Спати, спати, хочеться тільки спати. Зимова летаргія, така недоречна у квітні, ніяк не хоче відчепитися. Але ж у таку бридку вологу погоду і пуховик не вдається зняти і заховати у далекий закапелок шафи. Зима, яка затяжна хвороба, не відпускає і пригнічує усі думки та бажання. Нехай уже не сніг, а дощ падає з неба, немовби якесь прокляття, - весняного настрою він не додає.
Саша пригадала прочитане в одній газеті - дослідження про американський штат Вашингтон. Розташований на крайньому північному заході, він вирізняється з-поміж інших постійно похмурою і зазвичай дощовою погодою – і найвищим рівнем самогубств серед населення. Деякі дослідники наполягають на прямому причинно-наслідковому зв’язку між цими фактами.
«Не так уже й дивно, - думала Саша. «Якщо за вікном постійно бачиш мряку і сіре небо, то хорошому настрою немає звідки з’явитися. А будь-яка радість при такій погоді втрачає колір та смак.» А в неї радості на озброєнні не було – та й на порядку денному не передбачалося.
Доки дійде до роботи, захляпає по коліно джинси. Вітер викручуватиме навиворіт благеньку стару парасолю, від вологого повітря розійдеться акуратно вкладено зачіска. Той же вітер-бешкетник примусить очі сльозитися, лишаючи на щоках чорні патьоки туші для вій.
По дорозі, якщо пощастить, цього ранку не зустрінеться ексгібіціоніст або причепливий п’яниця. Або солодкомовні вербувальники зі свідків Єгови, з їх перебільшено привітними «Добрий день!», «Маєте хвилину?». Або ж прямими, як постріл, каверзними запитаннями «Як думаєте, що дорожче грошей?!». На роботу вона, як завше спізнювалася, бажання вести філософські диспути із самого ранку не мала. Та й думка про те, що її запишуть у список «потенційних клієнтів» теж не тішила.
Отож, спрямувавши погляд в асфальт, Саша ігнорувала усміхнених та причепурених тіточок і дядечків з їх масивними портфелями, набитими агітаційною літературою. Ігнорувала і швидко перебирала ногами, наче утікаючи від них. Хтозна, що вони там шепотіли їй услід, або подумки бажали. Може, через ті нашіптування їй на голову звалиться балкон, або якийсь бравий «шумахер» зіб’є машиною…
Саша знову й знову закутується у ковдру, заплющивши очі та сховавши під подушку голову. Наче страус – у пісок, аби сховатися від страхів і проблем, від неприємних відчуттів і розчарувань. «Ти надто усім переймаєшся, - казали їй подруги. – Треба вміти поставити між собою та неприємними тобі людьми невидимий бар’єр, абстрагуватися від них. Уявити, що ця стіна між вами - куленепробивна. Одразу стане легше.»
Але ж як абстрагуватися, якщо у магазині, у транспорті, постійно докучають неприємні запахи-погляди-звуки, і айпод допомагає абстрагуватися лише від останніх. Можна було б натягнути на обличчя маску з прорізами для очей та рота, на кшталт грабіжника. Але тоді – от халепа - на неї витріщалися б іще більше…Або й паніка почалася, чого доброго.
Окрім того, зараз у крані може не виявитися гарячої води. Чи – ще гірше, ніякої води взагалі. Так часто трапляється, коли в когось у будинку ведуться ремонтні роботи. Біля під’їзду вивішується оголошення з подробицями такого відключення, але їй вони не цікаві. Та й спускатися спеціально з дев’ятого поверху, аби дізнатись, до котрої години не триватиме злочинне неподобство, не дуже хочеться. Усе одно в найближчі півгодини на воду годі буде сподіватися, а робота не чекатиме. Найкраще би зостатися у теплому ліжку. Назавжди.
Та ж ні: добрі люди не дадуть насолодитися ледарством, а так чи інакше прикличуть до відповідальності. Глуха старенька сусідка ввімкнула ранішній сеанс чергового серіалу, дарма, що ввечері дивитиметься його повтор. І нехай це не латиноамериканські Хуаніти і Хуани, а російські Вані і Мані, сюжети практично не відрізняються. Ті ж родинні таємниці, нещасні випадки, підступи, зради та істерики…Саша у відчаї побажала, щоб у сусідки безповоротно згорів телевізор, і тут же почала себе картати. Адже не по-людськи буде позбавляти стару жінку єдиної радості в житті. «Навіть у неї є своя радість,» - заздрісно подумала вона.
Які ж у неї радощі? Що тішить її у такі безпросвітні дні, як цей понеділок? Коліщатка заскрипіли в Сашиному напівсонному мозку. Шматок вафлі під каву з молоком? Е ні, вона ж на дієті. Вечір у приємній чоловічій компанії? Не сьогодні: з чоловіками вона вирішила тимчасово зав’язати. Останній Сашин кавалер спокусився на її подругу, симпатичнішу, веселішу та з більш насиченим життям. О, придумала! Вона піде на джазовий концерт сьогодні ввечері у філармонії, насолодиться прекрасними звуками. Порине у фантазії, а м’яке крісло з оксамитовою оббивкою гойдатиме її, ніби човен…Але іти самій на такий захід – що може бути більш принизливим? А товариство Саші скласти нікому.
Більше приємних речей їй у голову їй не приходило. Більшість її колежанок знайшло себе у хобі: одна захоплювалася рукоділлям, друга писала вірші, третя – займалася екстремальним спортом. Жодне зайняття Саші не підходило - бракувало здібностей чи сили волі. Захоплення були миттєвими, довести справу до кінця ніколи не вдавалося. Невже вона невдаха, в житті якої немає нічого яскравого? Робота, і тільки робота – і та, марудна, нецікава, монотонна.
Коли Саша тільки починала працювати перекладачем на старших курсах університету, це зайняття захоплювало її, наче вир: воно слугувало і задоволенням для душі, і засобом для підробітків. Вона відкривала для себе нюанси чужої мови, отримувала знання у нових несподіваних сферах: як от медицині чи ядерній фізиці.
З роками професійний азарт кудись випарувався. Робота виконувалася легко, майже машинально – вона згадувала, що подібне уже бачила раніше: два, п’ять, десять разів… Напрацьовані шаблони діяли безпрограшно, адже через її руки проходило дуже багато офіційних документів: люди стихійним потоком виїжджали за кордон. Перекладалися свідоцтва про народження, шлюб, розлучення, трудові книжки, дипломи, довідки, дозволи, заяви…Люди прагнули нового життя.
А чого прагнула вона? Цей сірий понеділковий ранок, який навіть не встиг початися, уже штовхав Сашу у безодню важких роздумів. І пручалася вона надто мляво, легше було випростати руки й ноги і летіти, летіти – нехай тягар думок тільки важчав у цьому шаленому польоті.
-Мама! – несподіваний вигук наповнив кімнату. По підлозі задріботіли маленькі ніжки, швидко-швидко. Маленькі ручки смикнули за ковдру і почали тормосити подушку, під яку Саша ховала голову. Нарешті маля вилізло на ліжко і притиснулося до неї, голосно шепотячи на вухо:
-Мама, вже день! Вставай…Мама!
Вона блискавично хапає в обійми дитинча і починає обціловувати рожеві щічки, маленький кирпатий носик, м’яке кучеряве волоссячко. Запах ромашкового шампуню приємно лоскоче їй ніздрі і наповнює теплом зсередини. Малюк пищить від задоволення і жартома видирається з її рук.
На жаль, і ці радощі нечасті. Сашин колишній чоловік і його нова дружина мають великий будинок за містом і набагато більше можливостей дбати про малого. Колись вона погодилася на такий хід справи, адже сама мусила влаштовувати свою кар’єру, закінчувати навчання…Тепер нагода побути із сином більш, аніж на вихідні, випадає Саші лише за тривалої відсутності його нової родини. Аби тільки не спізнитися із ним у дитсадочок, а то вкотре скажуть, що вона - погана матір.
-Ну що ж, - вигукує вона, примушуючи себе миттєво зістрибнути з ліжка. – День почався! Ідемо митися і снідати, радість моя…
Саша висаджує на спину сина, який обіймає її ззаду за шию. І крокує у кухню, наспівуючи веселу пісеньку паровозика. Починається новий день.
