- Здоров Пашка, а екзамен уже скінчився, - рубонув мені Андрій, коли я підійшов до дверей обсерваторії.
- Хай йому біс!!! От лайно! А капітул ще засідає? – запитав я Андрій, не бажаючи витрачати часу ні на вітання, ні на те, щоб дізнатися як решта групи склала іспит.
- Засідає. Біжи, може згодяться прийняти… – порадив Андрюха.
Я рвонув. Не те що б рвонув. Після півгодинної пробіжки та ще вгору важко було навіть швидко йти. Але чортихаючись і поминаючи на самому жорсткому жаргоні статеві органи, я все таки дістався до дверей аудіторіума. Узявшись за ручку, я ніяк не наважувався натиснути на неї. Думаючи, що б таке сказати членам капітулу для виправдання, я так і застиг біля дверей.
- Заходьте, Павло Анатольович, ми чекаємо на Вас! – пролунало із аудіторіума.
«Павло Анатольович… Це що мене? Тільки який я Павло Анатольович? Пашка… Паха… Циклон.» - подумав я і знову почув голос з аудіторіума.
- Павло Анатольович, Пахой або Циклоном Вас будуть називати Ваші товариші. А члени капітулу будуть звертатися до Вас так як вони вважають потрібним… Тож заходьте нарешті. Невже ви вважаєте, що у членів капітулу немає інших справ окрім як чекати Вас!
Підкоряючись наказу я натиснув на ручку і ввійшов в аудіторіум.
«Ні фіга собі!!! - подумав я, побачивши членів капітулу: - Приїхали!» З членів капітулу мені були відомі тільки мій наставник, лицар Петро Якович Лизогуб, лицарі-наставники Микита Захарович Блакитноокий і Яків Якович Лизогуб, майстер Геннадій В’ячеславович Заводний; з присутніх я ще пізнав майстра і лицаря про яких тільки знав, що вони належать до Полтавської ложі; а інших я ніколи не бачив. Але по їх нагрудних знаках зрозумів, що на іспиті присутні командори (подумати тільки КОМАНДОРИ) Кримської і Молдавської ложі, і… Я ще раз подивився на нагрудний знак члена капітулу, що сидів в самому центрі. Невже! Подумати тільки, тут сам Гросмейстер ордена України!!!
- Так, Павло Анатолійович, Гросмейстер ордена зобов'язаний особисто контролювати рівень знань учнів ложі. – сказав Гросмейстер.
Ого! Виявляється мені запрошував зайти в аудіторіум сам Гросмейстер. Кому з наших розповім, - не повірять.
- Павло Анатольович, може Ви перестанете дивитися на мене як на мавпу в зоопарку і перестанете думати, про що Ви базікатимете з Вашими друзями і ми перейдемо безпосередньо до іспиту. – голосно наказав Гросмейстер.
- Пробачте, можна я візьму квиток? – запитав я.
- Так ми цього моменту вже півгодини як чекаємо. – відповів Гросмейстер, таким голосом, що мені захотілося провалитися під землю.
- Провалиться ви завжди встигнете. Беріть вже квиток. – наказав мені Гросмейстер.
Я підійшов до столу і потягнув руку до самого крайнього квитка.
- Павло Анатольович, я просив би Вас витягнути квиток №7. – звернувся до мене командор Кримської ложі.
Я поглянув на квитки. Закрив очі. Розплющив очі. Знову закрив очі.
- Павло Анатольович, Ви не очима хлопайте, а витягніть нам квиток №7. – знову наказав мені Гросмейстер.
Я розплющив очі, але так нахмурив брови, що лицар Полтавської ложі засміявся. Сміх полтавчанина мене так роздратував, що я швидко провівши рукою над квитками, витягнув один з них.
- Квиток номер сім… - Я чортихнувся про себе і продовжив. - …десят сім.
- Я прошу членів капітулу вибачити мого учня за подібні думки. – Голосно сказав Петро Якович.
Я поглянув на Петра Яковича. Старий сидів червоний мов рак.
- Старому тридцять вісім років, Павло Анатолійович. І перестаньте поминати нечистого, хоча б в присутноісті членів капітулу. – подав голос командор Кримської ложі.
- Вибачте, я ненавмисно. – тільки і зміг сказати я.
- Це підсвідомість, юначе, а не «ненавмисно»! – заговорив командор Молдавської ложі. – Тому ми просили б Вас звернути увагу, як на Вашу мову, так і на Ваші думки. Ми ще можемо пробачити Вам те, що Ви згадували нечистого. Але Ви по дорозі сюди такими словами глумилися над чоловічим і жіночим началом, що особисто я вважаю за необхідне поставити питання про занесення цього факту у Вашу особисту справу. Природно я просив би не указувати в особистій справі, які саме слова були використані при цій провині. – виказав свою думку майстер Полтавської ложі.
Тепер фарбою заливався я.
- Прошу вибачення, надалі я зобов'язуюся строго контролювати свої помисли. – видавив я.
- Я зобов'язуюся надалі суворіше наглядати за моїм підопічним і стежити, щоб надалі подібні факти не повторювалися. – підтримав мене як зміг Петро Якович.
- Добре. Тоді давайте послухаємо відповіді Павла Анатольовича. – підвів підсумок виховної п'ятихвилинки Гросмейстер.
- Питання перше: талісмани і обереги народів Сибіру. – прочитав я і подумав, що Бог на світі все-таки є.
- Згоден! – кивнув головою Гросмейстер. – Ну це питання Ви знаєте добре. Що там ще?
- Питання друге: піст і молитва – головні способи розвитку екстрасенсорних здібностей.
- Теж знаєте. Тільки Вам до цієї теорії та практики хоча б місяці три. – відповів Гросмейстер. – Наступне питання!
- Питання третє: секрети Флорентійської мозаїки.
- А ось це ми із задоволенням послухаємо. – сказав Гросмейстер. – Давайте відразу перейдемо до техніки нанесення фарби.
- Я не знаю. – важко зітхнув я. - Але я можу розповісти техніку приготування фарб і підготовку поверхні для нанесення фарби.
- Ми це знаємо. – сказав Гросмейстер. – Але ж Ви могли б нам відповісти і на питання про техніку нанесення фарб. Чи не так?
- Так. – сказав я. – Я хотів попрактикуватися в райтерстві і приділив менше уваги теорії.
- Я б не сказав що нанесення графіті на сміттєзбірниках можна назвати практикою, швидше бажанням похизувати перед дівчатами. – заперечив мені майстер полтавської ложі.
- Так. – погодився я.
- Ну що ж, а тепер ми із задоволенням подивимося на ваші практичні здібності. – натякнув мені Гросмейстер.
- Добре. – сказав я і підійшов до дошки…
*********************************************************************************
- Так, це справжній циклон. – сказав Гросмейстер, роздивляючись моє графіті. – Цікаво, я бачив циклон у житті разів двадцять, а ви тільки у віці один рік і по телевізору в «Нешенел Джеогрефік», а передати його суть Ви можете краще ніж я, - потужність стихії здатної знищити, але разом з тим стихії, яка несе в кожній краплі дощу життя.
Ну нарешті, хоч тут відзначився, подумав я і на моєму обличчі розпливлася посмішка блаженного.
- Зауваження до роботи є? – запитав у членів капітулу Гросмейстер і поглянувши на всіх присутніх, одразу ж і відповів. – Немає.
Я зітхнув.
- Натан Григорович, прошу оголосити Павлу Анатольовичу результат іспиту. – звернувся Гросмейстер до командора ложі Молдови.
Натан Григорович встав і голосом судді, що оголошує вирок, вимовив.
- Слухач школи при Київській ложі імені Миколи Пирогова Ордена Авгурів України, учень лицаря Петра Яковича Лизогуба, Зайців Павло Анатольович іспит не склав і не допускається до посвячення в стан прислужників. Члени капітулу визнають за необхідне залишити Зайцева Павла Анатольовича в стані учнів до повного вивчення курсу рекомендованого Синодом Сходу.
- Як? – розгублено вимовив я. – Я ж тільки техніку нанесення фарби майстрами Флорентійської мозаїки не зміг розповісти і квиток не той витягнув.
- Юначе. – звернувся до мене Гросмейстер. – Коли саперу належить знешкоджувати бомбу, він повинен знати не тільки скільки закладено в ній пластида і на скільки сильним буде його вибух, а в першу чергу як її знешкоджувати. А зараз зрозумійте, кожен вчинок, кожна дія авгура несуть за собою набагато серйозніші наслідки, ніж ті які може заподіяти неправильне знешкодження бомби. Ми не маємо право присвячувати вас в прислужники поки не будемо упевнені, що це не загрожуватиме ні вашому життю, ні життям непосвячених. Врешті-решт, нема сенсу вивчати правила дорожнього руху і не вивчати правила проїзду на світлофорі.
- Так. Гросмейстер. Я вас зрозумів.
- УВАГА!!! УВАГА!!! У МІСТІ СПАЛАХ! ВСІМ АВГУРАМ НЕГАЙНО ЗІБРАТИСЯ В ЗАЛІ! ПОВТОРЮЄМО! У МІСТІ СПАЛАХ! У МІСТІ СПАЛАХ! У МІСТІ СПАЛАХ! – раптом запрацювали гучномовці по всій обсерваторії.
- Бачиш Циклон, - раптом звернувся до мене по ніку спокійним тоном Гросмейстер. – Спалах почався півтори години тому, а навіть командори його не змогли відчути. Саме тому вони не Гросмейстери і не будуть ними поки не почнуть відчувати спалах хоча б за півгодини до його появи. І ти не можеш бути прислужником поки не оволодієш досконало всім, чому тебе вчить лицар Лизогуб. Ти ж розумієш, немає напів-авгуров. Є або авгур, або непосвячений. А зараз йди в зал!
*********************************************************************************В залі мене більше всього вразила тиша і це при тому, що в ньому зібралися всі авгури Київської ложі і інших лож що знаходилися на цей момент в місті, - разом чоловік сто. Я швидко відшукав поглядом всіх моїх однокласників, але все на що нас вистачало це обмін розгубленими поглядами. Спокійна і до неможливості тиха поведінка наших старших діяла на нас таким чином, що жоден не наважувався відкрити рот. У такому збентеженні ми пробули хвилин десять, поки до великого залу не увійшов командор Київської ложі, кардинал, старший астроном і шукач.
Командор окинув поглядом зал і голосно оголосив:
- Від імені всіх авгурів Київської ложі вітаю всіх гостей нашого міста, але одразу ж вимушений перейти до особливо важливого повідомлення. Слово надається авгуру, старшому майстру, шукачу Інокентію Семеновичу Кравченко.
- Увага! У 14 годин 47 хвилин по київському часу служителями обсерваторії Київської ложі авгурів старшим майстром Вікторією Олександрівною Шевченко, майстром Оленою Миколаївною Мудрою, лицарем Іллею Володимировичем Гороховим, старшим групи, шукачем, майстром Інокентієм Семеновичем Кравченко був зафіксований спалах. Рівень спалаху не вищий третього…
- Восьмий!!! – вигукнув гросмейстер, не чекаючи поки майстер закінчить.
- Як восьмий? – приголомшено запитав майстер-шукач.
- Восьмий. – повторив гросмейстер. – Може зрости до дев'ятого. Дев'ятий рівень означає радіус прямої дії двадцять метрів. Радіус непрямої дії сто п'ятдесят метрів. Радіус дії енергетичного поля спалаху п'ятдесят кілометрів. Наслідки прямої дії спалаху почнуть виявлятися через три дні.
Так-так, уміє гросмейстер підбирати тон. Здавалося він сварить шукача, а не розказує авгурам про спалах. Що ж видно гросмейстери не церемоняться не тільки з такими учнями, як я. Я навіть у цей момент більше співчував Інокентію Семеновичу, ніж думав про наслідки такого сильного спалаху.
- Гросмейстер, я довіряю Вашому досвіду і силі, але кожний із чергових в обсерваторії розпізнав саме спалах третього рівня. – боязко вимовив майстер-шукач.
- Молодці! – посміхнувся гросмейстер. – Ви дійсно зафіксували спалах третього рівня.
Почувши це, Кравченко теж посміхнувся.
- Молодці. – повторив гросмейстер і знову вимовив тоном що леденить душу – Але тільки на фоні цього спалаху є інший, набагато потужніший і небезпечний. Я закінчив. Командор, оголосіть план дій.
- Увага! У пошуковій операції задіяні всі авгури. У обсерваторії залишаються тільки чергові. Ми розділили місто на сорок три сектори. Для прочісування кожного сектора будуть сформовані групи по два-чотири авгури. Групи, до складу яких входять авгури–учні і прислужники у жодному випадку не повинні розділятися. Решта груп може розділити сектор між собою на менші сектори…
*********************************************************************************
Звичайно ж я потрапив в одну групу разом з Петром Яковичем. Третім був прислужник Сашка-Ром. Сектор нам попався ще той – Батиєва гора. Хоча кінцево кому ще як не учню і прислужнику лізти на гору. Але в прочісуванні гори мене більше пригноблювали не круті підйоми, а гордовита поведінка Сашки-Рому. Буркнувши мені на самому початку: «Що, ученічок, завалив іспит!», він принципово не дивився в мою сторону і переговорювався тільки з Петром Яковичем.
«Так, та ще прогулянка!» - подумав я з тією іронією, на яку був здатний за таких умов. От так ось, обурений поведінкою Сашки-Рома, його зарозумілістю, я провів наступні півгодини, то підіймаючись, то спускаючись з пагорбів Батиєвої гори. Але оскільки злиться нормальній людині довго дуже важко, я почав потроху відходити. Сашка-Ром починав мені здаватися вже не фашистським ублюдком-надлюдиною, а комічним майором Френком Бернсом з «М.A.S.H.а», типом неприємним, але нешкідливим. Я навіть трохи не розреготався, коли згадав, як я ставши посвяченим сам трохи не посварився з своїми друзями-непосвяченими, що стали мені раптом нудними і нецікавими. Однак все закінчилося добре, - друзі пару раз вдарили туди, де боляче, але жити можна і я зрозумів, що інших таких чудових друзів мені не знайти. «Цікаво, а коли я стану прислужником, я теж стану таким же пихатим індиком» - думав я дивлячись на Сашку-Рома, - «Врешті-решт, не він винуватий, що я завалив іспит і знову протиняюся учнем цілий рік. А іспит я перездам. Менше телика, більше книг і перездам. Шкода лише, що з однокласниками буду менше бачиться; вони ж стануть прислужниками, а я залишаюся учнем. Ось тільки б я не став для них «ученічком», як для Сашки-Рома. Але що дійсно кепсько, так це те, що я підвів наставника.»
- Не бійся, з однокласниками тобі розставатися не доведеться. Програму по другому разу всі разом проходити будете. – сказав раптом Петро Якович.
- Як? – сторопів я.
- А так. Іспит завалили всі. – пояснив наставник.
- Як? І Оленка? І Ксюха? І Дмитро? І вони теж завалили? Не може бути. – ще як здивувався я, оскільки ці хлоп'ята були чемпіонами по прискітливості у вивченні програми школи авгурів.
- Я ж сказав - все! – відповів Петро Якович.
- Петро Якович, а чому Ви раніше мені цього не сказали? – поцікавився я.
- Чекав, коли ти пообіцяєш собі більше часу приділяти навчанню, коли зрозумієш, що цей іспит важливий не тільки для тебе, а для всіх. Розумієш в будь-якій освіті найважливішим є усвідомлення відповідальності. Якщо немає усвідомлення відповідальності, то можна вважати, що людина провчилася дарма. – пояснив мені Петро Якович.
- А якби я цього не подумав? - поставив я нове питання.
- То твої шанси перездати іспит наступного року були б нікчемними. Через рік, через десять, але ці думки відвідали б тебе. А може і не відвідали б; і ти промучився б в школі років двадцять, а потім би кинув її і став би алкоголіком. – змалював Петро Якович моє альтернативне майбутнє.
Було, видно, що Петро Якович відповідає на мої питання із задоволенням і я поставив питання, яке мені не давав спокою з самого початку іспиту.
- Петро Якович, а нам на уроках говорили, що телепатичні контакти доступні тільки гросмейстерам при бажання контактора вступати з ними в контакт.
- Учням-авгурам згідно програми слід знати, що «телепатичні контакти максимально проявляються у авгурів-гросмейстерів при згоді вступити в контакт другою стороною». – слово в слово повторив Петро Якович прочитане мною з підручника для учнів-авгурів. – Що означає, що гросмейстери можуть вступати в телепатичний контакт з об'єктом, який знаходиться на будь-якій відстані від них, якщо останній згоден на цей контакт. А тобі, як і всім твоїм однокласникам, потрібен був авгур-супермен, який спопеляє поглядом і літає, тож ви всі дружно вирішили, що читати думки можуть тільки гросмейстери. Просто, ви хотіли суперавгура і ви його вигадали самі. На справді при близькому знаходженні об'єкту читати думці може будь-який авгур зі ступенем лицаря.
- А чому ж Ви нам цього раніше не сказали? – виникло у мене нове питання.
- Це заборонено Великим Сходом. Не тільки ти, але і весь клас був скупішим у своїх думках, якби знав, що вчителі і наставники можуть читати думки. Іце неодмінно зашкодило б навчанню. Крім того важко боротися з суперавгуром в якого вірить весь клас? Вивчати клас краще тому, що він може засвоїти і у те, що він повірить. – пояснив мені наставник.
- Чому Ви мені тепер це так вільно розказуєте? – запитав я.
- А ось це ти повинен зрозуміти сам. І, я думаю, скоро зрозумієш, якщо ставиш такі питання. – сказав наставник і перевів розмову на іншу тему. – А зараз бери гроші і біжи в крамницю, купи, що-небудь перекусити, бо з цими іспитами з нас тільки Олександр обідав. А ходити голодними по горах не можуть навіть авгури.
*********************************************************************************
Купивши в магазині по лавашу, біо-йогурту на брата, кіло бананів я почав повторне сходження на Батиєву гору. По дорозі мій погляд зупинився на газетному кіоску. «О, класно, новий Х3М!» - зрадів я і зупинився, що б купити журнал. Через десять хвилин я повернувся до місця, де мене чекали Петро Якович і Сашка-Ром.
- Тебе тільки за смертю посилати! – буркнув Сашка-Ром, але я на цей випад не звернув уваги, чим викликав ще більше роздратування прислужника.
- Тихіше, Ваш наставник говоритиме до Великих і проситиме їх заступництва. Не заважайте йому виголошувати найпотаємніше заклинання. – сказав про себе в третій особі Петро Якович, розклавши їжу на лавці і підніс руки до неба.
Я і Сашка-Ром позавмирали з відкритими ротами. Ще б, не щодня при тобі наставник просить заступництва у Великих.
- Війна війною, а обід по розпорядку. – найсерйознішим тоном вимовив Петро Якович. – Всі хто чув закляття запрошуються до обіду.
Ось такий оперативно-розвідувальний авгурівській гумор. Ми почали трапезу.
Розправившись з їжею швидше за всіх, я вирішив почитати Х3М.
«Щоб я так жив! Палаци і тачки зірок хіп-хопа.» - прочитав я назву першої статті: «Ні, це ми читати не будемо, навіщо себе засмучувати? Що там далі? «Їм було сімнадцять. Століття Х1Х. Так тусувалися наші прадіди.» - Може потім.
- Раджу почитати. – почув я раптом голос Петра Яковича.
Я вирішив не реагувати на вторгнення наставника в мої думки і продовжив перегортати сторінки журналу.
«Наші у Вудстоку».
- А ось це даси почитати мені. – знову дав про себе знать Петро Якович.
Я перевернув ще одну сторінку. «Райти і теги. Лібідо і танатос. Графіті з погляду фрейдизму.» - А ось це я почитаю.» - вирішив я і мій погляд пробіг по фотографіях графіті який журналістка так старанно піддала фрейдистському аналізу. «Ні фіга собі!» - не зміг стриматися я побачивши останню фотографію. «Це був циклон!!! З громом і блискавками! З шумом дощовиць! З тим неповторним шелестінням трави, яке лунає, коли її пригинають до землі сильні пориви вітру! Ні, я так ніколи не намалюю.»
- Ніколи не говори ніколи! – почув я голос Петра Яковича. – Дай погляну.
Я простягнув Петру Яковичу журнал і він поглянув на фотографію.
- Хороша робота. Вражає. Поздоровляю тебе Павло. Тепер ми знаємо як можна знайти спалах. – сказав мені Петро Якович повертаючи журнал. – Спалах сфотографували, коли він був на четвертому рівні. А зараз він зріс і ми зафіксували його. Тільки він десь далеко, не в місті. Тому ми і рівень спалаху не можемо точно визначити. Може навіть значно могутніше ніж думає гросмейстер. У області доведеться шукати.
- Що? Як це? – тільки і зміг видавити я.
- Скажи мені Павло, як авгур може виявити спалах? – задав Петро Якович мені питання, відповідь на яке нам, учням, буквально вдовблювали з найперших занять в школі авгурів.
- Спалах є потік енергії, який проектується на підсвідомість кожного індивіда і відображає його сутність. – карбував я у відповідь.
- Правильно. А зараз прочитай підпис під фотографією. – сказав наставник.
- «Дикі орхідеї». – прочитав я і задумався. – А що коли це помилка редакції, вставили не ту фотографію.
- Могла б бути помилкою. Але я побачив на цій фотографії не орхідеї які обожнює дівчина, яка писала цю статтю, не циклон, який побачив ти, а гірську річку, яка для мене дуже багато значить. Ось це і є спалах. – швидко розставив все по своїх місцях Петро Якович. – Розумієш?
- Розумію. – відповів я.
- Тоді наступна зупинка редакція «Х3М»а. – оголосив Петро Якович і ми рушили ловити таксі.
Не пройшло і півгодини, як таксист довіз нас до вулиці Льва Толстого. По дорозі до редакції «Х3М»а Сашку-Рома прорвало і він тільки і робив, що розповідав мені анекдоти. Петро Якович сміявся, а я ледве стримуючись від сміху відвернув голову від Сашки-Рому і дивився у вікно.
- Тут сімдесят сім сірників, один короткий. Хто витягне, той і буде засланим казачком. – оголосив нам Петро Якович біля дверей редакції. – Олександр тягне першим.
Сашка-Ром витягнув сірник. Довгий.
- Тепер Павло. – сказав наставник.
Потягнув я. Короткий.
- Молодець. – сказав Петро Якович. – Тепер слухай легенду: ти творчий директор нової школи райтерів «Райтер-хаус». «Райтер-хаус» бажає співробітничати з журналом. Особливо хотілося б, щоб пару статей про школу написала Мона Ліза. Далі сам все вигадаєш. Успіхи…
Я увійшов до редакції...
*********************************************************************************
З редакції я вийшов через двадцять хвилин. Мони Лізи там не було, але мені дали її мобільний, я зателефонував їй і домовився, що зустрінуся з нею через сорок хвилин біля музею води.
- По дорозі потрібно буде купити орхідеї. – сказав мені наставник не розпитуючи про результати моїх відвідин редакції «Х3М»а.
Ми зробили всього пару кроків і зупинилися. У бік редакції, тобто прямо на нас, йшло п'ятеро вогнепоклонників. Я поглянув на їх нагрудні відзнаки і в мене пробіг морозець по шкірі не дивлячись на літню спеку. Три командори і два майстри.
- Петро Якович, зараз буде бій? – запитав Сашка-Ром нашого наставника.
- А Ви хіба не про це мріяли коли відпрацьовували нормативи ГТО в нашій школі? – відповів питанням на питання Петро Якович.
«Мріяти-то мріяли, - подумав я. - Але ми зараз навіть без зброї. А у них у всіх ступінь або майстра або командора. У бою нам їх не здолати. Хоча якщо застосувати правильну стратегію, то їх ряди теж порідіють. Узяти хоча б цього прищавого хлопчака із значком командора… Стоп! Я зрозумів!»
Коли відстань між нами і вогнепоклонниками було всього пару метрів, я крикнув тому, який схоже був їх лідером:
- А що вогнепоклонники вироджуються, що таких бастардів як ви в командори набирають!
- Так, хлопці, скоро ми без роботи залишимося, якщо у вогнепоклонників в командори йти більше нікому! – підтримав мене Петро Якович.
Вогнепоклонники переглянулися, опустили голови і обійшли нас стороною. Я обернувся. Четверо вогнепоклонників зупинилося біля входу в редакцію, а п'ятий, той що схоже дійсно був їх лідерам ввійшов всередину.
- Петро Якович, а що, ми хіба дамо їм піти? Адже це ж вогнепоклонники. – озивався Сашка-Ром.
- Мій кровожерливий друг. Зараз нам потрібно поспішати. Не одні ми спалах шукаємо. І не одні ми знаємо як його можна знайти. Знайти першим спалах набагато важливіше ніж витратити сили на знищення п'ятьох учнів-вогнепоклонників. – прокоментував подію наставник. – А ще хлопці, Ви мали б швидше здогадатися, що це за шантрапа.
- Звідки мені було знать, що у вогнепоклонників учні розгулюють з нагрудними знаками командорів. – спробував реабілітуватися я і одразу ж пошкодував про це.
- А у кого тоді вдома під подушкою лежить нагрудний знак лицаря? – поцікавився наставник.
Другий раз за день я за хотів провалиться під землю.
- ПетроЯкович, а ви про кожен мій крок знаєте? – поцікавився я. – Тобто ви всі-всі мої думки читаєте?
- Ні! Не маю такої звички! Та і телепат з мене чесно кажучи поганенький. Ніколи не намагався розвинути в собі ці здібності. Мене більше цікавить техніка навіювання. – відрубав на ходу Петро Якович.
«Ага, так я і повірив!» - в думках обурився я.
- Ні, не брешу. – відразу зробив контрвипад наставник. – Ось наприклад, ти можеш мені сказати, про що зараз думає Олександр?
- Думає, що я вискочка. – зразу ж відповів я.
Поглянувши на мене із злістю, Сашка-Ром відвернувся.
- Правильно, але ти ж щоб довідатися про це його думки не читав. І гросмейстер з командорами не дуже і намагалися залізти в твою голову. Їм достатньо було подивитися на твоє обличчя і по міміці вже все було ясно. Розумієш, таланта телепатії володіє не кожен авгур, а знаннями психології і досвідом спілкування з людьми може оволодіти кожен.
- Як це? Тобто я можу бути навіть кращим телепатом ніж сам гросмейстер, якщо просто вивчатиму психологію? – поцікавився я.
- Ну знаєш, я не провидець, але спробувати ти звичайно можеш. – підбадьорив мене наставник, зупиняючи таксі. – Я знав майстра вогнепоклонника з мінімальними здібностями до навіювання, але він знав чудово психологію…
- Ви тому і пішли в психіатрію працювати. – перебив я наставника.
- Олександр, негайно одягай на голову свинцевий шолом. Я розкусив цього хлопця, він читає наші думки. – сказав наставник сідаючи у таксі.
Коли ми сіли у таксі я задумався над тим, що сказав мені Петро Якович.
Зате Сашка-Ром, радіючи, що я перестав відволікати наставника, спробував з'ясувати у Петра Яковича, те що його турбувало найбільше. Варто віддати йому належне, він зумів вести свої розпитування при таксисті так, що той ні про що не здогадався.
- Дядя Петя. – почав Сашка і дядя Петя посміхнувся. – А пам'ятаєте, Ви мені минулого тижня дали книжку почитати. Я її всю перечитав, дуже сподобалася, але я одного не зрозумів. Чому, коли авгури шукали спалах і зустріли вогнепоклонників, не викликали загін лицарів, який би знищив ворога?
- Бачиш, Саша, автор книги добро і зло розцінює як унікальні матерії взаємозалежні одна від одної. Вогнепоклонники і авгури є тільки носіями цієї матерії. Тому авгур може знищити вогнепоклонника, але не зло. Зло від убитого вогнепоклонника знайде собі нового носія, може навіть того самого авгура, який убив вогнепоклонника і знову проявлятиме себе. За задумом автора світ знаходиться в постійній рівновазі добра і зла і ця рівновага є непорушна.
- Так хіба ж це фантастика? - прокоментував таксист почуте. – Так воно і є. На цьому світі всього порівну – і добра, і лиха.
- А навіщо ж тоді авгури відпрацьовують бойові мистецтва? – не звертаючи уваги на таксиста запитав Сашка-Ром.
- А про те, щоб бойова підготовка стала в нагоді, за задумом автора потурбуються звичайні непосвячені люди. Знаєш, адже у мене є повне зібрання творів Лизогуба. Так у цього лицаря, наставника Циклону і Рома, в роду кожен третій був авгуром і жоден з них не бився з вогнепоклонниками, але вишкіл став у нагоді кожному. – пояснив Петро Якович.
- Зрозумів. – зітхнув Сашка-Ром.
«Так, непоталанило Сашку, - зрозумів я, - він як і я сподівався стати суперберсеркером-грозою вогнепоклонників про якого складатимуть легенди. А за непотрібністю героїв доведеться йти в райтери. А в райтах Сашка, як кажуть - ні риба, ні м'ясо…»
Тим часом таксист почав розказувати про останню книгу, яку він прочитав. Там розказувалася як трохи не почалася термоядерна війна між двома державами через те, що два політика не поділили співачку. І головному герою, раднику, щоб врятувати мир, довелося пройти вогонь, воду і мідні труби. «Загалом хоч ти на кораблях плавай, хоч в космосі літай, а гомерівській Іліаді місце в нашому житті знайдеться завжди. А разом з нею і бойовому вишколу школи авгурів.» - подумав я, коли машина зупинилась.
Піднявшись по сходинках я підійшов до Музею Води і зустрів Мону Лізу або по паспорту, як я дізнався, Монастирську Єлизавету Григорівну.
Ви знаєте як закохуються у вісімнадцять років?
Так само як в п'ятнадцять, шістнадцять і сімнадцять.
Ти упевнений, що іншої такої вродливої на цьому світі немає і ти думаєш, що ніколи її не розлюбиш. І все тобі здається дурницями: зруйнована Троя або знищена планета.
*********************************************************************************
Коли ми під'їхали до греблі в Петрівцях, там вже зібралася половина наших авгурів. І не вогнепоклонників теж. Я почав роздивлятися вогнепоклонників і трохи знову не чортихнувся. На кожного нашого майстра-авгура припадало по одному майстру-вогнепоклоннику. Те ж саме з лицарями, герольдами і учнями.
- Ну, Всевишній, от так дійсно рівновага! – вирвалося в мене.
- Перевіряєте теорію на практиці, Павло Анатольович? Похвально. – почув я голос гросмейстера.
«Знову читає думки? Або це дійсно тільки досвід і психологія?» - подумав я.
- Потерпіть, Павло Анатольевіч. Років через п'ять станете лицарем, тоді точно дізнаєтеся. – сказав гросмейстер.
Я хотів було сказати гросмейстеру, що-небудь в дусі – «Перші сто років, завжди важко, а потім звикаєшся», але звернув увагу, що до греблі під'їхало ще дві машини. З першої вийшов наш лицар Микита Захарович Блакитноокий і майстер Геннадій В’ячеславович Заводною; а з другої вийшли два вогнепоклонники. Теж лицар і майстер.
- Збіг? – запитав я у гросмейстера.
- Чесно сказати? – посміхнувся гросмейстер. - Років тридцять тому в такій же ситуації мені один гросмейстер, сказав, що я повинен зрозуміти це сам, - збіг це чи ні.
- Значить ви мені теж пропонуєте тридцять років розмірковувати над цим питанням? – спробував я прояснити ситуацію.
- Я тільки повторив те, що мені це тридцять років тому сказав гросмейстер. Я ж не сказав, що після тридцяти років я це зрозумів. – сказав гросмейстер з тією самою посмішкою.
«Знущається?» - виникла одразу ж в моїй голові нова думка.
- А це Павло, ти зрозумієш всього через рік! – сказав мені мій наставник. – Тим більше міг би посоромиться і не відволікати гросмейстера в такий відповідальний момент.
- Ну, що Ви Петро Якович, мені подобається спілкуватися з молодими людьми. Втім як і вам. – відповів гросмейстер. – Тим більше вогнепоклонники зараз радяться, так що переговори вести поки ні з ким.
- А як трапилося, що вогнепоклонники одночасно з членами нашого ордена вийшли на греблю? Згідно інформації нашого штабу, вони визначили місце спалаху пізніше за нас на двадцять хвилин. –запитав мій наставник.
- У нас добре поставлена оперативна робота по виявленню спалахів, що дозволяє засікати спалахи раніше вогнепоклонників. А у вогнепоклонників є пару гелікоптерів, здатні, як ви розумієте, легко розв'язати проблему швидкого переміщення з місця А в місце В. – пояснив гросмейстер.
- Скажіть, а що трапиться, якщо вогнепоклонникам вдасться накласти на спалах прокляття? – перевів я розмову на тему, яка мене більше цікавила. – Греблю прорве і Київ буде затоплений?
- Якби вогнепоклонники хотіли затопити Київ, вони і без спалаху просто спрямували б на греблю гелікоптер, набитий вибухівкою. Інша річ, якщо греблю прорве і потоки води будуть заряджені прокляттям, підживленим спалахом, то тоді скоріш за все почнеться громадянська війна. А громадянська війна на Україні, як ти знаєш з історії, це така війна в якій хочеться прийняти участь всім сусіднім державам. – сказав гросмейстер з таким виразом обличчя, ніби він не пророкував загальний хаос, а переказував нудний роман.
- І тоді почнеться апокаліпсис? – приголомшений такими вістями запитав я.
- Чому апокаліпсис? – здивувався гросмейстер. – Коли-небудь з'явиться новий спалах і якщо ми, авгури поставимо на нього потрібний оберіг, то тоді на зміну хаосу прийде порядок. Бачите, Павло Анатольович, все простіше за парену ріпу.
«Цікава ріпка у нас повилазила!» - подумав я.
*********************************************************************************
Капітул вогнепоклонників закінчив нараду і прислав до нас свого глашатая.
- Капітул Київської ложі ордена вогнепоклонників України пропонує вирішити право накладення закляття на спалах через турнір учнів. Кожен орден виставляє на турнір по чотири учні. Одну пару виставляє орден вогнепоклонників, а іншу пару обирає орден авгурів. – вигукнув вогнепоклонник.
- Авгури приймають Ваш виклик! – кивнув гросмейстер. – Орден авгурів представлятимуть учениця Ксенія Олександрівна Рябокачка і учень Дмитро Владиславович Козачок.
Ксюха і Дмитро вийшли вперед і гросмейстер швидко вказав на двох учнів з вогнепоклонників.
- Учень Євгеній Сергійович Москаль. – представився перший вогнепоклонник.
- Учень Олександр Володимирович Блохов. – представився другий.
- Орден вогнепоклонників представлятимуть учениця Алла Володимирівна Хоботова і Дмитро Володимирович Хоботов. – оголосив гросмейстер вогнепоклонників і вказав на Андрія і мене!
- Павло Анатольевіч Зайцев. – представився я.
- Анатолій Сергійович Петраков. – представився Андрій.
- Турнір оголошується відкритим! – оповістили одночасно гросмейстери.
До греблі підійшла Хоботова і почала наносити на неї прокляття. Спочатку мені здалося, що графіті Хоботної мало чим відрізняється від звичних черепів з кістьми, які люблять малювати в кінці зошитів учні. Але коли графіті вступило в контакт зі спалахом то від черепа повіяло смертю. Довкруги почав відчуватися сморід, яким віє від мерців. Від черепу почав виділятися слиз і розповзатися по греблі. З очей черепа почали вискакувати щури.
До графіті підійшов Дмитро і наніс на нього свій оберіг – чашу зі змією. Коли його графіті увійшло в контакт зі спалахом, з чаши валом почали лізти змії. Змії швидко взялися за щурів. Коли останнього щура був з*їдено, змії злилися в одну величезну і вона заковтнула череп з якого тік слиз.
Настала черга Хоботова. Вогнепоклонник поставив свастику. Не давньоарійську, а фашистську. Від кінців хреста почали відростати коси і хрест завертівся. Коси почали рубати змію. Спочатку здавалося, що змія чудово ухиляється від цих кіс, але після декількох вдалих випадів від змії залишилося тільки криваве місиво.
- Я відповім! – випередив Андрюха Оксанку і поставив масонський знак – циркуль і кельму.
Коса ударила по циркулю і кельмі і пролунав брязкіт. Циркуль і кельма залишилися цілі, а хрест позбувся одній з своїх сторін. Хрест відкатився убік і завертівся з новою силою. Ось хреста не стало видно, здавалося це вже колесо. Випад. Брязкіт заліза боляче ударив по вухах. І хрест, і циркуль з кельмою розлетілися. Гребля стала знову чистою.
Блохов виявився плагіатором і зробив репродукцію Арнольда Бьокліна «Дер Крейг». Вершники апокаліпсису мчали по небу і загрожували миру всіма напастями.
Моя відповідь.
Щож я також у музеї ходжу.
Одержуй.
Рембрандт. «Нічна варта».
Спасибі Вам, вельмишановний Рембрандт, що ви зобразили в Дозорі не сімнадцять пихатих бюргерів, а молодість і революцію. Сімнадцять вартових добра на сторожі спокою Нідерландів, що знайшли незалежність. Так, жирні бюргери-замовники скрипіли зубами від обурення, але ви, Рембрандт були одним з кращих авгурів свого часу.
Ось сімнадцять вартових з репродукції торкнулися спалаху і почали перетворюватися на наш клас. Середньовічний одяг змінився на кислотні курточки, бандани, косухи і стару добру джинсу. Але в руках залишилися списи. Ось списи почали рости і три вершники апокаліпсису нарешті було пронизано.
З вогнепоклонників залишився тільки Москаль. Ось він наносить прокляття. Дракон. Від греблі подуло димом і теплом, яке швидко переросло в жар. Наша варта перетворився на купку попелу.
Закриваючись від диму і жару рукою, до дракона підійшла Ксюха. Її оберіг я побачив, тільки коли вона відійшла від греблі. На пащі дракона виднівся знак, що забороняє куріння, а на гузні дракону красувався напис «МІНОХОРОНЗДОРОВ'Я ПОПЕРЕДЖАЄ КУРІННЯ МОЖЕ ВИКЛИКАТИ ОНКОЗАХВОРЮВАННЯ!». Дракон почав давиться димом, роздуватися і лопнув. Разом з табличкою.
Гребля і спалах знову стали чистими.
Гросмейстери переглянулися і одночасно крикнули:
- Нічия. Турнір триватиме до «золотого голу!»
Знову вийшла Хоботова. Переді мною розвернулося виверження вулкана. Люди гинули в лаві, а над ними здіймалася величезна гієна і пожирала тих, хто борсався в лаві.
Підійшов Дмитро і поставив староєгипетський хрест – крукс ансату або ніломер. Хрест почав розплавлятися в лаві. Мене кинуло в піт. Невже кінець?
Хрест розплавився.
Значить все.
- Лава спадає!!! – закричав хтось з наших.
Дійсно лава почала спадати. А ноги гієни підігнулися, і вона звалилася в залишки лави. У повітря піднявся попіл і зник.
Знову нічия.
Настала черга Хоботова. АКМ. Тільки багнет-ніж у АК був гіпертрофований і зрізав все живе на своєму шляху.
Ксюха підійшла, але налагоджувати свій оберіг не стала. Ксюха підправила графіті Хоботова і дуло АКМ зав'язане тугим вузлом вже нахилилося вниз, а багнет-ніж показував як говорять пів-шостої. Як і дракон, АКМ вибухнув не залишивши після себе нічого.
Знову Блохов. Прокляття Блохов наклав за допомогою графіті, що зображає танатос. Танатос став жерлом, що вивергнуло камінням, стрілами, багнетами, ножами, кулями і снарядами. Танатос бризнув на мене осколками.
Я підійшов і почав малювати голуба миру. Але варто було мені почати малювати хвіст як ліве крило його було простріляне. Я почав поправляти ліве крило, як вже виникли нові рани від куль на правому. Поки я порпався з лівим крилом, праве почало обвуглюватися.
Це все!!!
Ми програли!!!
Я програв!!!
Я обернувся і безпорадно подивився на наших. Авгури стояли, ніби їм хтось віддав наказ – «струнко» і чекали початок кінця. Ось я зустрівся поглядом з Петром Яковичем.
Як же він в такий момент може бути спокійним. Ніякої злості на мене, що я віддав спалах вогнепоклонникам. І ніякої жалості до мене.
Зате питання? Навіщо учень ставить оберіг, в який не вірить? Адже він, тобто я, хоче війни! Хоче виносити пораненого товариша з під вогню. Ризикувати життям. Вбивати ворога. Не можна ж перемогти танатос, тому що його не можна перемогти. Чому він не малює, те в що вірить?
- Спасибі, Петро Якович! – крикнув я і узяв червоний маркер:
Я ЛІЗУ
Танатос став зменшуватися і ось він став іграшковим танком. Він буде тут завжди. Але це буде всього лише маленький іграшковий танк, яким грають діти в пісочниці і зовсім непомітним на фоні мого любовного зізнання.
Я обернувся. Вогнепоклонники тихо розсаджувалися по своїх машинах. Я почув звук двигуна гелікоптера. Як я його раніше не помітив?
Через п'ять хвилин біля греблі залишилися тільки авгури.
- На спалах накладений оберіг любові! П'ять хвилин тому в колодязі, який знаходиться за синім забором вода стала цілющою. Добре впливає на потенцію. Перш ніж Ви поїдете звідси раджу взяти трохи з собою. Коли непосвячені дізнаються про силу води, тут буде не проступитися. Все! Дякую за увагу! Всі вільні. – сказав гросмейстер і обернувся до нас, переможців: - Ксенію, Дмитра і Андрія я запрошую завтра в обсерваторію на святковий бенкет. Павлу ж належить прибути о другій години дня в галерею Флорентійської мозаїки для ознайомлення з технікою нанесення фарби.
Я остовпів. Ні, гросмейстер не жартує. З трансу мене вивів рінгтон мобільного.
Я відповів.
- Паша, привіт! Це я, Ліза. Слухай, у мене подружка влаштувалося на роботу екскурсоводом в галерею Флорентійської мозаїки. Запрошувала. Давай завтра сходимо. О другій. Згоден?
- Так! – тільки і зміг промовити я.
- Але можна і на бенкет! – регочучи запропонував мені гросмейстер.
- Ні, дякую. Ви мені кращі скажіть: ми всі не склали іспит тому, що техніка Флорентійської мозаїки дійсно така важлива для нас - покоління графіті, чи якби ми стали сьогодні прислужниками, Вам довелося б виставити проти вогнепоклонників зелених учнів, які навіть не встигли сісти за парту? – почав я свердлити поглядом гросмейстера.
- Навіщо питаєш, якщо сам все зрозумів? – посміхнувся гросмейстер.
*********************************************************************************- Здорово, Пашка, а іспит закінчився, - рубонув мені Андрюха, коли я якраз підійшов до дверей обсерваторії.
- Здорово! А Ви як склали? – простягнув я руку Андрію.
- Всі склали! Тільки ти ще в учнях ходиш, клас ганьбиш! – відповів Андрій.
- Гаразд, піду я реабілітуватися. – сказав я і неквапливо попрямував в аудіторіум.
Зайшовши в аудіторіум, я привітав членів капітулу.
- Павло Анатольович, я просив би Вас витягнути квиток №7. – звернувся до мене гросмейстер.
Я поглянув на гросмейстера і посміхнувся:
- А його тут немає, тут тільки сімдесят сьомі!
Пост Скриптум: Сподобалось? Тоді чекайте – Рими і Ритми Павла Циклона.
