Мішаня Прохоров повертався додому пізно. В черепній коробці щось гуло і гепало, ще й боліло так, що можна було запідозрити наявність там мозку. Там навіть ворушилось щось неповоротке й ліниве, як хробак в перегної. Відчуваючи народження в не надто закручених звивинах туманної думки, Мішаня гикнув і почухав потилицю.
Він увійшов в пропахлий продуктами котячих шлюбних ігор під’їзд і, слухаючи монотонне рипіння колін, поплівся по сходах. Задихаючись власним перегаром, Мішаня знемагав від важкого абстинентного сушняку, коли прочинені двері сусідньої квартири заполонили нездоровою цікавістю все його стражденне єство.
Безвільно похитуючись, лисуватий чолов’яга непевного віку перевалився через поріг.
- Сірий, ти вдома? – поцікавився з надією в голосі. Надія полягала в тому, що у цієї акули пера ніколи не переводилося в холодильнику пиво, а воно було в ту мить для Мішані, мов інсулін для діабетика.
- Сірий, агов! Ти де? – пристрасно закликав Мішаня потенційного «опохмелятора», та Сергій чогось вперто відмовчувався.
Ступивши крок всередину помешкання, непроханий гість перечепився через якийсь лантух, що лежав просто на підлозі, і розтягнувся поряд. Кілька хвилин пролежав в липкій з солодкуватим запахом калюжі, не в змозі підвестись, потім, таки перевернувшись на спину, підвівся на ліктях і тут же зустрівся поглядом із скляними витріщеними очима сусіда.
- С-сірий, ти що? – прохрипів бідолаха, жваво дременувши на різко отверезілих ногах.
Повернувшись додому, Мішаня напився води з-під крана, що тільки закріпило ефект від побаченого в квартирі сусіда. Абсолютно тверезий, Прохоров ринувся назад, переконатись, що труп Сірого – не глюк. Крім того, краєм ока Мішаня помітив дещо цікаве поряд із закривавленим тілом, настільки цікаве, що це затьмарило страх бути зловленим, не надто дружніми по відношенню до його персони ментами на місці злочину. Це щось явно вартувало немаленьких грошей. Принаймні, так видавалося Прохорову, якому грошові знаки були вкрай необхідні в силу несприятливих обставин.
Обставини перестали сприяти Прохорову давно. Ще коли Мішаня програвся в покер Славіку – сусіду знизу. Відтоді грізний вигляд біцепсів, та інших, не таких помітних м’язів на тілі сусіда ніяк не давав викинути з голови цей прикрий трапунок.
Тепер, на півшляху до квартири мертвого Сергія, Мішаня бачив перед очима лише одне – потенційну можливість виплигнути з боргової ями. Озираючись та крадучись Мішаня знову опинився в Кравчуковому передпокої. Блискавично зметнувшись до лискучого чорного предмета, що лежав поряд з тілом, вхопився в нього двома руками.
-…ять! – здавлено матюкнувся.
- Чого ж ти тяжка така? – примовляючи до статуї, відступав назад Прохоров.
Зігнувшись в три погибелі, він дотяг невеличку за розмірами статую до себе в квартиру, і, лише, замкнувши за собою двері на всі замки, зітхнув з полегшенням. Він сів просто на підлогу в передпокої, розглядаючи дивний предмет.
Добута ціною невимовного страху бути спійманим на гарячому, статуетка видалась Мішані не такою вже й цінною. Хоча… Зелені оченята все ж нагадували коштовне каміння. Можливо, навіть справжнє.
Прохоров вирішив трохи відпочити, і, не відкладаючи, занести статую до Соломоновича – ювеліра на розі, не надто чистого на руку.
Була восьма година ранку. Вмитий та гладко виголений Прохоров браво крокував ранішніми вулицями з синім пакетом в руці. Напівпорожній пакунок видавався досить важким – Мішаня навіть трішки нахилився в бік своєї ноші.
Назустріч йому, мигаючи синім вогником, провила міліційна машина. Мішаня на секунду пригальмував, провів журливим поглядом машину правоохоронців і продовжив свій шлях.
Коли Прохоров повертався додому уже без синього пакета, проте із забитими хрусткими зеленуватими купюрами кишенями, мимо нього сумно і без жодного виття проїхала швидка. За нею, так само понуро із двору вирулила і міліційна машина. Відчуваючи себе розчуленим, Прохоров пустив скупу чоловічу сльозу, і, навіщось перехрестившись, увійшов в під’їзд. Підіймаючись по сходах, помітив, що двері Кравчука все ще прочинені. Хоч самого Сергія доправили до моргу, слідчий продовжував роботу в квартирі, та допитував свідків - сусідів, які нічого путнього, звісно, сказати не могли. Більшості людей властиво спати вночі, хоча, виключення з цього правила трапляються досить часто.
- Він! – тицяючи довгим сухим пальцем просто в груди Мішані, заволала Гертруда Яківна – двері якої знаходились навпроти Кравчукових.
Мішаня спробував щось заперечити, та спостережлива бабуся на вгавала:
- Точно, я його бачила. Із квартири покійного пів на другу ночі виходив.
- Тю, Яківна, а ти що ж не спала? – спромігся Мішаня, - тобто я дійсно, пізно додому повернувся… з хлопцями у покер… але в квартирі покійного не був… ні…
- Авжеж, не був! – іронічно-красномовна посмішка Яківни разила наповал. Я Альджеберта Армагеддоновича гуляти випускала. Дивлюся – пика твоя небрита із прочинених дверей Сергія вигулькнула, ну, та я подумала, що ви за чаркою з покійним засиділися, то й значення не придала… вбивця!
- Тя-у! – сумно підтакнув Альджеберт Армагеддонович – достойний представник породи чау-чау, всупереч поширеній думці геть не схожий на свою суху, мов скіпка, хазяйку.
- Хто вбивця? Я?! – підскочив Мішаня, вирячивши очі. Та в мене, якщо хочеш, алібі є!
- Розберемось, - нарешті вимовив мовчазний слідчий.
Мішаня лише гикнув. Він ніяк не очікував такого неприємного повороту так вдало проведеної операції. Та здаватися він, судячи з усього не збирався, і до чорного запиленого фіата, що мав доставити підозрюваного у відділок прослідував із гордо піднятою головою.
Потім він в машині слідчого і досить вдало викручувався. Принаймні, так йому видавалося спочатку. Мішаня впевнено і чітко відповідав на запитання – та й чого йому боятись? Кореші, звісно, підтвердять, що партія в покер закінчилася десь о першій, коли Серьога був уже…
Слідчий байдуже кивав головою, впіривши в Прохорова свої маленькі гострі оченята. Чогось не подобався Мішані цей мент. От не подобався і все тут. Якийсь він був, наче… мумія. Неживий якийсь. А очі – ясно сірі, пронизливі, мов буравчики, проникали, здавалося, просто всередину мозку. Від цього багатостраждальний орган в черепній коробці Мішані палав, мов у вогні. Думки геть оплавились, перетворившись на розпечену позбавлену форми та змісту масу.
Прохорову видавалось що все його тіло перетворилося на магму і стікало із крісла на підлогу. Не існувало більше Мішані. І слідчого не існувало. Були лише два всюдисущих ока, що висотували із Прохорова душу…
Соломон Соломонович Буряк сидів за столом, вдоволено розглядаючи щойно придбаний раритет. За своє довге життя Соломон Соломонович не бачив нічого подібного. Тонке професійне чуття підказувало, що статуетка коштувала грошей в сто разів більших за копійки, заплачені цьому недолугому невдасі Прохорову. Лише два смарагди в кільканадцять каратів кожен вартували цілого маєтку.
Дуже задоволений собою, Соломон Соломонович підвівся і, ворушачи пальцями занімілих від довгого сидіння ніг, почалапав на кухню, де варилася його незмінна вівсянка – те, що треба старій самотній людині на вечерю.
Ювелір їв довго і ретельно, задоволено постогнуючи. Коли вівсянки залишилось лише кілька ложок, пролунав різкий, і, як видалось Соломону, нахабний дзвінок в двері.
Невдоволено прочовгавши до вхідних дверей, Соломон Соломонович став навшпиньки, зазираючи у вічко. Помітивши там дебелого представника правоохоронних органів, ювелір волів би невчасний візит проігнорувати, та вперта рука впилася в дзвінок і здаватися, судячи з усього не збиралася.
- Чим можу бути корисний? – скривившись, визирнув із-за дверей Соломон.
У відповідь послідував потужний удар в нижню щелепу. Щелепа хруснула, ювелір здавлено схлипнув.
- Де вона?
- Хто? Хто вона? – витираючи кров з обличчя, відступав вглиб квартири Соломон.
- Кала.
- Ка… кала? Яка ще Кала?
- Ну, що ви, Соломоне Соломоновичу, я б на вашому місці дурника не клеїв… - підправляючи скособочену щелепу з іншого боку, порадив непроханий гість.
- Хто ви? Що вам від мене потрібно? – рачкуючи подалі від караючої десниці, хрипів ювелір.
- Статуя, старий дурню. Статуя сфінкса у тебе?
- Я… е-е… так, звичайно, - хутко схопившись на ноги, Соломон кинувся до кабінету, де залишив на столі чорного сфінкса. Зупинившись біля запиленого столу, мов вкопаний, Соломон тупо дивився на порожнє місце там, де залишив статую.
- Та що ж це таке… - злякано прошепотів він.
- Що тут у вас, Соломоне Соломоновичу?- невинно посміхаючись, велетень у міліцейських погонах поклав важку руку на плече ювеліра.
- Але… але ж я залишив її тут…
- Ви впевнені? – лагідно перепитав гість.
- Так, звичайно… нічого не розумію…
- Справді? Не розумієте? – посміхався велетень, безневинно кліпаючи великими сірими очима, - так от, мій найдорожчий Соломоне Соломоновичу, я б радив вам бути уважнішим… на майбутнє. Справа в тому, що річ, яку ви, так необачно, кудись «не туди» засунули, вам не належить. Жодним чином не належить, - стискаючи пальцями однієї руки поморщену шийку Соломона, спокійно промовляв правоохоронець. Знаєте, статуя дуже потрібна своєму власнику. Він до неї звик, йому без неї сумно… і боляче… Ви ж не хочете, щоб вам було боляче?
- Н-ні… - прошепотів блідий Соломон.
- Я повернуся за годину. Сподіваюся, цього часу вам буде достатньо, щоб пригадати де сфінкс.
Вхідні двері з тріскотом зачинилися. Соломон витерши піт з чола, гарячково тупцяв по кімнаті зазираючи під стіл і нишпорячи по шухлядах.
- Та що ж це… - шепотів він, розуміючи, що пошуки марні. Він залишив статую на столі. Ось на цьому самому місці. Адже Соломон ніколи і нічого не забуває. Це нонсенс. Нонсенс!
Хвиля паніки накрила бідолаху з головою. Тікати. Однозначно тікати. Якомога швидше. Геть звідси! Схопивши стару порепану валізу, Соломон гарячково скидав туди речі. Раптом вітерець від прочиненого вікна майнув фіранкою по голові переляканого ювеліра.
Вікно. Чому відчинене вікно? Соломон Соломонович надто ненавидів протяги, щоб залишити його відчиненим…
- Що ж це? М-мене обікрали? – жалібно протягнув він. Серце підстрибнуло аж до горла, з якого раптом хлинув кривавий потік.
Зсудомлені посинілі пальці впилися в фіранку, що розірвалася з тужливим пташиним зойком, вкриваючи білим саваном розпластаного долілиць Соломона.
Вечір непомітно лягав на плечі міста, ховаючи від чужого ока драматичний кінець старого ювеліра, ховаючи також те, що опинилося поза його прочиненим вікном. Два смарагдових вогники, що тьмяно зблиснули кілька разів і згасли, поглинуті темрявою.
А вдалині чулися перші, приглушені розкати грому. Тиха, зоряна літня ніч стрімко мутувала в непроглядно-горобину, пронизану сотнями зигзагоподібних блискавок.
Коли біля під’їзду ювеліра зупинився чорний мерседес, з надтріснутого неба хлинули потоки води. Зіщулившись під проливним дощем, в будинок швидко прогулькнули двоє. Високий і кремезний, щоб не сказати огрядний, чоловік у світло-сірому елегантному костюмі, явно купленому не в ЦУМі і явно не за шістсот гривень та його супутник - невисокий, худий та похмурий, з глибоким шрамом через все чоло, впевнено підійшли до оббитих тріснутим дерматином дверей квартири Соломона Соломоновича.
Не завдаючи собі зайвого клопоту могутній відвідувач натиснув плечем на благенькі двері. Замок жалібно крекнув. Двері подалися вперед, впускаючи нежданих гостей всередину помешкання. Не вмикаючи освітлення, вони пройшли в кімнату, де, накритий білою фіранкою, лежав господар квартири.
Відвідувачі мовчки перезирнулися, і, мов по беззвучній команді кинулися перевертати квартиру з ніг на голову. У світлі неясного ліхтаря, ретельно оглядали всі закутки, ніші та закапелки. І чим менше залишалося не оглянутих місць, тим похмурішими ставали обличчя шукачів.
- Отже, старий казав правду… - замислено мовив молодший з них.
Старший мовчав, поїдаючи супутника очима. Коли нарешті він заговорив, співбесідник не наважився навіть звести очі, важко втупившись в порепану дубову підлогу Соломона.
- Я гадаю, ви розумієте можливі наслідки того, що відбувається… - із сильним акцентом відчеканив він, - важливість втраченої гм… речі важко переоцінити. До того ж, якщо вона активізується в природних умовах, наслідки будуть близькими до катастрофи.
- Я розумію…
- Сподіваюся, ви належним чином поставитеся до вирішення нашої проблеми…
- Але ми і так уже працюємо на грані…
- То працюйте, поза гранню, шановний! На карту поставлено надто багато.
- Так, на карту поставлено все, - схилив голову велетень.
- Я б сказав, більше , ніж все, - мовив його похмурий співбесідник, і шрам на його чолі склався гармошкою.
Свіжий, просякнутий дощем вітер увірвався у вікно, від чого вціліла фіранка затріпотіла під його подихом, ледь ковзнувши по обличчях гостей.
Молодший раптом насторожився, ступив крок до вікна і перехилився в темряву. Далі, не кажучи ні слова кинувся геть з помешкання. Його старший колега невдоволено подався слідом. Повільно він спустився сходами з третього поверху. Рипнули важкі двері. В лице кинуло дощем. Чоловік стиха вилаявся, ледь тамуючи лють. Цей недолугий телепень останнім часом надто дратував його. Гора м’язів при повній відсутності мозку… Куди ж понесло цього телепня…
Зробивши крок в темряву, чоловік опинився в калюжі обома ногами. Захлинувшись гнівом, почув надривний зойк колеги.
- Ідіот! – здавлено просичав, кинувшись на голос з ліхтариком в руці. В’язкий, ослизлий грунт не давав пересуватися швидко. Чоловік послизнувся і мало не втратив рівновагу. Блідий промінь ліхтаря ковзнув під ноги. «А це ще що таке?» - зойкнув чоловік, здивовано дивлячись вниз, де ледь помітні зникали в бузкових кущах сліди тендітних босих ніг. Отямившись, пішов по слідах. Оступився на нерівній стежці, щоб не впасти, став на одне коліно. Відчуваючи себе геть приниженим і безпорадним побачив в кількох кроках від себе молодого колегу. Він теж розтягнувся в болоті і лежав тепер долілиць, безпорадно борсаючись в багнюці.
- Може ви перестанете блазнювати, і підведетесь, нарешті? – з огидою в голосі просичав шеф.
Величезна постать сіпнулась, схлипнула і витягнулась, неприродно вивернувши руки. Повертаючи тіло до себе лицем він уже знав, що побачить – заляпане багном, перемішаним з кров’ю, здивовано-перелякане лице, витріщені, ще трохи живі очі… Єдине, чого не очікував – велика яскраво червона павутина свастики на чолі, що пломеніла, як вогонь прокляття.
- Та що ж це таке… - не зміг стримати тихого стогону.
- Едгаре… Едгаре… - ледь чутний шепіт зовсім поряд повернув до тями. Залишивши труп в калюжі, чоловік кинувся в туди, де щойно зблиснув смарагдовий вогник.
- Едгаре…
- Ну от. Отак краще… - міцно стискаючи в руках мокру слизьку спину чорного сфінкса, згорблений від його ваги чоловік із шрамом повернувся в машину.
Чорний мерседес звискнувши гальмами зірвався з місця і розчинився в пітьмі…
… Під пронизуючими поглядами, які кидала на мене вчорашня подруга по нещастю – стюардеса Оля, я спустилася вниз.
В глибині душі я розуміла, чим спричинена поява лихих бісиків в її очах, видно для дівчини не була секретом моя подорож з Міро. Діагноз був надто очевидним – заздрість. «Було б чому заздрити» - сумно посміхнулася я.
Третім вниз спустився Вітя. Хлопчина просто сяяв від захвату. Воно й не дивно, вся ця технологічна мішура, геть причарувала його. Вітя без угаву розповідав, як бавовняний мішок, просто на ньому виріс в оці «офігенні шмотки», як стільниця виявилась монітором, як просто в душі він займався серфінгом.
- А ви що вирішили? – звів він на мене палаючі очі, і я зрозуміла, що для нього питання залишатись в Лібертії, чи ні, уже давно вирішене.
- Не знаю… - мляво протягнула Оля, перебуваючи, м’яко кажучи, не в настрої.
Я промовчала, бо в голові був повний сумбур. Ну, не знала я, як бути, зовсім не знала. Звичайно, здоровий глузд волав – «повертатись, без сумніву, повертатись додому!», але серце… та про нього краще було і не згадувати. на протязі тієї швидкоплинної години, коли мені вдалося задрімати, я дивилася довгий солодкий сон про Міро, і з цим терміново треба було щось робити.
Ми сиділи у фойє одного з найдорожчих готелів Деополісу, попиваючи біле вино, що смаком нагадувало наш вермут, лише відтінками та ледь вловимим солодкуватим запахом дещо різнилося. Це вино тут називали «калако». Традиційний напій каліо, як нам пояснили. Хоча, хто такі самі каліо, все ще залишалося таємницею. Лише скупа згадка Арата про напівдике плем’я, що застали тут праотці Деополісу. Та доля племені з якихось там причин виявилась не надто втішною. Професійна цікавість брала своє, заставляючи думати про каліо все більше. Заважало цим думкам лише власне серце, в якому творилося якесь божевілля. До того ж бентежило дивне відчуття якогось провалу в пам’яті. Чорна дірка в мізках заступила собою все, що відбувалося після того, як ми опинилися в чорно-бузковому небі над Деополісом. Не полишало відчуття, чогось недоброго і потенційно небезпечного, пов’язаного з Міро, але це було всього лише відчуття.
Ми сиділи в мармуровому фойє розкішного готелю, очікуючи гіда, який мав нас ознайомити із всіма принадами життя в Деополісі. Гідом виявилася молода білявка з розкішним пшеничним волоссям і глибокими бузковими очима. Вона чудово розмовляла українською, що дозволило нам не користуватися навушниками. Дівчину звали Ніка. Вона запропонувала нам слідувати за нею, і направилась до біжучої доріжки, по якій, гордо піднявши голову спускалася чорнява красуня – атласне волосся, сяюча шкіра, королівська постава…
Ніка інстинктивно відійшла в сторону, пропускаючи її. Я ж відійти вбік просто не вспіла, і відразу за це поплатилася – жагуча брюнетка окинула мене презирливим поглядом, рвучко відвернулася, майнувши довгими смоляними косами, по моєму обличчю. Я відкрила рота, щоб обуритись, та помітивши благальний погляд Ніки, змовчала.
- Це що за мара? – ступаючи на доріжку, поцікавився Вітя.
- Ніра Тібор. Наречена Міро Арата, - відповіла Ніка.
- Крута штучка, - хмикнув хлопець.
Я ж, тамуючи невільну лють, тільки міцніше стиснула зуби. Ми сіли в дискокар – рожевий сібріан Ніки здійнявшись високо над містом. Ніка щебетала щось, часто знижуючись, щоб пасажири змогли роздивитись той чи інший архітектурний шедевр, або якесь технологічне чудо, та мої думки були надто далеко в той момент.
- Ніко, а хто такі каліо? – геть не в тему запитала я.
- Каліо? Аборигени Лібертії. Нажаль це напівдике плем’я спіткала доля американських індіанців, хоча в багатьох з нас є певна доля цієї дикої крові.
- А звідки ви знаєте про індіанців? – звів брови Вітя.
- Ми вивчаємо історію Праотців, - тихо відповіла Ніка, - отже, резиденція президента, створена, як дипломна робота випускника Грандсу, Олексо Невіллі в 540 році від Приходу Праотців…
Неймовірне все-таки місце. Тадж Махал у якості дипломної роботи… як же мають виглядати подальші роботи такого студента…
- Тріумфальна Арка зведена в 200 році від Приходу… на честь дня Державності Лібертії. До речі, завтра ми святкуємо цей день в 720 раз.
- Справді? – відволіклася від роздумів замріяна Оля.
- Святкування завжди проходять грандіозно. А сьогодні у нас ще одне, так би мовити, народне свято. День Кали.
- Кала – це якесь божество?
- Так, це божество племені Каліо. Вони вірували в живу Праматір, жінку-сфінкса Калу, яка оберігала їх, простерши над племенем свій священний ореол. Ще в їхньому пантеоні були Великі Химерні…
- А це ще хто такі? – випалив Вітя.
- Людина-Віл, Людина-Орел, Людина-Леопард, і дівчина-Змія. Всі вони прислужували Калі, і займались вихованням особливих жерців – Шеху.
- І чим же вони особливі?
- Гм… не все зразу, гаразд? – загадково посміхнулася Ніка, трохи пришвидшуючи рух сібріана.
Здавалося, Ніка мала намір залишити повітряний простір над Деополісом. Ми здійнялися високо в небо. Сонце грайливо заломлювало проміння на обшивці «сібріана», вдалині виднілися Великі Піраміди – сліпуче білі при денному світлі. А ввечері вони майже чорні… - промайнула незрозуміла думка. Адже я ніколи не бачила їх ввечері. Чи бачила? Дивне відчуття провалу в пам’яті крижаною стрілою застрягло в мозку.
Ми летіли тепер над пустелею. Білі хвилі пісків, що безперестанку рухались під подихом гарячого вітру, натикались на химерні кам’яні валуни, що виросли в хаотичному порядку на їхньому шляху.
- Куди ви нас везете? – порушив мовчанку Вітя.
- Це невеликий сюрприз. Ви побачите святкування Місте Кала на власні очі.
Тим часом «сібріан» порівнявся з Пірамідами. Лише тепер я помітила, що всі сім споруд розташовані по колу, в центрі якого розкинувся прекрасний парк – справжня оаза серед піщаного океану. Дискокар гулькнув на балкон одного із стрімких мінаретів, що формою нагадував антену радіоприймача.
Довкола буяла рослинність – пальми, ліани, кипариси чудово поєднувались з крислатими старими дубами та північними кедрами. Острівці неймовірних за різноманітністю забарвлення та формою нарцисів, тюльпанів та едельвейсів, створювали ілюзію дикої, незайманої природи. В самому центрі цієї розкоші знаходилася викладена каменем площа, де й відбувалося все дійство. Лунала тиха ритмічна музика, дивно одягнені люди танцювали під неї, перетворивши майданчик на імпровізовану дискотеку.
Підійшовши ближче я зойкнула. Танцюючі виявились справжньою ілюстрацією до розповіді Ніки про міфологічних істот Лібертії. Затамувавши подих ми вглядалися в морди, тобто в обличчя, Великих Химерних, що билися в ритмічному ритуальному танці. Віл – високий мускулистий чоловік з оголеним торсом, міцними бичачими рогами і порослим чорною короткою шерстю обличчям, плямистий леопард-юнак з вухами, очима та пазурами дикої кішки, людина Орел із складеними за спиною могутніми крилами і схожим на дзьоб наростом на носі, і нарешті, дівчина Змія – пластична прекрасна напіврептилія, і напрочуд зваблива жінка, що вигиналася в центрі кола. Це було просто неймовірне видовище. До того ж Великих Химерних було надто багато, вони були всюди.
- Ой, вибачте, що не попередила – це всього лише карнавальні костюми.
- Як – костюми? – видихнула Оля.
- Створені на основі біоінженерії. Це живі оболонки, які проіснують до завтрашнього ранку і «самоліквідуються».
- Класно! І я хочу! – скрикнув Вітя.
- Нажаль, ви трішки запізнились і замовити костюм цього разу не вийде.
- Нічого. В наступному році я обов’язково…
- Ходімо ближче, зараз обиратимуть Калу… - прошепотіла Оля.
Ми продиралися крізь крилато-рогатий натовп, до центру танцюючого кола. В той момент, коли ми дістались серцевини майдану, один з танцюючих, направду найбільший і найхимерніший Віл ударив в гонг. Музика стихла. Віл виступив наперед, що викликало в присутніх справжній вир емоцій.
Поки натовп божеволів, падаючи на коліна, вмиваючись сльозами щастя і шаленіючи від радощів, я помітила бурштиново-тягучу причину буйних веселощів, розлиту в невеличкі кришталеві пляшки, що їх повсюди пропонували людям дівчата-Змії, одягнені в колючі, прикрашені синіми квітами, вінки. Свято Місте Кала все більше нагадувало тусняк земного «кислотного» молодняка, лише замість пива і кокаїну тут вживали «улі».
Ніка, яка встигла вже осушити кілька пляшечок, почувалася абсолютно щасливою. Аж до сліз.
Тим часом Віл якимось непевним жестом волохатої руки заставив натовп замовкнути. Здавалося, час зупинився. Віл вдруге ударив в гонг. Тиша стала мало не матеріальною. Ніка, впоравшись із четвертою пляшечкою, впала на коліна, блаженно похитуючись в сторони, як і одна із дівчат-Змій, що опинилася в кроці від нас. Зазирнувши в нафарбоване обличчя рептилії, що настійно пропонувала мені спробувати напій, я поперхнулася власним подихом.
- Арік?!
- Ага! – сонцесяйно посміхнувся він.
- Ти… ти…
- Це лише гра, дурненька. Та й Великі Химерні не мали статі, - пояснив він, поправляючи на голові вінок, - ти спробуй «улі», дуже розслабляє…
Спітнілими від шоку руками я взяла в нього бурштинову пляшечку. Трунок виявився дивним на смак. Не знаю взагалі, чи можна було його назвати смачним, та й на жоден з наших спиртних напоїв він був не схожий. Та відчуття воно дарувало справді незрівнянні. Так, мовби в животі засвітилася лампочка. Світло лилося скрізь, заливаючи нутрощі і крізь шкіру вириваючись назовні.
Відчуваючи себе сонцем, я більше не контролювала свого тіла, яке само рухалося в такт ритмічним ударам гонга. Потім звуки стихли. Химерний Віл заговорив дивною, не схожою на жодну з мені відомих, мовою. Я вклала у вухо навушник, та це не допомогло. Мелодійної, трішки протяжної мови Вола я не розуміла.
- Перекладач не працює з мовою каліо, - пояснила Ніка.
Та я вже не чула її, помітивши поряд з Волом знайому постать. Віл обернувся, його обличчя сіпнулося від хвилювання, так наче побачив давнього друга після тривалої розлуки. Мить - і Химерний опинився в міцних обіймах.
Завмерлий натовп ожив, раптом вибухнувши бурними оплесками.
- Я щасливий бути сьогодні з вами! – вигукнув Міро.
Натовп, сколихнувся, мов море, в бурхливому захопленні.
- Він повернувся, уявляєш? – штовхнула мене під бік Ніка.
- Що це означає?
Та наш гід замовк, щасливо посміхаючись.
- А от і гості, - стиха просичав Арік.
Я поглянула в небо, куди дивився він, задерши голову. Блакитні «сібріани», що раптом вигулькнули нізвідки, виглядали майже білими у відблисках тьмяного сонця.
- Ходімо. Зараз тут стане гаряче, - Арік вхопив мене за руку своїми лускатими пальцями. Оля боязко впилася нафарбованими нігтями в його плече.
- А що це? – показуючи пальцем на добрий десяток дискокарів, що знижувались запитав Вітя.
- «Біоконтроль». О, і «Контроль безпеки Деополісу», що ж. Всі в зборі.
Тим часом перший сібріан із золотавим паском, що оперізував блакитний диск, сівши просто на землю, випустив шістьох «охоронців безпеки». Ті, мов шуліки, блискавично накинулися на бідолах, які не встигли допити, чи просто викинути пляшечки з «улі» в сміттєві контейнери, які миттєво переробляли все в білу тістувату субстанцію. Із винними в розпитті, як виявилося,
забороненого напою чинили досить банально. Бризкали в обличчя, якоюсь, нервово-паралізуючою рідиною з чорних балончиків, в’язали парами і грузили в сібріани. Гонінню піддали також всіх Химерних, бездушно обдираючи з них біооболонки.
Десь в підсвідомості я розуміла, що просякнуті кров’ю «запчастини» химерних тіл, всього лише подерті «карнавальні костюми», та видовище все ж було не для вразливих. До того ж, на момент, коли приземлився останній блакитний сібріан, на площі почали відбуватись дивні речі.
Попри хаос, повсюдні крики і зойки п’яних від «улі» Химерних, що в залишках обідраних, закривавлених оболонок виглядали живими трупами, перш за все вражало те, що відбувалося із навколишнім середовищем. Дерева, буйні трави і навіть каміння – все тануло, мов виліплене з кольорового снігу, перетворюючись на прозору позбавлену форми кашу, що текла і чавкала під ногами. Арік, який примудрився все ще залишатись в своєму «костюмі», вів нас під розпачливий гул натовпу, крізь парк, що стікав нам під ноги липкою субстанцією, кудись вліво, до найбільшої з усього комплексу пірамід.
Я йшла за ним, раз у раз озираючись. кілька раз мені вдалося вихопити очима з натовпу розмитий силует Міро, та потім, я його втратила.
Ми йшли тепер ледь освітленими коридорами всередині Піраміди. За нами чудом врятовані від наїзду правоохоронців рухалися ще кілька десятків ледь протверезілих і більше не химерних людей. Коридор, протяжністю приблизно в сто метрів вів кудись нагору. Поряд зі мною йшла Ніка. На бідолашну було просто шкода дивитися. Бліда, мов виточена з крейди, вона ледь ворушила ногами, раз у раз затуляючи рот долонею. Її стан нагадував важке похмілля. Та так воно, напевно, і було. Ми рухались доволі повільно. Ставало холодно. Пальці рук і ніг поволі перетворювались на крижинки.
- Куди ми йдемо? – я порушила затяжне мовчання.
- Як це – куди? Продовжувати свято. Адже Калу ще не обрали.
- Ти що? після того, що відбулося на поверхні, яке взагалі може бути свято? – зойкнула Оля.
- Ти про охоронців? Ну, так. Місте Кала, не найлегальніше дійство в Деополісі. Проте, такі наїзди відбуваються з року в рік і стали вже частиною ритуалу, - стенув плечима Арік.
Вітя присвиснув. Ніка щикнула і жалібно подивилася на нього. Оля мовчала, стукаючи зубами від холоду.
- Не кисніть, найцікавіше ще попереду, - Арік голосно засичав, вигнувся лискучим тілом і поповз вперед, весело насвистуючи.
- Скажи, а дерева, квіти, взагалі, весь парк, теж був тільки біооболонкою?
- Звичайно. Ми ліквідували її, щоб не залишати доказів.
За якийсь час до слуху донеслася тиха музика. Рок, змішаний із ледь вловимими східними нотками, діяв як сильний антидепресант. До того ж стало значно тепліше. Опинившись в просторій ідеально круглій кам’яній залі, я повністю зігрілася.
Опуклі стіни, прикрашені дивними барельєфами, що зображали малозрозумілі ритуали, вочевидь, з життя Каліо. Особливо в очі впадав найбільший, на якому Кала, що лежала на різьбленому, вкритому квітами ложі, в оточенні Великих Химерних, зверхньо споглядала химерне дійство. Огрядний чоловік в ритуальній одежі Каліо, лежав просто на землі із гримасою болю на обличчі, поряд билася в конвульсіях оголена жінка. Над ними стояв Віл, тримаючи на руках немовля.
- Що це? – я звела очі на Аріка.
- Де?
- На барельєфі.
- А-а ти по це… Тут зображене Таїнство. Найдивніший ритуал Каліо. І, без сумніву, найкрасивіший.
- І що це означає?
- Народження Шеху, - невинно пояснив він.
Шеху… Шеху… я намагалася згадати, де чула це слово. Здається, щось розповідала Ніка, та після божевільного Місте Кала, інші спогади виявились повністю вкритими туманом.
Музика, що оволоділа всім моїм єством лилася із невеликого гроту, вглибині кімнати. Грудний оксамитовий голос, міцно оволодів моїм єством, так, що серце билося в такт пронизливої рок балади. Я назавжди закохалася в цей голос, перш, ніж зрозуміла, що співає Міро.
Довкола, розхитувались під музику вцілілі в товкотнечі учасники дійства. Містичне світло смолоскипів лилося від стін, сплітаючи під ногами химерні тіні, які рухалися за музикою, що відбивалася від стін, текла рікою, сповнюючи свідомість образами та видіннями.
Потім голос стих. Міро залишив грот, увійшовши в натовп, мов в тихе, заколисане мелодією озеро.
Під незрозуміле бурмотіння дивом вцілілого Вола, він йшов наосліп, із заплющеними очима, а присутні жінки, торкалися його рук.
- Що він робить? – прошепотіла я.
- Та Калу ж шукає, - так само пошепки, пояснив Арік.
- А як він її має впізнати?
- Та ніяк. Коли він підійде до Кали, Віл вдарить в гонг. Та і без того всім відомо, що Калою буде Ніра. Вона грає цю роль незмінно. Уже кілька років.
- Ніра? А де вона?
- Он, під стіною.
Я обернулася. Вона стояла з гордо піднятою головою і зверхньо посміхалася. Красива. На диво красива, навіть для лібертійки. Щось спільне між Наомі Кемпбел та Сінді Кроуфорд, лише значно краще. Серце моє підстрибнуло аж під горло і зайшлося у відчаї. І тут я відчула легкий дотик його руки на своєму зап’ясті. Рука піднялася вище, ковзнула по грудях, і я забула, як дихати. Тим часом Ніра, вимкнувши напускну посмішку, напролом кинулась до нього. В той момент, коли відштовхнувши мене, вона вхопила Міро за руки, Віл вдарив в гонг. Під радісне завивання присутніх Ніру повели коронувати. Міро зробив крок у напрямку, кам’яного престолу на який посадили його наречену, та раптом зупинився. Наші погляди на мить зустрілися … і я вирішила завтра ж повертатись додому, тому, що жити в одному світі із цими очима було б занадто боляче. Зловивши себе на тому, що втріскалась в президентового сина по вуха, я почула здавлений стогін. Лице Міро спотворила гримаса болю, бронзова шкіра вкрилася рясним потом. Непевно похитуючись, він рушив в напрямку гроту. Розуміючи, що божеволію, я кинулась за ним.
Біль Міро якимось незрозумілим чином передався мені, він наростав, здавалося, от-от розтрощить кістки і вирве нутрощі. Не в силах рухатись далі, я, скорчившись, впала на сирий камінь. Наді мною здіймалося ледь бірюзове небо Лібертії. Грот виявився потаємним виходом з піраміди. Там же височів слоїстий, мов весільний торт, мінарет. Біль посилювався. Щоб не кричати я закусила до крові губи. Міро зник у невідомому напрямку, а натомість наді мною схилилася Еріка. Дивлячись на мої муки, як на чудо природи, вона посміхалася, від чого зубний біль в животі і попереку ставав ще нестерпнішим.
- Оце так! Круто!
- Що крутого? – крізь зуби процідила я.
- А ти хоч знаєш, що з тобою?
- По-моєму, я здихаю…
- Ні, дорогенька, того, що з тобою відбувається, в Лагосі не було вже років сорок. Ну, Міро… негідник… бідолашна Ніра… Вставай, швидко, не треба, щоб тебе тут бачили.
- А Міро? Що з ним? – опершись на Еріку, - спитала я.
- Все чудово. Міро щойно дуже поталанило, - інтригувала Еріка, тягнучи мене до білого «сібріана».
