

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	827
Творів:	12503
Рецензій:	19368

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Роксоляні, Вікторії, Ярині, Ірі

DREAM

© Іван Городиський, 05-06-2006
Він прилетів знову... Химерний, різнобарвний, з кумедною формою крилець. Він і здавався кумедним, коли прилетів вперше, і просто покружляв високо над проваллям, куди і зіркі очі Лія ледь досягали. Наступні кілька днів метелик обережно спускався все глибше, і глибше, намагаючись триматися у косій полосі світла, яка розрізала ущелину навпіл, але як тільки дракон робив найменший рух, з незвичною швидкістю піднімався вгору і відлітав. Нарешті цей страх зник, і він вже безбоязно кружляв на дні, літаючи навколо Лія, який тоді постійно лежав у своєму лігві поранений. Для нього стало за забаву розглядати візерунки його крилець, і слідкувати за цією химерною істотою. Та й пилок який потроху осипався з нього, незважаючи на мізерну кількість, виявився дивовижно помічним для ран. Але рани гоїлися, Лій вже не лежав нерухомо, його різкі рухи лякали метелика, і той кудись зник. Дракон знову почав покидати ущелину, і вже майже забув про метелика. Аж одного дня, коли він відпочивав після нічної вилазки, він увісні чхнув вогнем. Ну чхнув, той чхнув, не розплющуючи очей Лій перевернувся на інший бік, і приготувався знову заснути, аж чхнув вдруге. Коли вже знову дрімаючи, він відчув, що йому знову хочеться чхати, він, ледь розплющивши очі, побачив метелика який присів біля його ніздрів. Дракона охопила дивна лють, за перерваний сон, до якої додалася досада за вчорашній невдалий напад на сусіднє село, і засліплений Лій вибухнув вогнем, таким сильним, що кам’яні брили довкола розплавилися... Ну от і все, шкода комашки, але з драконами не жартують! Тим паче з такими як Лій! „Теж мені – подвиг! На метелика таку силу вогню викинув”, - пролунав в його голові якийсь тихесенький голосок, схожий на голос його старшого брата Ахлоя, і Лій засинав вже злий на себе за власну марнославність. Пройшло трохи часу, і Лій, інколи лежачи в лігві згадував метелика. В такі хвилини він майже жалів його, але серце дракона, твердіше за будь-який камінь, і не дано якомусь метелику пом’якшити його. І лиш коли знову був поранений стрілою в крило, то пожалів за свій вчинок вперто переконуючи себе, що жаліє за пилком з його крилець. Одного дня, сон чомусь не йшов до нього, і він роздивлявся небо високо над собою. Тоді якраз його покрили молочно-білі хмари, схожі на сніжні вершини гір, і на їх тлі навіть малесенька цяточка здавалася плямою. І цією цяточкою виявився той самий метелик. Цілий та здоровий, лиш праве крильце було ледь надгоріле. Він прилетів знову... Як і колись, він почав повільно опускатися, але знову, на Лія найшов страшний, „драконячий” напад люті. Швидко, швидко як ніколи дракон летів вгору до метелика прагнучи роздавити цю комашку, це дріб’язок, який осмілився вижити після такого удару вогнем, якого навіть каміння не витримало! Його широко розкриті крила, дряпалися об гострі виступи сірих кам’яних стін, але очі бачили тільки цього метелика... Оскаженілий змій вискочив з ущелини, але метелика вже не було, хоча мить тому, він ще був тут... Розлючений Лій, серед білого дня почав дихати вогнем, спалюючи все навколо – траву, дерева, інших метеликів, залишаючи по собі голу, випалену і чорну як його гнів землю, спалював в надії, що десь в цьому вирі вогню загине і цей нещасний жучок... Коли дракон нарешті заспокоївся і все ще віддихуючи вогнем, поволі ліг на вкриту попелом землю, побачив як дрібна цяточка вдалині, швидко-швидко відлітає геть. І за якоюсь дивною, знаною йому одному логікою, не почав наздоганяти метелика, на якого був такий розгніваний ще мить тому. Лій навіть зрадів, що комашка вижила... Це був знову він, стояв спершись на дерево в тій самій позі, в тій самі куртці... Це повторювалося кожного ранку, день у день, ось уже більше місяця. Їх „німі” зустрічі почалися, коли Евеліна, перечитавшись журналів, які настійливо рекомендували „...ранкові пробіжки для підтримання форми...”, вирішила зранку бігати в сусідньому парку. Вже перша пробіжка, дала їй відчути наслідки кількарічного прогулювання фізкультури – за п’ять хвилин неспішного бігу, їй схотілося впасти лицем в траву, в якій ще блистіли капельки роси. Тому Евеліна вирішила, що на сьогодні з неї досить бігу і присіла під деревом. Був чудовий ранок, сонце ще не почало припікати, і поблизу не було жодної людини. Тільки за кількадесят метрів, якийсь хлопець підтягувався на перекладині, що біла закріплена між двома деревами. Підтягувався він зовсім невміло, і ледь-ледь зробивши два чи три рази, зіскочив на землю. Зробив кілька глибоких видихів, скуйовдив волосся, підстрибнув, обернувся і... Дві-три секунди він дивився чи то на неї, чи то в її сторону, а тоді розвернувся, руки в кишені, і поволі пішов геть... „От рагуль!”, - першим спало на думку Евеліні. А він дійшов до невеликого пагорбу, зупинився, знову оглянувся, чи вона, ще сидить, і зайшов за пагорб. Евеліна ще трохи посиділа, крутячи в руках вже майже облетілу кульбабку, і вже хотіла йти, як хлопець з’явився знову. Він обійшов пагорб, ще раз подивився в її сторону, щоб переконатися, що вона не пішла, а тоді вийшовши на стежку, дуже швидко пішов. Евеліна, за хвилю-другу теж встала, трохи відійшла, і, заховавшись за деревом, щоб її не було видно з боку пагорбка, зачекала деякий час, цікава, чи він не повернеться. Але він вже не вертався. Наступного дня Евеліна повторювала свою пробіжку. І той хлопець знову був там. В тій самій чорній куртці, знову підтягуючись. Тільки цього разу він не втікав, коли Евеліна присіла і дивилися на нього, а просто ігнорував її, намагаючись не дивитися в її бік Хоча дівчина могла закластися, що кілька разів, він таки дивився в її сторону. Та сама ситуація складалася кожного наступного ранку. Спочатку Евеліну це здавалося їй кумедним, потім дивним, далі просто дурним. В парк її тягнула тільки вроджена, як казала мама „польська”, впертість, отримана в спадок від бабці, в честь якої вона і отримала своє ім’я. Вона неприховано витріщалася на нього, підходила все ближче і ближче, немов пантера, що підкрадається до своєї здобичі. Але він був нуль на масу реакції. Тоді вона вирішила просто показати йому всю його нікчемність. Маршрут її бігу продовжився і проліг стежкою за кілька кроків від перекладини і зваленого стовбура, на якому він відпочивав після вправ. Першого разу вона пробігла повз нього, навіть не кинувши погляду в його бік, напружено слухаючи в плеєрі, щось про “one hundred kisses…”. Але на інший день, коли вона згорда зиркнула в його сторону... ВІН ДИВИВСЯ ПРОСТО НА НЕЇ! Не ховаючи погляду, нахабно посміхаючись, з цікавістю розглядаючи її. Проти своєї волі, Евеліна відчула, що червоніє, і побігла так, ніби ставила світовий рекорд. Після цього випадку вона змінила свій маршрут, намагаючись не потрапляти йому на очі, і самій не бачити його. Вона червоніла знову і знову пригадуючи його погляд, червоніла від розуміння, що програла йому. Під час такої їхньої гри він просто втрачав страх перед нею, а коли вона вирішила спровокувати його, він втратив будь-який страх. Тепер усе навпаки – вона має страх перед зустріччю з ним. Одного ранку, Евеліна знову бігла своїм новим маршрутом, за тридев’ять земель від місця їх зустрічей. Зненацька вона побачила на узбіччі стежки постать. Це був знову він, стояв спершись на дерево в тій самій позі, в тій самі куртці... Спершу Евеліна трішки знітилася, але потім їй стало байдуже. Вони навіть обмінялися поглядами, і дівчина помітила, що він дивиться на неї зверхньо, наче він був чорт-зна який плейбой і вона вже впала до його ніг. Щоб ці думки пронеслися в голові Евеліни, знадобилося кілька секунд, і за цей час її охопила просто шалена лють. Вона різко припинила біг, розвернулася і підійшла до нього: -Слухай... ти...,- Евеліна задихалася, - Ти шо... думаєш мачо... сильно крутий... А як перший раз втікав від мене... – забув?, - його усмішка одразу перетворилася на дурнувату, - Чого либу давиш?, - він у відповідь пробурмотів щось незрозуміле, - До дівчини сам підійти боїшся! І вона не оглядаючись пішла геть. Вона знала, що з пробіжками покінчено. Але глибоко в душі, їй стало приємно за цю зустріч. Хоч вона й намагалася виставити це як радість за реванш... Спурхнувши з квітки, Альсера, обережно оглянулася чи ніде не видно темно-сірої як грозові хмари маси вогненного змія, і перелетіла на іншу. Сидячи на білій пелюстці, вона все одно не могла заспокоїтися, і постійно дивилася в небо. Колись воно нагадувало їй величезне блакитне озеро, в яке можна безбоязно пірнати, тобто летіти, але за останній місяць вона частіше дивилася туди, побоюючись, щоб зненацька її не застав дракон. А починалося все з простої забави... Літаючи над сусідньою прірвою, вона зуміла розгледіти глибоко на дні якусь громаду, схожу на купу каміння, яка проте чомусь ворушилася. Безтурботно вона почала опускатися туди, проте постійно лякаючись, коли громада починала рухатись. Вже пізніше, літаючи за сажень над нею, вона зрозуміла, що це дракон, який наводив жах на все живе в околиці. Вона розповіла про це своїй подрузі Ільярі, а та, на правах старшої, порадила триматися подалі від нього: -Ми – комашки, а він чудовисько. В кращому випадку дракон не зверне на метелика увагу, і розтопче його, в гіршому, коли помітить - спалить. Вибір невеликий! Якби-ж Альсера тоді її послухала! Але ні, з властивої їй впертістю, вона продовжувала опускатися, і вже безбоязно літала навколо змія, а той лише блимав на неї своїми сіро-зеленими очами. Але коли дракон вже почав прокидатися від своєї дивної нерухомості, і рухатися частіше і різкіше, Альсера вирішила за краще покинути цю свою забаву. Проте впертість, вперемішку з цікавістю і дивною жагою ризику, знову змусила її полетіти на дно ущелини. Велет тоді якраз спав, і не рухався, тому Альсера могла вільно кружляти над ним. Вона навіть присіла на кінцівку його пащі, після чого він чхнув. Тут би їй і летіти геть, але-ж ні, вона знову опустилася! На цей раз він прокинувся, і... Далі вона пам’ятала тільки синє-синє небо, в якому хотілося потонути, розчинитися, сховатися від хмари вогню яку випустив на неї дракон... Це стало для неї хорошим уроком, а ледь обпалене крильце, яке таки лизнув вогонь, постійно нагадувало їй про необачність, від якої її врятувала лише примха природа, що створила її неймовірно швидкою. Тепер вона постійно трималася подалі від прірви. Але не минуло-й місяця як її знову охопило те почуття. Вона летіла в сторону ущелини, підлітала все ближче та ближче, ось вона уже над нею... Що було далі вона намагалася не згадувати. Вона сама не знала як втекла, а випалене поле навколо ущелини, колись вкрити квітами та травою, поросле на краях деревами, відтепер називали Пустирем Дракона. Тільки після цього Альсера затямила собі, що з драконами гратися небезпечно, і усвідомила всю небезпеку своїх пустощів. Вона стала страшенно полохлива, тим паче, що дракон не полишив її в спокої. Ні, він не палив решту доли, в надії знищити її, тепер він просто вистежував її, і поволі підкрадався до неї. Навіщо він це робив? Альсера не знала, і не хотіла знати, вона просто не тямлячись від страху летіла геть. Він не гнався за нею, але з’являвся знову, і знову. Ця його настійливість пригадувала метелику, її власну. Але вона розуміла, що якщо дракон міг її знищити, то вона дракону нічого зробити не може. Тому і втікала... Альсера знову оглянулася , і... о, ні! Зі сходу, від Пустиря Дракона, наближався чорний змій. Альсера різко підлетіла вгору, і вже збиралася летіти, як раптом її охопив той самий грайливо-пустотливий настрій, що-й тоді. Вона почекала поки дракон підлетів ближче, а тоді змахнула барвистими крильцями, зробило кола в повітрі, і зі всіх сил полетіла на захід. Велет тужно заревів, а тоді зі свистом розсікаючи повітря величезними крилами, погнався за нею... Отже, байдужий, але зосереджений погляд, в’яла хода, в одній руці морозиво, а в іншій мобільний, у вухах навушники на який час-до-часу позирається – повний джентльменський набір! Ось тільки з одягом Божидар трішки прогадав – картата сорочка, джинси і легкі кросівки явно контрастували з традиційними для цього заводського району спортивними костюмами під мешти. Так-так, значить Климівська №19, вулиця приємна, вся забудована невеликими охайними, ще довоєнними будиночками. Поруч пройшли пару хлопців у „варениках”, які явно занюхали чужака, і неприязно дивилися в його сторону. „Пофіг!”, - подумав Божидар, і увімкнув якесь підбадьорююче техно. №7, 9, 11... „Та заспокойся ти, кадр! Все ОК! Ти живеш за парком, цією вулицею ідеш на базар, та й не факт, що вона тут живе...”. №15 виявився двоповерховим будинком, на кшталт „палаццо” з огорожею в два метри, а за ним... Так, стоп – Божидар ще раз подивився в записну на мобільному. Ні, так і є – Довгань Р. С., Климівська № 17. А під цим номером опинилася якась розвалена хрущовка. Наступний був №21, тож сумнівів не залишилося. Звичайно, не можна було відкидати можливість проживання Еви (як він ласкаво називав Евеліну – ту дівчину з парку), в хрущовці, але якось до неї не пасувало це. А варіантів більше не було... Після їх останньої зустрічі місяць тому, більше вона в парку не з’являлася, і Божидара, незважаючи на неприємний осад від її слів „Який мачо! До дівчини підійти боїшся!”, охопив спортивний інтерес впереміш з не то приязню, не то з коханням. Волею випадку, в них виявився спільний знайомий, який і сказав Божидару як її звуть. Ім’я Евеліна прозвучало для нього ангельською музикою. Ідеал... Але шляхи завоювання її серця, у Божидара були досить дивними... Для початку, він пробив в електронному довіднику телефони з адресами всіх Довганів. Потім, по електронній карті відсортовував адреси, поки не залишилась одна – Климівська 19 – якраз з протилежної від Божидара сторони парку. Єдиний вірогідний варіант. Він вирішив іти туди, і кинути оком на №19. Навіщо? Якби про це запитали особисто нашого героя, він би сам не зміг дати тверду відповідь. Але ось він тут, замість очікуваної вежі з прекрасною принцесою Евеліною, яку має звільнити лицар Божидар, виявився ширпотреб радянського виробництва, заселений пенсіонерами. За цими думками, він зупинився перед хрущовкою, і доїдав морозиво. З совкового монстра ніхто не виходив, і не заходив, і Божидар усвідомивши, що він тільки гайнує тут час, вирішив іти геть. Він знайшов оглянувся, щоб пошукати де викинути обгортку від морозива... Далі все було як в дурнуватих голлівудських фільмах – свист в голові, ноги вросли в землю, час сповільнився – звідкись з’явилася Ева... Одягнена в спортивну форму вона пройшла зовсім поруч, за кілька кроків, але здавалося не помічала Божидара. А він тим часом помітив, що за хрущовкою, знаходиться невеликий будиночок, який мабуть і мав бути оселею Еви. Тим часом, Евеліна, вийшла на вулицю і пішла в сторону парку. Якусь хвилю Божидар обдумував свої наступні дії: вона помітила його – 100%, але чомусь не подає вигляду. Варіанти два – вертатися додому, і „забити” на все це, або... Він нарешті викинув обгортку і теж вийшов на вулицю. Евеліна вже встигла трохи відійти, і довелося трохи надати ходи, щоб здогнати її. Дівчина явно ішла в парк, Божидар ішов за нею, проте без найменшої уяви, що він буде робити чи казати... Вже біля самого парку Ева повернулася до нього, і зупинилася. На якусь мить хлопець пригальмував, і гарячково обдумував свої подальші дії. Але це тривало якусь долю секунди, і впевненим кроком, дивлячись просто в її обличчя, рушив до неї. Несподівано Ева захихотіла, різко обернулася і щодуху побігла в парк. Чомусь її постать, що миготіла між деревами пригадала Божидару метелика... Він кілька секунд проводжав її поглядом, а тоді глибоко вдихнувши повітря побіг за нею. Дивні це були перегони. Дракон і метелик, грандіозне і мініатюрне, лякаючи і красиве...Скільки вони тривали? Де вони відбувалися? І Лій, і Альсера вже давно втратили лік часу і відстані. Вони просто летіли... Вона вперше без страху, з радістю втікала від дракона, а він вперше без гніву, умиротворений гнався за метеликом. Точніше навіть не гнався – просто летів за ним. Альсера летіла по лугах – і Лій майже над самою землею, зачіпаючи її крилами. Метелик летів у лісах – і дракон ураганом вивертав дерева з корінням. Комашка залітала у гори – і крила та хвіст велета, дряпалися об каміння, скидаючи донизу велетенські купи каміння. Вона стомлювалася летіти – і він теж стишував свій політ. Тут не було потреби визначати переможця чи переможеного, до смерті змагатися за перемогу, тут нікому не були потрібні нагороди. Вони змагалися за один одного, щоб забути ТЕ, ЩО БУЛО, і не думати про ТЕ, ЩО БУДЕ, вони жили ТИМ, ЩО Є ЗАРАЗ. А зараз були луги, ліси, гори, був шалений політ, було життя, були дракон і метелик... І здавалося, що цим перегонам ніколи не буде кінця, бо вони самі не хотіли його. Бо так вони були разом, між ними не було різниці, а якщо-б вони зупинилися, то все-знову повернулося-б на круги своя – велет і комашка. А інколи так хочеться пожити своєю мрією, не думаючи ні про що інше, не зазираючи у майбутнє... Важко дихаючи, вони обоє присіли і радісно дивилися на власні, подряпані гілками обличчя. Мабуть жодне побачення, жодна вечеря при свічках чи прогулянка під зорями не зробила-б їх щасливішими. Божидар дихав часто, глибоко і уривчасто, як дракон, хіба-що полум’я не виходило з його ніздрів. Ева, вся тендітна, розчервоніла, зараз ще більше нагадувала метелика. Вони не мали ні сили, ні змоги говорити, вони забігли кудись в сам глиб парку, і поруч височіли бетонні плити якоїсь недобудови, на небо найшли хмари, і почала сіятися дрібнесенька мжичка, їм обом так хотілося підставити розпашілі обличчя під цей дощик, але змусити відірвати очі одного від одної, ні Божидара, ні Еву, не зміг би зараз ніхто. Всі слова, які вони хотіли сказати при зустрічі кудись вилетіли з голови, залишаючи лагідні посмішки на губах і веселі вогники в очах. Їхнє змагання закінчилося, ніхто не програв, а перемогли обоє, бо вони були разом. І дерева, схиляючись під поривами вітру, ніби кланялися їм, а промінчики сонця, пробиваючись кріз пелену хмар, наче благослявляли, вінчали їх. Вони були разом. Були ДРакон І Метелик. Була мрія!
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]
На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© , 07-06-2006

Гарна паралель
© Luna, 06-06-2006

Чому така назва?
© Олесь Бережний Статус: Гуру, 06-06-2006

Згенеровано за 0.320119857788 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

DREAM

[ Без назви ]

Гарна паралель

Чому така назва?