Прощавай, Америко – Біля острова Сейбл в тумані – У відкритому морі – Чоловік з місяця цікавиться подорожжю – Перший напад самотності – «Спрей» несподівано зустрічається з «Ла Вагуіза» - Пляшка вина від іспанця – Напад балакучості з капітаном «Яви» - Пароплав «Олімпія» викликає – Прибуття на Азори
Наразі я розкріпив усі свої речі «по штормовому», бо на мене чекала бурхлива Атлантика. Спустив зі щогли стеньгу, розуміючи, що «Спрей» буде безпечнішим, коли вона долі. Потім натягнув талрепи, перев’язав їх наново, впевнився в тому, що ватер-вулінг на бушприті закріплено, а шлюпка принайтовлена, бо з поганою погодою на переході можна зустрітися навіть влітку.
І дійсно, погана погода переважала багато тижнів. Проте, першого липня після жорстокого шторму, вітер зайшов до норд-весту і вирівнявся, що було сприятливим для гарного ходу. Наступного дня зустрічна хвиля прибилася, я відійшов з Ярмута і більше не тримався Америки. Вахтовий журнал «Спрея» коротко сповіщає про перший день в Атлантиці
- 9.30 вийшов з Ярмута.
- 16.30 пройшов мис Сейбл, дистанція три кабельтових від берега. Шлюп робить вісім вузлів. Свіжий бриз від норд-весту.
Перед заходом сонця я вечеряв полуницями та чаєм на спокійній воді біля підвітряного східного берега землі, яку «Спрей» зараз неквапно огинав.
Опівдні третього липня острів Айронбонд був на траверзі. «Спрей» знову почувався якнайкраще. Велика шхуна, що вийшла з Ліверпуля в Новій Скотії цього ранку, тримала курс на Схід. «Спрей» залишив її за кормою через п’ять годин. О 18:45 я був впритул до створу Чебукто біля гавані Галіфакса. Я підняв прапор і пішов з попутним вітром, та відірвався від острова Джорджес ще до темряви, щоб прямувати на схід до острова Сейбл. Вздовж цього узбережжя багато світлових буїв. Самбро, Скеля Ламентацій, несуть чудові вогні, проте, лайнер «Антлантик» у ніч своєї жахливої катастрофи їх не побачив. Я дивився, як вогонь за вогнем зникали за кормою, поки Самбро, останній з них, не сховався за горизонтом – я вже виходив у відкрите море. Потім «Спрей» вже був один, біг собі і впевнено тримався на курсі. 4 липня, о 06:00, я взяв два рифи на гроті, і у 08:30 зарифив усі вітрила. О 21:40 я знайшов на горизонті тільки сяйво від вогня на західному закінченні острова Сейбл, який також можна назвати островом Трагедій. Туман, який до цього моменту затримувався, зараз спустився над морем, як пелена. Я був у країні туманів, відрізаний від всього всесвіту, я більше не бачив жодного вогня. За показами лота, якого я кидав часто, я визначив, що трохи за опівніч вже проходив східну точку острова, і невдовзі був би у безпеці він загроз берега та мілин. Вітер тримався свіжий, не дивлячись на те, що дув з боку плями туману, від зюйд-зюйдвесту. Кажуть, що за декілька років острів Сейбл зменшився у довжині з сорока миль до двадцяти, і що з трьох маяків, побудованих на ньому з 1880, два було змито, а третій море поглине невдовзі.
Ввечері 5 липня «Спрей», після цілоденного стернування через неспокійне море, надумав собі йти далі без допомоги стернового, давши мені спочинок. Досі я прямував зюйвест-тень-зюйд, але вітер трохи зайшов до носу, шлюп без стерна пішов, як по ниточці, на південний схід, і робив близько восьми вузлів, свою найкращу швидкість. Я додав вітрил, щоб не гаючи часу перетнути звичайний шлях лайнерів і якнайшвидше досягти дружнього Гольфстріму. Туман розвіявся під вечір, я зміг побачити сонце саме в ту мить, коли воно торкнулося моря. Я спостерігав, як воно схиляється долі й зникає з очей. Потім обернувся на схід, і там, наче на самому кінці бушприта, побачив усміхнений повний місяць, який сходив над морем. Нептун, що власною персоною крокував би через ніс шлюпа, сполохав би мене менше.
Згодом на мене чекало багато розмов з чоловіком на Місяці, він став моєю довіреною особою в цьому плаванні.
Біля опівночі знову впав туман, щільніший ніж будь-коли до цього. Хоч ложкою його їж. Це тривало декілька днів, вітер підсилився до шторму. Піднялася висока хвиля, але я мав гарний корабель. В цьому гнітючому тумані я відчував себе комахою на соломинці, що дрейфує в самотності посеред стихій. Я закріпив стерно найтовом, судно тримало курс, і поки воно пливло, я спав. В ці дні мене переслідував благоговійний жах. Моя пам’ять працювала з приголомшливою силою. Зловісне, несуттєве, величне, мале, дивовижне, банальне – усе з’являлося перед моїм внутрішнім зором в магічній послідовності. Пригадувалися такі забуті сторінки моєї біографії, що здавалося, вони належать до попереднього життя. Я чув усі голоси минулого: сміхи, сльози, розмови, які я вів в багатьох закутках Землі.
Моя самотність відступала, коли вітер був свіжий і мені знаходилося багато роботи. Коли поверталася гарна погода, тоді приходило відчуття самоти, якого я не міг позбутися. Я часто розмовляв вголос, спочатку подавав команди щодо суднових справ, бо мені розповідали, що я можу втратити мову, переставши її вживати. Коли сонце піднімалося в зеніт, я голосно командував:
- Вісім склянок! - за звичаями корабля в морі.
Знову ж таки, з каюти я гукав до уявного чоловіка на стерні:
- На румбі? – і знову – Як там з курсом?
Але, не отримавши відповіді, я з усією очевидність нагадував собі свої обставини. Мій голос звучав лунко в порожньому приміщенні, і я припинив цю практику. Проте, невдовзі мені спало на думку, що хлопчиком я бувало співав, чому ж не спробувати зараз, коли це не потурбує нікого? Мій музичний талант ніколи не викликав заздрощів в інших, але не посеред Атлантики. Щоб зрозуміти, що я маю на увазі, ви мали б почути мій спів. Ви мали б побачити бурих дельфінів, які вискакують геть з води, варто було мені підвищити голос над хвилями, морем і усім, що у тому морі було. Старі черепахи, випнувши баньки, висовували свої голови з моря, коли я заводив «Джонні Бокера», чи «Ми заплатимо Дербі Дойлу за його черевики», чи ще щось подібне. Але бурі дельфіни були значно більшими шанувальниками, ніж черепахи, вони стрибали значно вище. Одного дня, коли я мугикав улюблене шанті, мені здається це було «Падіння Вавілона», один дельфін скакнув вище бушприта. Якби «Спрей» рухався трохи швидше, він би зловив його, як підсакою. Це спричинило переполох серед морських пташок, що плавали навколо.
10 липня, на восьмий день в морі, «Спрей» був в дванадцяти сотнях миль на схід від миса Сейбл. Півтори сотні миль на день для такого невеличкого суденця мали б вважатися непоганою плавбою. Це був найкращий перехід з усіх, що «Спрей» робив будь-коли за такий короткий час. Ввечері 14 липня, в найкращому гуморі, ніж коли б то не було, усі мої відсутні матроси вигукнули:
- Бачу парус!
Вітрило належало баркентині в трьох румбах з навітряного борту. Корпус судна приховував горизонт. Потім настала ніч. Мій корабель йшов вперед без допомоги стерна. Вітер був південний, судно бігло на схід. Його вітрила були чепурними, як «вітрила» молюска наутілус. Вони тягнули рівно всю ніч. Я часто виходив на палубу, але переконувався, що все добре. З півдня задував жвавий вітерець. Рано вранці п’ятнадцятого «Спрей» був впритул по борту незнайомця, який виявився судном «Ла Вагуіса» з Віґо (двадцять три дні по відході з Філадельфії, прямує до Віґо). Вахтовий з його щогли помітив «Спрей» напередодні ввечері. Коли я підійшов достатньо близько, його капітан подав на «Спрей» кидальний линь, і передав мені пляшку вина, застроплену за горлечко, і це було геть не кепське вино. Також він надіслав свою візитівку, яка несла ім’я Хуана Ґантеса. Я думаю, він був добрим чоловіком, як ведеться в іспанців. Але варто мені було попрохати його передати, що в мене все благополучно («Спрей» досить жваво проходив повз нього), він сховав голову в плечі, і коли його вахтовий помічник, який таки знав щось про мою експедицію, пояснив йому, що я пливу один, капітан перехрестився і зник в своїй каюті. Більше я його не бачив. До заходу сонця він був настільки далеко за кормою, наскільки був попереду вечором раніше.
Ставало все менш і менш одноманітно. 16 липня вітер був північно-західний і рівний, море спокійне, і великий барк, напів-скритий за видноколом, з’явився на видимості з підвітряного борту. О 2:30 пополудні я вже говорив з незнайомцем. Це був барк «Ява», приписаний до Глазго (з Перу на Квінстон, за інструкціями). Його старий капітан був ведмідькуватий, але я колись зустрічав на Алясці ведмедя грізлі, який виглядав більш люб’язно. Принаймні, виглядало на те, що ведмідь був радий зі мною зазнайомитися, але цей сивий, як грізлі, чоловік!.. Ну добре, припускаю що моє привітання потурбувало його посеред сієсти, і мій маленький шлюп, що обходив його величезний корабель, подіяв на нього, як червона ганчірка на бика. Попри нерівність сил, я мав перевагу над важкими кораблями в легенький вітерець саме цього та двох попередніх днів. Його судно було важке й обросле водоростями, повільно рухалося вперед, в той час як «Спрей» з великим гротом, напнутим «пузом» навіть за легенького вітерця, просто дременув собі вперед так стрімко, що кращого не можна було й побажати.
- Як довго тут триває штиль? - проревів капітан «Яви», коли я підійшов на відстань вигуку до нього.
- Навіть не здогадуюся, капітане, - прокричав я у відповідь так гучно, як тільки міг. - Я щойно сюди прибув.
На ці слова його вахтовий помічник на напів-баку широко вишкірився.
-Я залишив мис Сейбл чотирнадцять днів тому, - додав я. (На той час я вже благополучно перетнув океан і наближався до Азор).
- Чифе, - проревів капітан своєму старпомові – Чифе, йди-но сюди й послухай небилиці цього Янкі. Спусти перед ним прапор, чифе, спусти прапор!
Після всього, в найкращому гуморі, «Ява» капітулювала перед «Спреєм».
Гострий біль самотності, який я відчував на початку, більше ніколи не повернувся. Я проник у таємницю і пронизав туман наскрізь. Я зустрів Нептуна в його гніві, але він завважив, що не я ставлюся до нього зі зневагою, тож він дозволив мені продовжити випробування.
Запис у вахтовому журналі за 18 липня: «Погода гарна, вітер південний-південнозахідний. Навкруги стрибають бурі дельфіни. Пароплав «Олімпія» пройшов об 11:30 ранку, довгота місця 34º50'»
- Бракує трьох хвилин до половини години - прокричав капітан, коли давав мені довготу місця та час.
Ділова атмосфера «Олімпії» справила на мене враження, але також я мав стійке відчуття, що цей капітан був аж занадто педантичний у своїх розрахунках. Це може й непогано, але тільки там, де є досить морського простору для маневру. Однак, саме така самовпевненість, на мою думку, була причиною катастрофи лайнера «Атлантик» і ще багатьох подібних. Капітан занадто добре знав, де він знаходиться. Довкруг «Олімпії» не вистрибував жоден бурий дельфін! «Морські свині» завжди надають перевагу вітрильникам. Капітан «Олімпії» був молодою людиною, як я помітив, і порівняно з ним, я мав, сподіваюся, гарний послужний список.
Бачу землю! Вранці 19 липня таємничий купол, схожий на срібну гору, виокремився в морі попереду. Хоча земля була повністю скрита в білій, блискучій імлі, яка сяяла на сонці, як поліроване срібло, я був досить певен того, що це був острів Флорес. О пів на п’яту пополудні він був на траверзі. Імла тим часом зникла. Флорес знаходиться в одній сотні сімдесяти чотирьох милях від Файала, і хоча це високий острів, він багато років залишався невідкритим після того, як головна група островів вже навіть була колонізована.
Рано вранці 20 липня я побачив Піко, що вимальовувався під хмарами по правому борту. Коли сонце з’їло ранковий туман, несподівано відкрилися низини. Варто було наблизитися, з’явилися оброблені поля, і якими зеленими вони були! Тільки той, хто бачив Азори з палуби судна, уявляє красу цієї картини посеред океану. О 16:30 я кинув якір в Файалі, рівно через вісімнадцять днів по відході від мису Сейбл. Американський консул в швидкісному човні пристав до борту ще до того, як «Спрей» підійшов до брекватеру, і молодий військово-морський офіцер, що побоювався за безпеку мого судна, піднявся на борт і запропонував свої послуги лоцмана. Я не маю жодної причини сумніватися, що цей юнак міг би керувати броненосцем, але «Спрей» був замалим для тієї кількості уніформи, яку він носив. Проте, після чоломкання з усіма суднами в порту і потоплення ліхтера, шлюп був ошвартований без значних власних пошкоджень. Цей чудовий лоцман очікував на «винагороду», як я зрозумів, але чи за те, що за підйом ліхтера має платити його уряд, а не я, чи за те, що він не затопив ще і «Спрей», я так ніколи і не розібрався. Нехай вже дарує мені.
Я прибув на Азори саме у сезон збирання фруктів, і скоро на борт було завантажено усіляких фруктів значно більше, ніж я міг дати їм раду. Усі острів’яни з - найдобріші люди у світі, але я ніде не зустрічав більш добрих сердець, ніж тут. Народ Азорів – не дуже заможна спільнота. Тягар податків заважкий, а повернення їх обмежене. Мабуть, єдиним, що не обкладалося податками, було повітря, яким вони дихали. Метрополія ніколи не дозволяла їм відкрити порт для іноземної поштової служби. Пакетбот, що проходить впритул з поштою для Горти, мусить спершу доставити її до Лісабона, начебто щоб пройти фумігацію, але насправді, щоб отримати тариф з пакета. Мої власні листи, відправлені з Горти, дісталися до Сполучених Штатів через шість днів після мого листа з Гібралтара, відправленого тринадцятьма днями пізніше.
Наступного дня по моєму приходу в Горту був фестиваль якогось великого святого. Човни, переповнені людьми, приходили з інших островів на свято в Горту - столицю, або Єрусалим Азорів. Палуба «Спрея» зранку до ночі була переповнена чоловіками, жінками та дітьми. Одного дня після фестивалю добрий тубілець запряг екіпаж і цілий день катав мене красивими околицями Файала.
- Тому що, - сказав він перекрученою англійською, - коли я був в Америці і не знав ні слова англійською, я зрозумів, як це важко. Аж потім зустрів декого, в кого був час мене вислухати. Отож я пообіцяв своєму доброму ангелу, що варто буде іноземцеві приїхати до моєї країни, я намагатимуся ощасливити його.
На нещастя цей джентльмен привіз з собою перекладача, щоб я міг «краще познайомитися з країною». Цей хлопець ледь не довів мене до смерті своїми розповідями про кораблі й подорожі, і про човни, на яких він стернував – остання річ на світі, про яку я хотів би чути. Він відплив з Нью Бедфорда на вітрильнику, як він казав, «того з двох Джо Уінгів, якого кличуть Джоном». Мій друг та господар ледь знаходив можливість втиснути хоча б слово. Перед тим, як ми розлучилися, він запросив мене на обід з тостами, які потішили б серце принца, але він був зовсім самотній в своєму будинку.
- Моя жінка й діти спочивають там, - сказав він, вказавши на цвинтар через дорогу. - Я перебрався до цього будинку здалеку, - додав він, - щоб бути поряд з місцем, де я молюся щоранку.
Я залишався в Файалі чотири дні, і це було на два дні довше, ніж я намірявся спочатку. Доброта острів’ян та їхня зворушлива простота затримали мене. Дівчина, невинна як янгол, одного дня прийшла до борту, і сказала, що сяде на «Спрей», якщо я висаджу її в Лісабоні. Вона могла б готувати риб-літунів, як їй здавалося, але її коронним блюдом була приправа бакалгао. Її брат Антоніо, який служив перекладачем, натякнув, що він також не проти того, щоб зробити рейс. Серце Антоніо сумувало за якимось Джоном Вілсоном, і він був готовий відпливти до Америки довкола двох мисів, навколо світу, щоб зустрітися з другом.
- Чи знаєш Джона Вілсона з Бостона? –кричав він.
- Знаю Джона Вілсона, - говорив я – але не з Бостона.
– В нього одна дочка й один син, - наводив Антоніо вірний спосіб розпізнати його друга.
Якщо ці рядки потраплять на очі тому самому Джону Вілсону, я маю заявити, що «Антоніо з Піко пам’ятає його».
