Від мису Піллар в Тихий океан – Гнаний бурею до мису Горн – Найбільша морська пригода капітана Слокама – Повернення до протоки по Кокбурнському каналу –Ватага дикунів наражається на шпалерні цвяхи – Небезпека від паліїв – Пориви несамовитої бори – Знову на захід
Було 3 травня, коли «Спрей» відплив з північно-східним вітром з Порт Тамар просто на мис Піллар, і я палко сподівався, що такий вітер триватиме аж поки шлюп відйде подалі від землі, але такої удачі на склад не завезли. На північному заході невдовзі задощило й нахмарилося, віщуючи негаразди. «Спрей» прудко проминув мис Піллар і негайно добровільно пірнув у Тихий океан, прийнявши свою першу ванну в ньому під час шторму, що саме збирався. Зворотнього шляху не було, навіть якби й хотілося, бо земля вже сховалася в нічній темряві. Вітер свіжішав і я взяв третій риф на вітрилі. Море було безладне й ненадійне. Як молиться старий рибалка саме в таку непевну годину:
- Пам’ятай, о Господи, що мій кораблик такий маленький, а море таке велике!
Наразі я бачив тільки відблиски на гребенях хвиль. Вони шкірили білі зуби, поки шлюп балансував проміж ними.
- Будь-як, але подалі в море! – вигукнув я, і не зупинився, поки не підняв усі вітрила, які «Спрей» міг нести. Він біг усю ніч під усією парусиною, але вранці 4 травня вітер перемінився на південно-західний, потім зненацька повернувся до північно-західного, і зірвався зі страшенною силою. «Спреєві» одразу пошматувало вітрила і далі він вже ухилявся від хвиль з голою щоглою. Жоден корабель у світі не встояв би супроти такого шаленої бурі. Оскільки було зрозуміло, що шторм може тривати багато діб, і що буде неможливо рухатися на захід вздовж узбережжя поза архіпелагом Вогняної Землі, здавалося, не було іншого виходу, ніж, після всього, продовжувати іти у зворотньому напрямі, на схід. В усякому разі, до моєї теперішньої безпеки лежав лише один курс – триматися за вітром.
Отже, «Спрей» правив на південний схід, як мав би тримати, коли б огинав мис Горн, а тим часом хвилі зростали й падали і ревіли свою нескінченну морську оповідку, але рука Вседержителя тримала також і «Спрей». Він тепер біг тільки під зарифленим стакселем - напнутою в діаметральній площині парусинкою. Я витравив два довгих канати, щоб вони тримали шлюп на курсі і розбивали гребені валів за кормою, та закріпив стерно прямо. Врівноважене таким чином, судно бігло наввипередки з хвилею й не черпало бортом воду.
Навіть коли шторм лютував найжахливіше, мій кораблик був розсудливим і шляхетним. На мою думку, варто висловитися схвально щодо його мореходності.
Коли усе, що я міг зробити для безпеки судна, було зроблено, я поміж хвилями вскочив до носового люку, приготував на трісках горнятко кави і зробив собі добре ірландське рагу. Мій шлунок, як досі й опісля на «Спреєві», настійно вимагав гарячої страви. Проте, в бурунах відпиливної течії поза мисом Піллар, де море було разюче розбурханим, бурхливим та тряским, мій апетит був помірним, і я на деякий час відклав куховарення. (Тільки між нами, але я закачався!)
Перший день шторму приніс «Спреєві» справжні ходові випробування в морі, значно гіршому, ніж мис Горн або його дикі околиці могли б забезпечити. В жодній частині світу Ви не знайдете бурхливішого моря, ніж у цій своєрідній точці, тобто біля мису Піллар, похмурого вартового підходів до Горна.
Чимдалі від берега, хвилі ставали все величнішими, але передчуття небезпеки тануло. Там «Спрей» ковзав, то як пташка на гребені хвилі, то як приблуда у глибокій западині між двома валами - так він і гойдався. Проходили цілі дні, за ними інші, сповнені неспокою і захвату.
На четвертий день буревію, швидко наближаючись до широти мису Горн, я роздивлявся мою мапу і вже намічав циркулем курс та дистанцію до Порт Стенлі на Фоклендських островах, куди б я міг заскочити, щоб полагодитися, коли побачив через розрив у хмарах високу гору, десь на відстані семи ліг по лівому борту. Несамовитий вітер на той час саме стишився, і я вже налаштував на гіку пряме вітрило замість грота, який був пошматований на ганчірки. Я вибрав на борт канати, що волочилися за мною, підняв незграбне зарифлене вітрило, стаксель вже був поставлений, і під цим вітрилом розвернув шлюп на вітер, в напрямку землі, яка з’явилася, як острів в океані. Так воно й було, проте виявилося зовсім не тим, на що я сподівався. Я радів перспективі ще раз увійти до Магеланової протоки і пробитися знову до Тихого океану, тому що за межами архіпелагу Вогняної Землі море було більш ніж бурхливим. Це були дійсно гороподібні морські вали. Коли шлюп потрапляв у сильні шквали, всього лише під одним зарифленим стакселем, навіть цей невеличкий парус струшував його від кільсона до клотика, коли починала полоскатися на вітрі його задня шкаторина. Якщо в мене і таїлася тінь сумнівів щодо безпеки судна, то стосувалася вона того, що від цих струсів могла відкритися теча в днищі біля шпору щогли, але обійшлося без помпи. Під тиском найменшого вітрила, яке я міг поставити, шлюп летів до берега, як рисак, і стернування проміж гребенями хвиль таким чином, щоб він не перекинувся, було гарною роботою. Я вже не ризикував облишити стерно.
Поночіло раніше, ніж шлюп дістався берега, залишалося лише намацувати шлях у чорній, як смола, темряві. Невдовзі я побачив прямо по курсу буруни. Я одразу ж заклав поворот фордевінд і став тримати далі від берега, але негайно був наляканий жахливим гуркотом прибою знову прямо по курсу і з підвітряного борту. Це збентежило мене, бо там, де я гадав, що знаходжуся, не повинно було бути прибою. Я знову заклав фордевінд, щоб триматися на віддалі, але і там наразився на буруни, тож розвернув ніс судна знову від берега. Таким чином, посеред суцільних небезпек, я провів залишок ночі. Град і сльота під час несамовитих шквалів посікли мою шкіру так, що по обличчю вже сочилася кров; але що з того? Нарешті розвиднілося, шлюп був посеред гряди Мілкі Вей , що на північний захід від мису Горн, - білі буруни велетенського прибою над підводними скелями загрожували поглинути його впродовж всієї ночі. Земля, яку я помітив напередодні і до якої стернував, виявилася островом Фурі, і що за панорама відкрилася довкруг мене зараз! Було не на часі скаржитися на посічену шкіру. Що ще я міг зробити, окрім як наповнити паруси поміж бурунів і віднайти прохід проміж ними, зараз, коли був день? Якщо вже моя посудинка уникнула скель впродовж ночі, напевно, вона знайде вірну дорогу в світлі дня. Це була найбільша морська пригода мого життя. Один Господь знає, як моє суденце порятувалося.
Шлюп нарешті досяг спокійної води в затінку невеличких острівців. Я видерся на щоглу й озирнувся на дику картину за кормою. Великий натураліст Дарвін, який колись побачив цей морський пейзаж з палуби корвета «Бігль», записав у своєму щоденнику. «Мешканця суходолу, що бачив Молочний Шлях, впродовж тижня мучитимуть нічні кошмари». Але насправді він сміливо міг би додати «...або моряка».
Удача не полишила «Спрей». Поки він пробирався через лабіринт острівців, я зрозумів, що ми знаходимося в Кокбурнському каналі, який виходить до Магеланової протоки навпроти мису Фровард, і що ми вже пройшли бухту Злодюжок, сама назва якої наводила на роздуми. І вночі 8 березня, аж не віриться, шлюп вже був на якорі в затишній бухточці поблизу Торн! З кожним поштовхом серця я дякував Богові.
Тут я обміркував події декількох останніх днів, і, досить дивно, - замість відпочивати сидячи або лежачи, я відчувався все більш виснаженим та стомленим; але гаряча тушкована оленина швидко повернула мені сили, принаймні я тепер міг заснути. Але перш ніж задрімати я розсипав по палубі шпалерні гвіздки, і лише потім вклався, не забуваючи поради мого старого друга Замбліха не наступати на гвіздки самому. Я прослідкував, щоб кожен гвіздок був «робочим кінцем» догори, бо коли «Спрей» проминав бухту Злодюжок, з неї вийшло два каное і пішли слідом у кільватері, тож приховувати і далі той факт, що я був один, було неможливо.
Загальновідомо, що ніхто не зможе наступити на шпалерний цвях і не висловитися з цього приводу. Навіть добрий християнин принаймні присвисне, коли йому доведеться наступити на килимового гвіздка вістрям догори; дикун же завиє й вибухне лайкою. І саме це сталося в ту ніч біля дванадцятої години, коли я вже спав у каюті, а дикуни вже думали, що схопили мене, і мій шлюп і все, що на ньому, але швидко змінили свою думку, ледь ступивши на палубу, і тоді гадали вже, що це я або ще хтось схопив їх. Мені не потрібен був сторожовий пес, бо вони самі взвили, як зграя гончаків. Я ледве встиг скористатися рушницею. Вони стрімголов пострибали хто в свої каное, а хто й у море, сподіваюся, що з кінцями, і їх втеча щедро супроводжувалася лементом. Я вискочив на палубу і зробив декілька пострілів, щоб дати шахраям знати, що я вдома, а потім знову пішов спати, впевнений, що більше не буду потурбований людьми, які щойно покинули мене з таким поспіхом.
Вогнеземельці, будучи жорстокими, насправді полохливі; вони дивляться на рушницю із забобонним жахом. Єдина справжня небезпека, на яку можна наразитися з їхнього боку – дозволити їм оточити себе на дальності польоту стріли або кинути якір неподалік від місця їх засідки. Щодо їх нічного візиту, навіть якби я не розсипав гвіздки навколо, я б міг очистити від них палубу пострілами з каюти та з трюму. Я завжди тримав деяку кількість боєприпасів у доступних місцях і в трюмі, і в каюті, і в форпіку, отже, відступивши до будь-якого з цих приміщень, міг би «утримувати форт» просто прострілюючи палубу.
Мабуть, найбільша небезпека, якої слід було побоюватися, була від застосування вогню. Кожне каное несло вогонь, такий вже їх звичай - спілкуватися за допомогою димових сигналів. Невинна головешка, що жевріє на дні одного з їхніх каное, може спалахнути в чиїйсь каюті, якщо той хтось не пильнує. Капітан порту Сенді Пойнт попереджав мене зокрема щодо цієї небезпеки. Незавдовго до того вони підпалили чилійський канонерський човен, закинувши головешки через кормові ілюмінатори каюти. «Спрей» не мав отворів в каюті чи на палубі, окрім двох люків, але й ті убезпечувалися запорами, які годі було відкрити, не розбудивши мене.
Вранці 9-го, після гарного відпочинку і гарячого сніданку, і після того, як підмів цвяхи з палуби, я витяг усю запасну парусину, що тільки була на борту, і почав зшивати шматки докупи, щоб дотачати косий клапоть до мого квадратного грота з брезенту. День за всіми прикметами обіцяв гарну погоду й легкий вітерець, але прикмети на Вогняній Землі не завжди справджуються. Поки я дивувався, чому це на березі навпроти моєї якірної стоянки не ростуть дерева, й вагався, чи не відкласти мені шиття паруса, й не висадитись на берег з рушницею для різноманітності й оглядин білого валуна на пляжі поруч зі струмком, з гори зірвалася бора такої шаленої сили, що понесла «Спрей» з двома якорями за бортом, як пір’їну, на вихід з бухточки і далі на глибини. Не дивно, що дерева не росли на цій стороні схилу! Великий Борей! Дерево повинно було б складатися з самого коріння, щоб втриматися супроти такого несамовитого вітру.
Проте, від бухточки до найближчої землі з підвітру дрейфувати було досить далеко, і я мав достатньо часу, щоб підняти обидва якорі, перш ніж шлюп наблизиться до якоїсь небезпеки, тож обійшлося без збитків. Я більше не бачив дикунів ні цього дня, ні наступного, ймовірно, вони знали якусь прикмету щодо наближення бори, принаймні, вони мали тяму не спускати своїх каное на воду навіть через два дні, коли я знову чимшвидше збирався попрацювати голкою над вітрилами одразу після постановки на якір, але, як і напередодні, вітер зірвав шлюп і щосили жбурнув його мористіше з якорем і усім іншим, як і до цього. Цей несамовитий вітер, звичайний для Магеланового краю, тривав впродовж цілого дня і протягнув шлюп декілька миль вздовж стрімких круч і проваль, що нависали з крутих берегів дикого і негостинного вигляду. Я не шкодував, що маю забиратися геть звідти, хоча мій подальший курс вів аж ніяк не на Єлисейські береги. Я продовжував пливти й сподіватися, відтоді в мене не залишалося іншого вибору, лише продовжувати плавання, прямуючи на той бік до бухти Сент-Ніколас, де я вже кидав якір 19 лютого. А зараз було вже 10 березня! Отож, досягнувши тієї затоки вдруге, я замкнув би коло довкруг найпустельнішої частини відлюдної Вогняної Землі. Але «Спрей» ще не прибув до бухти Сент-Ніколас, і тільки справжнє чудо порятувало його від того, щоб навіки спочити на шляху до неї. Втрата стаксель-шкота під часи бори, коли шлюп штивало в бурхливому морі, примусила мене пройти на ніс, де я негайно побачив темну скелю попереду і буруни так близько від носа, що це віщувало безсумнівну погибель, і вже подумки прокричав:
- Невже доля після всього відвернулася від мене, і я знайду свій кінець в цьому темному місці?
Я кинувся знову на корму, не зважаючи на ляпаси вітрила, і крутонув штурвал на борт, очікуючи на те, що шлюп зараз просяде вниз в западині хвилі, і я відчую, як трощаться на камінні його шпангоути. Але варто було торкнутися стерна, як шлюп крутонувся вбік від небезпеки, і вже наступної миті він був з підвітру від скель.
Це був невеличкий острівець якраз посеред затоки, до якої стернував шлюп, і він вийшов на нього так безпомилково, наче збирався його протаранити. Далі в затоку була якірна стоянка, якої я примудрився дістатися, але перш ніж я зміг віддати якір, інший шквал підхопив шлюп, закрутив його, як дзиґу, і відніс його геть, вже зовсім до підвітряного берега затоки. Ще далі за вітром був великий мис, і я вирішив обійти за нього. Це було повторенням мого колишнього курсу на Сенді Пойнт, але цього разу шторм був з південного заходу.
Не зважаючи на це, невдовзі я остаточно впорався зі шлюпом, і в короткий час обігнув гору й сховався в її затінку, де море було спокійним, наче в загаті біля млина. Вітрила затріпотіли і м’яко обвисли, поки судно наближалося в притул до берега. Тут я думав стати на якір і відпочити до ранку, впритул до берега глибини були вісім сажнів. Але цікаво було бачити, коли я вже віддав якір, але він ще не досяг дна, як наступний шквал зірвався з цієї гори і поніс шлюп в море швидше, ніж я встиг підібрати якірний канат. Отож замість відпочинку я мав «виходжувати брашпиль» і ледь витягував якір і півста сажнів якірного канату, що смикався то вгору, то вниз в морській глибині. Це відбувалося в тій частині протоки, що зветься Голодною Межею. Але я волів би, щоб вона звалася Єрихоном! Решту ночі я крутив корбу невеличкого брашпиля, роздумуючи над тим, наскільки легше було мені, коли я просто міг скомандувати:
- Зробіть те-то й те-то! – ніж зараз, коли доводиться виконувати той наказ самому.
Але я тягнув свою лямку на брашпилі і пригадав усі старі шанті, які співав, ще коли був матросом, від «Дуйте, хлопці, дуйте в Каліфорнію» до «Кохана ближче й ближче». Вже світало, коли якір нарешті був у клюзі. За цей час вітер трохи прибився, і замість бори задув легкий бриз. Шлюп повільно несло в напрямку Сенді Пойнт. Він проходив на виду в кораблів на рейді, і я більш ніж вагався, чи не зайти мені за новими вітрилами, але вітер дув з північного сходу, що було сприятливим зовсім для іншого напрямку, тож я розвернув «Спрей» носом на захід, ще раз до Тихого океану, щоб знову перетнути другу половину мого попереднього курсу через Магеланову протоку.
________________________
Молочна дорога, Чумацький Шлях
Слокам вживає назву місцевого вітру Магеланової протоки та Алеутських островів williwaw, але за своїми метеорологічними характеристиками – холодний поривчастий вітер з верхівок гір – він подібний до чорноморської бори
________________________
