Попередні розділи знаходяться за адресою:// www.gak.com.ua/authors/1791
5.
- Юлько! Юленько, ну, Юль, ти що, образилася, так? Ну, добре, вибач, виходь, ходімо снідати, а потім – на каруселі, еге ж? Юлько, кому кажу: вилазь – а то гірше буде! – горло пекло так, ніби Лєрка довго й безнадійно, зриваючи голос, кликала зниклу сестру десь серед густого лісу, а не у двокімнатній квартирі. У відчаї вона навіть вдалася до забороненого прийому: - Юльця, ну, чесне слово, що ти вигадала? Гарні дівчата точно так себе не ведуть! Чекай-но, розповім мамі, що ти не слухаєшся!
Погрози не подіяли. Врешті, Лєрка не надто й розраховувала на диво: у типовій квартирі, хай і покращеного планування, виявилося не так уже й багато місць, де може сховатися п’ятирічна дитина. Обнишпоривши їх усі по другому колу, Лєрка на мить присіла навпочіпки: коліна дрижали так, що дивно було, як вона не впала раніше.
Трохи оговтавшись, підскочила до вхідної двері, затермосила її, дивуючись, чому не зробила цього з початку. Звісно, ті виявилися надійно замкнені турботливою материнською рукою. Гарячково, наосліп, мазнула рукою по стіні, поки трохи не до крові черкнула долонею по цвяшку, де, як і належить, висіла зв’язка її ключів. Скинула їх на підлогу, нащось підхопила не на льоту, міцно стисла у кулаку. І завмерла, відчувши, що до неї несподівано повертається здатність розмірковувати.
Нема потреби утретє обнишпорювати квартиру, зазираючи у шафи та під ліжка. Дурниці, що вона просто не помітила малу раніше. Не могла Юлька і скористатися її ключами – ось вони. А власних у неї не було, нащо вони дівчинці, яка ще й до школи не пішла? Так куди ж вона примудрилася подітися?!
Промайнула рятівна думка: а вона ж просто спить. Прочитала нещодавно якусь містичну книгу, і от… Ну, не те щоб недавно, а тижнів зо два тому. І не зовсім містичну, швидше тріллер, де люди не щезали самі по собі, а були викрадені якоюсь сектою. По спині сипонуло морозом. Ні, краще не думати про якісь там секти. Варто зосередитися на рятівній тезі: вона спить. Зараз розплющить очі – за вікном ранній суботній ранок. Батьки на дачі. Юльця біля її ліжка грається з лялькою чи кубиками… Варто лише запам’ятати, що не слід із нею сваритися. Так, про всяк випадок.
Не надто сподіваючись на дієвість старовинного рецепту, Лєрка вщипнула себе за руку, зойкнула, непевна, чи може снитися біль. Що ж, якщо припустити, що це – лише сон, варто діяти за його логікою. Може, тоді пощастить швидше прокинутися. Казали ж на біології, що найдовший і найзаплутаніший сон триває усього кілька секунд.
Двері грюкнули, а у квартирі крім неї нікого немає? Тож варто вискочити на двір і глянути, чи немає малої так. Відлунням божевільної думки у закутку душі непевне ворухнулася надія: якщо навіть це і не сон і сестричка вирішила налякати її і навіть примудрилася знайти ідеальний сховок, то, зоставшись сама у квартирі, мусить злякати і вибратися назовні. І коли Лєрка повернеться, то обов’язково влаштує цій малій негідниці…
Голосно проінформувавши порожню дитячу кімнату про свої наміри, Лєрка розвернулася до передпокою. Погляд ковзнув по клятому малюнку, через який і розпочалася сварка – єдиному пістрявому аркушику, що зараз лежав поза папкою. На мить дівчина відчула майже непереборне бажання підняти та розгладити папірець, сховати його з очей. Та миттю похопилася: вона таки здуріла, зараз не до якихось там малюнків!
Про перевдягання Лєрка навіть не замислилася. Просто сунула на автоматі ноги в кросівки, і, як була, у домашньому, вискочила у двір. Добре ще, що кишеня джинсів виявилися досить просторою, аби засунути туди ключі – не тримати ж їх увесь час у руці!
На сходах з усього маху наскочила на якогось чоловіка. Так, що ледь не збила бідолаху з ніг. Сама б дівчина неодмінно ткнулася б носом у бетонні сходи, аби не міцна рука, що не вельми обережно, але міцно схопила ї за плече.
- У тебе що, очі повилазили?! – Лєрка нашвидкуруч пробурмотіла вибачення: не до того було, аби сваритися із якимсь дурнем, - і рвонулася далі, на двір. Та співрозмовник ще не відпустив її так легко: - Чекай, ти тут дівчину малу не бачила? Років семи, темна така, у джинсах, кудись ділася, мала мерзотниця.
Лєрка притулилася до брудної стінки, затуливши рота долонею, аби не дати вирватися на волю істеричному реготу чи хоч замаскувати його під схлипування. Заперечно хитнула головою і тут лише впізнала Арнольда. То що, й Вірка вирішила втекти з домівки? Сміятися миттєво розхотілося. Хлопець ледь наморщив лоба, вгледівся в її обличчя:
- А, ти сестра того янголятка? То, кажеш, не бачила Вірку?
Лєрку ніби прорвало: ковтаючи по півслова, вона розповіла по своє горе, навіть задала те саме питання: може, бачив малу, та сьогодні у платті та гольфах?
Арнольд розгублено потягнувся рукою до потилиці:
- Епідемія якась в цьому будинку, не інакше! Чи й справді чортівня? Моя теж зранку посварилася з матір’ю, та так, що з дому втекла. Якого ви їх так лаєте за дрібниці,а потім краплі п’єте, бо серце болить? От жінки! Слухай, може, вони разом десь? Сидять поруч, на весь світ надулися, жаліються одна одній на родичів?
- Вони не подружки, - така картина не видалася Лєрці надто привабливою, хоч та і розуміла, що це –далеко не найгірше з усіх можливих припущень. Певно, такої ж думки дотримувався і Арнольд:
- Ет, чи довго малим потоваришувати? У твоєї гроші були? Ні? То добре, у Вірки теж ніби не надто багато. А Вірка – збитошниця, звісно, та не дурна. Тож без грошей далеко не завіється… А до подруг так рано в суботу не підеш: там батьки відразу щось запідозрять.
Лєрка слухала цілком логічні викладки, у потрібних місцях кивала, погоджуючись, та водночас наливалася нетерпінням. Скільки можна отак стояти, теревенячи, треба бігти шукати малих!
Певно, хлопець теж зрозумів її нетерпіння, вже відкрив рот, аби запропонувати пошукати дівчат у дворі. Та тут вимогливо завтренькав його мобільний. Спершу він просто скинув виклик, та тут же апарат знову почав награвати веселеньку мелодію.
- Я зайнятий! Усе потім! – гаркнув Арнольд в слухавку. Та це була помилка: невідомий співрозмовник заговорив так швидко і гаряче, немов намагався будь-що втримати його увагу, завадити натиснути на відбій. Незадоволено зморщившись, він таки слухав кілька секунд: - От чорт, нічого доручити не можна! Мені зараз не до цього! Що?! Ти чим думав?! Добре, я зараз зателефоную туди. Але далі сам вертітимешся. А інакше потім я своїми руками з тебе шкуру спущу, зрозумів?!
- Зачекай буквально секунду, я зараз, - все ще не охолонувши, тоном наказу кинув він Лєрці, гарячково порсаючись в телефонній книзі мобільного.
Звісно, та не стала чекати: на чорта їй напарник, якому справи дорожчі від сестри?! Вітчим такий же: тільки каже, що любить Юльку та маму і навіть Лєрку, а насправді в нього в голові одна робота. Усі дорослі такі! Ну, й добре! Ну, й подумаєш! Чи вона сама не впорається? Знайде і Юльку, і навіть ту капосницю Вірку. Не пропадати ж малим, як старшим не до них?
Коли дівчина, накручена такими думками, злетіла вниз сходами і грюкнула вхідними дверима, їй спершу здалося, що вузьке подвір’я, стиснуте з усіх боків п’ятиповерхівками, зовсім порожнє. Дивно, звісно, та для власників собак уже запізно, а любителів доброю волею без причини блукати вулицею раннім суботнім ранком не так уже й багато. Хоч ні, на лавці біля крайнього під’їзду найдальшого дому – майже біля арки – виходу із вузького колодязю двору, непорушно застигла чоловіча фігура. Розгублено глянувши на пусту пісочницю із брудним піском та на стару гойдалку, що стиха порипувала, ніби лише за мить до цього із неї зіскочив невидимий шибеник, Лєрка застигла посеред двору. Майже на всіх під’їздах – домофони. Та й що робити Юльці чи й навіть Вірці у чужому під’їзді? Невже малі негідниці подалися на вулицю? Та хай їй, тій Вірці, така збитошниця не пропаде, хоча і їй не варто було б розгулювати бозна-де. А от від думки, на що може наразитися на вулиці сучасного міста домашня гарна дівчинка, яка ніде й не була сама далі дворової пісочниці, Лєрка відчула, що її охоплює млість. Рішуче труснувши головою, немов відганяючи страшні вигадані картини, Лєрка кілька разів повільно втягнула в себе повітря: непоганий спосіб прочистити мізки, якщо вони відмовляються працювати.
Потім рішуче направилася до чоловіка, що завмер на лавці. Та поступово її кроки ставали усе тихішими. На перший погляд, незнайомець (точно не з їхнього двору, і що тут робить на самоті?) виглядав якось аж надто стандартно. Звичайна зовнішність, непримітний одяг. Старший від самої Лєрки, десь років вісімнадцяти-двадцяти. Та щось в незручній позі незнайомця нагадало їй статую із поганої репродукції в підручнику з історії. Жовтавий сухий листок, що ковзнув по його плечу, виглядав більш справжнім. Та й чорна шкіряна куртка, явно затепла для такої погоди, та темні грубі джинси справляли досить неприємне враження. Можливо, тому, що сама Лєрка завжди віддавала перевагу світлим тонам в одязі. Та вибирати не доводилося.
- Вибачте, ви не бачили тут двох дівчаток? – питання довелося видушувати із себе ледь не в прямому сенсі цього слова. – Одна – років семи, темноволоса така, у джинсах… - відчуття, що не почує у відповідь нічого приємного, міцнішало з кожним вимовленим словом, та Валерія мужньо довела справу до кінця: - дрібнішій – років п’ять, білявенька така, блакитноока, платтячко світле, гольники…
Можливий свідок перестав дивитися кудись крізь Лєрку, врешті сфокусувавши очі на дівчині. Раптом Валерію обпік зовсім недоречний сором - вона ніби збоку побачила, якою скуйовдженою нечепурою виглядає в цю мить.
- Бачив, - це прозвучало після довгої паузи, під час якої Лєрка встигла зненавидіти співрозмовника. – Чорнявку ні. А молодшеньку бачив. Забігла до он того під’їзду, - кивнувши на потрібні двері, юнак у ту ж мить втратив до неї будь-який інтерес.
Сяк-так спромігшись на подяку, що і їй самій видалася зайвою, Лєрка рвонула до вказаних дверей, і думати забувши про Вірку, врешті, ту хай розшукує брат, а вона…
- Тільки тобі краще туди не ходити, - аж надто байдуже для кинутої мимохідь поради полуднало їй у спину. Дівчина ледь не впала, ніби перечепившись за повітря, що раптом стало твердішим за камінь. Вона ледь втримавшись, аби не повернутися і просто в очі не виказати все, що думає по таких жартівників: а ну ж її співрозмовник – наркоман, звідси й дивна поведінка? Натомість Лєрка пришвидшила крок. Щось підказувало їй: наркоман – це страшно, але зараз навіть таке припущення –не найгірший варіант.
Потрібні двері – так званий «чорний вхід», - здавалося, були намертво заколочені довжелезними цвяхами. Мешканці під’їзду якраз спромоглися на чергову безнадійну спробу вберегти сходи від долі чи то прохідного двору, чи то імпровізованої вбиральні. Та міць заліза виявилася фікцією. Принаймні, двері легко піддалися відчайдушному ривку Лєрки, ображено поскрипівши щось їй в спину…
Хлопець на лаві відразу втратив непорушність. Його обличчям, наче резинка по непотрібному вже малюнку, ковзнуло невдоволення, крізь непримітні риси на секунду поступило зовсім інше обличчя.
- От же ж… А вони ще не вірять. Завжди казав: паскудна штука – ця свобода вибору. Майже так само паскудна, як безсмертя, - кинувши цю сентенцію в порожнє небо, він мить напружено вслухався, ніби прагнучи почути чи то згоду, чи то заперечення. Та швидше він просто вичікував чітко визначену миттєвість. Раптово легко відштовхнувшись від лави, він пружними кроками підійшов до тої самої двері. Постояв ще кілька секунд, не стільки роздумуючи, чи варто вплутуватися в історію, стільки вичікуючи, аби не зробити це занадто рано. Потім без найменшого зусилля, ледь доторкнувшись до ручки, відчинив двері та зник за ними. Якраз вчасно: на подвір’ї почали з’являтися заклопотані мешканці найближчих будинків, плануючи чи поїзду на оптовий ринок, чи щось не менш важливе. Порожнє подвір’я вони озирали із законним почуттям гордості, немов торжествуючи, що не належать до ледарів, ладних проспати не лише всі вихідні, але й усе важливе в житті.
Продовження буде
