…бо нічого тоді не віщувало лихого. Бо здорова була, і вагітність усю умовно-нормально відходила, і взагалі… емоційний стан, щоправда, був жахливий – бо сама, геть сама була…та зара не про це…
Була третя ночі. І – вода рушила.
Задвигтіла – і рушила.
І півсвіту хвилею змило.
…по-рож-ньо…
Годині о сьомій я з татом пішли в лікарню – «здаватися», як я тоді жартувала попри болісні перейми. То, словом, мені у передпологову поклали, у льолю таку безрозмірну, із розрізом до пупа, нарядили (фасончик той ще! Ти би побачив, Серце, зридався би): Велкам, Ганнусю! Ласкаво просимо!
А нас – жіночок із переймами – там було четверо, якщо я не помиляюся. І ще – то неділя була, Вербна неділя, і в лікарні – півтора дохтора включаючи прибиральницю – ну от зовсім….
А час, маю тобі сказати, під час найбільшого болю, набуває дивних властивостей. Ото я на власному досвіді збагнула тезу про «відносність часу». (Існує такий забобон серед породіль – не можна мати на тілі нічого, що за формою нагадує замкнуте коло – мовляв, тоді неможливо розродитися – отак і зависнеш на якомусь колі переймів. Ну і для немовляти це пряма дорога до смерті від асфіксії – а ди народиться із пуповиною довкола шиї… Тому всі жінки завбачливо зняли з тіла перстені, годинники й ланцюжки з хрестиками – від гріха подалі.) Двох уже завели у пологову – я чула, як вони спершу надсадно кричали, а в кінці переможно лунав голос дитини…
А мій час - спинився…
(Годинник бо я зняла з руки й повішала на металеве бильце лікарняного ліжка…) Так от, час від часу я зиркала – скільки ж іще… Такого болю – геть нелюдського, тягучого, кітстколомного, коли час зу-пи-няв-ся – я ще ніколи не відчувала… Химерно було – ото думаєш, вже кілька годин минуло у цьому пеклі – а то тільки три хвилини. А потім падала у безпам’ятство…І години тоді спливали непомітно … І лише думка – вже би нехай я умерла, лишень би це скінчилося…. А ще – я не плакала зовсім… Не кричала. Стогнала лише і молилася вголос…. Лікарка чергова кілька разів заходила – То що? Ні ще? Ану дай гляну…
- Ні, - хитала головою, - матка тільки на палець відкрилася… Давай спробуємо крапельницю…
…коли до мене причепили крапельницю, стало ще гірше. Вірніше, мені стало легше – час набув звичної плинності, свідомість стала чистою, але припинилися перейми….
…була вже п»ята година вечора. Компанія жіночок, що лежала зі мною зранку, щасливо розродившись, розійшлася по палатах, а я лежала, втупившись у стелю, і гладила лівою рукою земну кулю живота (права була пристрочена до крапельниці).
…о шостій в лікарів була перезмінка, і – пам»ятаю – високий, білий в білому – мужчина – скоромовкою до медсестри : від котрої години? Ага, ага…хммм…а тоді до мене – послухав живіт через стіблясту рурку, помацав пульс, зблід…
- Він.. воно…дитина не дихає… бігом в операційну!
…операційна була на третьому. Я не знаю, чому так трапилося, де були ці грьобані медсестри з їхніми медбратами, та лікар припідняв мене з ліжка – і я – сама – по стінці – притримуючи о живіт й – ідіотка! – розріз на грудях – пішла в операційну.
…досі я ніколи не бачила операційної, хіба у фільмах. На стелі – велика, як сонце, кругла лампа. Металічне ліжко – його форма чомусь нагадала мені хрест, справді, дурнувата асоціація, але так воно було – лягла, розкинувши руки – і їх одразу ж зафіксували такими спеціальними затискачами.
Снодійне.
Сон.
…не снилося нічого. Голоси чула. Напевно, лікарів. Камінна втома по всьому тілу. Ані ворухнутися. Мене кудись везуть (несуть? чи то човен пливе?)… А довкола темно. А отам, попереду – пляма світла… і я рухаюся – знаково! – вперед ногами – отуди, до плямки світла…. Думка дурна з»являється, млява, безсила, як півздохла муха в киселі – напевно, я померла…а цікаво, я народила, чи ні? А кого? Хлопчика? Живого? Дівчинку? Мертву? Та яка, врешті, різниця…
…аж раптом – він – в головах. Білий. З бородою. То він мене везе-несе-пливе уперед ногами… я хочу підвестися і розгледіти його, та тіло важке, і повіки важкі, і в роті сухо – аж дере у піднебіння. Тоді руками мацаю – що там – поза мною? Дерево. Так, Серце, дерево, дерев»яні дошки і праворуч, і ліворуч.
…а таки так, померла… – і думка ця така вже байдужа. Бо втомилася. Бо спати хочу.
…він схиляється наді мною, поправляє простирадло.
- Ти хто? – видихаю враз – гарячим подихом . – Хто ти? (так наче мені то ще щось важить).
- Хто-хто…Апостол Петро, - каже він. А тоді додає: – Спи.
- Хлопчик? Жи… - звуки прилипають до піднебіння.
- Живий, живий твій хлопчик, - каже апостол Петро. І я падаю.
Як мішок.
Униз кудись.
Зовсім униз.
………….
………………….
А потім ранок був.
Апостол Петро виявився моїм анестезіологом – я геть погано відходила від наркозу, і він просидів біля мене півдня.
- А навіщо Ви назвалися апостолом?
- Я? Ааааа….та то так, жарт професійний… а ти що, все пам»ятаєш?
- Угу…все…
………………
А потім крапельниці були. І переливання крові. І знову крапельці. І малого – хлопчика – живого – на третій день принесли – бо зле було – нам обом. Бо різної ми крові виявилися – непоєднуваної крові – мій мінус і його плюс билися між собою усі дев»ять місяців – не на життя, а на смерть – але –
Апостол Петро сказав –
Іще не час.
Спи.
Живий.
[1981 рік, листопад]
Мені три. Мені зле. Він знову приходив уночі – чорний, гутаперчевий, без лиця. Тягнув за руку до вікна. А там – високо. А мама не чує. І тато не чує. Сплять от на сусідньому ліжку – і не чують, що він – тут. Він останнім часом часто приходить. Стає наді мною – і дивиться невидючими ямами – пильно дивиться, зимно дивиться. Від отого протягу я щоразу прокидаюся – але мені бракує повітря, аби крикнути. Голосу бракує.
…він не злий. І не добрий. Він ніякий. Байдужий. Та він хоче – бо мусить – мене забрати – а я не знаю нащо. І я не хочу йти. Бо я боюся. Розмите лице – така пляма замуцькана: ходи!
Забиваюся у куток – і лише головою кручу – нє…
…його чіпкі пальці навдивовижу гнучкі – такі собі сталеві хробаки абощо. І гарячі дуже. Мені пече. Дуже пече. Але голосу немає, немає, немає голосу…і він бере мене – невагому і безголосу – як русалку на пательні - на руки – і несе до вікна…а там – дощ…а там – осінь. А там – листо-
пад.
… І я падаю.
Як мішок.
Униз кудись.
Зовсім униз.
- Маааааа!!!!
…
Мама – зі сну – обнімає – спи…
- Господи, та вона ж горить!
…
А потім був ранок.
І лікарня. Три місяці в лікарні. Двостороння пневмонія. Перетягування каната – між Ним – чорним і Ним – білим… але -
Апостол Петро сказав –
Іще не час.
Спи.
Жива.
[1978 рік, червень]
Спочатку була вода. Багато теплої води. Пульсація світла крізь півпрозорі повіки. Пульсація мене. Бо я була – весь світ. Весь Всесвіт. Бо з мачинки дрібної – з нічого зовсім з нічого! – клітини ділилися – і дуальний світ – досконалі дві часточки мушлі – ставали мною.
…голоси були далекі, голоси ззовні. А один з них був майже-моїм голосом, бо то був - Голос Теплої Води.
А тоді – вода рушила.
І півсвіту хвилею змило.
….
А за тим тиша прийшла. Тривожна, як перед грозою. Суха і шкарубка, як мої прозорі збабчені пальчики…
…
Світ – той, що не я – двигтів і надсадно намагався мене виштовхати. Уперед ногами. Через чорний коридор. До плямки світла.
…
…він не добрий. І не злий. Він ніякий. Байдужий. Та він хоче – бо мусить – мене забрати – а я не знаю нащо. І я не хочу йти. Бо я боюся
……
Забиваюся у куток – і лише головою кручу – нє…
…його чіпкі пальці навдивовижу гнучкі – вони хапають мене за ноги - невагому і безголосу – як русалку на пательні - і тягнуть… з корінням тягнуть… а коріння врешті рветься – голосно, як струна рветься – і Голос Теплої Води надсадно кричить – на весь мій світ… а потім – вода кривавіє…і вже вся червона…
Чорне море червоної води….
… І я падаю.
Як мішок.
Униз кудись.
Зовсім униз.
- Аааааа!!!!
…
Мама – із білого каменю… Над нею лікарі. Багато лікарів – метушаться: кровотеча…не спинити… тампон! скальпель! затискач!
…а мене – загорнуту в лікарняну шмату – ніс на руках він.
Білий?
Чорний?
Немає значення.
… адже -
Апостол Петро сказав –
Іще не час.
Спіть.
Живі.
