...Усе давно записано у книгах долі, а життя— це лише гра...
Початок історії
…Перед ним літали спогади — картинки з минулого життя. То було давно, в іншому вимірі. То був світлий вимір, там було багато щастя, людяності, любові. Цей вимір, де він знаходився зараз— зворотній попередньому. Тут— недовіра, гріхопадіння, братовбивство. У Вимірі Світла його звали Мімірамі, він був маленьким хлопчиком. А зараз він— старезний дід на прізвисько Лука. Він не такий, як усі люди, бо здатен відчувати майбутнє, бачити минуле, при цьому, не знаходячись між життям і смертю, жити у його, так би мовити, реальному світові.
Лука сидів на околиці міста, його руки лежали на колінах. Щось буркотів собі під ніс той старець, наче кликав когось. Потім він піднявся на ноги. Стара свитина відкрила оку досі незримі клешні. То були не ноги, а гачки мученика. Вони були залиті кров’ю, мали наскрізні дірки, наче в їх серця молотом забивали гвіздки. Пошарпаний, змарнілий, дід ступив кілька разів і впав навколішки, знову став буркотіти щось собі під ніс. Виснажений погляд його було чути за версту, німий його дух було видно навіть з того світу. Свитина, яку він зняв, відкрила понівечене тіло старця, пошматоване грішниками. Уся земля довкола нього вкрилася кров’ю, ні в чому не винною кров’ю. Лише вона відповідала зараз за гріхи мученика. Темінь огорнула все довкола: і дерева, і пісок, і сніг. Вітер поривав крилами своїми листя і воно падало з дерев. Сніг засипав своїми дітьми все, що було, і все, чого не було. Світ перевернувся. Сонце змінювалося місяцем, місяць — сонцем, вітер — дощем, дощ — вітром. Усе змішалося докупи: і стогін діда, і сонце, і місяць, і вітер, і дощ... Дід упав. Його тонкі кістки стали жерти хробаки і павуки. Його важкий погляд стали душити птахи смерті. Його, як людини, вже не було. Живими у старця залишилися лише очі та жахлива посмішка, посмішка нашого буття...
Годинник зупинився. Пісок, яким він був наповнений, змок. Слуг не було. Віяла лежали просто на підлозі. Скарби, якими були наповнені скрині, кудись зникли. Лише молодий юнак лежав із пробитими легенями і дихав. Він любив життя, знав йому ціну і не хотів його втратити, як і втратити час. Повне його ім’я — Лукреціоніус. Ще нещодавно він правив цілим королівством. Та, мабуть, не судилося... Зараз він лежав на землі у калюжі, захлинаючись своєю кров’ю. Він дихав власною подобою на життя. Враз перемінилося все, крім нього. Чи ні? Начебто ні. У годиннику досі мокрий пісок, віяла лежать на підлозі, скарбів немає. Ця картина не змінилася... Змінився лише він, Лукреціоніус. Його холодні очі віддзеркалювали старістю, повіки ледь-ледь розтулювались, волосся було зім’яте і випадало шматами. Довкола – лише природа, на фоні котрої визрівала картина, де можна було розгледіти деякі старовинні речі. Кров’ю була залита вся земля довкруг юнака, навколо Лукреціоніуса. Свитина лежала у крові, під його ногами. Стара, червона, порвана свитина. Він зрозумів, що він — це він і що він — живий. „Нащо мені, каліці, це життя? — думав він,— Боже, я так хтів вмерти”. Він знову впав. Посмішка враз зникла. Похмуре лице його впало у калюжу крові. Він ще був живий, хоча з його рук посипався попіл. Попіл чужих страждань, попіл чужих нещасть... Лука став навколішки, потім намагався піднятися, стати у повен зріст... Та не вийшло. Скалічені ноги не втримали його кремезного тіла. У нагоді йому стала палиця, що лежала поряд. Велика, замашна дубова палиця. Лука завдяки їй і встав на ноги. Пішов уперед, не звертаючи уваги ні на що. Не хотілося йому ні їсти, ні спати. Нічого не хотів він... Та ні! Мабуть, таки хотів. Хотів зустріти друга, якого в нього ніколи не було, чи хоча б одного подорожнього, аби поспілкуватися. Та, на жаль, довкруг нікого не було видно. Лише його змарнілий чорний силует телембіжився по дорозі, по репаній землі. Його ноги прийшли у цей світ як месники безладдя, знищуючи траву та бур’яни на своєму шляху.
* * *
Випалений ліс. Вузька темна дорога. Аж чорне, затягнуте густими хмарами небо. Темно—червоне сонце. Немає жодної людини в полі зору, крім малої чорної цятки, що все йде і не хоче спочинку. Лука минув і ліс, і поле; йшов вузькою стежкою вперед, не знаючи, куди вона його приведе. Важкий сморід бив у ніс. Проте Лука, не звертаючи на це уваги, не обертаючись, все йшов і йшов. Сонце то було в зеніті, то закочувалося за обрій. Так минуло чотири дні, поки не побачив він широку, добре витоптану ґрунтову дорогу. Підійшов до неї, ще не вірячи в те, що знайшов хоч якісь ознаки людського життя...
Досі смерділо. Лука побачив щось схоже на дерев’яну фортецю. Не було ні натовпу, ні галасу. Вежі були порожні. Було так тихо, що йому стало моторошно. Легкий морозець пробирав тіло: із голови і аж до самих п’ят. Досить було йому ступити ще декілька кроків, як босі ноги вгрузли в багнюку. Він витяг їх, нецензурно вилаявся, бо мокрий пісок натер глибокі рани, і пішов далі, незважаючи на нелюдський біль, який усі ці чотири дні дуже йому дошкуляв. Сонце почало заходити, ховатися від наскрізного погляду Луки. Фортеця була вже близько. Сморід дужчав. Не можна було не помітити чорну зграю падалі— крилатих вершників, месників смерті. Птиці малі і великі кружляли в повітрі довкола фортеці то зменшуючи висоту, то здіймаючись ген—ген угору. Лука присів, понюхав траву і сказав: „Так, тут хтось уже до мене побував. Це не мала купка злочинців, а ціла армія”. Він підійшов до муру, подивився на залиту кров’ю землю, доторкнувся до дерев’яної стіни, на якій теж запеклася кров. Плями від крові ще були свіжими. Головні ворота були, на диво, відчинені. Лука зайшов, озирнувся довкруг – жодної людини: ні живої, ані мертвої. Птиці стали відлітати. Лише одна спробувала напасти на Луку. Він не розгубився — наніс точний, зосереджений удар палицею в саме око ненаситній птасі. Вона ще декілька хвилин покружляла довкола і пала, оскільки була смертельно пораненою. Ні, то не палиця спричинила смерть птахи — то було щось інше. Птаху пропалило наскрізь. Її передсмертні крики могли викликати лише жаль. Та у Луки серце не здригнулося. Він, мовчазний, з похмурим обличчям, зайшов до одного з наметів, бо потребував перепочинку.
У наметі теж було порожньо. У цій фортеці Лука був сам, як палець. Навіть птиці його покинули. Не чутно жодного звуку. Це так це було насправді, чи то нашому героєві просто заклало вуха? Хтозна...
Те, чого не існує
Його не можна розділити на біле або чорне. Воно одночасно є всім і нічим.
Початок історії
Коли він отямився, був день. Його очам не було видно ні фортеці, ні птахів. Та й що би він бачив, коли на обличчі в Луки була пов’язка, чорна пов’язка. „А як же він дізнався, що був день?”— спитаєте ви. Дуже просто. Пов’язка була надзвичайно тонкою, і сонячне проміння пробивалося крізь неї. Його кудись везли. Він відчував постійну тряску. „Це ридван або ж візок. В таких колись возили трупи”,— подумав він. Стривайте! А може, це була взагалі не пов’язка? Справді, так воно й було. Він був накритий темною чорною тканиною. У Луки оніміла рука, він спробував поворухнутися, проте намацав чиюсь голову без очей. „Боже!”— ледь скрикнув він і знепритомнів.
Лука не помилився. Це справді був трупний візок. Трупів було близько двадцяти. І це в одному візку. А всього візків із мертвими тілами було більше восьмиста. „Чому ж Лука ще був живий?”,— спитаєте. Я й сам не знаю. Може, перед смертю доля приготувала йому ці випробування, щоб перевірити його почуття, бойовий дух, силу і міць. А очей і справді ніхто з трупів не мав. Ті люди побачили забагато зайвого у своєму житті, надто багато. Мабуть, тому і були вони мертві, усі, крім одного – Луки...
Сонце сідало. Візки за чиєюсь командою враз зупинилися. Усі до одного. Тканину було знято, і мерців кидали у давно приготовані ями. Їх засипали піском. Лука — не виняток. Його тіло теж було кинуте в одну із цих ям. Але ж душа його, на відміну від інших, була ще при ньому. Та чи надовго? Трупи з розтрощеними головами — відрізаними вухами, язиками і виколотими очима — волочили по землі і кидали до таких собі схованок — величезних ям. Чому очі? Ті люди забагато побачили у далекому минулому. Чому ж вуха та язики? Бо забагато чули й говорили. „Та вони ж мертві,— скажете ви,— навіщо відрізати частини тіла у вже мертвої людини?” Зараз поясню. Після смерті ще декілька діб душа все чує і бачить, потім вона доповідає Силам Небесним, Силам Всесвіту про те, що чула і бачила в останні хвилини свого життя. А так душа закрита у квадрат смерті, у коло вічності. Навіть якщо вона і потрапить на Небо, то спокою не матиме. Буде постійно прив’язана до свого тіла. І невидимі мученики мститимуть усім: Янголам — за те, що не вберегли їх, людям — із щирої ненависті до них усіх, Демонам — за підказку людям щодо того, як приректи мертвих на вічну муку. Душі їх ніколи не знайдуть перепочинку— цілу вічність будуть ходити по мертвому колу. І не буде правосуддя. Тіла людей минулого зжеруть хробаки. Мізки висмокчуть і отруять душу люди. Жодна істота в світі, окрім людини, не спроможна завдати комусь стільки нещасть. Жодна!..
Його засипали піском, людьми, кістками, камінням, своєю ненавистю. Він лежав, намагався кричати, але без язика йому це зробити не вдавалося. Лука міг лише стогнати і молитися. А кому молитися? Богу? Аллаху? За все своє життя Лука жодного разу не молився, не вірив у вищі сили, атеїзм глибоко засів у його душі. Зараз же доля дала йому можливість помолитися. А користі з того? Хвилина, друга — Луки вже не буде на цьому світі. Та й на іншому теж. Він став пригадувати молитву, яку в далекому дитинстві читав йому дід: „Отче Наш. Ти єси на небесах”... Не встиг він навіть розпочати молитву. „Який біль! Ще одне тіло, ще! Я цього не витримаю! Ще!”— стогнав Лука безсило... Яму закопували, заривали його душу. Він не міг говорити, однак був ще живий… Знову пісок!.. Його легені стислися і сплюснулися під ненажерливою вагою мертвої смердючої каші— трупів впереміш із багнюкою. Гидко і болісно стало у Луки на душі. Серце, немов підстрелена пташина, кілька разів стрепенулося, наче бовкнуло щось, і змовкло. Тіло стало безкровним, непридатним для вжитку, як недоварене м’ясо. Та людина ще жила, тому що працював її мозок. Він мучився, зчитував останню інформацію, подавав її Луці у вигляді сну. Але той не сприймав її, оскільки тіло його померло вже дві хвилини тому. Мозок перестав працювати і відійшов разом із тілом у вічність. „Все. Досить. Я не можу більше це терпіти!”— волала його душа. Мовчазним ревом підтримали її душі інших покійників. Ні! Такі муки просто неможливо витримати. Та, незважаючи не це, люди терпіли і мовчали, оскільки не могли нічого вдіяти. Та врешті вони взагалі вже нічогісінько не могли!..
Зійшов місяць. Лука побачив його, хоча вже й не сподівався. Як? Як це сталося? Очі Кіпачо(це ім’я Лукової душі) взагалі—то не могли вже побачити світ, бо були у квадраті смерті, трикутнику примиреності. Але все це було насправді. Ясний повний місяць. На небі ні хмаринки. Вдалині маячать малесенькі зорі. Приємний вітер дихає в обличчя. Лиш одна річ псує картину— тисячі земляних насипів, під якими душі мертвих будуть вічно мучитися. То чому ж Кіпачеві очі могли все це розгледіти? Справа в тому, що Вибивало(це той, хто виймає своїми клешнями очі у напівмертвих людей і подає їх на стіл царю Полеймону у вигляді різних страв) вийняв Луці тільки одне око, а інше незграбно пошматував. І душа, побачивши око — ясний світ у колі протиріччя, вийшла на волю. Ще раз побачила світ таким, яким він є. Так, душа напіввільна, напівжива. Їй відкриті дороги до будь—якої частини Всесвіту, але Кіпачо назавжди залишиться прив’язаним до свого мертвого хазяїна — Лукреціоніуса, а подальше Кіпачеве життя буде всього—на—всього маревом.
* * *
Кіпачо (а це душа — саме тому пишу про неї в середньому роді) мало вибір. Доля дала йому, на відміну від Луки, шанс ще раз прожити життя. Все залежало від душі. Могло воно, наприклад, мандрувати до центру Землі чи всередину до інших планет, яких у Світі нескінченна безліч, чи до іншого Всесвіту. Кіпачо знало, що вибір все ж таки дано йому ненадовго і що потім вибору, а може й самого його не буде. Невдовзі Сили Небесні покличуть Кіпачо, і тоді все залежатиме від них. Але Кіпачо залишилося разом із Лукою— своїм нещасним долемаром,— що мріяв про свою щасливу долю, плекав надію на краще буття. А тепер його немає. І що ж? Для більшості людей Лука нічого не важив. „На одного більше чи менше...”— думали люди. Кіпачо дуже довго не відчувало смаку природи— глибини сонця, шуму вітру — оскільки Лука весь свій вільний час проводив у замку, час від часу ненадовго покидаючи його. Але Кіпачо за це на нього не ображалося. „Ну то й що? Подумаєш… Лука дбав сам про себе і більше ні про кого… Все одно він мій хазяїн”,— само з собою розмовляло Кіпачо. „Я не покину його, буду з ним до останнього”,— вирішило воно. Перед Луковою душею відкривалася грандіозна можливість — подорож довкола Всесвіту, але Кіпачо вирішило бути вірним господареві і залишатися з ним доти, доки Сили Небесні не покличуть. І прожила душа на Землі ще тринадцять днів. Вона літала, ходила там, де був, де жив Лука. У Лукреціоніуса не було друзів, але Кіпачо встигло відвідати всіх його знайомих. Я гадаю, Лука, якби був живий, пишався б своєю душею. Але щоночі Кіпачо мусило приходити до Луки, наче хтось його тяг магнітом. І кожної ночі зустрічало Кіпачо стогін запечених у стінах нещастя, душі інших мучеників і мучениць, трупний запах, а цю картину доповнювали черепи, що наче повилазили у пошуках свободи із тих великих шухляд — піщаних ям. Не було там жодної живої людини чи тварини. Здавалося, життя назавжди покинуло це місце, віддавши його на поталу смерті. Тільки вимощена камінням дорога нагадувала про трупні візки, що й ототожнювалися з людьми. Та чи живі усі ті люди, котрі привезли цих мерців сюди, до Великої Анагори? А, можливо, і їх самих закопали їхні ж побратими. Бог знає. Людство давно загубило у своїй пам’яті такі поняття, як честь, правда, дружба. Демони Аду посіяли серед них, людей, такі поняття, як братовбивство, заздрість, ненависть... Люди забули свій родовід, забули, хто вони такі; стаючи все більше схожими на тварин, які піклуються лише про харчі… Все!.. Їм нічого більше не потрібно. Інша справа— душа, що символізує все те духовне, глибинне, що заховане під серцем. У Луки була душа, але він тримав її потай від усіх, не бажаючи вирізнятися з—поміж інших. І таких, як він, було багато. Це, можна сказати, було явищем типовим. Так, справді, більшість людей придушує внутрішні пориви меншості, куди Лука і належав. А тепер не потрібно було ні від кого ховатись, бо нікого не було. Уся глибінь його глибинних почуттів вже вилита в Кіпачо, яке ще не вірило у надзвичайну жорстокість життя…
Минуло тринадцять діб. Трупи вже розклалися, земляні ями зменшилися в розмірах, тільки черепи нагадували про те, що саме в тих ямах. Дощем були розмиті дороги, сліди від коліс візків повністю стерлися. Сонце сідало. Місяць потроху виходив, вилазив на обрій. Ці хвилини тривали для Кіпачо цілу вічність. Але воно не шкодувало про те, що не використало свій шанс, не здійснило подорож по Всесвітах. Вибір був. Кіпачо його зробило. Воно розуміло, що Сили Небесні знають про нього і зараз заберуть на той світ. Тільки куди саме? І що там, у Піднебессі? Що там, за цілою купою зірок? Чи живе там хтось, чи ні? А якщо живе, то хто? І чи відчувають вони хоч щось? Чи мають якісь почуття? Цей перелік запитань можна ще довго продовжувати. А користі з того? Більшість запитань моїх залишаться без відповіді. Чи відкриються вони Кіпачо?..
* * *
Тихе гарчання заполонило простір. Воно з кожною хвилиною набирало обертів, все дужчало і дужчало. Брязкальця Всесвіту били Кіпачо у вуха. Того охоплювала всепоглинаюча темінь. Спочатку темнішало в очах. Червоне, червоне! Все, все червоне! Довкола немає нічого, крім кольору крові, живої крові. Кіпачо стискалося під натиском долі. Усе змішалося для нього в одне. Воно не розрізняло вже ні кольорів, ні звуків, ні запахів — тільки притиск смерті. Його з’їло життя… Кіпачо стислося і зникло, просякнувши темним, напівзеленим кольором. І нікому не було до того діла. Нікому, крім мертвого хазяїна, від якого залишилися самі кістки, які стали тепер нічим — їх вже неможливо було розрізнити серед купи скелетів, що цілу вічність товктимуться в тих ямах...
* * *
…Проміння залило йому обличчя. Ясне, тепле, райдужне проміння. Усі кольори веселки бродили по Кіпачевому тілу. Його великі темні очі примружилися. Але проміння, попри все це, било йому у вічі. Побігли сльози. Сльози всіх тих, кому не судилося плакати, кому це не було дозволено. Кіпачо затулило очі долонями, бо це було хоча й красиво, але й дуже боляче.
— Від своєї долі не закриєшся, не сховаєшся,— прозвучав якийсь дивний, твердий, грізний, громовий голос.
— Ти хто?— запитало Кіпачо.
— А ти хто?— почуло у відповідь.— Ти вже розібралося в тому, хто ти є?
Мовчання зависло тишею.
— Ти вже знаєш, чому ти тут? — спитав невідомий.
— Так.
— І що ж ти про це думаєш?
— Я відповім на усі Ваші запитання! — гучно і водночас підлесливо мовило Кіпачо.
— Не відповіси!
— ???
— Їх немає в мене. Так само, як і в Них. Іди. Не приходь, доки не розберешся в самому собі.
Після цих жорстких слів фарби світу стали згущатися. Лише тонка луна ходила довкіл Кіпачо. Усі кольори райдуги враз потемнішали, злилися воєдино. Біле ясне проміння блиснуло і зникло. Усе вкрила темрява. Лише одна доріжка лежала у нього під ногами і вела вдалечінь. Куди? „Доведеться дізнатися”,¬— подумало Кіпачо.
Важкими мертвими кроками рухалося, болісними стражданнями бігло, невгамовною тишею дихало, несказанними словами кричало наше Кіпачо. „Знову дорога, — згадувало воно, — це вже було. Тоді на Луку чатували неприємності. На нього чекала довга, пекельна смерть. Що буде зі мною?..”
Темна брама виблискувала на сонці всіма кольорами. Своєрідну фортецю без даху оточувало провалля. Шлях був вільний лише до брами, яка тягла, вабила до себе. Вона блимала, наче підморгувала, вона дзижчала, наче співала, вона пахла, наче напекла пирогів і чекає гостей. Кіпачо підійшло до брами. Двері із гуркотом, схожим на тупотіння ста ведмежат розчинилися. Воно зробило кілька кроків вперед, після чого скрегіт вже було чутно лише позаду. Кіпачо озирнулося. Так, найстрашніші його здогадки справдилися — двері зачинилися. Тепер немає куди повертатися. Один крок… другий… третій. Крок за кроком мандрувало Кіпачо у невідоме, не підкорене ніким королівство. Треба сказати, що за ворітьми картина дуже змінилася. Вже не було ні ясного співу, ні теплого запаху, ні приємного кольору доріжки; замість цього барабанний стукіт, гнилий запах і червона, закидана кістками земля. Не було тут ні живності, ні рослин. Нічого, крім грізного мертвого пейзажу. Ну що ж, оскільки дороги назад немає, потрібно, незважаючи ні на що, йти вперед...
Почулося якесь дивне крявчання чи нявчання. Хтозна—що... Треба було якось захистити себе, знайти якусь зброю… І тут, пробиваючи туман, ясно заблимав своїми холодними очима меч... Лабіринт темної смерті… Очі мученика… У тьмі зблиснули... Тіло в холоді… морозі... Знову дорога, знову. Нелюдська стежка, те, що є, і те, чого нема… Червоні… білі очі. Вони то збільшуються, то зменшуються. Не зрозуміють це лише ті, чиє єство неіснуюче, незрозуміле... Отже, нікого і нічого не існує… Якесь марево… У серце Кіпачеве вступила колька. Знову... Знову... Біль пронизав його тіло. Світлі… наскрізні… темні… біло—чорні… темно—червоні очі… Усі вони зосередилися в одній голові, у голові Кіпачо. Воно побачило все, що бачили, почуло все, що чули, повірило в усе, у що вірили попередні користувачі цієї зброї, цього меча. А де ж вони? Померли? Чи викинули за непотрібністю цю пекучу річ? Меч Святір’я блиснув у руці Кіпачо. Блиснула й кров, що потекла із уст Кіпачевої долоні— меч випік святу емблему на його руці. Дивно, але Кіпачо не скористалося можливістю й не викинуло цю небезпечну річ— зброю прийдешніх поколінь. Велика вісімка— символ вічності— назавжди залишиться нагадуванням про меч Святір’я. Назавжди!.. Почалося ворушіння світу думок. Земля довкола Кіпачо розверзлася, і він почув такі слова:
— Смачна, запечена, запашна моя крівця... М—м—м... Мн—н—н... Чому тебе так мало? Я хочу ще... Цмок—цмок... Хочу ще... Хочу шамати… шамати… хочу шамати!..
Варто було Кіпачо зосередитися, щоб розгледіти у темряві дві постаті. Одна насіла на іншу. Чути було лише плюскіт і дивні слова тієї істоти. Кіпачо наблизилося до них, до тих двох тіл. Половину людського тіла тримала у двох руках і трьох лапах ненаситна яскраво—червона тварина. Вона жерла, доїдала людське тіло — свій сніданок. Тонкі темні зуби тієї тварини вхромлялися у криваве шмаття, штрикали його, шматами виривали і їли бідне понівечене тіло. Однак ласувала своєю здобиччю тварюка недовго. Світлий меч змайнув у повітрі, і голова того монстра відлетіла метрів на десять від тулуба. Простір пропік відчайдушний глухий рик. Тварина ще не вмерла. Безголова, страшенна, пойорзана впилася вона своїми кігтями у тіло Кіпачо, але воно одним лише ударом відрубало тварині лапи, вирвало у бідолашної серце і... почало їсти… Їло мертві тіла, пило кров, їло і пило, пило і їло. Смакувало, ласувало, втамовувало свій голод. Потому прилігло перепочити. Кіпачеві снилися німі сни. Воно бачило, як роздирає і четвертує Лука мільйони ні в чому не винних людей, тварин; смажить їх на слабкому вогні, варить на сильному і їсть, і їсть, і їсть... Це приносило Кіпачеві, так само, як і мертвому Луці, садистське задоволення. Інстинкти Кіпачо були максимально наближені до тваринних.
— Ти не пройшло випробування, — почуло Кіпачо голос, давно знайомий йому голос.
— А! Здається—м, Я знаю тебе. Ти— Азраіл, Ангел Смерті.
— Вгадав, але це тебе не врятує. Прощавай!
— А—а? А як же?..
Не встигло Кіпачо договорити, як Земля почала забирати його до себе. Роззяпила вона свою ненажерливу пащу, пащу подвійної насолоди, пащу, у яку не хотів би потрапити навіть сам Диявол. Ангел Смерті мовчки стояв і дивився на виконання своєї роботи. Дивився, як душа перетворювалася в ніщо. Кіпачеві страждання Азраіл сприймав без емоцій. Він звик до своєї роботи. Кіпачо було таким же, як усі — нічим не кращим і не гіршим за інших. Саме тому вогонь зла, вогонь правосуддя дощенту виїдав його сутність. Та, здається, повністю зробити це не вдалося. Так, справді, Кіпачо варилося так само, як мріяло варити інших у своєму сні. На цілу вічність залишиться воно у полоні власного бажання — смерті. Із Кіпачо вилітало щось нове, зовсім інше. Ні на що не схоже тіло. Воно поблискувало жовто—червоно—зеленим кольором і яскраво світилося. Це вже був інший прояв життя — Амфітон.
Довкола нього згущувалися неіснуючі хмари, неіснуючі сонця, неіснуючі життя. Було темно. Не виднілося жодної зірки. Сіро—біле небо затуляло все, наче святкувало «похорон» Кіпачо. Жало΄бним цей день може й був для кого. Та не для Амфітона. Він тільки—но народився, і відчув смак життя, і смакував ним, як міг, не хотів його втрачати.
Він(себто Амфітон) сяяв від щастя, поблискував кольорами бажання, зацікавленості, загадковості. Він все возвеличувався і возвеличувався над всім світом, розумів свою ЗНАЧУЩІСТЬ, відчував жагу життя. Чи безсмертну?.. Амфітон спалахнув, потім потемнішав, а згодом відчув нестримну легкість. За якусь мить прохопилося ще безліч спалахів. І він зник. Доля забрала його у вічний коловорот Життєвої Смерті...
„Це було щось незвичне, фантастичне, фатальне”, — прочитав Амфітон напис на скелі, де він зараз мав щастя перебувати. Тільки цей напис міг нагадати йому про те, що він, Амфітон, живий!!! Сяло Сонце. Легенькі барвисті хмарки тулилися одна до одної, ховаючись від смертельного Сонячного проміння. Квіти, ліси, кущі і трави туманилися попід небосхилом. Усе було застелене шовковим килимом зелені. Природа насолоджувалася кожною миттю. Ліси уособлювали собою величну духовну міць, тільки Амфітон світився якось не по—святковому. З кожним новим кроком він відчував свою недосконалість і недовершеність. Порівняно зі світом, що його оточував, він був НІЧИМ! Тим паче, що окрім зелених „товаришів” не було ні видно, ні чутно жодної живої душі. „Нащо було народжуватися, якщо немає у житті моєму сенсу? Сили Небесні, не катуйте мене! Життя без ідеї — це як я без світла, світла своєї душі! Я тут нікому не потрібен. Простіть мене, врятуйте від німої Вбивчої Сили!..”
Небо потемнішало, хмари відкрилися, сконцентрований потік білого світла найшов на Амфітона. Хвилина, дві — стало темно. Тільки якийсь блискавковий смак надихнув Амфітона простягнути руку. Він доторкнувся до запеченої крові на біло—червоній сталі. Це був ніж. Для Амфітона вже нічого не існувало. Залишився він наодинці із самим собою та холодним ножем. Потрібно було подолати себе, зробити вибір…
Кров хлинула з його обличчя. Напівмертві вуста сказали лише: „Пробач!”…
Ця смерть не була випадковою. Всі існуючі форми життя постійно перебували і перебувають у невпинному коловороті Життєвої Смерті, який і вирішує долю усіх форм дійсності буття. Ніхто не змінить історію! Ніхто! Це неможливо! Усі наші життя із самого початку і аж до самої смерті записані у Книгах Долі. Ми живемо у перерваному часовому континуумі. Усі події, які ще «мають відбутися» для Нас, вже давно відбулися. Життя — це гра уяви. Ми не маємо змоги його змінити так само, як і змінити гру своєї фантазії. Доля — один із проявів неіснуючого життя, що служить для зародження Життя і його повалення — Смерті. Усі Ми — маріонетки в руках досконалої машини, в руках коловороту Життєвої Смерті!..
Була невідворотна Темінь. Не було видно нічого, крім маленького дивовижного вогника, що поблискував десь там, в далечині… То пишеться історія, яку ми не маємо змоги ані пізнати, ані змінити…
