Я вже не раз бувала у Львові, але все, якось похапцем. І він, мабуть ображений таким до нього ставленням замовк і не поспішав виставляти переді мною свої принади. Останнього разу він і зовсім похнюпився переді мною, наче стидаючись своїх хоч і величних, але доволі обшарпаних будівель.
Та лев, не називався би царем, коли б не пам'ятав про свою велич. І Левове місто не збиралось здаватись так просто. Струснувши занедбаною часом кошлатою гривою, він розпрямився і постав переді мною у всьому гордовитому блиску, неначе воскреслий Аслан, після свого приниження. (Для тих, хто не пам'ятає, нагадаю, що це персонаж з «Хронік Нарнії» Клайва Льюіса).
Цього разу Львів просто зачаровував. Він муркітливим кошеням розкинувся на спині, ліниво мружачись у проміннях вересневого сонечка і дозволяючи чухати свій живіт. Усі ті вузькі вулиці з безліччю кав'ярень, кам'яна бруківка, будинки, дерева, нарешті скинули набридливу паранджу похмурості та міської кіптяви, і вперше розкрили переді мною своє істинне обличчя.
Все навкруги кипіло, рухалось, вирувало і у центрі того виру найбільш гарував форум книговидавців, що проходив тут вже в шістнадцяте. Деякі люди з пісним виразом на високоінтелектуальних обличчях скрушно похитували головами, зітхаючи, мовляв не той, не той тепер форум, що раніше. Я ж, позбавлена змоги порівнювати, не поділяла їх смуток і радісно роззиралась на всі боки. Журнал, у якому я зрідка печаталась, дізнавшись про мій вояж до Львова, завбачливо подав мою скромну персону на акредитацію і це було, як виявилось дуже доречним. Бо міська адміністрація, зметикувавши, що зголоднілий за україномовною літературою народ, галопом побіжить на форум купляти книжки, вирішила трохи наваритись. За вхід, пробі! Брали гроші. По три гривні з носу. Тобто, за право щоб щось купити, треба було спершу заплатити. Мені це здалось кумедним і я розреготалась, почувши про такі нововведення, але потім швидко прикусила язик. А ну ж, цей досвід переймуть власники крамниць, супермаркетів, ринків! Тоді, нам, любі, буде либонь не до сміху.
Цікаво, що видавництва, котрі орендували на форумі місця, вже сплатили гроші за користування площею! Такий подвійний збір податей визивав у пам'яті незабутній образ великого комбінатора тов. Бендера.
Львівський приятель лише незрозуміло глянув на мене, коли я палко проголошувала йому спіч про гріховність жадоби та здирництва. Взагалі, то це дивно, така його реакція, бо тутешній люд більш скупіший на відміну від людей сходу і зайву копійчину на абищо не витратить.
До речі, тут і полягає відмінність між західним і східним менталітетом. Не знаю, може у цьому винні ландшафтні, чи ще якісь умови, але захід більш прагматичний, і більш тяжіє до матеріального.
Достатньо тільки поглянути на добротні, вже доволі давно збудовані двоповерхові садиби у приміських селищах навколо Львова, щоб зрозуміти різницю. Добробуту тут приділяють не аби яку (проситься на язик каламбур «левову») увагу і на фоні задекларованої побожності, та претензій на високо духовність, це поєднання виглядає трохи несумісним.
Та судячи з напливу різноманітного люду що товклися довкола, я мала надію, що більшості з них духовність все ж таки була притаманна. Це у тому разі, якщо за цими відвідинами не ховалась якась традиція, призвана підтримувати у громадян статус міста літературної еліти, і якщо візит форуму не був просто ознакою доброго тону, який давав нагоду у майбутньому десь на світській вечірці кинути недбало: «Зустрів на ярмарку Малковича, попили разом каву… Як, ви не знаєте хто такий Малкович?! То вам має бути соромно! Це ж є наш видатний…» і так далі.
Тут можу ще додати, що між нашими дорогими львів'янами зустрічаються великі сноби. Причому снобізм вони виражають до всього не-львівського. Все що далі від Львова на енну кількість кілометрів у східний бік, викликає зневагу і таке собі зверхнє пирхання.
Одна пані, при мені енергійно пробуравивши у натовпі гострим носом прохід до стелажів, запитала, чим викликаний ажіотаж навколо якоїсь книги. Їй відповіли. Не вкуривши, хто автор, вона з тягучим проносом поцікавилась: «Це львівський письменник?» і почувши заперечливу відповідь скривилась так, наче ненароком роздавила у роті ампулку з ціаністим калієм і через мить мала розпрощатись з життям. Смертельно вражена тим, що на порядному форумі продають якихось незнаних, чужих авторів вона розвернулась, здійнявши обертом довгого носа невеличку повітряну сваргу і пішла, щось ображено бурмочучи. Мені почулось, наче вона промовляє:
«Ні, не той тепер форум, не той!»
