанням та писанням, або тим, що вважав необхідним зробити по такелажу та вітрилах, щоб тримати їх в порядку. Куховарення не займало багато часу, і було нескладним, так як меню зазвичай складалося з риб-літунів, гарячих сухарів з маслом, картоплі й кави з вершками – швидко приготованих наїдків.
10-го вересня «Спрей» впритул по борту проминув острів Св.Антоніо, найпівнічнозахідніший з Островів Зеленого мису. Підхід до берегів вдався напрочуд точно, зважаючи на те, що не робилося жодної обсервації довготи місця. Поки шлюп тягнувся вздовж острова, північносхідний вітер був шквалистим, але я достатньо зарифив вітрила і постернував подалі від ревучого Св.Антоніо. Потім Острови Зеленого мису сховалися з очей позаду, і я знову усвідомив, що пливу морем наодинці, і навкруг мене лише гранична самотність. Навіть снилося мені, що я зовсім один. Це почуття зовсім не покидало мене, але уві сні чи наяву, я завжди точно уявляв позицію шлюпа, і наче бачив, як на картинці перед очима, як моє судно рухається по карті.
Одної ночі, коли я перепочивав у каюті, повну тишу, що оточувала мене, було потривожено людськими голосами за бортом! Я прожогом вискочив на палубу, не сказати словами як переляканий. Зовсім поруч з підвітру, як примара, проходив білий барк під всіми вітрилами. Матроси на його борту вибирали канати, щоб обрасопити реї, які щойно розійшлися зі щоглою шлюпа й пронеслися повз борт. Ніхто не окликнув мене з цього білокрилого птаха, але я почув, як хтось на його борту каже, що бачив вогні на шлюпі, і що вони швидше за все належать рибалці. Цієї ночі я довго сидів на освітленій зорями палубі, думаючи про кораблі і спостерігаючи за сузір’ями на їхньому шляху.
Наступного дня, 13-го вересня, великий чотирищогловий корабель пройшов на деякій відстані з навітру, прямуючи на Північ.
Шлюп швидко біг до району екваторіальних штилів, і сила пасатів потроху спадала. По брижах на воді я бачив, що увійшов у протитечію. На морське випукле око її швидкість складала близько шістнадцяти миль на день. В стрижні протитечії її швидкість була ще більша, і шлюп відчутно зносило до Сходу.
14-го вересня з топу щогли я помітив високий трищогловик, що прямував на північ. Ні цей корабель, ні той, що я бачив вчора, не були на відстані сигналу, добре ще, що я взагалі їх видивився. Наступного дня важкі дощові хмари повстали на півдні, затьмаривши сонце, і це було провісником «кінських широт». Шістнадцятого «Спрей» досяг цієї похмурої області, щоб боротися зі шквалами та знемагати від мерехтливих штилів, бо це звичайний стан стихій проміж північносхідним та південносхідним пасатами, де кожен вітер, борючись по черзі за панування, витрачає свою силу, кружляючи довкола в усіх напрямах. А щоб життя медом не здавалося, море збурюється безладним сум’яттям перехресних масс води та вкривається брижами чорториїв. І вже на закуску, щоб геть довершити мореплавцеві прикрості цієї місцини, на його голову зранку до ночі ллє, як з відра, злива. «Спрей» пробивався вперед і носився хвилями десять днів, зробивши за весь цей час лише три сотні миль по курсу. Ну що тут скажеш!
23 вересня гарна шхуна «Нантаскет», приписана до Бостона, що йшла з Бер Рівер до річки Плата з вантажем стройового лісу якраз через «кінські широти», зійшлася зі «Спреєм» впритул, і ми обмінялися декількома словами з її капітаном, перш ніж попрямувати далі. Днище шхуни сильно обросло мушлями, тож усі риби, що раніше супроводжували «Спрей», який надавав значно менше такої поживи, перебігли до її супроводу. Риби завжди обиратимуть брудне судно. Оброслий молюсками лаг, що під час дрейфу судна занурююється на глибину, так само приваблює глибоководних риб. Одним з цього невеличкого косяка дезертирів був дельфін, який до цього супроводжував «Спрей» щось із тисячу миль і задовольнявся недоїдками з мого столу, які я викидав за борт, оскільки, будучи пораненим, не міг вполювати собі іншої здобичі. Я вже навіть звик бачити цього дельфіна, якого я впізнавав за його шрамами, і сумував за ним, коли він здійснював поодинокі екскурсії геть від шлюпа. Одного дня, після кількагодинної відлучки, він повернувся в компанії трьох жовтохвостів, таких собі далеких родичів дельфіна. Цей невеличкий косяк тримався разом, розбігаючись лише в моменти небезпеки чи пошуків провіанту в навколишньому морі. Їхнє життя часто було під загрозою від голодних акул, що з’являлися навколо судна, і не раз вони ледь накивали від них п’ятами. Їхня тактика втечі цікавила мене найбільше, я провів години, спостерігаючи за цим. Вони пускалися навтьоки кожен в інший бік, так що акула, цей вовк морів, переслідуючи одного, втрачала з виду інших. Через деякий час усі вони поверталися і зустрічалися під тим чи іншим бортом шлюпа. Двічі їхні переслідувачі відволікалися на жерстяну сковорідку, яку я буксирував за кормою, прийнявши її за лискучу рибу. І коли акули вже ладні були заглитнути свою «жертву» у своїй дещо чудернацькій манері, я стріляв їм у голову.
Схоже було на те, що жовтохвости зовсім не переймалися небезпеками свого життя. Без сумніву, страх смерті притаманний усім живим істотам. Між тим, деякі з бачених мною пород риб навпаки збиваються в купу, начебто знають, що створені для прокорму більших риб, і не хочуть завдати жодних незручностей своїм ловцям. З іншого боку, бачив я і китів, що пливуть колом довкруг косяка оселедців і з надзусиллями зганяють їх у купу у вирі, збуреному їхніми плавцями, і коли дрібна рибка нарешті уся збита докупи, один з левіафанів, пірнає через центр косяка з відкритою пащекою, впольовуючи одразу «повний трал» дріб’язку за один ковток. Під мисом Доброї Надії я бачив косяки сардини або іншої дрібної риби, атаковані таким чином великою кількістю золотої макрелі. В сардин не було ні найменшого шансу на втечу, коли макрелі нарізали круги довкола й відкусували окрайці косяку. Цікаво було спотерігати, з якою швидкістю зникала дрібна рибка, і це повторювалося перед моїми очима знову і знову. Я ледь усвідомлював, коли поодинока сардинка ставала здобиччю, так спритно це робилося.
Вздовж еваторіальної межі південно-східних пасатів повітря було насичене електрикою, гриміло й блискало. Саме тут, наскільки я пам’ятав, декількома роками раніше американський корабель «Алерт» був зруйнований блискавкою. Його команда, за надзвичайної прихильності фортуни, була порятована того ж дня і доставлена в Пернамбуко, де я їх і зустрів.
25-го вересня, в широті 5 градусів Норд, довготі 26 градусів 30’ Вест, я говорив з судном «Норз Стар» з Лондона. Великий корабель вийшов з Норфолка, Вірджінія, сорок вісім днів тому і прямував до Ріо, де ми зустрілися знову двома місяцями пізніше. На «Спреєві» ж минав тридцятий день від Гібралтара.
Наступним «Спреєвим» попутником у цьому плаванні стала меч-риба, яка пливла під бортом, висунувши над водою свій високий плавець, аж поки я не наполохав її моїм гарпуном. Риба одразу ж спустила свій чорний прапор і зникла. 30-го вересня, об одинадцятій тридцять ранку, «Спрей» перетнув екватор в довготі 29 градусів 30’ Вест. Опівдні він був двома милями південніше цієї лінії. Південно-східний пасат, досить легкий, він зустрів поблизу паралелі 4 градуси Норд. Вітер наповнив його вітрила і шляхетно поніс його через море в напрямку на Бразилію, де 5-го жовтня, північніше від Олінда Пойнт, без подальших пригод, шлюп вийшов до землі і кинув якір в гавані Пернамбуко опівдні. Через сорок днів по відходу з Гібралтара, без надзвичайних пригод на борту. Чи втомився я досі від подорожі? Ні крапельки! Я почувався краще, ніж будь-коли в житті і нетерпляче чекав на небезпеки плавання навколо мису Горн.
Як на моряцький погляд, не було нічого дивного в тому, що вже двічі перетнувши Атлантику і будучи вже на пів-шляху від Бостона до Горну, я все ще знаходився проміж друзів. Моє рішення пливти з Гібралтару на захід не тільки дозволило уникнути піратів Червоного моря, але, й привело мене в Пернамбуко, до знайомих берегів. Я зробив немало рейсів до цього та інших портів Бразилії. У 1893 році мене найняли капітаном на знаменитий корабель Еріксона «Дістройер» і я привів його з Нью-Йорка до Бразилії, щоб виступити проти бунтівника Мелло та його партії. «Дістройер», між іншим, ніс підводну гармату величезної довжини.
Таку ж експедицію здійснив і «Найктерой», корабель, придбаний урядом Сполучених Штатів за часів Іспанської війни і перейменований у «Буффало». «Дістройер» у багатьох відношеннях був кращим за нього, але бразильці під час своєї дивної війни самі ж і затопили його в Байя. Разом з ним втонула і моя надія отримати грошову винагороду. Я все ще міг спробувати отримати відшкодування, бо воно було для мене аж ніяк не зайвим. Але зараз, через два роки, вир часу виніс на вершину партію Мелло, а оскільки наймав мене законний уряд, так звані «бунтівники» тепер відмовлялися від усіх зобов’язань щодо мене.
Під час тих відвідин Бразилії я й заприятелював з доктором Перерою, власником та редактором "El Commercio Jornal", і невдовзі по тому, як «Спрей» ошвартувався на Верхньому рейді, доктор, який був ще й ентузіастом яхтингу, наніс мені візит і здійснив проводку до лагуни поблизу його заміської резиденції. Підходи до його особняка з моря охороняла армада – цілий флот човнів, влючаючи китайський сампан, норвезький прам, дорі з мису Анни. Останнє він одержав з «Дістройера». Доктор відгодовував мене найкращими бразильськими наїдками, щоб я, як він казав, «нагуляв сальця» для подорожі, але знаходив, що навіть на смаколиках я товстішаю дуже повільно.
Отож я прийняв на борт фрукти, овочі та іншу необхідну для подорожі провізію, і 23-го жовтня відшвартувався й налаштувався до виходу в море. І тут я стикнувся зі злопам’ятністю кліки Мелло в особі митника, який виписав «Спреєві» портові збори, виходячи з його тоннажу, не беручи до уваги його яхтового свідоцтва, яке звільняло від портових платежів. Наш консул нагадав митникові той факт, – не дуже дипломатично, на мою думку, – що саме я привів до Бразилії «Дістройер».
- Атож, - сказав лагідний митник. – Саме це ми пам’ятаємо дуже добре, - зараз була його черга іронізувати.
Місцевий коммерсант, містер Лунгрін, щоб допомогти мені не марнувати часу на ці складнощі, запропонував спорядити «Спрей» вантажем пороху на Байу, коштів від якого вистачило б для мене, а коли страхові компанії відмовилися брати ризик перевезення вантажу на судні з екіпажем з однієї людини, він запропонував завантажити судно без страховки, взявши весь ризик на себе. Це був, мабуть, більший, ніж я того заслуговував, комплімент для мене. Але я не прийняв цю пропозицію з тієї причини, що вчинивши так, я б зробив недійсним своє яхтове свідоцтво, і втрапив би у набагато більші видатки на портові збори по всьому світу, ніж покрила б сума фрахту. Замість всього цього, мені на поміч прийшов інший старий друг-комерсант, і вніс плату за мене готівкою.
Під час стоянки в Пернамбуко я вкоротив гик, який був поломаний ще під берегами Марокко, видаливши зламаний 4-футовий шматок зі сторони щогли. Також я переоснастив судно на йол. 24-го жовтня 1895, в прекрасний навіть за бразильськими мірками день, «Спрей» відплив після доброго частування. Проходячи біля однієї сотні миль вздовж убережжя за день, я прибув до Ріо де Жанейро 5-го листопада, без жодних надзвичайних пригод, і біля опівдня кинув якір поблизу Віллаганон, очікуючи на прибуття портової влади. Наступний день я вбив на те, щоб добитися зустрічі з найвищим лордом адміралтейства та міністрами і навести довідки стосовно належних мені виплат за любий «Дістройер». Один з вищих чинів, з яким я зустрівся, сказав:
- Капітане, наскільки ми поінформовані, ви можете отримати цей корабель, і якщо ви прагнете прийняти його, ми пошлемо офіцера, щоб той показав вам його місцезнаходження.
Втім, я досить добре знав місцезнаходження корабля на той час. Верхівка його димової труби ледь стирчала над поверхнею води в Байя, було більш ніж ймовірно, що він спочиває на дні саме там. Я подякував доброму офіцерові, але відмовився від його пропозиції.
За день до виходу в море «Спрей» з багатьма старими капітанами на борту обійшов довкола гавані Ріо. Оскільки я вирішив дати «Спреєві» оснащення йола для бурхливих вод Патагонії, я розмістив на ахтерштевні напівкруговий брас для підтримки виносної щогли. Ці старі капітани тепер інспектували оснастку «Спрея», і кожен робив внесок в його спорядження. Капітан Джонс, який виступав моїм перекладачем в Ріо, дав нам якір, а один з паровиків дав нам якірний канат до пари. Так лучшее онлайн казино в Украине СлотоКинг подарят вам море эмоций! Джонсів якір жодного разу за всю подорож не волочився на грунті, а якірний канат не тільки витримував напруження на підвітряному узбережжі, але й буксирувався потім поблизу мису Горн і допомогав розбивати гребені хвиль за кормою, які загрожували взяти шлюп на абордаж.
