Настоятелька монастиря, жінка невисока, блідолиця, аж прозора. Глибокі блідо-сірі очі випромінювали неабияку мудрість, навіть, якусь надлюдську скорботу. Все решта ховалось за чорним покривалом її статусу. Десятки дрібних зморшок на, висушеному клопотами і постуванням, лиці видавали її нелегке мирське минуле. Та й зараз їй несолодко велося, жінка несла непосильну ношу управлінської роботи. Думати приходилось про все і про всіх: будівництво, гроші від парафії, пожертви, безкінечні звіти перед єпископом, пасіка й сільськогосподарські угіддя, сувенірна лавка...
З одного боку монастир – це велика дружня община сестер, а з іншого – велика виробничо-торгівельна компанія, управління якою повністю лежало на її тендітних жіночих плечах. Ось і зараз вона заклопотано поспішала через двір у якійсь справі.
– Матушко! – ще здалеку гукнув о. Миколай. – треба поговорити.
Він підбіг кілька кроків і миттю опинився біля ігумені Єлизавети. – Маю до вас розмову. Чи не виділите мені кілька хвилин вашого часу? – обличчя Миколая розтягнулося в широкій облесній посмішці.
–Тільки, якщо ваша розмова дійсно важлива, бо часу в мене обмаль. Сьогодні майстри прийшли доробляти огорожу, треба проконтролювати, бо щось довго її роблять і ніяк не можуть закінчити.
– Бачу ви рішуче налаштовані, але маю до вас щось справді важливе. Чи не могли би ми поговорити у більш затишному місці, щоб ніхто не завадив?
– Давайте пройдемо до мого кабінету, коли наполягаєте, отче.
Кабінет настоятельки Єлизавети був просто розкішний: стеля – висока, оздоблена деревом; великий дубовий стіл посередині кімнати, стільці і книжкові шафи того ж дерева темного мореного дуба, що й стеля; товсті книжки, оздоблені позолотою, вишикувались довгими рівними рядами аж попід стелю, а широкі шовкові закладки подекуди визирали червоними язиками. Загалом вигляд робочого кабінету монахині нагадував робоче місце великого чиновника, неабияка розкіш свідчила про те, гроші тут велися. Отцеві Миколаю це дуже імпонувало, він сів у величезне м'яке крісло при вході. Матушці нічого не залишалося як присісти на краєчок невеликого шкіряного диванчика, з другого боку від, такого ж дубового, як і всі меблі у кабінеті, журнального столика. Їй одразу не сподобалася зухвалість о. Миколая та його намагання виглядати на рівних, але в неї не було часу, щоб проводити зараз виховну роботу з цим нахабним, як їй здалося, священником.
– То про що ви хотіли зі мною поговорити? – настрій Єлизавети залишився добре прихованим під її рясою, як і годиться монахині.
– Я впевнений, що предмет моєї розповіді зацікавить вас більше ніж недобудована огорожа, тому я почну з самого початку, щоб все було зрозуміло.
Матушці Єлизаветі прийшлося докласти багато зусиль, щоб не показати свою роздратованість, але вона продовжувала уважно слухати.
– Ганнуся, дівчина, яку я привів до вас нещодавно, як вона себе поводить? Нічого підозрілого ви не спостерігали?
– Давайте по суті, отче, в мене немає часу розгадувати ваші загадки. Дівчина як дівчина, нічого особливого…
– Вона вагітна. – матушка Єлизавета аж встала, почувши таку заяву. – Тільки не треба мене зараз перебивати. Все по-порядку, а вам краще сісти, матушко, сідайте, в ногах правди немає. – Миколай підійшов до Єлизавети, взяв її за плечі і посадив назад на диванчик. Сам став навпроти, обпершись на край столу. – Ганнуся прийшла до мене ще два тижні тому. Прийшла, бо батько вигнав бідолашну з дому. А якраз наступного дня її мати прийшла до мене на сповідь і розказала як воно все відбувалося. І, здавалося би, що нічого дивного, в наш час таке часто буває, але дівчина – віруюча дитина – сама мені на сповіді божилася, що не може бути вагітна, бо ніколи ні з ким статевих стосунків не мала. Я не знав, що робити: може лікар помилився, а може Ганнуся збрехала на сповіді. Наразі не знав, тому привів її до вас у монастир, думав з часом все з'ясується. А от сьогодні вранці подумав «зайду провідаю дитину», а вона мені таке розповіла... Мовляв вчора, коли вони з сестрою Єфросинією пасли овець, їй було видіння Господнє – явився ангел Божий і сказав, що вона дійсно вагітна, родиться у неї дитина чоловічого роду, яка буде взята до престолу Божого, що пастиме залізним жезлом всі народи – все як у «Об'явленні святого Іоанна Богослова».
Настоятелька Єлизавета сиділа на невеликому диванчику, спершись на спинку і махала перед обличчям носовичком.
– Якщо це жарт, Миколаю, то зовсім не смішний, маю тобі сказати.
– Але я не жартую. – Миколай взяв собі стілець й сів напроти, поближче до Єлизавети.
– Якщо ти не жартуєш, то ввімкни в своїй голові ту клепку, яка відповідає за розважливість, і подумай що ти таке верзеш. Який ангел?! Який посланець Господній?! Дитина зійшла з розуму, їй привижається, вона вірить у ці свої галюцинації і тебе дурня старого примусила повірити. – роздратування ігумені дійшло краю і вона вже не зважала на формальності.
– Я й сам думав, що мала бреше, але в неї є доказ. – тепер прийшла його черга виглядати по-дурному.
– Доказ чого, того, що вона вагітна, чи того, що приходив ангел?
– Її вагітність уже підтвердив наш місцевий гінеколог...
– А те, що ангел приходив, а не галюцинації на основі вагітності?
– Він залишив знак.
– Який це такий знак може залишити ангел Господній?
– Він дав Ганнусі золотий хрестик.
– Ха – ха – ха. – Настоятелька залилася надривним сміхом. – Теж мені знак, вона могла взяти його де завгодно.
– Ні, такий не могла.
– Який це «такий»?
– По-перше, хрестик справді золотий великий, а отже дорогий, і ще він незвичайний.
– Тобто?
– Він – без розп'яття, лише зверху дві скісні риски.
– Ну, скажемо, не незвичайний, а рідкісний. І що з того?
– Ти що не розумієш? Ця дівчина для тебе справжня знахідка.
– Еге ж. Ця божевільна дівка поставить своїми казками під сумнів нашу репутацію і підриватиме авторитет всієї православної церкви, всього християнства, що дозволить всім думати ніби можна прийти в монастир, розказати всім свою галюцинацію і стати другою Дівою Пречистою? – обличчя настоятельки монастиря почервоніло від злості, а вирячені очі так і бігали вверх-вниз по постаті отця Миколая так, ніби вона збиралася кинутися на нього з кулаками на захист православної церкви.
О. Миколай мовчав, хоч вигляд ігумені добряче його спантеличив, він не розгубився і продовжив дуже тихим спокійним голосом після затяжної паузи.
– Або... Або сама настоятелька Свято...ського монастиря повірить в те, що ця мила непорочна дівчина не бреше, що її незайманість не вигадана, а ангел Господній дійсно приходив, аби сповістити не лише їй, Ганнусі, а й усьому православному люду про скорий прихід того часу, якого кожен християнин не лише боїться, а й безконечно чекає – Другого Пришестя Сина Божого, Ісуса Христа, на землю, щоби судити людей за гріхи їхні перед Богом, перед церквою й один перед одним. І кожен небайдужий, а таких багато, навіть як не ходив до церкви й грішив усе своє життя, ПРИЙДЕ, щоб покаятися й вернутися в лоно церкви православної. Бо страх – велика сила, особливо якщо це страх перед Судом Господнім. Ти, Єлизавето, лише уяви скільки грошей принесуть ці налякані люди у твій монастир, ба, у кожну, навіть найменшу, церкву, знаючи напевно, що саме православні попереджені і будуть спасенні.
– Одного не розумію, до чого тут ти, Миколаю? – настоятелька вже відійшла від істеричного приступу сміху і зробила дуже серйозний вигляд обличчя.
Він чекав цього питання, тому не розгубився, ця частина розмови була підготовлена заздалегідь.
– По-перше, я єдиний, хто повірив цій нещасній дівчині і не відвернувся. Батько вигнав її з дому, люди в містечку точно не зрозуміли би і, напевно що, не похвалили би. Точно, ніхто би по голові за таке не погладив. Ганнуся була би приречена на поневіряння, зневагу, злидні, а ще гірше, на аборт чи суїцид.
– А по-друге? – запитала Єлизавета і підняла праву брову. Вона піднімала її лише коли виходила з образу «божої кульбабки». Зараз в її очах було щось особливо жіноче, зовсім не подібне до звичного суворого благочестя черниці-ігумені
– А по-друге, обоє ми добре розуміємо, що Ганнуся – це золота жила для нашої пастви.
– Чому для нашої? Твоя церква в центрі міста, а мій храм на окраїні. В тебе свої багаторічні прихожани, а в мене як коли – буває нікого, а буває автобусами цілими приїжджають.
– Так отож. І якщо Ганнуся залишиться при монастирі, то автобуси з паломниками приїжджатимуть значно частіше. А мені, скромному священнику, не треба нічого, лише вести богослужіння у вашому храмі й отримувати не просто зарплатню, а скажімо скромний відсоток від пожертвувань, який, безумовно, в сотні разів збільшиться після того як всі дізнаються про Ганнусю.
– Миколаю, ти ж добре знаєш, що такі питання вирішую не я. – пішла на відступ настоятелька.
– Але ти знаєш, хто вирішує, чи не так?
– Добре! Я подумаю. Дай мені трохи часу.
– Подумай, лиш недовго, бо живіт у дівчини вже росте. І якщо ти не погодишся, то ми звернемось в інший монастир, а може й до католиків.
– На все Божа воля. – настоятелька встала з диванчика і поправила уявні складки на своїй рясі, даючи таким чином зрозуміти отцю Миколаю, що розмова закінчена. Він теж не мав чого більше сказати, тому не зволікаючи, попрямував до дверей. – Отче, приходьте наступного тижня, десь у середу.
– Я не квапитиму вас з відповіддю, але прийду раніше – Ганнуся мені довіряє, і моя підтримка їй набагато важливіша ніж ви собі можете думати. – акцентував він. – Якщо ваша відповідь буде негативною, то я залишуся єдиною опорою для неї в цій ситуації.
– Дивіться, як знаєте. До побачення.
– До зустрічі.
Не дуже ласкаво попрощалися вони.
Отець Миколай пішов, а настоятелька зачинила двері й знову сіла на диванчик. «Правда чи неправда? Треба поговорити з Ганнусею, та й з с. Єфросинією не завадило би. Може вона божевільна, або неадекватна? Так, все по-порядку: спочатку – з Ганнусею, потім – з її подружкою.»
Єлизавета ще трохи посиділа і вийшла в коридор:
– Сестро! – погукала вона молоденьку монашку, яка поралася в іншому кінці коридору. – Маріє, спустися, будь ласка у двір і поклич до мене новоприставлену Ганнусю, ту, що пасе овець з Єфросинією.
– Зараз. – молоденька, років сімнадцяти, сестричка застукотіла вниз по сходах. Матушка Єлизавета поспіхом зайшла в кабінет, наче ганнуся моментом мала з’явитися перед її очі, і сіла за стіл. «Ні, треба на диванчику її зустріти, щоб налаштувати на відвертість» – настоятелька присіла на краєчок. За кілька хвилин почувся несміливий стук у двері.
– Заходь, дитино. – Ганнуся увійшла до кабінету, зачинила за собою двері і стала перед матушкою, схиливши голову.
– Проходь ближче. – Єлизавета намагалася говорити якомога лагідніше.
– Благословіть, матушко. – новоприставлена підійшла ближче і ще раз схилилася, зіклавши руки одна на одну долонями догори, як навчила с. Єфросинія.
– Нехай тебе Бог благословить. – матушка Єлизавета взяла Ганнусині руки у свої, – сідай отут, поруч зі мною. Ганнусю, я все знаю, о. Миколай мені розповів. Ну, може не все... довірся мені, розкажи все по-порядку з самого початку. Я постараюся зрозуміти й допомогти чим зможу.
Ганнусю не прийшлося довго вмовляти, вона розказала все як було: про медогляд, про скандал вдома, про отця Миколая, про Владислава Юрійовича, про ангела; показала матушці хрестик і знову схилила голову, –так чогось було заведено, матушці Єлизаветі ніхто довго в очі не дивився.
– Дівчинко моя, скільки ж тобі довелося пережити... ти вся аж тремтиш, холодно?
– Ні, матушко.
– Ну-ну, заспокойся. Тепер все буде добре. Господь з нами. Попрошу сестру Марію принести нам чаю з сушками. Ганнуся трохи заспокоїлася, на душі стало тепло – ще одна людина повірила їй. А матушка продовжувала говорити.
– Я поговорю з с. Минодорою, щоб тебе сьогодні ж перевели на кухню. Овець більше пасти не будеш, будеш допомагати там що треба. І ще дам розпорядження, щоб дозволяли їсти коли захочеш, а не по режиму. А в середу і п’ятницю дозволяю тобі не постувати, будеш їсти в ці дні молочні продукти і яйця. Токсикозу немає?
– Що це таке? – запитала ніяково Ганнуся.
– Тебе не нудить зранку чи після їди?
– Ні, матушко, я себе добре почуваю.
– От і добре, дитинко. Значить все буде добре.
В двері постукали. С. Марія занесла тацю з чаєм, медом і сушками.
– Клади на столі, Маріє, дякую. – та поклонилася і вийшла. Ганнуся ще почаювала з настоятелькою і пішла у свою келію – сьогодні їй дозволили відпочивати.
