Баба Євка добра. Вона любить нас із Михою, хоча й не зізнається в цьому нізащо…
Та хіба нас обдуриш? Нехай собі бурчить, нехай лає деколи останніми словами – ну та ж і не безпричинно, правду кажучи, – ми все одно знаємо, що затрималася стара на цьому світі так довго, аби нас, байстрюків безбашених, у люди вивести… Ага. У люди, шоб ви так жили…
Літо минає. А це означає, зокрема, що наближається осінь. А з нею – школа.
Ми, – я і Миха, – ненавидимо школу, а через неї й осінь, хоча останню могли б і любити… Одна бараболька печена, гаряча, тільки-но з вогнища, продимлена, – чого варта… А ще ж і яблука, груші там… І таке інше, ви знаєте. Згадав – іще походи до лісу за опеньками, – крута штука, зуб даю.
Взагалі-то, ми – хлопці міські, до реалій сучасного сільського життя лише почали адаптовуватися… Осінь, що підкрадається по-тихому, – друга для нас у бабиній Євчиній хаті. До того в нас була теж непогана житуха, тільки-от комфорту і побутових зручностей катастрофічно бракувало. Ну і хавки, часами, теж… Але то таке, – ми не жаліємось. Приколу в тому нема, – нюні пускати. Ми ж ніби мужики, чи хто?
Але до чого це я почав? Ааа, так… про бабу. Ну, минуле літо пройшло, так би мовити, дещо спонтанно і через це ми багато чого пропустили. Зате цьогоріч баба твердо вирішила надолужити згаяне і повним ходом почала процес прилучення «паршивих малолітніх рецидивістів» до національно-культурної спадщини… Себто, перетворення нас із Михою зі жлобуватих русифікованих безпритульників у високоморальних потенційно політично активних і соціально зрілих громадян. Отаке.
Вас, мабуть, цікавить, де я таких капець розумних слів нахапався? Ну то я скажу, що на міських помийницях, сміттєзвалищах й пустищах і досі блукає не один десяток колишньої університетської професури, траплялися навіть академіки… Їм що потрібно від лайфу, – аби плящина, кілька недопалків та вільна аудиторія… А я, кажуть, хлопчина з явним перебором інтелекту, як на вчорашнього волоцюжку.
Так-от. Про прилучення до «істоков». Серпень тільки-но розпочався, як баба набула таємничого і якогось підозріло вдоволеного вигляду. Як уже ми з Михою не шарпались – так і не видушили з неї ані натяку на причини такої кардинальної зміни настрою. А в неділю – прикиньте, – сама розкололась.
– От що, бахурі, – це один із її улюблених фразеологізмів, – у середу маємо великий празник. Називається день Превеликого Спаса… Всі порядні люди будуть святити в церкві різне збіжжя, мак, яблука, мед… А ще – пектимуть солодкі паляниці з перетертим маком… До церкви я вас не поведу, досить з мене тої ганьби, що ви її встроїли на Паску… А от паляницю, грець з вами, таки закалатаю…
Ми слухали бабу зі зростаючим зацікавленням. Навіть з ентузіазмом. Що-що, а поїсти, – особливо чогось отакого, феншуйного – ми великі любителі. Та що там, - віртуози.
Та баба поставила питання руба – паляниця буде, якщо маку допоможемо їй налущити. Робиться це доволі просто – берете маківочку, зрізуєте вершок і витрушуєте дрібненьке сизувато-чорне насіння у глибокий полумисок… Єдине, що важить, – не розсипати це добро по підлозі, як недолугий Миха, що відразу ж отримав поза шию від баби – щоправда, більше для профілактики… Я не отримав, бо таких проколів не допускаю. Я акуратний, наче серійний убивця.
Сухе макове бадиляччя і витрушені головки ми спершу збиралися викидати. Та баба заборонила і натомість простягнула нам великий целофановий пакет.
– Сюди його складайте. І не смітіть по кухні, засранці. А то потім після вашої помочі півдня прибирати…
У наполегливих трудах минув цілий вчорашній день. А сьогодні зранку нас розбудив приємний, запаморочливий до болю в серці, - чи у шлунку, – аромат свіжої здоби.
То баба Євка пекла в старенькій електричній духовці «Збруч» оті свої паляниці. Спасівські. Ми прожогом завершили ранковий туалет – тобто натягнули секондівські футболки з шортами, – і метнулися на кухню.
Паляниці вже вистигали на столі, такі звабливі, золотисті… Поруч, у старовинній, – набагато старішій за бабу, – глиняній макітрі просочувався цукровим сиропом перетертий мак, той самий, що Миха таки не встиг порозсипати вчора…
А баба, запнута в святкову білу «в дзябочки» хустину, займалася чимось доволі неординарним, – принаймні ми цього від неї не чекали.
Зосереджено нахмурившись, прокручувала вона на вітчизняній-таки, почорнілій від поважного віку м’ясорубці (на сучасну побутову техніку бабин пенсійно-мінімальний бюджет витрат не передбачав) оте саме злощасне макове бадиляччя… Якісь невиразні, а згодом, -- і цілком конкретні, - асоціації проклюнулися в моїй надміру акселерованій свідомості… Миха, швидше за все, нічого не зрозумів і стояв, наче той соляний стовп, онімілий від побаченого занепаду Содому й Гомори…
– Ну чого повитріщалися, зателепки? Клава Крисиха, з тамтого кутка, чотириста гривень за кілограм цього сміття дає… Десь воно їй виплачується? Думаєте, я з добра, га? Та вам же, дармоїдам, зошитів тре, форми спортивної, черевиків…
Ми з Михою невдовзі отямилися від шоку. І не таке доводилось бачити. Ну, приторговує баба соломкою, то й що? І нам справді таки багато всілякої фігні до школи тре… Та чогось перехотілося мені паляниці. З маком.
А Миха, нічого, їв. І баба їла. Чи, може, вдавала, що їсть, низько схиляючись над мискою, аби приховати почервонілі раптом і підозріло вогкі очі. На цибулю ж не спишеш, – вона сьогодні її ще не чистила. Хіба на обід уже. До вареників, -- яке же свято без вареників...
