- Ма, сьогодні в школі у нас вимірювали індіго.
- Что-что?
- Індіго.
- А что ето?
- Ну ти що, нічого про дітей “індіго” не чула?
- Ну да, конєшно, слишала когда-то. А что, ето уже ізмеряют?
- Ну так, принесли такий прилад, кожному на голову вдягають такий обруч і на моніторі числа різні з’являються – від одного до десяти.
- А у тєбя сколько?
- Ти знаєш, ма, на мені прилад зламався.
- Как ето?
- Ну, у Машки Галайди був найвищий коефіціент – сім з половиною, ну, та це й не дивно – вона телепатка. А коли вимірювали мене, то прилад показав 23 бали.
- Ну і хорошо. Почєму же ти говоріш, что прибор поломался?
- Ну, ма! Сказали, що коефіцієнт мусить бути від одного до десяти! У Машки-телепатки сім з половиною, а у мене двадцять три! Як таке може бути? Я ж навіть масть карти в покері не завжди вгадую! Дядько сказав, що, мабуть, прилад зламався. Бо прилад тільки-но змайстрували в якомусь інституті якісь студенти чи аспіранти.
- Ну, ето у нас всєгда так: что-нібудь прідумают, до ума нє довєдут, продадут японцам ілі кітайцам, а потом уже покупают втрідорога за граніцей.
- Ма, а може у мене дійсно такий коефіцієнт?
- Доця, ну ти же сама только что сказала – должен бить от одного до дєсяті.
- Ма, а я в дитинстві помирала?
- Да, два раза. Оба раза єлє откачалі. Ацетон у тєбя бил. А что?
- Кажуть, якщо дитина переживала стан клінічної смерті, то її коефіціент індіго збільшується. Машка-телепатка в морі тонула. Ярік під машину потрапляв, то зараз може поглядом підпалювати сірники.
- А сколько у Яріка?
- Шість і сім десятих.
- Ну вот відішь! Нє может бить коефіцієнт такой високій! Скорєє всєго, прібору гаплик! Ну всьо, давай, Анна-Марія, кушать.... остинєт...
2. 23 лютого 2012 року, 18 годин 30 хвилин по обіді.
- Ну, що там в Анни-Марії новенького в школі?
- А-а, прібор там у ніх поламался....
- Який прибор?
- Представляєшь, ізмєрялі у ніх індіго.
- Що-що?
- Індіго.
- В смислі?
- Ну індіго. Ну помнішь, по тєлєку показивалі дєтєй-індіго?
- А-а-а... І що?
- Ну так я і говорю – у нашего зайчіка больше всєх, аж двадцать трі. А єй сказалі, что прібор поломался.
- Їй постійно не таланить.
- Нє нужно так говоріть. Всьо с нєй в порядкє.
3. Вони побралися у 1987 році. Їхній шлюб був дивиною для оточуючих: він- відморожений націоналіст, “бандерівець”, вона – дочка російськомовного військового, і сама російськомовна космополітка. Він – романтик, альпініст, поет і бард, змалечку мріяв стати геологом чи астрономом, вона – прагматична особа, котра змалку мріяла працювати головним товарознавцем чи заввідділом універмагу, але чомусь вступила на факультет оптики. Доля звела їх, як молодих спеціалістів на одному з оптичних заводів, проте вони познайомилися цілком випадково , так як працювали у різних структурних підрозділах з різним режимом роботи, і лише на курсах підвищення квалфікації для молодих працівників вони зіткнулися, як то кажуть, “фейс-ту-фейс”. Вона була старостою групи і в перервах читала товстий журнал “Новий мир”.
Після того, як вони познайомилися, виявилося, що у них дуже багато спільного: однакові глиняні, в українському стилі, тарілки (він купив їх сам, їй дісталося в подарунок від подруги), однакові радіоли “Урал-111” у батьків, однакові люстри у вітальні, однакові сервізи для вина “Рибка”, однакові виделки з “Москвою”, однакове планування квартир і ще багато чого. І в неї, і у нього татусі трагічно загинули практично в один і той же час, у 1985 році. Вона народилася у Коломиї, а у нього там проживали далекі родичі, до яких він приїжджав у дитинстві. Можливо, в дитинстві вони навіть зустрічалися на Коломийському вокзалі, автостанції чи в універмазі.
У них навіть виявилася одна спільна однокласниця, котра спочатку навчалася у її класі, а потім, у зв’язку з переїздом, у його.
Після десятого класу у липні 1981 року він поїхав у Москву вступати до фізико-технічного інституту, вона ж поїхала у той же час туди просто “погуляти” і, розтринькавши гроші на італійські чоботи, ночувала на Київському вокзалі. Можливо, це її він бачив сплячою на фанерних вокзальних сидіннях, коли приїхав якось рано-вранці купляти зворотній квиток на потяг.
Не вступивши до московського фізтеху на спеціальність “астрофізика”, він сів у потяг Москва-Трускавець з думкою про те, що на нього зачекалася Радянська армія, проте завдячуючи тому, що фізтех проводив вступні екзамени на місяць раніше, ніж в інших вузах, він о другій годині ночі під час зупинки в Києві зійшов з потяга, здав квитка і ще встиг в останній день прийому документів подати їх до Приймальної комісії Київського університету – тоді в Києві ще був один-єдиний університет. Хотів вступати на спеціальність “астрономія”, але на п’ятнадцять посадочних місць вже претендувало аж вісімнадцять золотих медалістів, то ж йому з його єдиною “четвіркою” в атестаті з російської мови там нічого не світило. Тому подав документи на спеціальність “оптика і спектроскопія”, на його думку – найближчою до астрономії. “Може, пошлють в якусь обсерваторію лагодити телескопи”,- мріяв він.
Їі шлях до оптики також був досить випадковим – вона все життя мріяла працювати у торгівлі, щоб мати доступ до “дефіцитів”. У крайньому разі – погоджувалася бути лікаркою. Хірургом. У дитинстві вона дуже вправно різала гусениць та жаб, і їй це подобалося. Крім того, хорошим хірургам різні дефіцити приносять вдячні працівники торгівлі. Коли ж настав день подачі документів, вона вийшла з дому з твердим наміром стати адміністратором готелю “Інтурист”, для чого попрямувала на факультет романо-германської філології. Але дорогою туди, в тролейбусі, цілком випадково зустріла однокласника, про щось із ним заговорила і незчулася, як її документи вже були подані на факультет оптики. Її матуся ледь не зійшла з глузду, коли почула, що дочка буде не працівником торгівлі, не лікаркою і не адміністратором готелю “Інтурист”, а якоюсь незрозумілою “оптичкою”. Проте з часом вона змирилася і заспокоїлася:”Оптичка-то вже нехай хоч оптичка, аби не без вищої освіти, хоч окуляри мені на старості нормальні зробить”.
Отож, він навчався у Києві, вона у Чернівцях, але приїжджала на практику на третьому курсі у Київ і проживала на вулиці Кутузова в тому ж гуртожитку КТІЛПу, де раніше проживала колишня дівчина її майбутнього чоловіка. Можливо, у той час вони навіть зустрічалися у величезному круглому універсамі, щойно тоді збудованому неподалік гуртожитку. Там був відділ із запашними кооперативними копченими ковбасами, і пізніше йому стало здаватися, що він стояв якось у черзі за ковбасою позаду дівчини з таким же солом'яного кольору волоссям, як у його теперішньої дружини.
Доля наче навмисне зіштовхувала їх неоднократно, щоб у них не залишилося шансів не зустрітися. Під час навчання на другому курсі до Києва з Чернівців надійшов лист з фотокарткою від паралельної групи оптиків:”Шановні київські студенти! Ми навчаємося у Чернівецькому державному університеті ім.Федьковича за тією ж спеціальністю, що й ви, 0620, і дуже хотіли б з вами переписуватися...” Щоправда листування з певних причин не вигоріло, але він її міг бачити на надісланій фотографії, щоправда на ній вона була у плетеній шапочці і затемнених окулярах.
4.
- Пане Великий Магістре! Ця дівчинка для нас дуже небезпечна, дуже! Її так званий “коефіціент індіго” аж зашкалює! Більше двадцяти трьох, реально – майже тридцять!
- Гм... В самого Ісуса Христа був усього лише дванадцять... Як таке може бути?
- Не знаю. Але потрібно щось робити. Інакше весь наш Орден опиниться у такій небезпеці, якої зроду-віку ще не було.
- А, може, все-таки прилад дав збій?
- Ні, цього бути не могло – я після того перевірив його на кількох еталонах, він у повністю робочому стані. Працює наднадійно, як швейцарський годинник!
- Які ще параметри?
- Ну, всі інші показники теж просто зашкалюють. Харизматичність у кілька разів вища, аніж у Жанни д’Арк. Відчуття справедливості, патріотизм та рівень ксенофобії- утричі вищі за максимальні показники, котрі, згідно літописів, нам траплялися протягом останніх двох тисяч років. Ага, іще – вона абсолютно байдужа до золота. Висновок напрошується однозначний – згідно Статуту нашого Ордену її потрібно негайно ліквідувати. Тіло спалити, а попіл розвіяти над океаном. Батьків і всіх родичів- теж. Найкраще це зробити завтра-післязавтра, щоб встигнути до Святої Суботи.
Великий Магістр підвівся зі свого місця, мовчки пройшовся навколо масивного дубового стола, потемнілого від століть. Нарешті промовив:
- Ні, вбивство тут не допоможе. Он, Ісусика вже розпинали одні, і що? Маємо на сьогодні цілих два мільярди його послідовників-християн, за дві тисячі років – більше мільйона великомучеників. А у нього ж коефіціент був усього лише якихось дванадцять! Джордано Бруно спалили, і що? Хіба ці свині не дізналися, що Земля кругла? Ми виконували свого часу математичне моделювання і виявили, що якби ми не вбивали Джордано Бруно, а оголосили його душевнохворим, то ця справа не набула б такого розголосу, Галілей би так і не вигадав своєї довбаної підзорної труби, а свині так і не полетіли б до сьогодні у космос. Як виявилося, це індіго має властивість множитися через мученицьку смерть християн. Одне діло – убивати свиней, у котрих коефіціент індіго не дотягує навіть до одиниці, а у неї – майже тридцять. Ніхто не може знати, як множиться індіго такої величезної інтенсивності. Ми не маємо права так ризикувати. Вони- він тицьнув вказівним пальцем у стелю- нас не зрозуміють і не пробачать. Вб’ємо сьогодні цю маленьку потвору, а через дванадцять-двадцять років вони розкриють секрети Великої Енергії і вийдуть у гіперпростір, пізнають Істину і остаточно та безповоротно дізнаються про існування нашого Ордену та наші цілі. А ми ж мусимо хоч би що протриматися ще сорок вісім років, аж поки не настане пророковане Прибуття.
- Тож які тоді будуть Ваші вказівки, пане Великий Магістре? Адже існує Статут, і ми не маємо права його порушувати, чи не так?
- Статут, мій солдате, був написаний дуже давно. Про властивості індіго розширюватися і множитися тоді ніхто не знав і не здогадувався. Сто шістнадцятий параграф Статуту говорить про те, що Статут можна не виконувати, якщо відкриються нові обставини. Розширення індіго – це нові обставини, солдате. Тому потрібно використати статтю двісті вісімдесять шосту.
- Але, пане Магістре, статут налічує усього лише двісті п’ятдесять шість статей!?
- Існують секретні статті, у котрі посвячені лише Великі Магістри. Ця стаття говорить про те, що якщо усунення суб’єкта неможливе, потрібно змінити передумови виникнення суб’єкта.
- Що ви маєте на увазі, о Великий Магістре?
- Потрібно застосувати Машину Часу і розвести в минулому батьків цієї потвори. Щоб вона не народилася.
- То що, о Великий Магістре, Машина Часу існує насправді? Я не можу повірити! Я гадав, це вигадки! Як таке можливо?
- Так, солдате, Машина Часу існує, але плата за її використання дуже, дуже висока. Вона живиться золотом. Скільки років тій ... дівчинці? П’ятнадцять? Отже, подорож у минуле на шістнадцять років з’їсть десять-дванадцять відсотків нашого запасу золота, котре ми накопичили за тисячі років для Прибуття.
- Але у неї є старша сестра! І який рівень індіго у неї – ми поки що не знаємо! Але є підозри, що не набагато менший!
- Так, тому надійніше буде витратити трохи більше золота та відправитися глибше у минуле. Хоча витрати золота пропорційні квдрату часового інтервалу, ми пірнемо на тридцять років назад і все влаштуємо на совість, хоч це і вимагатиме жертви сорока відсотків золота. Але краще втратити сорок відсотків, аніж усе, чи не так, мій солдате?
5. 27 липня 1981 року, понеділок, м. Київ. Останній день прийому документів від абітурієнтів на вступ до ВУЗів.
Він все життя мріяв стати астрономом. Ціле дитинство темними зимовими ночами він блукав темними вулицями із зоровою трубою та чекав, поки розійдуться хмари, щоб поглянути на туманність Андромеди чи покриття Місяцем якоїсь маловідомої зірки. Пізніше вступив до республіканської фізико-математичної школи на околиці Києва та три роки поспіль відвідував астрономічний гурток при Головній Астрономічній Обсерваторії Академії Наук УРСР. Бачив кільця Сатурна, дванадцять супутників Юпітера, фази Венери, Фобос і Деймос та багато чого іншого. Найбільше сподобалася ж і запам’яталася на все життя подвійна зірка Альбірео – Бета Лебедя. Вона складається з двох зірок, одна – помаранчевого кольору, інша – блакитно-зелена, бірюзова. Ці кольори дуже контрастують між собою, але їхнє поєднання для людського ока дуже привабливе: довге спостереження цієї зірки в окуляр телескопа викликало у нього справжню ейфорію.
Після закінчення школи він поїхав у Долгопрудний, під Москвою, вступати до фізико-технічного інституту, найкрутішого і найавторитетнішого ВУЗу на весь Радянський Союз. Але зі вступом щось не клеїлося. Письмові екзамени з математики та фізики він розв’язав блискуче, усі п’ять завдань з обох профілів, але замість п’ятірок отримав четвірки. Без пояснень з боку екзаменаторів. Точніше, математик пояснив йому, що п’ята задачка у рамках знань середньої школи розв’язку не має, тому її рішення не зараховується. Хто з абітурієнтів це написав,-отримав додатковий бал, а хто розв’язав- той списав, бо у звичайній середній школі такого не вивчали.
- Але ж я навчався у спеціалізованій фізико-математичній школі, нам це викладали!
- Ето вам нє дайот права возвишаться над остальнимі товаріщамі і счітать сєбя лучшим!
Щось подібне трапилося і з п’ятою задачкою з фізики.
Найогидніше ж відбувалося на співбесіді: два дядьки, на вигляд “ліфшиць” та “ландау”, мордували його запитаннями про відстані від Сонця до якихось маловідомих зірок (іпсилон Кентавра) та про маси комет та астероїдів шостого десятку. У результат співбесіду він не пройшов, мрія про астрофізику провалилася.
Він взяв квиток на потяг Москва-Трускавець і приготувався до звинувачень і кепкувань з боку батьків, родичів та знайомих, що от він такий розумник, змалечку готувався стати астрономом – а не зміг вступити до якогось московського інститутику. Ганьба, та й годі! А таку ганьбу найкраще спокутувати у війську. Зашлють в яку-небудь Середню Азію, хвости верблюдам крутити, а чи в Афганістан, буде сидіти за барханом та спостерігати в оптичний приціл за басмачами,- ото й буде тобі вся астрономія.
Потяг прибув до Києва пізно вночі. Була приблизно друга година, потяг вже, паруючи, стояв на пероні хвилин двадцять і вже ось-ось мав відправлятися далі, на Львів, коли він зістрибнув з верхньої полички, миттю взув кросівки, схопив чемодана і вистрибнув з вагону, котрий вже навіть смикнувся і помалу став рушати. У касі йому повернули п’ятнадцять рублів – цього мало вистачити на перших порах, а там батьки щось дошлють. Він вирішив вступати до Київського університету. Ніч перебув на вокзалі, у залі очікувань, де смерділо циганами, цибулею і ковбасою, а вранці поїхав у Червоний Корпус, де працювала Приймальна Комісія. Сьогодні був останній день, коли ще можна було подати документи.
На дверях авдиторії, де приймали документи для вступу на спеціальність “Астрономія”, висів списочок абітурієнтів, що вже подали документи, кількістю із вісімнадцяти осіб. Навпроти кожного прізвища стояла коротка примітка: “мед”. Це означало, що абітурієнт є медалістом, тобто закінчив школу зі золотою медаллю, і має право бути зарахованим на кафедру лише виключно за результатами співбесіди. А у нього в атестаті була одна четвірочка з російської мови. Вчителька російської категорично заявила, що “бандерівцю” в атестат п’ятірку з російської не поставить ні за які гроші. Хоча він і не міг бути “бандерівцем”, просто народився у тих краях і виріс. Ото таке. А з однією четвіркою в атестаті зараховували за результатами складання двох іспитів – з фізики та математики, щоб у сумі було не менше дев’яти балів.
Біля сусідніх дверей набирали абітурієнтів на кафедру оптики. На двадцять п’ять місць вже записалося аж двадцять два абітурієнти. Ніхто не хотів бути оптиком. У черзі він помітив кількох учениць з паралельного класу.
- Іди до нас! Разом веселіше!!
-Ну що ж, оптиком- то й оптиком. Дифракція, інтерференція. А може, пошлють на яку-небудь обсерваторію, телескопи лагодити?- подумав він.
За ним зайняли чергу ще троє чоловік. Наближалася 12-та година, час, коли припиняли приймати документи.
Власне, було приблизно 11-45, коли “астрономічні” двері розчинилися і якась жіночка з переляканим обличчям гукнула:
- На астрономію нікого більше немає?
Кілька абітурієнтів розсміялися. Жартує тітонька, аякже, мало їй вісімнадцяти медалістів на п’ятнадцять місць!
У нього щось клацнуло в грудях – ось воно, довгоочікуване диво! Невже!?
- Я, я на астрономію!
Він забіг у “астрономічну” авдиторію, за столом помітив професора з ГАО, який інколи вів заняття в астрономічному гуртку, коли асистент був зайнятий чи хворів. Той, очевидно, теж його упізнав.
- О, - сказав професор, - десь я цього молодого чоловіка вже бачив! Хочеш бути астрономом?
- Так, дуже!
- Що з атестатом?
- Одна четвірка.
- З якого предмету?
- Росмова.
- А-а, росмова- то пусте, добре, вважай, що тебе зараховано. Це ж ти ходив до нас у гурток?
- Ага. А що трапилось, що мене...
- Та розумієш, друже, яка тут прикра несподіванка вийшла... Троє твоїх колег... ну я так образно кажу “колег”... я маю на увазі абітурієнтів.... відмовилися вступати до нас, позаяк.... позаяк вони вже вступили на факультет астрофізики МФТІ. Ось, надіслали щойно телеграми. Атрощенко, Попова, Багула.
- Все одно ж... залишається п’ятнадцять на п’ятнадцять.
- А один твій колега... м-да ... йому не пощастило трохи більше... щойно подзвонили з міліції – у нього з документів знайшли лише розписку з Приймальної комісії, точніше – на його трупі. Ти знав Коломойцева з “Г” класу твоєї школи? М-да... Під трамвай потрапив, бідолаха, щойно, з півгодини назад. На Подолі, на Червоній Площі. Голову відтяло і ноги. Отак-от. Так що тепер п’ятнадцятий – це ти, не пропадати ж місцю. Якщо дійсно мрієш стати астрономом, то дякуй Богу чи чорту, що штовхнув цього Коломойцева під трамвай.
6. 27 липня 1981 року, понеділок, м. Чернівці. Останній день прийому документів від абітурієнтів на вступ до ВУЗів.
Її мати дуже переживала і нервувалася. Три рази вже пила корвалол, випила навіть таблетку клофеліну. Зранку Нінуся пішла здавати документи і досі не повернулася. Мати давно казала доньці – піди, здай документи, щоб я була спокійна. Але ні, та чогось тягнула і тягнула до останнього дня, все не могла вирішити, куди віддавати папери, на яку спеціальність вступати. То хоче бути хірургом, то товарознавцем, то на романо-германську філологію, то знов хірургом! Ну нехай би вже йшла на хіріруга, стільки жаб в дитинстві перерізала, перешматувала! Батько ото якось приходить на обід – а в каструлі з вишневим компотом плавають порізані жаби. Довелося весь компот вилити в унітаз, а вишні ж такі дорогі тоді були! Перші вишні!! Нінусі тоді було чи п’ять, чи шість рочків, боже, яке ж дитя розумне було! Ото, бувало, стоїть, дивиться на тебе своїми такими невинними блакитними оченятами, на голові – величезний білий бант, а в рученьках тримає оббіловану жабу-ропуху...
Де ж ця Нінуся?! От, зовсім матір не жаліє, не цінує, а в матері тиск і аритмія, ну взяла б уже та подзвонила з автомата, хіба тих двох копійок на матір жалкує? Сказала б, що, мамо, так і так, здала я документи на хірурга, чи на товаровєда, чи хай йому грець на що, але щоб – здала! Що рік не пропустить! Хай би вже йшла на товаровєда, он, після дев’ятого класу влаштувалася працювати на кемпінг, ну, черговою покоївкою, розселяла інтуристів, то в неї так добре виходило торгувати шмотками! На трусах-“нєдєльках” за місяць заробила на цілі італійські чоботи! Та ще й і сама вдягнулася, і сестру старшу вдягнула, і про матір не забула – ліфчик імпортний подарувала! Ну не молодець хіба? То це ж вона ще змушена була ховатися, бо їм там на кемпінгу не дозволяли фарцувати, а якби не ховалася? То хай би вже здала на товаровєда, товаровєдом зараз бути добре, вигідно, тільки не на продуктову групу товарів, а на промтовари нехай здає. О Боже, де ж це знову подівся мій корвалол!?
То де ж ця клята Нінуся? От лихо! І на віолончелі вона грала непогано. Хай би вже вступила хоч би в музучилище якесь. Школу музичну закінчила з відзнакою, вчитель навіть її прибігав додому, просив, щоб Ніночка не кидала віолончель, щоб кожен день хоч би потрохи займалася,хвилин по двадцять, щоб рука не відвикала, он, батько їй навіть у паркеті отвір зробив для віолончелі, а ви ж знаєте, який зараз паркет дорогий! Хай би стала знаменитою віолончелісткою, віолончелістки теж з голоду не помирають, працювала би собі в театрі якомусь, чи в консерваторії, чи де той клятий корвалол знов подівся, а потім можна було б знов у медичний на хірурга вступати, чи хоч би на педіатра, педіатри теж непоганий калим можуть мати, якщо з розумом підійти. На всьому можна мати калим, якщо підходити з розумом, тільки ж треба подати документи хоч кудись, бо сьогодні ж останній день, от я ж так і знала, що треба разом із нею було піти!
Нарешті десь годині о четвертій задзвонив телефон.
- Мамочка, ето я, у мєня всьо харашо!
- Доця, доця ти де? Здала документи?
- Сдала-сдала, мамочка, нє пєрєживай... Всьо нормально.
- Доця, а ти де, ти наче як по міжгороду звониш?
- Мамочка, я во Львовє.
- Доця, в якому Львові, ти шо, дитино? Для чого – у Львові?
- Мамочка, я сдала докумєнти в унівєрсітєт львовскій.
- Та чого ж у львовскій, чого ж не в наш, не в чернівецький? Це ж рядом, а там будеш жити в гуртожитку, з клопами. Та як ти туди взагалі потрапила? Ти ж казала – йдеш подавати документи в наш універ на романо-германку. Тут їхати десять мінут. Як же тебе угораздило у Львів попасти?
- Сєла на таксі – і чєрєз чєтирє часа во Львовє.
- Доцю, а ти точно здала документи? Ти не дуриш мене? Ти там не заболєла часом?
- Нєт, я полностью здорова.
- А гроші на таксі откуда?
- А у мєня єщьо с кемпінга заначка била.
- Доця, ну хорошо, а на какую спєциальность ти поступаєш?
- На астрономію, мамочка.
- На... на какую астрономію? Прі чьом здєсь астрономія, доця? Ти ж хірургом хотєла бить.... ілі на романо-гєрманку в крайнєм случає.... а дирку в паркєтє папка зачєм сдєлал? Я єго тогда єлє уговоріла сдєлать в паркєтє дирку! Зачєм же тєбє ета астрономія? Ти ж ніколи не цікавилася звьоздами, да в тебе ж блізорукость – ти ніколи тєх звьозд, кромє Луни, і не бачила!
- Мамочка, дорогая, нє пєрєживай, всьо будєт нормально, просто я вот так шла, шла... я даже дошла до нашего унівєра, ходіла вокруг да около, как би что-то мєня нє пускало, а прімєрно бєз чєтвєрті двєнадцать мєня вродє как пєрємкнуло – я поняла, что хочу бить астрономом, а астрономія єсть только во Львовє ілі в Кієвє... Но до Кієва далєковато, я уже нє успєвала....
