Розділ 17 Чисте карантинне свідоцтво на Маврикії. – Повторне плавання у стінах оперного театру. – Нововідкрита рослина названа на честь шкіпера «Спрея». – Гурт молодих леді на прогулянці під вітрилами. – Бівуак на палубі. – Теплий прийом у Дурбані. - Дружня розмова з Генрі М. Стенлі. – Троє розумних бурів шукають докази того, що земля пласка. – Від’їзд із Південної Африки.
16 вересня, після восьми днів відпочинку, проведених на острові Родрігес, такій собі землі достатку посеред океану, я розпочав плавання і десь ополудні 19 вересня прибув до острова Маврикій, ставши на якір у карантинній зонні. Того ж дня лікарський баркас узяв на буксир «Спрей», після того як лікар переконався, що для огляду представили увесь екіпаж. Він мав сумнів щодо цього аж доки не перевірив суднові папери, у яких було занотовано, що у кожному порту, протягом усієї подорожі, екіпаж було представлено однією людиною. Тоді, з’ясувавши, що стан мого здоров'я був задовільним для самостійного плавання на таку далеку відстань, він без подальших церемоній видав мені дозвіл на сполучення з берегом. На подальшому шляху до порту був ще один офіційний візит на «Спрей». Губернатор острова Родрігес, який люб’язно надав мені окрім регулярної пошти рекомендаційні листи до своїх друзів, сказав мені, що перш за все я повинен зустрітись з містером Дженкінсом, хорошою людиною з поштового відомства.
- Як поживаєте містере Дженкінс? – крикнув я, коли його шлюпка порівнялась зі «Спреєм».
- Ви мене не знаєте, - сказав він.
- Чому ж ні? – відповів я.
- Звідкіля пливе судно?
- Навколо світу, - знову відповів я дуже серйозно.
- Сам?
- Так. Чому ж ні?
- І Ви мене знаєте?
- Я знав Вас ще три тисячі років тому, - крикнув я. – Коли Ви та я мали теплішу роботу, за ту що маємо тепер (хоча і тут було гаряче). – Тоді Ви були Дженкінсоном, проте я не звинувачую Вас у тому, що ви змінили ім’я.
Містер Дженкінс, поблажлива душа, підхопив мій жарт, що було для «Спрея» хорошою послугою. Завдяки цій байці усі дізналися що, якщо хто-небудь підніметься на борт після темряви, його одразу схопить диявол. Тому я міг залишати «Спрей» без боязні, що його пограбують вночі. До каюти, звичайно ж таки, вломились, але це зробили за дня, і крадії отримали не більше як ящик копченого оселедця, до того як «Том» Ледсон, один з портових службовців, спіймав їх, так би мовити, на місці злочину і запроторив їх до в’язниці. Це відбило бажання в інших дрібних шахраїв, оскільки Ледсона вони боялися більше ніж самого сатану. Навіть Мамода Хаджи Аюба, який був денним вахтовим на судні, - допоки пуста коробка не впала у каюті і налякала його до півсмерті – не можливо було найняти на нічні вахти. «Пане, - голосив він. – У цьому немає потреби». І те, що він казав було абсолютною правдою.
На Маврикії, де я жив протягом деякого часу, а «Спрей» просушив весла, розпочався сезон ясної погоди. Якщо якісь ще труднощі морської подорожі і залишились, досвідченими чиновниками вони були визнані як ті, дев’ять десятих з яких уже закінчились. Але чомусь я не міг забути, що шлях до США був ще довгим.
Добрі мешканці острова Маврикій, щоб зробити мене багатшим та щасливішим, оснастили оперний театр, який вони назвали «Корабель Пантаі» (Цесарка). І хоч цей корабель мав усі палуби і дна його не було видно, все ж він був непохитним як церква. Вони дозволили мені безкоштовно використовувати його для читання лекцій про мою подорож на «Спреї». Його Честь мер представив мене Його Світлості, директору з пів’ютової палуби Пантаї. У такий самий спосіб я був представлений нашому доброзичливому консулу, генералові Джону П. Кемпбеллу, який також представив мене його Світлості. Я став добре ознайомленим з усіма і тому був спроможний проплисти подорож повторно. Я погано пам’ятаю, як читав лекцію. Ніч була спекотною, тому я був готовий придушити кравця, який виготовив піджак, що був на мені за для такої події. Добрий губернатор бачив, що я зробив зі свого боку усе, намагаючись одітись як людина зі суші, і запросив мене до офіційної резиденції губернатора на Редуіті, де я почував себе наче серед друзів.
Зима уже відходила з мису Доброї Надії, але шторми усе ще могли проноситись тут зі свистом. Я був сповнений рішучості пересидіти цей період у м’якому кліматі острова Маврикій, відвідуючи Роуз Хілл, Куріпепе, та інші місця на острові. Я провів день зі старшим містером Робертсом, батьком губернатора Родрігеса, та його друзями, Їх Превелебностями отцями Олафліном та МакКарті. Ми повертались на «Спрей» попри оранжерею біля Моки, власник якої, того-таки ранку, відкрив нову витривалу рослину, яку на мою превелику честь назвав «Слокам», що як він повідомив звучить уже наче на латині, тому рятує від проблем з перекрученням слова. Водночас, здавалось, добрий ботанік був задоволений, що я завітав. Які ж різні дива трапляються на світі! У Бостоні, штат Массачусетс, у ті часи один джентльмен, як мені розповіли, оплатив тридцять тисяч доларів, щоб на честь його дружини назвали квітку, і це була невеличка квітка, у той час як «Слокам», появився без будь-яких прохань та був більшим за кормовий буряк.
Як у Моці, так і у Редуіті та інших місцях, мене приймали по-королівськи, особливо сім молодих леді, яким я сказав, що не можу віддячити їм за гостинність хіба як узяти їх на невеличку прогулянку на судні. «Те що треба! Саме так!» – закричали вони. «Тоді будьте такі ласкаві та оберіть час». – мовив я смиренний наче Мойсей. «Завтра! – викрикнули вони. – Тітонько можна нам, чи не так? Ми будемо хорошими увесь наступний тиждень, тітонько. Ну скажіть так, дорога тітонько». Юні леді були такими ж як і леді з Америки. Їх дорога тітонька сказала мені те, що й інша добра тітонька могла сказати у моїй країні: «Я також». - сказала вона.
Пізніше я не знав як вчинити, оскільки мені спало на думку, що саме завтра я повинен обідати з начальником порту, капітаном Уілсоном. Однак, я сказав я собі: ««Спрей» швидко вийде у бурхливе море. Ці молоді леді отримають свою mal de mer та добре проведуть час, і, врешті-решт, я повернусь досить рано, щоб бути присутнім на обіді». Але усе пішло шкереберть. Ми вже майже виплили з поля зору острова, але вони просто стояли собі та сміялись, коли морська вода потрапляла на борт, тоді як я стояв біля штурвалу, намагаючись викликати найгіршу хитавицю, яку тільки міг, та розповідав тітці байки про морських змій та китів. Але вона, мила леді, коли я закінчив розповідати історії про монстрів тільки натякнула, що не розраховуючи на стюарда, вони прихопили з собою корзину з провізією, якої вистачило б нам на тиждень.
Чим більше я намагався довести цих юних леді до морської хвороби, тим більше вони плескали у долоні і кричали: «Як це чудово!» та «Як легко судно іде по воді!», «Яким красивим виглядає наш острів з відстані!» - та усе ще викрикували: «Вперед!»
Ми вийшли у море на п'ятнадцять миль, а то і більше, коли вони врешті припинили свої енергійні «Вперед!». Тоді я розвернув судно, усе ще сподіваючись вчасно повернутись до Порт-Луісу та прийти на зустріч. «Спрей» швидко доплив до острова, і плив доволі швидко уздовж берега, але на зворотному шляху я припустився помилки, коли скерував судно вздовж берега. Як тільки ми пропливали попри бухту Томбо, вона причарувала мій екіпаж. «Ой, давайте зупинимось тут!» – кричали вони. Жоден моряк у цілому світі не міг відмовити їм. Через десять хвилин, як вони того і хотіли, судно стало на якір, а молодий чоловік на крутій скелі кричав, розмахуючи своєю шляпою: «Vive la Spray! ».
Мої пасажири мовили: «Тітонько, чи не могли б ми поплавати у прибійних хвилях біля берегу?» Тільки тоді у полі нашого зору появився баркас голови порту, який ішов нам на зустріч. Проте вже було надто пізно, щоб повертатись до Порт-Луісу того вечора. Однак баркас прийшов вчасно, щоб висадити мій прекрасний екіпаж на берег, поплавати. Проте вони були сповненими рішучості не покидати «Спрей». Тим часом я готував накриття з вітрил для ночівлі на кормі, а бенгалець-служка приготував нам вечірню трапезу. Того вечора «Спрей» зі своїм дорогоцінним екіпажем поплив до бухти Томбо. Наступного раннього, ясного ранку, ще до того, як з неба зникли зорі, я прокинувся і почув, як на кормі моляться.
Баркас портових офіцерів знову з’явився пізніше того ж ранку, цього разу з самим капітаном Вілсоном на борту, який хотів спробувати свого щастя та доставити «Спрей» до порту, оскільки він чув про наше ‘скрутне становище’. Це було вартим того, щоб пізніше почути друга, який розповідав, як переконливо голова порту острова Маврикій казав: «Я віднайду «Спрей» та поверну його до порту».
Веселий екіпаж виявив капітан на судні. Він міг підняти та закріпити вітрила наче моряки. Міг розповісти усе про корабельні «деталі», а одна з дівчат прибила шляпку до кліверу. Неначе досвідченіші морські вовки, вони могли підняти лот та, оскільки я сподівався побачити острів Маврикій знову, будь-хто з них міг повернути судно на 180 градусів. Жоден корабель не мав такого достойного екіпажу.
Подорож стала головною подією Порт-Луісу; нечувано, щоб молоді леді плавали навколо затоки! Ніколи такого тут ще не чули.
Підчас перебування на острові, мені запропонували тримати «Спрей» у воєнних доках, які не використовувались, тому були повністю переустатковані портовим керівництвом. Моя щира подяка також іншим друзям за багато потрібних у подорожі речей доставлених на борт, таких як сумки з цукром з деяких давно відомих плантацій.
Тепер розпочався сприятливий сезон, і так як «Спрей» був добре обладнаний, 26 жовтня він вирушив у море. Я плив до тих пір, доки легкий вітер з острова поступово не відступив, тому наступного дня я усе ще міг бачити Гору Пюс біля Моки. Того ж дня «Спрей» прибув до порту Галец, Реюньйон, де на зустріч судну виплив лоцман та зупинив судно. Я передав йому папери з острова Маврикій та продовжив свою подорож, оскільки було не можливо причалити через високі хвилі. Після Реюньйону я змінив курс на мис Сент-Мері, Мадагаскар.
Судно наближалось до області, де припиняє дути пасат. Сильний бриз, який ніс корабель з вільними вітрилами протягом багатьох тисяч миль від мису Сенді, що у Австралії, ставав усе легшим, аж доки 30 жовтня він майже припинився, і нерухоме море утримувало судно у тихому світі. Увечері я прибрав вітрила, умостився на палубі і насолоджувався безмежною тишею ночі.
31 жовтня появився легкий східний-північно-східний бриз і близько полудня судно проминуло мис Сент-Мері. 6-го, 7-го, 8-го та 9-го грудня, у Мозамбійському каналі, судно зазнало сильних поривів вітру, які ішли з південного-заходу. Тут «Спрей» зазнав таких же труднощів як і усюди, окрім хіба що мису Горн. Сильний грім та блискавка передували шторму. Від цього часу і до моменту, коли судно покинуло узбережжя Африки, воно стикнулось з безперервною серією штормів, які гнали його у різні напрямки, але 17 грудня «Спрей» прибув до Порт-Наталу.
Це дивовижне місце є комерційним центром ‘садової колонії’. Власне, місто Дурбан є продовженням саду. Сигнальник зі свого посту на стрімкому березі повідомив, що «Спрей» ще за 15 миль від берега. Вітер ставав свіжішим і коли судно наблизилось на відстань 8 миль він сказав: «Спрей» наближається до берегу. Грот був зарифлений і складений за 10 хвилин. Усю роботу робить один чоловік».
Це повідомлення було надруковане через три хвилини у вранішньому журналі Дурбану, який передали мені, коли я зайшов до порту. Я не міг перевірити час, який пішов на згортання вітрила, оскільки, як я уже раніше сказав, хвилинна стрілка мого годинника не працювала. Я знаю тільки, що зарифлював так швидко, як тільки міг.
Та сама газета, коментуючи мою подорож, писала: «Судячи з штормової погоди, яка панувала на побережжі, протягом останніх тижнів, «Спрей» мав дуже бурхливе плавання від острова Маврикії до Порт-Наталу. Без сумніву, погоду назвали б штормовою моряки на будь-якому кораблі, але найбільшу незручність, яку вона завдала «Спрею» була затримка, спричинена, здебільшого, зустрічним вітром».
У газеті Дурбану надали найкращу відповідь на часто запитуване у мене питання – як я плаваю на судні сам. Мені аж хотілось зморщитись від відповіді редактора. Ним була надана неправдива оцінка навичкам та енергії, які потрібні для плавання на судні навіть такого малого тоннажу як «Спрей».
Я чув, як чоловік, який називав себе моряком, говорив, що робота, яку я виконував та вважав зовсім легкою, щоб виконувати знову та знову, «вимагала праці трьох чоловік». Я також чув, як інші робили, такі ж безглузді заяви, додаючи, що я запрацююсь до смерті. Але ось, що написали у газеті Дурбану:
«Судно «Спрей», про яке вчора коротко згадувалось, з екіпажем з однієї людини, прибуло до нашого порту вчора ополудні, під час свого плавання довкола світу. «Спрей» досить сприятливо увійшов до Порт-Наталу. Його командир провів своє судно прямо вверх по каналу, попри головний причал, і кинув якір у бухті біля старого «Фораннера», до того, як хтось мав хоча б шанс піднятись на борт. Природно, «Спрей» став об’єктом зацікавленості місцевих мешканців і натовп був очевидцем прибуття шхуни. Було справжньою насолодою спостерігати, з якою майстерністю капітан Слокам керував своїм судном поміж суден, які займали фарватер».
«Спрей» не був новачком, коли прибув до Порт-Наталу. Коли судно увійшло до порту назустріч йому вийшов лоцманський катер – чудовий, міцний паровий буксир. Він плив каналом через перешкоди, оскільки був сильний шторм і море було надто бурхливим для того, щоб безпечно прибуксирувати судно. Про те, як увійти до порту я дізнався, спостерігаючи за пароплавом. Потрібно було тільки триматись з навітряного боку каналу і приймати прямо бортом сильні хвилі.
Виявилось, що у Дурбані процвітають два активні яхт-клуби. Я зустрівся з членами обох клубів, а також плавав на місцевій першокласній яхті «Флоренс» з капітаном Спредброу, а також зі справедливим та поважним Гаррі Ескомбе, прем’єр міністром колонії. Шверт яхти заледве проборознив покриті мулом береги на мілині, які за словами містера Ескомбе, Спредброу засадить опісля картоплею. Не зважаючи на це, «Флоренс» перемогла перегони і заодно обробила шкіперові землю. Після нашого плавання, містер Ескомбе запропонував мені обійти під вітрилами довкола мису Доброї Надії, і натякнув на те, що він є прекрасним партнером для того, щоб згаяти години за грою у кріббідж. Спредброу, у відповідь, застережив мене. Він сказав: «Ви втратите своє судно ще до того, як обійдете навколо мису».
Інші не вважали імовірним, щоб прем’єр Порт-Наталу грав у кріббідж до самого мису Доброї Надії, навіть, щоб виграти «Спрей».
Причиною немалої гордості для мене було виявити, що у Південній Африці був популярним американський гумор і одну з найкращих американський історій, яку я коли-небудь чув, розповів прем’єр.
Одного дня обідаючи у готелі Роял з членом парламенту, полковником Саундерсоном, його сином та лейтенантом Тіппінгом, я зустрів містера Стенлі. Великий дослідник щойно повернувся з Преторії, де він практично нещадно розкритикував своїм гострим пером президента Крюгера. Але це не грало ніякої ролі, оскільки усі накидались на дядька Пола, і здавалось ніхто у світі не був більш охочим до жартів за нього, навіть сам турецький Султан. Полковник представив мене досліднику і я, так би мовити, поплив проти вітру, щоб іти повільніше. Оскільки містер Стенлі і сам колись був моряком, здається на озері Ніанца, звичайно моїм бажанням було показати себе у найкращому світлі перед людиною з його досвідом. Він пильно роздивився мене і сказав: «Який зразок терпіння!» «Терпіння усе що необхідно,» - ризикнув відповісти я. Тоді він запитав чи моє судно має водонепроникний відсік. Я пояснив, що воно усе було водонепроникним. «А якщо воно попаде на скелю?» – запитав він. «Відсіки не порятують його, якщо судно попаде на скелі, які знаходяться на його шляху». – відповів я, додавши: – Його треба тримати подалі від скель». Після чималої паузи містер Стенлі запитав: «А якщо риба-меч проткне корпус судна своїм мечем?» Звісно, я думав про це як про одну з небезпек моря, як і про можливість того, що у мене влучить блискавка. У випадку з рибою-меч, я ризикнув сказати: «Спершу потрібно було застрахувати меч». Полковник запросив мене пообідати з товариством і наступного дня, щоб би могли глибше розглянути цю тему. Таким чином, я мав приємність побачитись з містером Стенлі вдруге, проте уже не отримав ніяких натяків щодо мореплавства від відомого дослідника.
Було чудернацько почути, як науковці та державні діячі говорять, що земля пласка, але фактом було те, що троє бурів підтримали переконання президента Крюгера і підготували роботу на підтвердження цієї точки зору. Доки я перебував у Дурбані вони приїхали з Преторії, щоб отримати від мене інформацію. Бури здавались невдоволеними коли я розповів їм, що вони не можуть підтвердити цього, скориставшись моїм досвідом. Порадивши їм викликати якогось привида з темних віків для дослідження, я пішов на берег і полишив цих трьох мудрих чоловіків зосереджено вивчати морську карту світу та шлях, який пройшов «Спрей». Однак, вона нічого не довела їм, оскільки була меркаторською проекцією, і було помітно, що земля пласка. Наступного дня я зустрів одного з них у вбранні священика. Він ніс велику Біблію, яка нічим не відрізнялась від тієї, яку читав я. Він схопив мене, кажучи: «Якщо ви поважаєте слово Господнє, то повинні визнати, що світ плаский». «Якщо Господь наполягає на пласкому світі…» – почав я. «Що?!» – закричав він, поступаючись гніву і роблячи рух, ніби він пронизував мене ассагою. «Що?!» – кричав він із подивом та люттю, доки я не відскочив убік, щоб уникнути уявної зброї. Якби цей добрий, але введений в оману фанатик був озброєний справжньою зброєю, екіпаж «Спрея» відразу би помер смертю мученика.
Наступного дня, побачивши його поперек вулиці, я уклонився та показав руками заокруглення. Він відповів прямим, плавним рухом руками, маючи на увазі: «Світ плаский».
Ще до того, як я відплив з Африки, щоб проплисти останню частину мого плавання довкола земної кулі, до мене прийшла поштою пояснювальна брошура цих Трансваальських географів, складена на основі аргументів людей різного звання, що підтверджували їхню теорію.
У той же час, як я легко описав неуцтво цих учених мужів, я щиро захоплювався їх фізичною зрілістю. Більшість побачених мною вперше і востаннє трансваальців та бурів були прекрасними. Загально відомо, що вони є найсильнішими серед борців, і такими ж великодушними до полеглих у бою, як і сміливими перед ворогами. Справжню, вперту нетерпимість можна віднайти тільки серед старих, відсталих людей. Проте, вона прийде до свого природного кінця, можливо, задовго до того, як ми самі повністю звільнимось від сліпої нетерпимості. Освітою у Трансваалі ні в якому випадку не нехтували. Англійську та голландську мови викладали, як тільки могли. Проте мито на шкільні підручники з англійської мови були високими, тому за необхідності бідніші люди приставали до голландського Трансвааля і їх плаского світу. Так як і на Самоа та інший островах, за помилкової політики, місцевих жителів прирівнювали до канаків. Я відвідав багато громадських шкіл на Дурбані і мав радість зустріти там багато розумних дітей.
Але усе добре колись повинно завершитись, тому 14 грудня 1897 року, після приємного часу проведеного у Порт-Наталі, ‘екіпаж’ «Спрея» підняв невеличку індійську шлюпку на корму, і відплив з ранішнім береговим вітром, який відніс його з мілини і знов, як говорять у них в Австралії, корабель був одиноким.
