Початок: gak.com.ua/creatives/1/15029
7.
У дитсадку Ляльці не раз загадували намалювати зоряну ніч. Щоразу дівча старанно виводило кривуваті п’ятикутники, а потім дбайливо зафарбовувало аркуш чорною фарбою, намагаючись не надто замазувати жовтаві плями зірок. Звісно, за такі малюнки її ніколи не хвалили, бо й не було за що. Але й зауважень не робили, бо інші в групі малювали не краще.
Тож тепер мала авантюрниця захоплено завмерла посеред двору. Всотуючи кожною клітинкою гострий, такий гарний, що на нього майже боляче було дивитися блиск далеких зір, Лялька намагалася зрозуміти, якого ж кольору насправді нічне небо, що здалося таким близьким – варто вибратися на дах дитячої хатинки, і можна торкнутися кінчиками пальців до його оксамитової поверхні. Та все ж вона була досить дорослою. Принаймні, настільки, аби знати: як не пнися, а до неба не дістанеш.
І варто було згадати про це, як зачарування поступилося місцем страху: двір, ледь освітлений єдиним блідим ліхтарем, раптом видався безмежним. Ніч - сповненою якимись незрозумілими звуками, що на них не звертаєш уваги вдень. А трохи завелика джинсова курточка, котра лише недавно перейшла у її власність від Гальки, яка витягнулася за літо, виявилася не надто надійним захистом від нічної прохолоди.
Ще й Малий стиха скиглив, немов жаліючись подружці на гірку долю. Звісно, він же поки дурний і певно не може збагнути, куди зникли матір та братики. А Лялька, якщо не брехати, навіть не може пояснити йому цього…
… Мишко зателефонував пізно. Зазвичай, його так пізно не підпускали до телефону: нема чого порушувати режим, час спати, аби завтра не позіхати на уроках. Та зараз було не до вигадок дорослих:
- Лялько, коли виросту, то я піду з дому і не повернуся. Нізащо.
- Чому? – Ляльці зараз було не до Михасевих проблем. Вона прислухалася до того, як Галька у вітальні перемикає телевізійні канали і боялася, аби той, такий важливий для сестри, фільм не відмінили чи не перенесли на інший час. Та коли тобі телефонують із такою заявою, то, певно, розраховують на якісь запитання.
- Бо якщо я буду надто малим, то вони зможуть розшукати мене з міліцією і повернути сюди проти волі, - із звичайною своєю розсудливістю пояснив приятель.
- Ні, чому ти хочеш піти від них? – Лялька вже зрозуміла, що трапилося щось погане. Щось таке, із чим хлопцеві не впоратися самому.
- Лялько, розумієш, - Михась запнувся, немов відчував свою провину, - вона не відвезла їх до села! Так-таки не відвезла! Там нема цуценят!
- Але… Може цуценят забрали сусіди у селі? – вона не вірила у це і сама, але не можна так відразу повірити, що Мишкова матір могла збрехати. Та ще й так по-підлому.
- Лялько, я ж не дурний… Я точно дізнався: вона не відвезла Найдиних дітей до села, і на її роботі цуценят не бачили, і в її подруг… Розумієш?
- Ні, - чесно призналася та. І трохи помовчавши, обережно запитала: - То де ж, по-твоєму, цуцики?
- До чого тут цуцики?! – раптом спалахнув Мишко, що, на думку Ляльки, завжди знав про все на світі. – Я думав, що ти зможеш зрозуміти: вона завжди лаяла мене, варто хоч трохи щось сказати не так, як було насправді, а сама… Та ти ще надто мала… - він кинув трубку.
- Як це, до чого тут цуценята? – тихо запитала у когось Лялька і нащось послухала трохи короткі гудки у слухавці, немов сподіваючись почути відповідь. Потім обережно – мама не раз нагадувала, що слід чинити саме так, телефон – недешева річ, – поклала її на місце і, так і не зазирнувши до вітальні, аби не почути щось настільки ж дурне від Гальки, ковзнула до дитячої кімнати, з нетерпінням зиркнувши на настінний годинник у передпокої…
- … Нічого, Малий. Ти, головне, не бійся. От-от уже буде світанок, - вона не надто впевнено зиркнуло на темне небо. Та ні, світанок повинен от-от настати: ця ніч і так же розтяглася настільки, що видавалася майже безмежною. – От-от буде світанок. Тоді я зможу попрохати у кружлика, і все буде гаразд і в тебе, й у твоїх братів. Потім ми підемо на ринок. Це недалеко. Я не заблукаю, а Галька хай потім лається. Хай. Там продають цуценят і котів. Ми ж не будемо тебе подавати. Просто знайдемо тобі господарів. Таких, аби тебе любили і не надто переймалися, що у квартирі з’явиться собача шерсть…
Ляльці забракло повітря. Тож вона зробила невеличку паузу, сподіваючись, що Малий загавкає, аби показати, що йому до вподоби план приятельки. Та він змовчав. Взагалі, останнім часом дзвінке дзявкотіння Малого змінилося на тихе повискування чи жалібне скімлення. Та зараз він пригрівся під Ляльчиною курточкою і, певно, заснув.
Сама ж Лялька була настільки збуджена, що їй майже не хотілося спати. Та й прохолода ніби дошкуляла вже менше, чи то вона притерпілася? Єдине, що її непокоїло: ану ж, вона примудриться загубити кружлик? Аби уникнути небезпеки, дівча щомиті запускало вільну руку у кишеню, обмацуючи свою дорогоцінність.
Раптом у неї все поплило перед очима. До цього у Ляльки ніколи не паморочилася голова, як і в жодного із її знайомих. Вона бачила таке лише по телевізору. Але потім, згадуючи про цю ніч, ніколи не мала жодного сумніву: тоді вона на секунду втратила свідомість. Це було вірогідніше, ніж припущення, що вона на мить склепила повіки від утоми.
Коли ж отямилася, то відразу зрозуміла, що трапилося невиправне: кружлик – відтепер ні на що непридатне сміття – тріснув просто посередині. А на долоні з’явилася довга і досить болюча подряпина. Але ж іще не світанок! А Галька виявилася надто передбачливою і завчасно переховала свій скарб деінде, так швидко заміни не підшукати. Тож усе – безсонна ніч, схололі пальці, а головне – довіра Малого – виявилося намарне.
Голосно хлипаючи, вона попрямувала до свого під’їзду. Чи не все одно тепер, коли буде сваритися Галька: зараз чи зранку? От хай би не ховала ключі від квартири і під’їзду, то і не довелося б зараз її будити.
Лялька вже простягнула руку до кнопки виклику на домофоні, та раптом завмерла. Ну, як вона могла забути скарги тьоті Маші? Та, розливаючи їм по тарілкам розігрітий, зварений ще мамою суп, бідкалася, що кнопка зв’язку в домофона зламалася, а фірма бралася налагодити його лише по обіді наступного дня. Нащо й було пнутися, купувати дорожчий, ніж у сусідів? Набирали б код на кнопка, а не зв’язувалися з квартирами – то й лиха б не знали. Тепер же доведеться Вітьку – її молодшого – залишати вдома, бо даси йому ключі, так обов’язково загубить, він би й голову загубив, якби міг. А вдома залишити бешкетника – так усю квартиру догори дном переверне. Тоді Ляльці було не до сусідчиних скарг, тим більше, що вона не недолюблювала хуліганистого сусідського хлопчака.
А от зараз їй через дурну зламану кнопку та власну неуважність доведеться разом із Малим чекати ранку надворі.
Дівчинка й не здогадувалася, що в ній може вміститися стільки сліз. Вона вже втомилася рюмсати, а по брудних щоках скочувалися все нові солоні краплі.
А потім раптом сльози скінчилися. І все стало байдуже. Настільки, що вона сіла просто на бетонний ґанок, не відчувши холоду, і вже без надії позирнула на посіріле, зовсім негарне – і як їй могла подобатися така гидка ніч? – небо. Продовжуючи стиха, як улюблену іграшку, колихати загорнутого в куртку мовчазного Малого, Лялька вже без надії чекала того світанку.
Вона навіть не злякалася, коли від вузької арки, що єднала подвір’я із сусідньою широкою вулицею, відділилося дві тіні.
Звісно, вона чула від дорослих страшні історії про усяких негідників, що не лише уночі, а й навіть вдень можуть зробити малим необережним дівчатам щось дійсно погане. А Галька інколи, прогнавши сестру з вітальні і на самоті подивившись якийсь зовсім дорослий фільм, ніяк не могла заснути, вертілася у ліжку, сідала й витягала з-під нічної сорочечки срібного хрестика, інколи ж і зовсім навшпиньках вирушала до вхідних дверей, аби впевнитися, що вони справді міцно зачинені. Ляльці це швидко набридало, тому вона мовчки залазила до сестриної постелі. Та ж, спершу буркнувши щось про дівчисько, яке зовсім розбестилося та ще й стало страхополохом, міцно обіймала молодшеньку і пробурмотівши щось на зразок: не бійся, Лялько, сюди Вони не доберуться: ми ж у себе вдома, і взагалі, все це дурниці… І швиденько засинала. Ляльці було незручно. Та вона мужньо терпіла. І ніколи не забувала рано-вранці перебиратися до свого ліжка, бо відчувала, що інакше Галька ніяковітиме і від того чіплятиметься до дрібниць…
Дивно, але не напучування дорослих, а згадка про дурнуваті страхи сестри (та так і не пояснила, хто ж ті таємничі «вони», що не можуть зашкодити сестрам, якщо вони спатимуть в одному ліжку), змусила її трохи стрепенутися. Вона навіть хотіла шмигнути до звичного притулку – дитячої хатинки. Та якраз біля дитячої площадки світив єдиний на все подвір’я ліхтар, тож прибульці вирішили затриматися біля хатки, аби викурити по цигарці й досперечатися про щось важливе.
І відразу стало зрозуміло, що то ніякі не таємничі тіні, а майже дорослі хлопці з її двору. Лялька навіть знала їх імена – Кирило і Славко. До цього вони не зробили їй нічого поганого. Кирило, на правах ватажка, навіть гримав кілька разів на своїх ровесників, які знічев’я чіплялися до малечі. Зазвичай, вони просто проходили повз, ковзнувши поглядами по Ляльці та її приятелям приблизно із такою ж цікавістю, з якою могли б глянути на торішню, збляклу так, що й букв не розгледіти, афішу.
Хтозна, чи не трапилося б так і цього разу. Не те, щоб хлопці були надто короткозорі. Та суперечка захопила обох не на жарт. Звісно, Кирилові, по справедливості, варто було б визнати, що в такому аж надто пізньому, чи то й занадто ранньому поверненні додому є чимала частка і його власної вини. Та не хотілося поступатися трохи молодшому товаришеві, тим більше, що зараз майбутні Славкові неприємності видавалися меншими: його матінка була у черговому відрядженні. І хоч Кирилові давно вже на язиці вертілися питання про таємничу фірму, що вимагає від своїх співробітників аж таких частих роз’їздів, та поки що розсудливість брала гору над цікавістю. Особливо сьогодні, після нещодавньої обіцянки батька спустити всю шкіру старим солдатським ременем, якщо Кирило ще хоч раз з’явиться за північ, ще не вистачало припертися додому ледь не на світанку із свіжим синцем під оком чи у розідраній куртці.
- Ну, на чорта було так пнутися дивитися той фільм жахів?! Без нього б не прожив?! Краще б в Інтернеті пошукав той реферат із біології, а то Еллочка тебе без солі з’їсть.
- Вдавиться, - Славко зазирнувши у зім’яту пачку із зітханням витягнув передостанню цигарку і без жодного задоволення затягнув дешевим димом. Потім мовчки тицьнув коробку співрозмовникові і вирішив виявити благородство до кінця. Не нагадуючи, що Кирила ніхто до стільця не прив’язував: хотів би – пішов раніше, а як не бажає серед ночі пертися через кілька кварталів без супроводу – то його проблеми. Запропонував майже примирливо: - Давай до мене, ще встигаємо покемарити кілька годин, а бучу твої домашні можуть вчинити пізніше, все одно вже…
Пропозиція видавалася спокусливою. Та Кирило, ледь повагавшись, усе ж заперечно хитнув головою:
- Як зовсім не з’явлюся додому, то не лаятись будуть, а лікарні й міліцейські дільниці обдзвонювати. Сам знаєш…
Славко не знав, бо у ті дні, коли матір була вдома, повертався додому в дитячий час, стійко ігноруючи кпини компанії і навіть інколи примудрявся принести зі школи кілька цілком пристойних оцінок. Та все ж ствердно хитнув головою і перевів розмову на інше:
- Там справа не в рефераті, сам знаєш. Ну не буду я відстоювати честь школи на тому дурному конкурсів. Ти хоч уяви: я співаю власні пісні серед якоїсь дрібноти, що виконує пісеньки про коники-хмаринки, та серед фарбованих білявок, що пищать про перше кохання! Перед гітарою соромно.
- Може, щось із Цоя на трьох акордах забацаєш, чи ще щось на такому ж рівні? Для конкурсу повинно вистачити, ти ж не мітиш на перше місце? - обережно запропонував Кирило, чи не вперше радіючи, що по його вухах у дитинстві прогулявся навіть не один ведмідь, а кілька, до того ж, певне, напрочуд добірних екземплярів.
Славко лише смикнув плечем: не смішно. І, як завжди раптово, заговорив про інше:
- А таки твоя правда: можна було й без того фільму прожити. І так усе було зрозуміло чи не з перших кадрів. Ну, не вміють вони там, у Голівуді, лякати людей!
Кирило ледь не вдавився останньою затяжкою: нічого собі, не вміють! Добре, що Славко ніби й не звернув увагу на те, що супутник, йдучи звичним нібито маршрутом, сторожко прислухався до підозрілих шарудінь і намагався триматися подалі від потворних тіней, що, здавалося, ворушилися в кожному закапелку. Та якщо йому не заперечувати, то до завтра буде готова нова страшна історія, яку із задоволенням вислухає половина двору, а дехто й щиро повірить, нібито штукар почув усе те від певних людей, а ті на власні очі…
- От уяви собі, що немає ніякої тривожної музики, тобі нічого не підказують…
«Слухай, завтра, сьогодні тобто, але пізніше у сценаристи пограєш», - ці слова вже вертілися на кінчику Кирилового язика. Та оскільки приятель фантазував на ходу, і вони вже майже впритул наблизилися до потрібного під’їзду, він вирішив зачекати ще кілька хвилин.
- От іде герой вночі давно знайомою вулицею, раптом бачить маленьку дівчинку…
- Оригінальний хід, - іронія пропала даремно: Славко, захопившись якоюсь ідеєю, не звертав уваги на подібні знущання.
- Та слухай ти! – це прозвучало як наказ. – Нічого тобі не буде в дома за кілька нещасних хвилин!
«А раптом?» - надія була майже божевільною. Та батькові не вперше сваритися із матір’ю і забиратися ночувати до приятеля. Тоді вона, нажалівшись на нього по телефону співробітниці, приймала снодійне, бо «інакше я з вами збожеволію!». Звісно, такого й ворогу ніби бажати не варто, але у виняткових випадках… Чекайте, а звідки про це може знати Славко?
- Я ж не збираюся тобі розповідати про янголятко, що перетворюється на чудовисько, про таке кожен набреше… Просто дівчинка. Може, навіть на його знайому скидається. Тільки от підходить герой-йолоп до тої малої дурепи, аби запитати, що вона вночі на вулиці забула, а в неї в руках замість звичайної цяцьки…
- От чорт! Ти чого під ногами плутаєшся?! І взагалі, що тут забула? Заблукала?..
Справді, чорт або щось і більш міцне. Горлянка раптом пересохла так, що Кирило не зразу ж і спромігся спитати: чи не варто було б Славкові засунути язик кудись подалі чи навчитися врешті вчасно його прикушувати, поки якимсь дивом усі зуби на місці?!
Та Славкові зараз було не до реакції супутника: він обережно присів навпочіпки перед переляканим замурзаним дівчам, що скорчилося біля дверей під’їзду, притискаючи до себе щось, загорнуте у джинсову курточку…
8.
- Кружлик не спрацював, кажеш? – голос Славка був незвично хрипким.
Ну й сценка: зарюмсане дівчисько із вкутаним цуценям на лавці майже втонула у старій Славковій вітрівці. Сам він – напроти, присів навпочіпки і слухає малу дурепу так уважно, ніби йдеться про справді важливі речі. Смішно, правда? Ровесники відшукалися. Вмерти від реготу можна. Дивно лише, що Кирилові зовсім не хочеться сміятися.
Дівчинка ледь хитнула головою: «Ні, усе не так», - і знову ледь чутно прошепотіла щось про те, що сама винна, зламала талісман, а перед цим загадала, щоб усе було добре… І що тепер? Голос малої знову увірвався. Але поки що вона втримувалася, щоб не розплакатися.
- Та що тепер, - Славко тяжко зітхнув, як завжди перед тим, як вплутатися до чужої неприємної історії, що, здавалося б, зовсім його не стосується. – Як там тебе по-людськи звати? Олею? Це ж хто таке гарне ім’я на якусь Ляльку переробив? Матір? Ну, від батьків і не такого чекати можна… Так-от, Олю, зараз зателефоную приятелю на мобільний. Він тут, у вас, живе. Навряд чи зрадіє, та все ж двері під’їзду відкриє, куди дінеться? А там уже батьків твоїх розбудимо, розкажемо, як ти у собачу рятівницю гралася. Може, залишать-таки твого Малого, не виженуть... Але твого батька я сам попрошу, аби зняв ремінь і відлупцював, рано тобі ще на вулиці ночувати. Та ти хоч розумієш, у що могла вплутатися?! – Славко раптом урвав напучування і махнув рукою, мовляв, що тут поясниш…
«Воно тобі треба?» - хотів запитати Кирило. І змовчав. Не було жодного бажання витрачати час на майже незнайому малечу. Кожна згаяна мить робила майбутній домашній скандал усе вірогіднішим, та й матір по-справжньому переживає... Добре Славкові: може витрачати час на дурниці – і не зважати на родичів.
Думки, якщо чесно, за кілометр віддавали підлотою. До цього ж знаходив час на теревені про фільми жахів і шкільні справи, й не надто переймався можливими материними переживаннями. І кидати таке дівчисько просто посеред двору – то це ким же треба бути? Звісно, треба довести додому, та чи варто усім гамузом пхатися до незнайомої квартири? Що батьки малої подумають, ще злякаються таких добродійників… І що, кинути приятелеві: ну, я пішов, бо мене чекають, а де ти, ніхто не переймається, то й чини як слід?
- Не скажеш… - Лялька задерла вгору серйозне змучене личко, глянула співрозмовникові просто в очі: - Мій тато – в раю. Розумієш, мама каже, що він був пілотом. Дуже гарним пілотом… Одного разу вони – він та його колеги - летіли кудись далеко-далеко, пролітали над незнайомим містом… - дівчинка змовка, на мить відвела погляд, голосно проковтнула слину.
- Й у їхнього літака відмовив мотор. Вони могли б сісти і врятуватися. Та при цьому був великий ризик зашкодити будівлям того міста чи й людям. Тому вони розвернулися, і спрямували літак просто на море… - рівним, аж ніби байдужим голос підхопив Славко.
- Ні, вони спробували дотягти до великого пустиря за містом… А ти звідки знаєш? – оченята Ляльки розширив подив, вона не звернула увагу на дивну інтонацію хлопця.
- Розумієш, Олю… - Славко не витрачав стільки сил на те, щоб підібрати потрібні слова і не сказати зайвого навіть під час напружених розмов із розлюченим завучем. – Коли я був малим, то моя мама теж розповіла мені про батька-пілота, що загинув…
- Вони летіли на одному літаку, так?
Кирило відчував себе зайвим і спробував тихцем відступити подалі, але щось приковувало до місця. Залишалося сподіватися, що це «щось» – не банальна цікавість.
- Ні, Ольцю. Мені мати розповіла про це, коли ти ще не народилася. Літаки були різні… - «якщо були, звісно», - чи не вперше в житі йому пощастило-таки вчасно прикусити балакучий язик.
- Ненавиджу літаки! Чого їх не заборонили?! – здається, Лялька навіть забула про цуценя і зовсім перестала ніяковіти перед старшим співрозмовником.
- Літаки тут ні до чого. Підростеш – сама зрозумієш… І знаєш, поки так краще. Краще мати батька-героя, що зараз в раю, ніж такого, що просто кинув жінку з малям на руках і ніколи навіть не зателефонував, - Лялька рішуче замотала головою, не погоджуючись із такою дурницею, тож Славко перевів розмову на інше: - Слухай, як там твій Малий? Будеш так його хитати, то ще підхопить моську хворобу.
Налякана, але водночас заворожена такою гучною назвою хвороби, дівчинка поспіхом розкутала цуцика і уважно оглянула його:
- Та ні, він не захворів. Бачиш: спить. Міцно спить, - для впевненості вона обережно провела рукою по кудлатій спинці Малого. – Не хоче прокидатися, втомився.
- Так, не хоче прокидатися. Дай-но мені глянути на нього, Олю. Не бійся: я не зроблю йому боляче, - Славко вперше з початку розмови глянув убік Кирила. Тому залишалося лише радіти, що не встиг вшитися: в очах приятеля було прохання про допомогу. Хоч, може, все не так погано? Вони ж не ветеринари. Славко міг помилитися. Зрештою, що їм до якогось кудлатого дворняги. Та й до дівчиська, за великим рахунком, байдуже… От кажуть, зроби добру справу – без покари не залишишся…
Замість того, аби демонстративно поглянути на годинник, Кирило робив крок уперед, до тої клятої лави...
(Продовження буде)
