І все-таки, скільки б він не відводив очі, скільки б не ховався за удаваною веселою байдужістю, позитивненькими прикольчиками і чисто хлопчачою незворушністю, Даші вже все було зрозуміло. Хлопці часто й не здогадуються, що дівчата прозорливіші за них, і навіть в дурнуватих жартах вміють побачити приховане почуття. Закоханий тинейджер намагається привернути увагу будь-якою ціною: обмалювати зошит своєю симпатії, тицьнути їй на спину липкий папірець з якимось оригінальним чи не дуже підписом або навіть сунути мишу в рюкзак (втім, це класі в п’ятому, у восьмому таке не покатить). Подібна стратегія стара як світ і багато разів випробувана. І те, як Ігор все шукає нагоди провести її додому від школи, і його жартики-записочки – все це недарма, ох недарма… Але чому ти такий, Ігорьочку? Чому такий як усі? Вірніше з усіх сил намагаєшся бути, як усі? Хіба ж я не бачу? Ти для мене – як рибка в акваріумі, кожен порух твій видно. Весь твій лоск, імідж мачо – не більше ніж акторська гра. Нащо ти граєш? "Оскара" все одно не дадуть. І перестань називати мене "сонце", це вже звучить тупо. Звісно, приємно, коли тебе порівнюють з найяскравішою зіркою на небосхилі, але це слово обтріпали до дірок. Невже більше ні з чим порівняти дівчину? Ех ви, пацани… До речі, а з чим можна порівняти хлопця? Всі ці дівчачі звертання типу "зайчик" або "котик" до огиди приторні й рожеві. От якби взяти якогось шляхетнішого представника фауни… скажімо – леопарда. "Мій леопардик!". В цьому справді щось є.
Але ж пацани… Чого вони такі несміливі? Чого бояться просто ніжно обійняти тебе, замість того щоб вішати на вуха поцукровану лапшу компліментів? Навіть такі, як Ігор – з рельєфною мускулатурою, індіанською смагою та густим чубом – такі несміливі, "що капець", як сказала б Свєтка. Чи це вік такий, перехідний? От і сьогодні – гуляла з Ігорем, а він все очі відводив, явно ж збирався щось сказати, але не наважився, знову засипав її своїми жартами. І все ловив її за руку, а вона грайливо звільнялася. Перед Дашею стояла дуже непроста дилема: хто їй більше подобається – Ігор чи Макс. Ігор, без сумніву, класний – красивий, спортивний, веселий... Ще, кажуть, вірші пише, вона його питала про це, він відбувався жартами, що то мовляв, по молодості і по дурості… А ще фантастику любить, а Даша теж у фантастику закохана. Ну класний хлопець, що іще скажеш. Але ж Макс…
- Дашко!
- Свєтко!
Ось і вона, легка на спомині. Даша, звісно, зраділа подрузі, хоча зараз більше бажала подумати на самоті над складною теоремою своїх уподобань. Але ж Свєтка… Це ж таке сонечко ясне, що їй не можна не зрадіти!
Дівчата традиційно поцьомалися і традиційно ж завели бесіду про останні новини шкільно-дворового життя. Але оскільки у Свєти, як і у багатьох восьмикласниць, язик був без кісток, і вона неймовірно захоплювалася власними оповідями, то її, що називається, несло, і Даша не вважала за гріх додумати свою думу під акомпанемент Свєтчиного щебетання.
Макс… Нітрохи не гірший за Ігоря, а може і кращий. Розумний, начитаний, але при цьому зовсім не зануда. І талановитий! У Даші висів на дверях її портрет олівцем, котрий Макс якось намалював прямо на уроці. Грає на гітарі, синтезаторі і сопілці, ще й, кажуть, музику пише. Але, схоже, такий же несміливий, як і Ігор. Той хоч якісь знаки уваги робить, а Макс лише посміхається сором’язливо, зрідка відпускаючи жарти і компліменти. Хто ж кращий? Кого обрати? Ех… Раніше все було простіше в амурних справах – один іншого викличе на дуель, нещасливий паде від кулі, а переможець отримує в нагороду даму серця. Жорстоко, але справедливо – все вирішує доля. А зараз? Ну, поб’ються, один іншому натовче фізію, а що зміниться? Ні, тут уже самій вибирати треба…
- Свєтко, хочеш шоколадки? – Даша згадала, що в неї в сумці лежить подарована Ігорем шоколадка, половина якої, втім, була чесно з’їдена разом із ним.
Свєта обірвала захоплений монолог:
- Ти ще питаєш! Дава-ай!
Хрумаючи шоколад, Даша вирішила, що настав підходящий момент, аби піти в "розвідку боєм":
- Свєт, а тобі які хлопці подобаються?
Свєта проковтнула шоколад і замислилися.
- Ну, не знаю… Різні подобаються. Ну, красиві, розумні, але то таке. Головне щоб він добрий був. Ну і щоб любив мене.
- В кіно водив, на дискотеку… - підказувала Даша.
- Ну, і це теж, - закивала Свєта. Її очі примружились. – А ти чого раптом зацікавилась?
- Та так, чисто дівоча цікавість. А ти зараз з кимось зустрічаєшся?
- Та був у мене один, правда, два місяці вже не спілкуємось. Слухай, май френд, бачу, що це в тебе не чиста цікавість. Колися – підсіла на когось?
Простодушна Свєта вмить докопалася до суті. Треба було "розколюватись".
* * *
Дівчата сиділи на лаві біля дитячого майданчика. Шоколад був доїдений. Все основне розказано. Даша очікувально дивилася на подругу. Свєта ніяково водила очима і возила кросівкою по землі.
- Ну… Що тут скажеш, - врешті спромоглася вона на слово. – Звісно вони обоє класні. Але я не знаю… Ну, ти ж кажеш, що Ігор до тебе заграє? Ну, то закрути із ним. А Макс – він справді якийсь не від світу цього…
Даша ледь чутно зітхнула. Справді, чекати вичерпної відповіді на всі сокровенні питання від Свєти, простої, легковажної Свєтки, любительки попліткувати і поїсти солодкого, було б просто наївно. Врешті, Даша була їй вдячна принаймні за те, що вислухала. Навіть найдрібніша таємниця обтяжує душу, до чортиків хочеться розповісти про неї комусь. Поділившись тим, що у душі, Даша відчула себе бадьорішою.
- Слухай, Свєт, а що ж у тебе сталося з твоїм… як його? Ну, з хлопцем твоїм?
Свєта повільна звела на неї очі, і Даші стало трішки моторошно – таким сумним і серйозним був погляд у її вічно веселої подруги.
- Я… я сама не знаю. Просто одного дня він перестав зі мною спілкуватися. Не відповідав на дзвінки. Видалив мене зі списку контактів. Просто… просто ніби пішов кудись у небуття. Забув про мене, буквально відштовхнув від себе. Я ходила до його дому, годинами бродила коло його під’їзду, щоб просто побачити його, але він все не з’являвся… Мені було так боляче, так…
Свєта не скінчила. З її очей вже рясно текли сльози. Вона впала Даші на груди і тихенько захлипала. Вражена і розгублена, Даша обійняла подруга і почала нашіптувати їй у вухо: "Ну чого ти, Свєтко?.. Ну заспокойся… Все буде добре… Він просто тебе не вартий… Все в тебе попереду… Ти ще зустрінеш справжню любов…" Даша прекрасно розуміла, що говорить банальності, але знала, що саме такі слова можуть і заспокоїти, і підтримати людину в скрутну мить. Мало-помалу Свєта перестала плакати. Дівчата сиділи, обнявшись, і Даша думала: треба ж, Свєтка так переживає через своє нещасливе кохання, а навіть їй не відкрилася. А сама вона при першій-ліпшій зустрічі кинулася до подружки: розсуди та порадь. Ех…
Врешті Свєта підвела голову. Обличчя її розчервонілося, туш розтеклася, але очі висохли, і в них починав відроджуватися колишній блиск, ласкавий і дружній.
- Ох, Дашко, - Свєта глянула подрузі в очі. – Як я тобі заздрю! Ти така щаслива! Не ображайся, я тебе дуже люблю, але і заздрю.
- Ну перестань, - Даша все ще почувалась ніяково. – Ще знайдеш ти свого єдиного. Неодмінно знайдеш. Ти ж у нас гарна.
Даша не кривила душею – вона дійсно вважала, що Свєта дуже симпатична. Але якщо Свєта була симпатична, то Дашу всі визнавали справжньою красунею, королевою класу. Навіть розкішна блондинка Аліна програвала поруч із нею – найбільше, певне, через манірність і самозакоханість.
Проводячи Свєту додому, Даша відчула прилив гордості, що траплялося з нею досить рідко – як для королеви вона відзначалася похвальною скромністю. Але усвідомлення того, що вона королева і може вибрати з двох принців найкращого, теплою хвилею прокотилося по всьому тілу.
Розцілувавши подругу і наговоривши їй на прощання підбадьорливих банальностей, Даша попрямувала додому, міркуючи по дорозі, що Ігор справді кращий, і що зустрічатися з ним буде приємно і весело, і що він її справді любить, і що… Дівчина вже тонула в рожевих мріях.
Розділ IV. Обличчя Гросмейстера
Лежачи на дивані і свердлячи очима стелю, Ігор думав. Тобто не просто думав, а глибоко замислився, повністю, всіма чуттями вклавшись у процес думання. Адже подумати було над чим.
Зараз, після прохолодного душу, в затишних рідних стінах, обклеєних постерами улюблених музикантів-акторів, під музику (Ігор все-таки вирішив краще поставити "КИНО") події останніх півгодини сприймалися не так жваво і нагадували якийсь уривок з тріллеру, не надто й цікавий. Але попри все в душі залишався неприємний осад. Ну гаразд, - казав він собі. – Це був гіпноз. Стопудово гіпноз. Ота чікса мене й загіпнотизувала. І в усіх тих глюках нема нічого страшного. То було просто як поганий сон. Так, - зрадів він подумки. – Я бачив поганий сон! От тільки надто вже чіткий, надто яскравий сон. Зі свого досвіду Ігор знав, що снів з досконалим сюжетом не буває. Навпаки, зазвичай сниться якась маячня, що після пробудження одразу й забувається. Ні, все-таки це був сон! Вона мене загіпнотизувала, і я заснув на сходах. Звідки я знаю, може, загіпнотизованому можна вставляти в підсвідомість готові сни? Вона ж там щось плела про вищі сили, ну й вирішила мене полякати. Все дуже просто. Чорт, от тільки в житті ніколи нічого не буває просто…
Коли нарешті Ігор переконав самого себе, що бачив сон під гіпнозом, в двері легенько постукали. "Да!" – відгукнувся Ігор. Двері прочинилися і мама простягнула сину трубку радіотелефону.
- Ігорьок, тебе.
Ігор підніс трубку до вуха, і тут йому стало моторошно – зараз він почує спокійний і впевнений голос…
- Альо…
- Ігрек, привіт! – радісно бухнула трубка.
Фу ти! Жека, друзяка!
- Привіт, Жека.
- Як діли? Що робиш зараз?
- Та… нічого такого. Лежу, музику слухаю.
- А чо в тебе голос якийсь… Я тебе не розбудив часом?
- Та ні, Жека, я просто в тренажерку ходив, ну і трохи перекачався. Втомився.
- А, ясно, – в голосі Жеки почулася повага. Сам він тренажерні зали обминав десятою дорогою, віджимався не більше трьох разів, а на турніку і того менше – один раз підтягнутись міг, після чого його руки самі собою розчіплялися, і він гепався на долівку, викликаючи струс у фізкультурному залі. Крім того, любив Жека поїсти, а особливо посидіти в піцерії чи МакДональдсі, через що мав відповідну комплекцію. Типовий америкен-бой, як казали в класі – любитель шоколадних батончиків, комп’ютерних ігор та кіно про черговий порятунок світу.
- Слу, - трохи перечекавши, знов подав голос Жека. – Тут нас Артур запрошує до себе.
- А куди запрошує? – Ігор все ніяк не міг перенести увагу на прості земні речі після процесу глибинного міркування.
- Ну, до себе. Вдома в нього повисіти. Каже, дівчата теж прийдуть, відтягнемось. А то так рідко десь збираємось, він каже, треба виправлятися.
Ігор був з легких на підйом, готовий за першим покликом іти кудись відтягуватися. Але зразу ж перед очима постали знайомі сходи, де на кожному майданчику сяяла зловісна трійка. І майже розтоптаний страх знову ворухнувся у душі.
- Ти знаєш, Жека, це звісно було б непогано… Але я сьогодні якось не в формі. Просто буває таке, коли перезаймаєшся, що не хочеться нікуди йти, нічого робити… Ти не ображайся, але я не піду.
- Жалко, - щиро зітхнув Жека. – Не жалієш ти себе, Ігрек. Заради рельєфної мускулатури так виснажуєшся. Ну добренько, як-небудь ще виберемось кудись, окі?
- Без питань. Ти там всім привіт передай.
- Передам, аякже. Ну добре, відпочивай.
- Агась. Пока.
- Бувай.
Ігор відклав трубку. Якийсь важкий сьогодні день. Нічого не виходить. Зустрівся з Дашею – вхолосту. Циганка ворожила – наворожила чортівні. Ще й від зустрічі з друзями відмовився. Все наперекосяк…
Віктор Цой завершив пісню словами, що любов варта того, аби ждати. Погодившись в душі із ним, Ігор знов повернувся думками до Даші. Згадав, що планує повести її в кіно. Треба ж якось показати себе, а то поводишся, наче малолітка. Квіти треба подарувати, от що… Ні, не хочеться сьогодні думати про це. І так багато передумано, аж у голові гуде, ніби відбійний молоток лупає зсередини. Музики ще, музики! І чаю міцненького. І булку з варенням.
* * *
Вночі, натурально, снилися якісь жахи: захекана біганина темними сходовими прольотами, забиті дошками двері, недоїдки під ногами, і не було цьому кінця, і він пробіг уже стільки поверхів, але все не було найвищого, а двері забиті дошками, і нікуди постукати, і нізвідки покликати когось…
Раптом все скінчилося. Скінчилися сходи, двері. Ігор стояв перед білою, ніби щойно пофарбованою стіною. Не знаючи, куди тепер, він ступив крок, і на стіні, мов на екрані з’явилося обличчя, чоловіче впевнене спокійне обличчя. Те саме.
- Ти мічений, - залунав спокійний голос. – Ми скоро зустрінемося. Ти маєш відчути свою силу. Ти мусиш збагнути владу Пітьми
- Хто ти? – крикнув Ігор, задихаючись.
- Я Гросмейстер. Ми скоро побачимось. Ти відчуєш свою силу. Ти станеш воїном.
Слова відбивалися від стін, скакали по сходинках, відлунюючись і переплітаючись. Ігор відчув, що в нього крутиться в голові, і прокинувся.
У вікно линуло життєрадісне світло. Ранковий вітрець злегка колихав завіску. Ігор скочив з дивану і розчинив балконні двері. Було вже зовсім світло, але надворі ще нікого не видно, лише кремезний дядько у спортивному костюмі вигулював вівчарку.
Цей мирний краєвид заспокоїв Ігоря, який перебував під важким враженням після сну. Маячня, - подумав він. Це все після вчорашнього. Все те ж саме. Хоча стоп. Було, здається щось нове… Але що? Сходи, забиті двері, голос того чоловіка… Гросмейстер! Він назвав себе гросмейстером! Дивно, до чого тут шахи? Мабуть, ні до чого, просто так приплелося. Гросмейстер… А взагалі це слово має інші значення, крім шахового титулу? Перевірити б… Ігор звично увімкнув комп, зайшов до "Вікіпедії", набрав потрібне слово. Тек-с. Ось воно:
Гросмейстер (нім. Großmeister—«великий магістр») - термін, що вживається в декількох значеннях:
1. Титул керівника рицарського ордена;
2. Титул керівника середньовічного об'єднання ремісників — цеху;
3. Найвище звання в таємних організаціях, таких, як орден розенкрейцерів і масонські ложі;
4. Найвище звання в таких видах спорту, як шахи і шашки.
Від слів "рицарський орден" і "таємна організація" в Ігоря похололо в животі. Хто такі розенкрейцери і що таке масонські ложі, Ігор жодним вухом не чув, але ясно зрозумів, що в його сні слово "гросмейстер" виринуло не випадково, і до шахів жодного відношення не має. Гросмейстер Темних Сил! Орден Пітьми! І він, Ігор, має стати воїном цього ордену! І що це означає? Доведеться з кимось рубатися на мечах, когось скидати з коня, штурмувати фортеці, руйнувати замки, брати полонених і захоплювати скарби? Ні-ні, що за дитячі вигадки, все зовсім не так примітивно, як у книжках фентезі… Виходить, ще складніше? "Ти маєш відчути свою силу". Так він казав? А що ще? А, він же обіцяв, що ми скоро зустрінемось! О боже! Я не хочу!!! Мене ж після таких зустрічей електрошоком лікувати доведеться! Але ж, але… Я вже мічений! О ні, невже мій сон триває?! Ігор з силою почухав лоба. Відбувалося щось геть незрозуміле.
