Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46394
Рецензій: 90544

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Основа цивілізації

© Володимир Чернишенко, 15-06-2009
Блаженний чоловік, що не ходить на раду безбожних і не ступає слідом за грішниками, ані засідає на зборах злоріків.
(Псалтир, Псальма 1, вірш 1)

1.

Цвинтар з однаковісінькими білими хрестами тягнувся, здавалося, аж до обрію. Акуратно опоряджені порослі травою горбики вишикувалися по два ряди уздовж гравієвих доріжок. Західнє сонце світило упоперек могил, від чого тіні від хрестів лягали одна на одну, ніби сполучаючи їх нескінченними темними смугами від середохрестя до середохрестя... Біля багатьох хрестиків купчилися люди, у тому числі й невелика родина із чотирьох душ, що застигла коло однієї з тих могил, тихо перемовляючись.
– Та, а наш дідо справді герой? – запитувала чорнява дівчинка у синій сукенці.
– Ще б пак. Твій прадід, доцю, загинув заради існування нашого світу, – поважно відповідав тато, а мама лише німо дивилася на нескінченне поле хрестів і, здавалося, нічого не чула.
– А як?.. – обізвався було довготелесий і теж чорнявий хлопчина, але тато урвав його, різко скинувши вгору руку.
– Це справа великої державної ваги, Голдене, нам не вільно тут про це говорити.
Тієї миті, а може, це так лише здавалося, бездоганні смуги тіней між хрестами зламалися, наїжачившись драбинками на схід.
– Час іти, – сказала мати.
І вони пішли. Майже водночас до виходів заквапилися й інші відвідувачі. Люди приходили сюди щороку. Так бувало у травні, на самому початку. Голден не знав, чому цього разу батько вирішив привести їх сюди на тиждень раніше, але, судячи з усього, вони були не одні такі. Тисячі родин порушили багаторічну традицію й вийшли на поминки передчасно.
Дивне заціпеніння, яке огортає людей на цвинтарях, цього дня ніяк не хотіло минати. Коли у запиленому „Ніобусі”, пропахлому паленою гумою, Голден із молодшою сестричкою Фібі затіяли гру „в слова”, тато якось напрочуд жорстко їх перервав.
– Цитьте! Зараз не час.
Діти похнюпилися, але решту дороги сиділи мовчки. Голден дратувався – ну їй-Богу, вони того діда ніколи не бачили, нічого певного про нього не чули, не знали! Невже батько сподівався, що вони його любитимуть і шануватимуть його пам'ять? Та ще й коли через нього доводилося щоразу їздити на цвинтар на власний день народження? Раніше, повертаючись зі цвинтаря, вони гралися „в слова” утрьох під несхвальними маминими поглядами.
„Ніобус” різко загальмував під самим їхнім двором, Фібі аж буцнулася головою об переднє сидіння. Запах паленої гуми подужчав. Голден виліз із автобуса останнім – його наплічник зачепився за бильце одного з сидінь, тому щойно він скочив на тротуар, автобус рушив, огорнувши його хмарою куряви.
З-за живоплоту сусідського двору визирав Петер. Він тупо вишкірився до Голдена, повільно провів ребром долоні собі по горлу, а потім тицьнув у його напрямку вказівним пальцем. Голден показав Петерові середнього пальця, але той уже сховався. Голденові замлоїло в животі. Цей Петер діставав його ще з першого класу. Він був дужчий, відчайдушніший і безжальнішій за Голдена, а ще – постійно носив під пахвою мисливського ножа. Якось у сьомому класі дорогою додому Петер так дістав Голдена, що той у істериці намагався зіпхнути свого ворога під машину. На щастя водій автівки тоді зумів вивернути руль і Петер зостався живий. З того часу він ніби відклеївся від своєї жертви, але Голден міг заприсягтися, що і смерть його улюбленого собаки Бінкі, якого знайшли випатраного у стічній канаві, і викрадення усього його одягу із роздягальні басейну – усе це було ділом Петерових рук.
Та нічого, зловтішно думав хлопець, мені за тиждень вісімнадцять, я вступлю в інститут, а Петер у якийсь там технікум, і вони ніколи більше не побачаться, а коли зустрінуться знову – о, це була його мрія! – він буде успішним інженером-конструктором, як тато, а Петер – п'яничкою-слюсарем. Отоді вони й побачать, чию голову слід було запихати в унітаз!
Ще одне, про що любив згадувати Голден, було те, що Петер не мав нікого на Цвинтарі Героїв. Голден уявляв Петерового прадіда, який ховається у кущах, доки Голденів вчиняє Подвиг і здобувається своєю смертю на вічну пам'ять. Жалюгідний Петер! У душі він такий же боягуз, як і його предки, інша справа – він, Голден!
Зловтішно всміхаючись, Голден переступив поріг рідного дому і одразу ж відчув, що встигло статися щось погане.

2.

– Що сталося, мамо! Тату! – закричав Голден з порога.
Мати ридала на дивані, а батько стояв поруч, блідий, наче смерть, стискаючи у руках щойно розпакованого конверта. Поруч, не розуміючи, що відбувається, заходилася плачем Фібі.
– Вгамуйтеся всі! – гримнув тато. – Ну-бо!
Мати придушила ридання, а Фібі, закусивши кулачок, налякано зиркала на батьків.
– Неллі, забери малу нагору. Їй час збиратися. Я побалакаю з сином.
Неллі, тремтячи, встала, взяла за руку Фібі й потягла її сходами на другий поверх, а тато вказав синові на стілець, а сам втомлено впав на диван.
– Ми сподівалися, що тебе зарахують до неповнолітніх, – ніби виправдовуючись сказав він.
– Куди зарахують? – перепитав Голден і злякано зиркнув нагору, де у дитячій знову розривалася від ридань Фібі.
– До неповнолітніх. Розумієш, ми належимо до тих родин, у яких після восьмого травня кожні вісімдесят років мають загинути всі повнолітні. Ми думали, що раз тобі лиш виповниться того дня вісімнадцять, ти під це не підпадеш...
Запала мовчанка. Фібі нагорі також стихла.
– Це що, такий жарт? – прохрипів Голден.
Його батько мовчав.
– Ти здурів?! – голосніше перепитав Голден і схопився на ноги.
– Сядь, малий, я поясню, – тихо мовив батько і глянув синові просто в очі.
– Наша цивілізація живе і розвивається завдяки життєвій енергії. Ти ж це знаєш?
Голден знав. У школі їх учили, що прогресивна цивілізація нового типу з'явилася на зміну старої, коли люди навчилися використовувати так звану життєву енергію. Ця енергія накопичувалася людьми протягом щонайменше чотирьох поколінь, а потім могла бути використана для будь-якої конструктивної мети. Завдяки цій енергії з'явилася атомна енергетика і створено перші космічні човни, завдяки їй скоро буде створено гравітаційний двигун, який дозволить підкорити зірки... Голден кивнув.
Батько трохи помовчав і знову продовжував.
– Так ось, біда у тому, що одна половина людства здатна лише накопичувати енергію, а інша – лише її використовувати. Тому щовісімдесят років ті, хто здатен використовувати енергію (Перетворювачі), мусять взяти її у тих, хто ту енергію накопичив (Накопичувачі).
– Як це, „взяти”?
– Через убивство, – просто відповів батько.
Голдену попливло перед очима. Хтось підніс йому склянку води – то була мама.
– Оскаре, ти йому сказав? – запитала вона стривожено.
– Так, Неллі, – відповів Голденів батько.
Голден насилу сфокусував погляд на материному поблідлому обличчі.
– Це ж неправда? Ма, мене не вб'ють?
Вона відвернулася. Голден застогнав.
– Сину, вони вб'ють і тебе, і нас із матір'ю, – спокійно пояснив Оскар, – так має бути, і так буде. А коли ти ще не віриш, то ось, – він підвівся і увімкнув старий телевізор, що стояв у кутку, – вони саме починають рекламну кампанію.
Екран ще не загорівся, але голос уже залунав із динаміка:
– ...Вивезення неповнолітніх відбуватиметься суворо за графіком, сьогодні у нашому окрузі евакуюють округи міст Леосіті, Смуз, Райпіс та К'юз. Про подальші відселення повідомлятиметься згодом...
Екран нарешті просвітлів і Голден побачив у студії за столом двох популярних телеведучих, чоловіка та жінку, які по черзі зачитували новини, наче повідомляючи дати майбутніх святкових заходів.
– ...У цих же округах починають діяти центри соціального взаємознищення. За помірну плату кожному Накопичувачу, що пред'явить родову посвідку, буде надано одну з найгуманніших смертей. Закликаємо користуватися послугами центрів також і Перетворювачів.
– ...Далі в ефірі – курси зі знищення, які допоможуть тим перетворювачам, які все ж вирішать отримувати енергію згідно Звичаю.
– ...На екрані ви бачите телефон гарячої лінії, де вам з радістю нададуть потрібну довідкову інформацію.
– ...Нагадуємо, що використання несертифікованої державною комісією зброї карається статтями кримінального кодексу...
Батько вимкнув телевізор і подивився на сина.

3.

– А ви... Знали?.. Увесь час?.. – запитав той.
– Ми знали, що нам доведеться померти, – пояснила мама, – але що ти помреш... – вона витерла очі мокрою від поту долонею.
– А чому ми? Тобто, звідки відомо, що ми не... Перетворювачі, а Накопичувачі? Може ж бути якась помилка! – не вгавав Голден.
– Це спадкове, синку, воно передається з покоління в покоління... – пояснив Оскар. – Увесь наш рід накопичував життєву енергію, яку потім споживали Перетворювачі, забезпечуючи прогрес. Таке стається щовісімдесят років на восьме травня...
Голден зареготав. Він реготав нестримно, конвульсивно здригаючись, бризкаючи слиною. Він нічого не чув і нічого не відчував, окрім дикого нелюдського бажання реготати.
– Наш... Прадід... – реготав він. – Той, що... героїчно... загинув...
Хтось щосили вдарив його у ліве вухо, й хлопець упав на диван. То був батько.
– Не блазнюй! – гримнув він. – Він загинув заради розвитку нашої цивілізації, і так буде із нами. Він гордо прийняв належну йому смерть, щоб віддати рідній країні життєву енергію, і це зробимо й ми. Ти ж не осоромиш наш рід, відмовившись від свого обов'язку?!
– Оскаре, перестань! – втрутилася Неллі. – Хлопчикові зараз важко, цього не мало статися! Він замолодий, вони не можуть вбивати неповнолітніх! Бідний мій Голден! – вона сіла поруч на диван і притулила його голову собі до грудей, хитаючись, ніби заколисуючи сина.
– Що мені робити? – хрипко запитав Голден.
– Ми з матір'ю, – швидко озвався Оскар, – підемо сьогодні до центру соціального взаємознищення. Щойно відправимо Фібі в притулок...
– Вони її не займатимуть? – злякано запитав Голден. Думка, що хтось може убити Фібі, налякала його більше за власну смерть чи за смерть батьків – ці смерті він і досі сприймав, як щось неможливе.
– Ні, неповнолітні лишаються жити, – промовив Оскар якимось дивним голосом.
– Тату?! – спробував натиснути на батька Голден.
Оскарове обличчя скривила гримаса.
– Розумієш, Перетворювачів завжди було значно менше, ніж Накопичувачів. Завжди всім вистачало. Цього разу, кажуть, доведеться залучити кілька відсотків, як вони це називають, із резервного фонду...
На сходах загриміло – то спускалася Фібі, тягнучи за собою важку валізу – гуп-гуп-гуп...
– Мамо, тату! – усміхалася вона. – Я вже готова їхати! Але наступного разу не робіть таких несподіванок, добре? Я люблю дитячі табори, але ж не так зненацька! – дівчинка пустотливо розсміялася. – Голдене, я їду до табору!
– От і розумниця! – промовив Голден і відчув, як мати підбадьорливо стиснула його плече.
За вікном залунав автомобільний клаксон.
– Фібі, це по тебе, – сказав Оскар, – попрощайся з Голденом. І мене обійми на прощання.
– Фібі обійняла татка, на секунду скочила на коліна матері, а потім повисла на Голденові, обсипаючи його обличчя поцілунками.
– Ну чого ти, дурненька, перестань! – пручався Голден, водночас не бажаючи випускати сестричку із обіймів.
– Ти мені писатимеш?
– Обов'язково.
– Час іти вже.
– Бувай, Голден!
– Па-па, Фібі.
Дівчинка вибігла за двері й помчала до барвистого автобуса з написом „Р-тек” на боці. Батько виніс її валізу і вони удвох із водієм запхали її у багажне відділення. Фібі сіла на порожнє місце біля вікна і махала рукою услід своєму будинку, аж доки той не зник за рогом. На секунду їй стало сумно, але вона згадала, куди їде, й увесь смуток миттю випарувався. Раптом до неї підсіла незнайома дівчинка у окулярах.
– Можна біля тебе? – запитала несміливо. – А то там така дівчинка сидить, таке страшне розказує... – її голос зірвався.
– І що ж то? – весело перепитала Фібі.
– Каже, що ми ніколи не повернемося додому, а наших рідних, які залишилися там, уб... – дівчинка затнулася, – уб'ють!
– Та не вигадуй! – на мить Фібі перехопило подих, але вона швидко оговталася. – Це дурниці! Ми ж у табір їдемо – чудово, правда?
– Так, – підбадьорилася дівчинка в окулярах, – я люблю табори, пам'ятаю, минулого разу... – і вони поринули у спогади, не помічаючи, як за вікнами автобусу спадає ніч.

4.

У вітальні яскраво горіло світло. За круглим столом сиділи Оскар, Неллі та їхній син Голден.
– Отже, людство поділяється на тих, хто вбиває, і тих, кого вбивають? – порушив мовчанку Голден.
– Неправильна позиція, – прогарчав Оскар. – Тих, хто створює, і тих, хто використовує! Синку, тобі буде важко помирати, якщо ти мислитимеш, як оце зараз.
– Він же щойно взнав, він не підготувався! – заступилася за сина Неллі.
– А чому я маю вмирати? – вишкірився Голден. – Якщо я сховаюсь? Якщо пересиджу десь цю пошесть?
Оскар сумно всміхнувся, Неллі співчутливо глянула на хлопця.
– Це буде злочин, і тебе потім за це стратять, – просто пояснила вона.
– Так, і ще подумай, що нестача одного Накопичувача змусить їх взяти ще одне життя із резервного фонду. А що як це буде Фібі?... – додав Оскар.
– Ясно, – буркнув Голден.
Він відчув, що страшенно голодний. Підійшов до холодильника, але всередині було лише кілька банок консервованих бобів. З горла знову порвався регіт, але він стримався – ось чому батьки не робили у п'ятницю закупів!
– Скажіть, а діти не знають про це? – запитав він.
– Еге ж, – відповіла Неллі, – людям повідомляють про це у день повноліття. За розголошення таємниці основ цивілізації суворо карають, наскільки мені відомо. Та й навіщо забирати у дітей можливість радіти життю, – вона схлипнула.
– А... а діти Перетворювачів?
– Їм теж заборонено повідомляти про це, – озвався Оскар, – щоправда, розголошення частіше трапляється саме серед них.
Голден мовчки поставив банку бобів назад на поличку холодильника і зачинив дверцята. Здавалося, він знав правду усе життя, лише просто зараз її усвідомив. „Агов, дур-Голден! Ти що, обкалявся? Потерпи, ось я тобі кишки випущу, буде легше!” – вчувалося йому. „Татко возив мене на полювання у суботу. Ми підстрелили оленя. Я сам розрізав йому черево, аж мені кров усе лице забризкало, розрізаю, а там серце ще б'ється!” „Ти людина, чи теля, Голден?! Му-у-у!”
– Коли він по мене прийде? – запитав хлопець пошепки.
– Хто? – не зрозуміла Неллі.
– Я маю на увазі... – опанував себе Голден. – Коли мене можна буде вбивати?
– Щойно тобі виповниться вісімнадцять, тобто, в останній день кампанії, – пояснив Оскар. Раніше – це буде злочин.
– А ви?! – раптом злякався хлопець.
– А ми підемо сьогодні, – сумно всміхнувся Оскар. – Воліємо вмерти безболісно. Неллі, віддай йому родову посвідку.
– Що? – перепитав Голден.
– Родова посвідка, – пояснив Оскар, доки Неллі тремтячими руками порпалася в сумочці, – засвідчує, що ти Накопичувач із роду Накопичувачів й дає тобі право померти в центрі соціального взаємознищення.
– Ось, тримай, – Неллі простягнула йому невеличку прямокутну картку.
– Наче все, – промовив Оскар і встав.
Він підійшов до сина і міцно обійняв його. Підійшла Неллі, й ридаючи обійняла їх обох, і вони стояли так, міцно стулившись. Голден відчував на своєму лиці таткові сльози. Мама була невисока.
Батьки вийшли з будинку й попрямували до освітленої дороги. Голден лишився в прочілі дверей. Він дивився услід батькам, не ймучи віри, що більше ніколи їх не побачить. Раптом йому сяйнула думка.
– Та!
– Що? – той знехотя обернувся і глянув на сина.
– А що як Накопичувач уб'є Перетворювача, чи він стане Перетворювачем сам?
Оскар нічого не відповів, лише швидко-швидко закрокував до сина, Неллі лишилася біля хвіртки. Він підійшов до нього майже впритул, зазирнув йому в очі й тихо промовив.
– Голдене, я лише раджу тобі, коли прийде час, скористатися своєю карткою. Я чув про ритуальні вбивства, і повір мені, центри взаємознищення значно кращий варіант. Я знаю, я ж працював над цим проектом...
І він не оглядаючись пішов до Неллі. Вона взяла його під руку й вони вийшли на дорогу. Оскар зловив таксі й Голденові батьки поїхали з дому, щоб уже ніколи сюди не повернутись. Приголомшення його минуло лише за якийсь час, і тоді, сидячи у вітальні, він зміг по-справжньому осмислити останні батькові слова...

5.

Це треба було зробити раніше восьмого числа. Голден чудово це усвідомлював, хоча й не знав, звідки береться ця певність. Знав лише, що Петерові вже виповнилося вісімнадцять. О, він добре пам'ятав, коли у Петера день народження! Коли Голденові було дев'ять, Петер пробив йому ногу алюмінієвою кулькою з духової гвинтівки, яку йому подарували батьки на десятиліття. Це сталося третього квітня. Бінкі також пропав третього квітня, але уже через шість років.
Щоранку Петер бігав крос уздовж парку, потім повертав до озера, там спускався крутим кам'янистим берегом і за будь-якої погоди обтирався водою. Звідти він біг додому, дорогою зупиняючись ненадовго біля їхнього паркану, залишаючи на ньому мокрий овальний слід. Петерові звички було важливо пам'ятати Голденові – він завжди волів, щоб їхні шляхи не перетиналися. Тепер ці знання знову мали йому прислужитися.
Дійшовши цього висновку, він першим ділом дістав боби й почав їсти. Шлунок відмовлявся приймати їжу, але хлопець пересилив себе і з'їв цілу банку. Тоді підвівся, підійшов до буфету і почав навмання смикати ящики. У одному він знайшов, що шукав. Мамині ножі. Ось маленький складаний ніж, який вони брали колись на пікнік за місто, коли мала Фібі знайшла мертву пташку і з нею була істерика. „Мамо, чого птася не летить, мамо, поможи їй, вона хвора!” Ось великий різак для м'яса – таким можна й кістку перебити. Новесенький. Його купили в наборі, але так ніколи й не користувалися. Ось гарний гострий хлібний ніж із тонким лезом. А це – ніж з реберцями, щоб різати фігурні шматочки сиру й усякої всячини. Але Голден шукав щось інше. Нарешті, він підібрав собі ножа – із досить тонким лезом, але не ламкого, завдовжки трохи більшого за Голденову долоню, якщо прикласти упоперек. Хлопець потримав його у руці й відзначив, що ручка затонка, проте, кращого все одно не було. Можна, зрештою, намотати ізоляційної стрічки. Головне – ніч був гострий, із загостреним кінцем.
Голден поставив будильник на шосту і ліг у ліжко. Сон не йшов. Нарешті він провалився у дивне напівмарення, йому ввижалася Фібі, тоді мама з татом. Раптово він усвідомив, що вони вже, мабуть, мертві, й від цього прокинувся. Була за п'ять хвилин шоста.
Надворі сіріло. Він причаївся у кущах навпроти Петерового двору, щоб бачити, коли той вийде на пробіжку. За чверть години з'явився Петер. Він був у шортах і футболці. Поверх футболки цей недоумок натягнув широкі підтяжки, сполучені поперечним ременем на рівні лопаток. Щойно Петер зник за рогом, Голден вийшов зі схованки і спокійно почимчикував до озера. Він мав у торбинці документи – раптом зустріне когось, кому важливий буде його вік? Біля озера він знайшов місце, де люди найчастіше спускалися до води. Берег був крутий, всипаний камінням, донизу у цьому місці вела лише одна звивиста стежка. Неподалік росли кущі, в які він і сховався. Петер мав тут бути хвилин за десять, однак уже час бути напоготові. Голден дістав із торбинки ножа, загорнутого у газетний папір, розгорнув його і взяв у руку. Хай йому абищо – він забув обмотати руків'я! Але зараз уже пізно повертатись, пан або пропав. Голден замислився і переклав ніж у лівицю. Звичайно, він же хапатиме Петера правою, зі спини, тож ніж має бути в лівій – волів бити один раз...
Почулося важке дихання і шурхіт піску – хтось підбігав. Ще мить, і Голден побачив за кілька метрів перед собою Петерову спину. І чому він засів так далеко? Петер відсапувався, готуючись спускатися до річки, коли на спину йому щось стрибнуло. Чиясь рука обхопила його за горло, він утратив рівновагу й покотився донизу крутим схилом, тягнучи за собою невідомого напасника. Щось гостре черкнуло хлопця по ребрам, але не сильно. Краєм ока він побачив, як відлетів від них ніж.
Голден не розраховував, що доведеться отак котитися камінням, він не встиг навіть як слід замахнутись, а вони вже летіли. Руків'я ножа випорснуло з долоні й він відчув, що загубив свою єдину зброю. Тоді ударився головою об камінь і втратив свідомість.

6.

Отямившись, Голден не одразу збагнув, що сталось. Він лежав обличчям униз на холодному піску впереміш із гравієм. Гострі камінці впивалися йому в тіло, яке все боліло. Голова тріщала, але серйозних ушкоджень ніби не було. Поруч хтось застогнав. Голден примусив себе підвестися й роззирнутися. То був Петер. Ворог лежав на спині десь за метр. Його ноги й руки були неприродно вивернуті, але той, здавалось, не робив спроб покласти їх зручніше. Лише очі увесь час зиркали на всі боки, від чого здавалося, що вони крутяться по колу. Голден спробував встати хоча б навкарачки і з радістю усвідомив, що може це зробити. Підповз до Петера й сів поруч – той застогнав, але не ворухнувся.
– Тобі що, хребет перебило, лайно ти собаче? – прохрипів Голден, не впізнаючи свого голосу. Слова давалися важко, мабуть, було зламано кілька ребер.
Петер лише крутив навсібіч очима й мовчав. І не рухався.
– Ну то молись, гнидо! – прошипів Голден і почав оглядатися у пошуках ножа. На лихо, його ніде не було – видно, відлетів десь під час падіння, за камінням і не видно. Голден запустив руку Петерові під пахву й намацав там ножа. При спробі витягти ножа Петер знову застогнав. Схоже, будь-який рух завдавав йому нестерпного болю. Ніж виявився широким і трохи коротшим, ніж той, який обрав для вбивства Голден. На блискучому лезі було викарбувано девіз „Стане всім”, хлопець не знав, що це значить, та й знати не хотів. Він дивився просто в обличчя своєму ворогові, багатолітньому мучителеві, але не міг зважитися на те, що мусив зробити.
– Зрештою, як не можеш випатрати, переріж йому горлянку, та й по всьому, – пробурмотів він сам до себе.
Сонце видиралося все вище, ось-ось міг хтось прийти купатися чи ще навіщось, тоді йому кінець. Він мусить! Це його єдиний шанс! Може, він навіть колись знову побачить Фібі, а його діти автоматично будуть Перетворювачами. Дивно, про це він якось раніше не думав... Голден приклав лезо ножа до горла Петерові, відчував, як пульсує у його венах кров, як рухається кадик. Чи то його власна, Голденова, кров пульсує в кулаці й рука тремтить?
– Врешті, зроби це, – прохрипів він і знову не зміг зробити вирішальний рух.
Він глянув у очі Петерові й спробував знову пережити подумки усе, що він йому зробив. Згадав Бінкі, згадав школу, згадав попсовані книги. Згадав те, як повертався зі школи обхідними шляхами. Скільки разів він мріяв його убити, а тепер не може! Але тут ішлося й про більше. Оця людина – Петер, його батьки й діди вбивали і вбивають його – Голдена, його батьків і дідів. Споконвіку. Як казав тато, суспільство ділиться на нащадків убивць і нащадків жертв? Нарешті нащадок жертви може убити нащадка вбивці, але ж чому не зважиться? Він раптом гостро відчув відповідальність перед Фібі, перед тими Накопичувачами, які мають ще з'явитися й піти на забій, але...
– Зрештою, яка різниця, хто стане вбивцею? – вимовив він, дивлячись Петерові просто у очі.
Підняв ножа й кинув його у озеро. Тієї ж миті він пожалкував про свій вибір. Але ради вже не було...
– Знаєш, насправді все не так, – заговорив він, не відводячи погляду від Петера. – Ти ж мене чуєш? Це важливо. Кліпни, якщо так, можеш? О, добре! Так ось – усе не так. Ваша цивілізація – лайно, вона розвивається, поки є вбивство, це її основа. Життєва енергія – треба ж таке, як я, кретин, міг вірити? Просте вбивство. І знаєш, Петер, ти мабуть уже збагнув, що немає ніяких ідіотських Перетворювачів і Накопичувачів. Є люди, які за своєю природою здатні вивільнити цю чортову енергію – скоїти вбивство, а є такі, що на таке не здатні. Не фізично, – баран ти такий, бачиш, я тебе мало не вбив? – а морально. Отут щось не дає... – він поплескав Петера закривавленою долонею по грудях, той застогнав. – Вибач, я забув, що тобі болить. Там і має боліти, Петере, чуєш?
Голден зітхнув і звівся на ноги. Петерові очі боязко за ним слідкували.
– Ти не переймайся, твою смердючу дупу скоро знайдуть і поставлять на ноги за тиждень. Якби ти не прогулював уроки медицини, то знав би. А я... А, к бісу мене! Ти, падло, будеш жити. І будеш знати, що ніякий ти не обраний, ніякий не Перетворювач, наділений правом убити, а просто мудло, яке достатньо тупе, щоб могти убивати, живлячи свою, розтуди її, цивілізацію. Ти чув?
Голден не міг більше дивитися на Петера, відчував, що його зараз виверне. Тримаючись лівою рукою за бік, він, важко сапаючи, виліз на крутосхил і не оглядаючись пішов у місто. На ходу витяг із торбинки родову посвідку. З одного боку були стислі відомості про нього самого, включно з віком, зростом, вагою, іменами батьків та сестри. З іншого – яскравий напис: „Центр соціального взаємознищення – безболісна жертва. Приходьте – Батьківщина вас не забуде!”

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

побіжно

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Андрій Деревенко, 15-06-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 15-06-2009

Cеймурова епопея менi завжди подобалася бiльше за catcher'a

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Захар ван дер Бюйтен, 15-06-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.73894286155701 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …
Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …