…Отоді ще, взимку, коли мені подарували велосипед, тато, сміючись, згадував, як вони удвох з дядьком Степаном, його товаришем, будучи малими, гасали на великах по всіх вулицях та стежках, часто не вибираючи дороги. У них ті велосипеди і називались якось не так, як тепер. Я навіть пригадати не можу… Щось про пташок було у тій назві. Ото й літали! “Ластівка”. Ні, не ластівка. Здається, “Орел”, чи то “Орля”… О! Згадав! “Орльонок”. Тато казав, що в тому велосипеді не було навіть переднього гальма, не те, що пляшки для води. Правда, і я кудись свою запроторив, давненько її не бачу, може, десь і загубив уже.
І ось одного разу, викручуючи петлі колесами, вони опинилися поруч з колгоспною фермою. Там тримали багато корів, які здіймали іноді таке ревище! Тато з дядьком Степаном зупинились біля обори та, сидячи на велосипедах, притримувались однією рукою керма, а другою ─ огорожі.
─ Ти бачив, як я ставав дибки переднім колесом? ─ похвалився тато.
─ Та що там… А ось я, бачив як? Ставав ногами на раму!
─ Ага, а мене тільки-що так занесло на повороті, аж камінці з-під коліс… Насилу вишкріб!..
Не відомо, скільки б ще часу вони вихвалялись один перед одним своїми неперевершеними досягненнями у майстерності водіння велосипеда, якби увагу дядька Степана не привернув якийсь галас на фермі:
─ Ти чуєш? Чого це вони там галакають?
─ Еге… Кричать чогось.
З подвір’я ферми дійсно доносився шум:
─ Не пускай за ворота! Стань отам!.. Гони його до будинку… Цепка порвав…
Там якась біганина… ─ дядько Степан нахилив гілляку куща, що розкинувся по цей бік огорожі. ─ От чорт, звідси погано видно, листя заважає… І далеко. Не розберу нічого.
Їх обом хотілось посмакувати тим невідомим видовищем, але вздовж усього тину росли кущі акації впереміж із бур’янами. Вони й зараз там ростуть.
─ Пішли ближче, глянемо…
Тато з дядьком Степаном уже пішки, крадучись, повели в руках велосипеди та наблизились до самісіньких воріт. На подвір’ї ферми гарцював, риючи ратицями землю, здоровенний рябий бугай. Його залиті сліпою люттю очі не бачили ніяких перешкод перед собою. Примчавшись до копички соломи, бугай, фиркаючи, почав підкидати її рогами, як-то ураган! Потім, брикаючи, пронісся вздовж ріденьких похилених штахет, зачепив їх коротким тупим рогом і, надівши, наче намисто, проліт благенького тину собі на шию, на коротку мить завмер, сам, видно, здивований такою несподіваною прикрасою. А потім хря-я-ясь!! Штахетник від могутнього удару об куток будівлі розлетівся на дрібні цурпалки. Бик затим чогось причепився до того кутка, спочатку навіщось його понюхав, а тоді давай перемелювати своїм широченним твердим лобом у порох цегляну кладку. Люди, які спочатку намагались було втихомирити бугая, тепер самі порозбігались хто куди по дальніх кутках двору. Дехто з переляку встиг вискочити на відчеплений тракторний причіп, а хто з усього маху перелітав через загорожу прямо в кущі акації, якраз туди, де тільки-що стояли мій тато і дядько Степан.
─ Ти диви… Ого!
─ Який він страшний!..
А бугай тим часом, широко роздуваючи ніздрі, понісся далі, зігнувши, мов тоненьку бляшанку, алюмінієвий бідон, що випадково трапився на його шляху. Жадібно напившись застояної зеленкуватої води з калюжі, задер хвоста та погнався шукати ще щось підходяще для наступної руйнації.
Ні таткові, ні дядькові Степану його не стало видно, лише було чутно, як бик натхненно та з усієї сили гатить по якійсь блясі голосне громоподібне бахкання розліталося околицею. Дядько підліз на іржаві ворота:
─ Де той бугай?! Нічого не бачу… Он… Гупає лобом. Чуєш, ага? ─ він аж підстрибував на воротах від захвату і нетерпіння одночасно. Раптом його погляд зупинився на височенькій осиці, що росла трохи далі від воріт.
─ Давай заліземо на ту осику, нас там бугай не дістане… Звідти все – як на долоні. Пішли!.. ─ дядько Степан поспіхом зістрибнув з воріт, ─ хвірткою, вона не замкнена.
Татові, звісно, теж дуже хотілось додивитись бичачу виставу, і він, було, уже рушив за товаришем, але здоровий глузд в останній момент все-таки взяв гору:
─ Та ну його… Не полізу! Хтозна, що в нього в голові.
─ Ет, що він по деревах лазить? І он де аж вибрикує!
З цими словами дядько рішуче схопив велосипед та, пройшовши через хвірточку, сміливо поїхав до осики. Сперши свого “Орльонка” на дерево, він по-мавпячому поліз на нього. Деякий час його не було видно, тільки осика, яка й так постійно чомусь дрижить листочками, затрусилась ще більше. Згодом між листям показалась дядькова голова.
─ А я вже тут! ─ долинуло до мого татка.
─ Що ти там бачиш?
─ Все. Все бачу!
─ Кажи ж скоріше! ─ тато уже починав жаліти, що не поліз на дерево.
─ Брикає!.. Взявся до воза… Щось у ньому виламав… Ага… Побіг до башти. Хе-ге!.. Якийсь дядько від нього втік.
Бикові, видно, вже починала приїдатися біганина, навіть здавалось, що він втомився. Важко відсапуючись, він покрутився ще трохи на одному місці, а потім повільно почвалав до жолобів телячої обори, де було повно зеленого. Бугай спокійно хотів поїсти свіженької кукурудзи і намагався встромити туди свою морду. Але добратись до корму ніяк не вдавалось ззовні йому заважала груба дерев’яна огорожа, так що він спромігся просунути до жолоба лише свої ніздрі. Там і пихтів ними натужно, роздмухуючи струменем спітнілого повітря настирних мух, яким кортіло лазити по його носі.
─ Бицю, бицю, биць, биць… ─ доглядачі, побачивши, що бугай трохи заспокоївся, почали боязко й повільно наближатись до нього, підбираючи для “биці” найніжніші слівця.
Бугай нарешті вивільнив морду, підняв важку голову і витріщився тупим незворушним поглядом на дядьків. Потім трохи напружив товсту шию:
─ Бу-у-у… Бу…
─ Ой, хоро-о-ший… Іди сюди, йди… ─ доглядачі осміліли й підійшли впритул до тварини. Один навіть почав його легенько чухати за вухом. Бугай стояв непорушно. Дядьки хотіли тихенько причепити до масивного металевого кільця, що стирчало з його носа, довгу залізну трубу. Потім, міцно тримаючи бика на відстані труби, можна було б завести його до прив’язі. Та не тут-то було! “Биця”, углядівши за солодкими словечками чималу залізяку, занервував знову. Та так, що обидва ловці миттєво опинилися по той бік огорожі серед телят. Їхній швидкості, мабуть, позаздрили б найкращі спортсмени. Еге, спробували б вони хоч трішечки зазіватись! Бугай би пороздавав їм таких медалей, що… Довго пам’ятали б.
─ Ото вже к-клята т-тварина! Не підпустить!
─ Та хай йому грець, мене заледве не вклеїв у загорожу! ─ у доглядачів раптово закінчився весь запас теплих слів.
─ А я з-з того п-переляку трохи н-не занімів. Аж з-заїкатись оце, б-бач, від страху почав.
А тим часом “клята тварина” почувала себе повноправним господарем усієї ферми. Лише Рябко намагався чинити бичкові хоч якийсь опір ─ несамовито заливаючись оскаженілим гавканням, собака примірявся бодай би разок клацнути бугая за носа. Але бик від нього відмахувався, як від прискіпливого ґедзя. В один момент бугай, видно, таки дістав Рябка рогом, бо той зі скавулінням подався десь за будинок. Повернувшись до копички соломи, “биця” на цей раз скинув таки з неї верха видно, він йому чимось дуже вже муляв…
Від розвернутої копиці до тремтячої осики, на якій сидів дядько Степан, було рукою подати. Приблизно стільки ж, як два рази щодуху промчатися коридором у нашій школі. Татків товариш уже майже перестав коментувати бичкові походеньки, а по мірі того, як бугай наближався до осики, замовк зовсім. Біля воріт принишк і мій тато.
─ Ти дивись, не шелепни з дерева. А то…
─ Тримаюсь…
Дядько Степан опинився в добровільному полоні: і злізти не злізе, і втекти не втече. А скільки йому прийдеться сидіти на осиці, того й бугай не знав. Може, до вечора, а якщо цілу ніч? Дядько тільки й дивився згори на широку гладку бичачу спину, яка повільно плавала подвір’ям, лисніючи на сонці. Потім та спина підійшла до осики, ховаючись від спеки у її густу тінь. Добре, що та осика була не молодою і міцно трималася землі, бо коли бичок почав об неї чухатись… Татовому товаришеві сильно “підвезло” в інакшому випадку він би звалився з неї прямо на бугая, наче переспіла груша… Дядько Степан заціпенів та аж прилип до дерева, намертво вчепившись руками за гілляку. Осика трохи погойдувалась, але за бика таки була сильнішою. Вдосталь почухавши свої боки й шию та помітно обчухравши кору на стовбурі, бугай нарешті відчепився від осики. Може, й пішов би кудись далі, якби його очі не зупинились на “Орльонку”. Та й треба ж такому статися, щоб сонячний промінь, пробравшись якимось чудом крізь листя, відбився від світловідбивача, що служив замість фари на дядьковому велосипеді, та влучив прямісінько в око тому бугаєві! Цього “биці” було достатньо, аби довго не роздумуючи, піти в рішучий наступ. Він, неначе бульдозерною лопатою, просунувся по великові лобом. “Орльонок” вже багато бачив на своєму віку, але з такою наругою здибався вперше. Уже без того злощасного світловідбивача він зі дзенькотом, обома колісьми беркицьнувся на землю. Бугай “чемно”, зачепившись рогом за раму, безуспішно намагався звести його “на ноги”. Велик безпорадно падав.
Це було останнім, що побачив дядько Степан. Далі йому з верхівки було тільки видно все ту ж нахабну рябу спину, яка вовтузилася на тому місці, де тільки-що стояв велосипед. Заклякнувши на дереві, дядько боявся навіть поворухнутися, не те, щоб спробувати криком якось відігнати тварюку. Та й татко теж саме заціпенів і перелякано дивився на перетворення “Орльонка” в купу потрощеного залізяччя. Йому з-за тину було куди краще видно, як бик кілька разів пройшовся по колесах, перетворивши їх на криві вареники. Кермо взагалі втоптав своєю вагою в землю. Під осикою раніше зелена трава, тепер перетовчена важкими ратицями, змішалася зі свіжою, поораною биком, ріллею. А що вже казати про велосипед…
─ Що це він там ще товче? дядьки-доглядачі нарешті оговтались та позабиралися на загородь обори. ─ Диви, мабуть осику хоче вивалити.
─ Добре, хоч її не подужає… А то б… дядько не доказав, що б сталося, аби вона впала. ─ Глянь-но, здається, на дереві ще хтось засів. Он, одна голова стирчить!
─ Ги, то виходить, що не ми одні такі спритні.
─ Агов, ти хто? ─ дядько склав руки рупором, щоб краще було чути. Голова не подавала ніякого звуку.
Глухий, чи що… Еге-е-й! Давно сидиш?
То, певно, якась дитина… Перелякалась.
Дядько Степан подав нарешті голос, він у нього дрижав, як і листя на тій осиці:
Та це я… Отут... Бугай… Внизу.
Ти ба, справді чийсь малий туди вискочив. І чого було його отут лазити?! вже сердито перемовлялись між собою доглядачі. Сам не знаєш, як ноги виніс… Ти чий?
Іванів, що в кузні…
То ти Степан? Чого тебе туди понесло?!
Хотів подивитися… дядько насилу стримував хлипання. Я вже хочу злізти…
Сиди. Поки бугай не відійде від осики.
Гм, щось він дуже вже довго… один доглядач звернувся до другого. Стьоп, це до дядька, що він там надибав?
Велоси-пе-е-е... дядько Степан не доказав, У-у-у-у-у… зайшовся голосним плачем, поби-и-ив!!..
Бугай нащось понюхав те, що залишилось від “Орльонка” і, видно, задоволений своєю роботою, підняв голову:
Бу-у-у-у… доповнив дядька Степана. Бу-у…
А потім помаленьку потовк у будинок, до своїх ясел, мабуть, захотів їсти. Доглядачі, тільки-но “биця” зайшов всередину будівлі, чимдуж причинили за ним широку браму. Їх не було довгенько, видно, все ще вовтузилися з биком, поки не прив’язали. Дядько Степан ще довго не злазив з дерева, неначе прикипів до нього.
Стьопа, злазь… мій татко погукав дядька.
Не злізу… крізь схлипування обізвався дядько, бою-ю-сь…
Та бугая вже нема. Він пішов.
Страшно-о… У-у-у!.. дядько знову зайшовся плачем. Що мені вдома буде… Вел-и-ик!.. У-у!..
Татків товариш сам з дерева так і не зліз. Його зняли доглядачі. Подивились на потрощеного «коня», трохи повирівнювали об коліно колеса, аби ті хоч якось провертались:
Н-да-а, малий, нічого з нього не вийде. Брухт. Будеш пішки ходити. Або хай батько нового купляє.
Уг-у…
Тато з дядьком Степаном ще довго сиділи біля тієї осики, щось безнадійно стулювали докупи у велосипеді, підгинали, розгинали… Затим потягли його додому…
