Мала змогу подивитися у Франції передачу про державні служби, які працюють вночі. Одна з них – «неотложка» по-нашому, або САМЮ (державна медична швидка допомога) по-французьки . Засновуючи її у 1972-ому році, французькі колеги опиралися на досвід радянських побратимів, вважаючи їх прогресивними у сфері медицини.
Повернувшись до Києва, я проходила практику у рідних стінах національного медичного університету, які на один день стали стінами швидкої медичної допомоги однієї лікарні Святошинського району( вона ж БорщАговка).
« Ей, а шо у нас там на сьогодні?» - лунає голос старшого бригади з підвального приміщення святошинського пункту. «Та, як завжди, бабка та, Бабаєва, епілептичка, їй все так само болить. І наркоману дозу», - відповідає диспетчер Люся. «Хм, почекають…пішли на перекур. А ти хто, студентка? Колоти у вену вмієш? І не хочеш? Ладно, до наркоманів з Дімоном не поїдеш. Поїдеш зі мною . Ааа, психолог...псих ти, а не психолог. Ну, тоді ти можеш тут працювати з будь-ким. У нас у всіх основне захворювання – енцефалопатія. Раджу почати з медичного персоналу».
Я зрозуміла - певно, не треба «світитися» оксфордською книжечкою і дозволити собі принаймні півдня побути у бригаді «рятуючих тіла та душі».
Ранок в українській швидкій розмірений та спокійний. Є кімнатка, у якій сплять, снідають та приймають дзвоники. Диспетчер Люся ділиться досвідом: «Спати можна. Але ми не спимо. Ні, роботи не так багато. Та ні, я не завжди буджу лікарів, коли хтось приїжджає. Комари мЄшают. Сітка?! Яка там сітка! Звідки ж у держави гроші на сітку? Як на ліки нема. Ми …хм..як робимо. Ввечері лікарі, мужики наші, мочать простирадло, і ми його кидаємо догори, до стелі. Воно ж важке - хоп , і комарів з десяток за раз вбиваємо…..»
Нашу розмову перериває Володя, старший бригади: «Так, Люся, анальгін є? Знову нема…Навіть анальгіну…А що є? А, шприци є…А що мені в ті шприци на 25 кубиків закачувати? Фізрозчин чи що? Ах, Люся, вже і фізрозчину нема…А ти –молодець, що тут вже шостий рік будеш вчитися. Є заради чого».
Час працювати. Одягаємось. Уніформа - піджачок болотного кольору. І все.
Сідаємо у машину. «Волга». Вона їздить. Мабуть тільки прямо.
Моїй крутості нема меж. Мені, як психологу з п’ятирічним досвідом навчання в медунівері, довірили нести аптечку! Майже, як медсестричка з фільмів, у короткій спідниці, і слава богу, у довгому халаті, я була ескортом лікаря Володі у відвідуванні квартир на «Южной Борщаговке».
Ні, я пробувала допомогти. Хоча б скручувати гумовий джгут. Він відмовився. Сказав, що не хоче звикати до допомоги, тому робить усе сам: зубами знімає ковпачок зі шприцу, під час ін’єкції однією рукою тримає його, іншою - стягує джгут та скручує одним пальцем.
«Що, бабуся, що турбує? Не чує вона…Що турбує, питаю! Так, я помітив, що ви недочуваєте. У вас хроніка. Чого до дільничого не звертаєтесь? А... до нас відправляють... з хронікою... у швидку! Логічно…чому б ні. А... ви не хотіли дільничого зайвий раз турбувати! Розумію. Це правильно. Для цього ж є швидка! Зараз вам вколемо. А вам не все рівно, що там. Аби допомогло. Бабуся, я знаю, що вам гаряче. Знаю, не ви перша мені це розповідаєте.»
Цинічні зауваження, ніби перекус. Без них неможливо.
«Люся, що там далі? А…ти що, чотири виклики підряд!…Нє, ми додому, тобто на базу. А, хоча, я думав заїхати в магазин з дружиною. Ладно, давай адресу, зараз заїдемо на виклик, а потім до магазину. Ну що, вколимо компотик і ти,психолог - вільна…»
САМЮ. Виспана бригада заступає на чергування. Укомплектовуються аптечки, одягається уніформа. Карета швидкої допомоги - обладнаний реанімобіль. Серйозні дядьки і студенти, які допомагають. Між іншим, слово «допомагають» у тому реченні я написала без лапок. Звичайний випадок - п’яна жінка впала і забила голову. У нас на п’яних та наркоманів не виїжджають – знають їх адреси напам’ять. У них для будь-кого реанімацію проводять вже в автомобілі.
А у нашій «швидкій» «Волзі» катається одна аптечка.
Інколи тільки та, що зобов’язана бути у кожній машині за протоколом.
