Павло замислено схилився над тілом. Вона була мертвою, людина просто не могла вижити після такого падіння. І все ж торкнутися її він чомусь не зміг. Треба було щось вирішувати, і швидко. Чоловік понишпорив у кишенях. Хвалити Бога, телефонна картка була на місці. Останнім часом він рідко користувався таксофоном, але зараз був саме той випадок.
Найближча кабінка знаходилась на відстані кількох метрів, звідти йому було добре видно більшу частину двору і розпростерту на землі жінку.
Набрав міліцію, дочекався, поки втомлений, заспаний голос чергового диспетчера відповість. Сухо повідомив, – нерухоме жіноче тіло за такою-то адресою, – і кинув слухавку.
Павло знав, що мусить чинити саме так. За всяку ціну, будь-що уникати надмірної уваги до своєї особи, тим паче з боку правоохоронних органів. Найменша помилка, необережне слово, занадто прискіпливий погляд якого-небудь дрібного чиновника, – і все його життя могло полетіти під три чорти. Не кажучи вже про долю Дарці.
Ні. Він просто не мав права ризикувати її майбутнім.
Нехай собі приїздять, складають протоколи, шукають сліди… Він їх не чекатиме. Просто поїде собі геть, сподіваючись, що не привернув зайвих поглядів. На щастя, більшість сусідів пороз’їжджались хто в Карпати, хто в село до родичів, хто ще куди… Де-не-де світилися самотні вікна.
Павло знав, що чинить, як боягуз, та зараз це його не хвилювало. Сів у машину, намагаючись тримати себе в руках.
Прощальний погляд на заклякле тіло, – і автомобіль плавно виїхав на дорогу.
Солома горіла швидко. Смердючий, задушливий дим силоміць пхався у горло, викликаючи надсадний, тугий кашель і сльози… Стодола була міцною, зведеною ще за австрійських часів, грубі глиняні стіни вперто продовжували опиратися наростаючій пожежі. А от дерев’яна стеля вже починала тліти. Малий бачив, як мама намагається не підпустити вогонь у їхній куток, збиваючи жар лантухами, як хапає голіруч палаючі віхті… Спершу хлопчик намагався їй допомагати, але шкіра на долонях майже відразу вкрилася страшними пекучими пухирями.
– Потерпи, синочку, потерпи… Нас врятують, обов’язково, хтось має помітити…
Батько лежав під стіною, скривавлений і нерухомий. Він скидався на мертвого, але груди зрідка все ще здіймалися. Потім його очі насилу розплющились.
– Ярино, ти жива? Ти тут? – голос був зовсім чужим, наче якийсь незнайомий дядько вдавав із себе їхнього доброго, сильного таточка… Він хотів сказати іще щось, але замість слів з горла виривалося лише незрозуміле клекотіння, а в кутиках рота виступила кривава, липка смага.
Мама кинулася до нього.
– Врятуй… дитину. – видушив із себе чоловік. Якусь мить він іще хрипло, змучено дихав…
А потім просто затих. Мама схлипнула і вперше за цю ніч глянула синові просто у вічі.
– Тато помер.
Полум’я стугоніло, гарчало, кидало багряні відблиски на їхні виснажені, забруднені сажею і попелом обличчя.
Хлопчик не плакав.
Зненацька стеля почала провалюватися. Охоплені вогнем балки, шматки дерев’яного настилу, тріски падали додолу. Мама кинулася на нього й міцно притиснула до земляної долівки власним тілом…
Малий відчув, як паморочиться в голові. Повітря для наступного вдиху вже не зосталося, лишився тільки дим… Свідомість підбитою пташкою полетіла кудись униз, в темну безодню, де жили злі, голодні потвори…
Павло різко здригнувся і прокинувся.
Все тіло було вкрите холодним, гидким потом, у роті відчувався нудотний присмак власної крові, – певно, вві сні він закусив губу…Останнім часом кошмари переслідували його ледь чи не кожної ночі, але сьогоднішній відзначався просто таки моторошною правдоподібністю.
Хоча насправді все сталося зовсім не так. Його батьки загинули в автокатастрофі, коли йому не виповнилося ще й чотирьох років. Павло на той час жив у бабуні, та опікувалася ним переважно старша мамина сестра, тітка Неля, яка не мала власних дітей.
Він майже не зберіг справжніх спогадів про ті часи. Хіба що запам’яталися безкінечні чорні сукні тітоньки, яка раптово перестала носити яскравий одяг і плакала цілими днями. Та ще співчутливі очі сусідки, баби Марфи, коли вона часом заходила до них на вечірні посиденьки.
А потім усе якось затерлося.
Тітка Неля стала йому за родину. Він звик. І ніколи не розпитував про подробиці тієї аварії…
Хтозна, чому саме зараз тіні минулого підступно увірвались у його світ... Наче намагалися про щось попередити…
Дівчина, яка тихенько посапувала поряд, промуркотіла щось і тісніше притулилася до нього. Павло обережно переклав її руку зі своїх грудей на постіль. Симпатичне дівча... Вони зустрілися в ресторані, на новорічній корпоративній вечірці, обоє відверто нудилися, він запросив її на танець… Випили вина. Жанна – так її звали, здається, – щиро сміялася з його дотепів, щось розповідала сама. Наприкінці Павло запропонував підвезти її додому. Все відбулося за звичним сценарієм. А зараз він мав піти, залишивши на столику записку на кшталт «Я зателефоную»… Клаптик паперу, який насправді нічого не означав.
Павло підвівся і почав швидко вдягатись при світлі маленького торшера.
І раптом зловив себе на тому, що вже кілька секунд прискіпливо роздивляється власні долоні, які й досі пекли нестерпно.
– Що за чорт, – стиха буркнув про себе, і вийшов у коридор, зовсім забувши про намір щось написати на прощання.
Павло почував себе не дуже добре, в голові трохи паморочилося, гуділо у скронях.
До того ж зовсім зненацька чоловіка охопила дивна, незрозуміла тривога. Майже фізично Павло відчував присутність чогось недоброзичливого, безжального довкола себе. Можливо, воно зачаїлось у темряві безмісячної зимової ночі й готувалося напасти.
– Мабуть, саме так почуває себе дичина, слідами якої женуться мисливці, – промайнула несподівана думка.
Він мав поспішати додому.
Тремтячою рукою ледве впорався із ключами, завів машину, щосили натиснув на газ… Дарця. Доки Павло розважався, дитина залишалася вдома, майже сама… Звісно, з нею була нянечка, літня добросерда пані, прискіпливо вибрана з багатьох кандидаток, запропонованих агентством. Павло був майже певен, що їй можна довіряти… майже, а проте… Відчуття близького краху не минало. Невже він таки допустився похибки? Що саме було не так?
– Вітаю, друже, ти став параноїком, – він криво всміхнувся до себе у дзеркальце, та очі, що глянули на нього звідти, видалися чужими і порожніми.
Павло щосили тиснув на газ і мчав спорожнілими вулицями, наче за ним гналися всі легіони пекла. Так само й мозок чоловіка все набирав і набирав обертів, думки змінювали одна одну з блискавичною швидкістю, та, власне, були вже навіть не думки, – радше сторінки відсканованого тексту, що з’являлися і так само миттєво зникали… І на кожній із них, поміж нерозбірливого дрібного шрифту великими червоними літерами мерехтіло те саме слово.
НЕБЕЗПЕКА.
Тепер він знав це напевно. Щось мало трапитись. Щось жахливе.
Павло відчував, що починає божеволіти.
Лагідна сонна тиша за порогом домівки заспокійливо подіяла на розхитані нерви чоловіка. Щоб там не підстерігало його на нічних вулицях міста, воно залишилося позаду.
Даринка мирно спала в дитячій, схожа на маленького янгола. Павло кілька хвилин милувався нею, а потім побрів на кухню. Для горнятка чорної кави було ще трохи зарано, тому він просто вирішив випити молока.
Сьогодні нічого поганого не трапиться.
Павло знав, що це правда. Та все ж раз у раз нервово здригався, аж доки за вікном не почало світлішати, і ранок розігнав усі нічні страхіття по найглибших закутках підсвідомості.
Минуло ще трохи часу. Павло таки добряче перенервував, але ні за тиждень, ні за два його ніхто не потривожив з приводу загиблої жінки, тож він потроху заспокоївся.
Вони з Дарцею відсвяткували перше у її житті Різдво. З ялинкою, великим плюшевим Санта-Клаусом і купою подарунків.
Павло з самого початку з неймовірною гордістю спостерігав за першими рухами, посмішками, жестами дитини. Якби він надумав поцікавитись у нянечки – пані Лізи, – то вона б сказала, що дитя, як на його вік, росте й розвивається навдивовижу швидко. Наприклад, перші зубки в неї почали різатись у жовтні, тобто десь на початку четвертого місяця життя, а ще за місяць дівчинка вже повзала по кімнаті. Проте Павло ніколи раніше не мав справи з маленькими дітьми, а стримана полька не звикла афішувати власні думки.
Була й іще дещо дивне. Даринка виявилася неймовірно здоровою дитиною. Жахливі обставини, за яких її було знайдено, ніяк не позначилися на розвитку маляти. Дарця не плакала. Тобто, звісно ж, іноді вона пхикала, проте її голосне верещання ніколи не будило Павла серед ночі. До того ж вона була якоюсь аж неприродно акуратною, навіть у перші місяці. Наче свідомо намагалася не завдавати нікому зайвого клопоту.
Наприкінці січня Дарця заговорила. В сенсі не просто почала лопотіти якісь нерозбірливі звуки, ні, – вона вимовила перше слово. То було слово «тата». Радості Павла не було меж. Його трохи турбувало таке прискорене дорослішання донечки, але ж вона була кмітливою, жвавою і веселою, добре їла, тому особливої тривоги він не відчував. Про всяк випадок Павло радився із кількома досвідченими педіатрами, та жоден із них не зміг сказати нічого певного.
Тим часом на роботі все складалося якнайкраще. Павло стрімко просувався кар’єрною драбиною, а разом із тим зростали його прибутки. Бізнес із голландцями, вдало започаткований півроку назад, процвітав. Чоловік сподівався, що невдовзі ошатний заміський будинок (на два поверхи, з красивою верандою і флюгером на даху) перестане бути мрією. На стару квартиру він більше не навідувався, а кошмари дедалі рідше тривожили його ночами.
Напади безпричинної паніки припинились, і Павло нарешті почав відчувати себе щасливою людиною. Він продовжував ходити на побачення, відвідував вечірки, час від часу випивав із приятелями келих-другий пива… Та серце його відтепер цілком і повністю належало малому зеленоокому янголу. Життя потроху налагоджувалось.
Перша п’ятниця лютого пройшла у радісному очікуванні вихідних, на які вони з Дарцею запланували великий похід у цирк. Павло мав деякі сумніви з цього приводу, але вона так радісно сприймала все нове, зовсім не боялася незнайомців, як більшість дітей, і була такою кмітливою… Чверть на шосту вечора Павло звично зібрав папери у сейф, зачинив кабінет, попрощався з Кірою, своїм асистентом, і полишив офіс. Дівчина замислено глянула йому вслід.
Дорога додому зайняла трохи більше часу, ніж зазвичай. В центрі Павло потрапив у пробку, тож довелося хвилин із двадцять простояти на місці. До того ж, він згадав, що мав купити дещо з продуктів, і довелося звертати в супермаркет.
Вдома Павло опинився аж біля восьмої.
Щось незвичне привернуло його увагу в передпокої. За мить, зосередившись, Павло збагнув, що саме..
На вішалці не було каракулевої шубки пані Лізи, так само як і її чобітків на полиці для взуття.
Це розізлило Павла. Неабияк.
Давня тривога вигулькнула, наче той бісик з коробочки.
– Я ж плачу їй гроші, аби вона дбала про безпеку моєї дитини… А стара повешталася кудись…
Павло хутко роззувся, і мерщій, не знімаючи навіть плаща, кинувся в дитячу спальню. Полегшене зітхання вирвалося з грудей. Звісно ж, Даринка була тут, їй ніщо не загрожувало… А пані Ліза, що ж, можливо їй знадобилося вийти в магазин. Щоправда, могла б зателефонувати, попередити Павла…
Чоловік витягнув мобільника і натиснув одиничку. Номер нянечки в нього був налаштований на функцію автонабору.
Кілька секунд у слухавці лунали протяжні гудки виклику.
– Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше, – врешті відповів незворушно-люб’язний голос комп’ютерної панянки.
– Можливо, сіла батарея, – розсудливо подумав Павло. І зайшов на кухню.
Цієї ж миті відчуття незворотної катастрофи поглинуло його.
В кухні було темно, навіть темніше, аніж мало бути. Вочевидь, жалюзі були опущені. Тільки-от ким?
І ще… В повітрі розливався стійкий, приємний аромат свіжозвареної кави.
– Ти завжди так затримуєшся на роботі? Я вже знудилася чекати, – голос у темряві пролунав, наче грім серед ясного неба.
Павло здригнувся.
Клацнув вимикач, і кухню залило яскраве, заспокійливе електричне світло.
– Пробач за мою театральну появу, – жінка винувато всміхнулась.
– Кави хочеш? Я дозволила собі трішки похазяйнувати тут… Дивовижно, правда, – від мене майже нічого не залишилось, а от каву й досі люблю…
Павло відчув, що втрачає здатність тверезо мислити. Водночас усе тіло ніби паралізувало, ноги підкошувались, у горлі пересохло…
– Але ж ти… мертва, – врешті спромігся прохрипіти він. – Я ж сам бачив…
– Справді? – недбало кинула жінка. Її посмішка стала знущальною.
– Ну що ж, можливо… Можливо, ти маєш рацію. Скажімо так, – я повернулася.
