Та ж сама кімната, але стіл вже висунуто на середину. По бокам столу два ліжка, замість крісел.
На столі нехитра закуска, та здорова пляшка абсенту.
Знову стукіт і знову усі хором кричать:
− Відчинено!
Двері відчиняються і першою видніється бандура. За нею соромливо ховається Ваня. У другій руці він тримає великий таріль з чималим кружальцем домашньої ковбаси. Бандура глухо б'ється об двері.
− Бу-у-у-у-ум! − жалібно гудить в повітрі.
− А бандуру навіщо преш, − сплескує руками Кицька.
− Співати, − винуватим голосом каже Ваня. − Ти ж сама казала, що вірші не можна… А митець завжди повинен залишатися митцем. Він будь коли напоготові, бо не знає, коли його настигне муза.
− О-о-о! Свята правда − закочує очі порожевіла Агнеса. − Колись, у Кагарлику…
− Хай настигає де хоче, тільки не в цій кімнаті, − обрізує Кицька і відібрав у Вані бандуру ставить її у куток, наче та завинила.
Ваня наближається до столу, ставить ковбасу.
Від нього підозріло несе чи то носками, чи то валер'янкою.
− Що за запах? − роздуває ніздрі Бананан.
− Може, десь розлилась моя валеріана? − висловлює припущення Агнеса.
Кицька нахиляється до Вані. Її носик морщиться
− Ваню, та ти весь просяк валеріанкою! Вона тебе що, збуджує?
− Ні, − каже Ваня і чесно дивиться на Кицю, − це з неба накапало.
− Ой! − Богдана затуляє собі рукою рот. В очах у неї стрибають бісики.
− Валер'янові дощі? − дивується Бананан. Він відкорковує пляшку.
− А чого воно зелене? − роздивляється напій у склянці Агнеса.
− Це ж трава, пояснює їй Богдана, − Полин.
Агнеса куштує на язик і кривиться:
− Ой, яке ж воно гірке!
Богдана ляскає себе по лобі.
− Як я могла забути! Туди ж треба додавати цукор!
− А цукор де взяти? − обводе очима присутніх Кицька.
Ваня швидко підхоплюється.
− В мене є цукор, у кімнаті! Я зараз.
− І бандуру свою винеси, заодно, − наказує йому Кицька.
Ваня, трохи вагаючись, все ж таки забирає із собою інструмент.
Темний парк на території готельного комплексу. Горять поодинокі ліхтарі. Накрапає дощ. По парку ходить чоловік. У лівій руці в нього валіза. У правій собачий поводок. Він з відчаєм раз по раз вигукує:
− Муха, Муха!
Хитаються від вітру дерева. Чоловік заглядає під кущі, що ростуть по обидва боки алеї. Це Михайло. Він когось шукає.
− Муха, Муха! − розносить темна ніч разом з вітром по парку його голос.
Біля великої купи листя стоїть вівчарка. Вона сторожко придивляється до купи і стиха гарчить.
З дерева чути жалібний дискант:
− Туло, ти жива? Воно тебе не з'їло?
Купа листя ворушиться. Собака гарчить трохи дужче.
− Жива! − доноситься звідти злий жіночий голос, − спустися униз і забери від мене собаку.
− А вона мене не вкусить?
− Не вкусить! − дратівливо відповідає голос.
Темна постать обережно злазить по дереву.
Собака задирає голову і коротко гавкає.
Постать завмирає і швидко дряпається знову нагору.
− Мабуть таки вкусить! − жалібно сповіщає голос купу листя.
Готельний номер. Та сама компанія, але всі вже розчервонілі. Щічки Агнеси полум'яніють трояндами. Очі її блищать. Богдана нишком курить у вікно.
− А скажіть, − запитує вона, обертаючись до публіки, − чому акцію названо «Срібне слово»?
− А як же ще? − дивується Бананан, − срібло – слово, мовчання − золото.
− Ага, − підтверджує Кицюня, − Для тих, котрим варто замовкнути створено Золотий фонд Хижого Птаха. Вона гикає.
− Це ти загнула, − Бананан хитає головою. − На ГАці теж є золотий фонд.
− На ГАці є золотий фонд? − перепитує Кицька заливаючись дурнуватим сміхом, − от я лоханулась!
− Мабуть,ГАКівських авторів золотого фонду треба читати мовчки, − розмишляє Агні.
Іван мугикає під ніс пісню. Агнеса прислухається до нього, але слів не чує. Тому затягує своє.
Тоненький голосок наповнює кімнату:
− Бєлая, стрєкоза любві, стрєкоза любви….
Бананан підхоплює:
− Стрєкоза любві…
Ваня, ображено перестає мугикати.
− А що, Ваню, − лукаво посміхається Киця, − може зганяєш за бандурою?
− Я швидко! − радісно підхоплюється Ваня.
