Початок 90-х, 9 травня. Сонячна пообідня пора. Нарешті автобус № 36, єдиний на все місто, вигулькнув із-за високого паркану комбінату. Перехняблений від пробитої амортизаційної подушки, ЛіАЗ-677 розчахнув скрипучі двері, запрошуючи увійти. Перечекавши, допоки уляжеться пилюга, ти усівся ближче до передніх дверей. Скоріше додому. Регламент завершено. Колеги по роботі вже, мабуть, причастилися «водою життя». Звісно, чого б не відзначити, бо у свято довелося півдня лазити по високовольтному обладнанні, міняти мастило, протирати контакти та ізолятори «термоядерною» сумішшю спирту з ацетоном. Заколотив ту суміш завчасно начальник енергоцеху Теофій. Це викликало неймовірні душевні страждання у старої гвардії електромонтерів. Ще б пак. Їхні організми змушені тривалий час вживати оковиту з малясу, від чого у багатьох кишки крутилися зміями. А тут довгоочікуваний 100% С2Н5ОН як бальзам-ополіскувач. І цей бальзам брутально нищать ацетоном.
Уже знято напругу з усіх підстанцій комбінату, знеструмлено всі шиплячі, гуркаючі та бахкаючі агрегати. У цехах запала незвична тиша. Стало чути туркотіння диких голубів, які рядочками повсідалися на лискучих рейках мостових кранів. Для птахів настала найкраща пора. Ніщо не заважає там, на 16-метровій висоті під фермами, говорити і чути, демонструвати свої почуття притаманною їм мовою.
Ми обступили колом керманича. Сердиті діди, перебиваючи один одного, казали:
– Ізолятори можна терти багатьма розчинниками. І без спирту. А від вдихання цієї суміші болить голова і пропадає бажання працювати. Хочеш зробити з нас токсикоманів? Доки не замаячить на фініші, на обрії пляшка «чистяка» – на шини не поліземо.
Вдоволений Теофій кліпав повікою правого ока і погоджувався. Ми всі розуміли, що він у доброму гуморі й що зараз розповість якусь чергову історію...
Другий Мюнхаузен – таке прізвисько начальник уже мав з десяток років. Швидкий, опецькуватий, завжди багато говорив, супроводжуючи слова кумедними жестами. Ліве зеленкувате око обмахували чорні вії, а праве, сірувато-жовте, накривала сива повіка. Брова над ним теж посивіла. Казали, що це наслідок короткочасної дії високої напруги й електричного струму. Як і чому так сталося керманич не розповідав, зате неперевершено «зливав» нам інші, наспіх придумані оповідки. Під час розповідей від нас, слухачів, вимагалося не засміятися передчасно і в жодному разі не ставити під сумнів почуте. Тоді Теофій розпалювався, збуджувався, героїка вчинків здіймалася дуже високо. Сива брова переламувалася навпіл, а вії опахалом часто-часто обмахували зволожене від щастя око. Зелене – дивилося, не мигаючи.
– Ото був я у відрядженні в Москві. Іду нічною вулицею, зима, заметіль, нема нікого. І тут звідкись вискакують п’ять рекетирів назустріч... Ну я їм як дав п.... Порозбігалися звісно всі. Тільки останній, тікаючи, вихопив пістолета і висадив у мене всю обойму. Кілька куль прошили мою пижикову шапку. Дірки світяться. Кручу я ту шапку в руках, шкода викинути. А тут дивлюся – студент іде, такий худий, згорбився від холоду, нещасний. Кличу його, одягаю шапку на голову і кажу:
– Носи, синку, грійся!
Витягнута права рука Теофія застигла у повітрі долонею до низу. Підступна сльоза розчулення блиснула на зеленому оці... Ми героїчно витримали довгу паузу, чекаючи продовження, а коли збагнули, що Другий Мюнхаузен на сьогодні вичерпався, реготали до схочу, присідаючи і хапаючись за боки.
...Нарешті цей архаїчний «мастодонт» з пліоцену, припадаючи на задню праву ногу, рушив з місця, завиваючи і хрумкаючи зношеними нутрощами. «Ще майже годину доведеться трястися і кіптюжитися» – думав ти. На наступній зупинці прибуло чимало пасажирів з приміського селища Супрунівка. Попереду плюхнувся на сидіння трохи напідпитку ветеран. Уважно розглядаю цього чолов’ягу. Дві медалі «За відвагу» та орден Слави 3-го ступеня – і більше нічого. Напрочуд скромно і промовисто. Чорний малоношений піджак виглядав трохи завеликим. А під ним біліла лише майка. Приглядаюся уважніше і розумію, який же він був могутній колись. Дротяно-жилаві руки. Довгі міцні пальці, широкі, як лопати, долоні. А плечі! У провалля між ключицею можна запхати цілий кулак. А колись же це було прошите м’язами. Скільки ж фронтовику зараз? Напевно під 70. Чоловік повертає посивілу голову з густою чуприною до вікна і починає щось мугикати. І тут мені відкривається навскісний грубий шрам від скроні до шиї. «І де ж та клята куля зупинилася? Хоча ні. Це не куля, це осколочне поранення від вибуху, – плутаюся у думках. – А що це за пісню він співає?»
– ...гей, гей!
Чорна рілля заорана
І кулями засіяна, гей, гей!
І кулями засіяна.
Білим тілом зволочена
І кровію сполочена...
Чолов’яга різко повертає голову і націлює на мене два дула злих очей. Намагаюся посміхнутися.
– Що, пісня не така? Ти смієшся?
– Зовсім ні, я поважаю Вас, сьогодні Ваш день, – пробурмотів, відводячи погляд.
Треба було мовчати. Фронтовик схопився на ноги, вхопив клешнями рук стійку і дужку мого сидіння так, що здавалося, наче з металевих трубочок вичавлюється сік, і прогримів:
– Який день! Виділяєш мені один день? А інші, паскудні дні та місяці як жити? Сам один уже 30 років підряд... Куди запхати їх? Чарка й та не допомагає. А ти, молодий, ситий, насміхаєшся! Дивись мені в очі! – нахилився чолов’яга.
Затаврована шрамом шия роздулася, і мені було видно, як пульсує-стугонить кров у його променевій артерії. Усі пасажири притихли і напружено чекали розв’язки. «Оце не вистачало ще мені 9 травня зчепитися з ветераном. Може вийти з автобуса зараз? Так ще ж далеко до домівки.»
А з навислого, колись порваного горла загрозливо лунало:
– Яке паскудне життя! Чим ти, пацан, можеш похвалитися? Що у тебе є такого гарного в житті, за що можна зачепитися?
Зібравши всі душевні сили, я підвівся і, дивлячись у його нерухомі очиці, промовив:
– У мене гарна дружина.
Чолов’яга якось раптово зів’яв, відпустив поручні, хитнувся-осунувся на сидіння і відвернувся до вікна. У салоні пропиленого автобуса стало надзвичайно тихо, неначе він і не їхав більше. Ти відчував, як потилицю свердлять, сканують десятки людських очей. Було зовсім не по собі. У голові крутилися хаотичні думки навколо одної: «Чому цього Воїна, що бачив смерть зовсім близько і таки вистояв, так поцілила одна невинна фраза?»
Ще одна зупинка. Скоріше б вийти...
Скрипнули двері. Ти вистрибнув ледь не на ходу і, перевівши подих, чекав, допоки автобус від’їде, щоб перейти вулицю. А у вікнах «мастодонта» пропливали, віддаляючись, націлені на тебе два жіночих обличчя з розплющеними об скло носами і широко відкритими очима.
