Такий чудовий день сьогодні видався. Просто гріх не вийти на вулицю. Мммм…хочеться потягнутися руками вгору до сонечка, вдихнути ще трохи вологе весняне повітря.. Яке задоволення…( це коли ти безтурботний і не обтяжений буденними клопотами, коли голова не переповнена гнітючими думками про кризу, наприклад). Куди б піти??? Може зайти випити кави? Ось, в «Репризу» хоча б?
Але ні. Спостерігати за вимуштруваними етикетом бізнесменами і вдаваними світськими дамами аж ніяк не хочеться . При тому, що, в той час як вони делікатно попивають каву з запашними тістечками, їхні дітки вже майже в підлітковому віці байдуже, інколи відверто-вульгарно, прогулюються вулицями в готівських, емовських або хіпівських прикидах, слухають більше нікому не зрозумілу музику, спілкуються своєю придуманою мовою, і дуже часто повертаються до теми глибокого душевного розчарування, недовіри, ненависті і самогубства…
Просто піду далі, піду вслід за почутим здалеку співом. От тільки би якось непомітно минути отого старця – хулігана, який зі словами «Дай копієчку» намагається за що-небудь вхопити майже кожного перехожого і, якщо не даси ту копієчку, то таким брудом обіллє, що хочеться крізь землю провалитися від сорому. Але і йому непереливки, бо життя покалічило. А може то сам Господь покарав слабоумством, чи навіть не покарав, а ощедрив. Адже в такому стані дідок почувається щасливим, не поринає у щоденний калейдоскоп проблем. Просить собі ту копієчку, шукає в перехожих щось смішне і щиро сміється. Сміється і з тих , хто вдає, ніби не знає такого дивака, ніби він їм не рідний. Сміється, хоче не помічати своїх блудних синів і привернути увагу бодай чужого, бодай чимось…
Буває, у сина душа піде блудом стосовно такого батька , а серед чужих людей він стане сильним, заможним, діловим і перспективним. Він має вже своїх дітей, дбає про їхнє майбутнє поза домом, а потім, в один момент розуміє, що і його діти теж поза домом, буквально. Он вони, зібрались купкою біля поламаної лавки, мов щебетливі горобці, і теж привертають увагу тих самих звичайних перехожих. Їм щойно посмакував чи то звичний пивасик, чи засушена скурена травичка. Вони вигравають на гітарі, підтанцьовують, щось викрикують, підскакують з пустою шапкою до людей і вдавано посміхаються, а погляд такий далекий…
Опускаю очі і далі йду на голос. Минаю столик з рекламками «Life», натхненного карикатурника, стільчик і спину з табличкою «Поповнення рахунків», минаю і сперту до стіни циганку з немовлям на руках, пропускаючи повз вуха оте нав'язливе і незмінне: « Подайте на лікування, на нову хату, бо стара згоріла, на кусочок хліба…»
Йду і моє серце переповнює трепет. Жаль скрутився комочком у горлі і тільки та пісня впирається мені в груди і зупиняє мене. Пісня народна, українська. І не одна, а цілий десяток , одна за одною з перервою на глибокий вдих. І хай сховаються всі оперні співачки перед цим тембром і милозвучністю. Голос наче просто ллється безупинним потоком з цієї делікатної жінки, а очі чи то з горя, чи з біди, чи просто з сорому завжди звернені до неба. Так скромно недалечко відходить від відкритої валізки з парою жовтих копійок, пальці від холоду тяжко опускаються на клавіші баяна, але невтомно акомпонують шершавим від спраги устам. А перехожі проходять мовчки і байдуже, минають талант так само, як і старцеві причуди чи циганське белькотіння. Тільки зрідка самотня співачка чує щиру вдячність за пісню і бачить в очах своїх поодиноких слухачів ті ж думки про безвихідь, втрачену роботу і про невідоме завтра…
Напевно піду. Шумить фонтан.. Там майже сотня людей : бавляться дітки, щебечуть школярі та студенти, пенсіонери обговорюють питання насущні, хтось на когось чекає. Триває життя і збігає хвилина за хвилиною, мов невгамовні потоки води. Наче бульбашки на поверхні появляється і зникає кожен новий день. Міліони непомітних струмочків наповнюють фонтан, і ніби міліони людей все біжать і біжать по життю: хтось спокійно і плавно, хтось хаотично і бездумно. От тільки ті струмки води щоразу повертаються на вершину, а життя втече непомітно і більше вже ніколи не вернеться…
