Pan Wołodyjowski
книга: Г. Сенкевич, 1888
фільм: Є. Гофман, 1969
Коли Джордж Лукас почав оповідати нам передісторію Star Wars (слово “знімати” не пасує до цієї саги – взагалі, я уявляю собі Лукаса дідусем, який грає на бандурі з лазерними струнами та співає думу про “у сиву давнину, у галактиці далекій…”), глядачеві було лише відомо, що йому покажуть становлення особистості Дарта Вейдера – в усім іншим режисер мав цілковиту свободу для реалізації своєї, космічного масштабу уяви.
Те чим стали для Америки Star Wars Лукаса, для Польщі є екранізація Трилогії Сенкевича (Ogniem i mieczem, Potop, Pan Wołodyjowski) Єжи Гофманом. Ці фільми стали культовими у своїх країнах, над їхніми частинами працювали у хронологічно-зворотньому напрямку, а останні серії виходили кілька десятиліть згодом після перших. Утім, завдання поставлене перед Гофманом було значно важчим і відповідальнішим, ніж перед американським колегою – він мав перенести на екран твір, по-перше, відомий всій нації, а, по-друге, такий, що спричинився до формування її. Гофман почав з “Пана Володийовського”.
Це пригодницький фільм, у якому чимало місця віддано усіляким битвам, облозі турками Камінця, героїчним вчинкам захисників фортеці, у тому числі славетного польського вояка Володийовського, утім, головним героєм книги є не він, а його дружина Бася – тільки тим, що за доби Сенкевича поняття “гендерна рівність” не була відома, можна пояснити той факт, що назвою книги не є “Пані Володийовська”. Стрижнем сюжету є мандрівка Басі – вона має дістатися до гарнізона свого чоловіка. Шлях важкий і небезпечний, шлях Україною…
Кого боятися самотній вершниці в українським степу? Чотири лиха загрожують їй:
Лихо перше – татари. Воно, на перший погляд, і не дивно, адже XVII століття надворі, проте за Басею женуться не звичні кримські татари, а свої… польські. Це перше-друге покоління переселенців з Криму в Литву (з дозволу короля, звичайно). Їхній ватажок Азія Тугайбеєвич (ледь не дебютна роль Даніеля Ольбрихського) пропонує польським владоможцям остаточне вирішення козацького питання – призначити його татарським (!) гетьманом, дати дозвіл на стягування вірних йому людей з Криму та заселення ними вільних земель України на противагу козакам. Божевільно! Геніально! Зрештою, план цей навіть не розпочнуть здійснювати: східна кров Азії дасться взнаки – він безтямно закохається в чужу дружину (Басю), і кар’єра поступиться місцем коханню. Про майстерність гри Ольбрихського свідчить те, що режисер довірив йому головну роль у наступному фільмі Трилогії, а тридцять років згодом, у “Вогнем і мечем” він зіграє батька (Тугай-бея) свого персонажа з “Пана Володийовського”.
Лихо друге – вовки. Це вже пострашніше. Басі вдалося відірватися від татарських переслідувачів, але вовки не женуться за нею – вони є просто усюди. Ціною життя свого коня Басі втікає від цієї загрози, чуючи за собою моторошні “wycia, charkotania, skomlenia, jęki…” Добре, що в неї був ще кінь Азії – справжня бойова татарська машина, якій навіть не потрібно зупиняти біг, щоби наїстися.
Лихо третє – упирі. “Стільки тут сходило зі світу наглою смертю, без сповіді, без одпущення гріхів”, що й рясніє край “сисунами” (діти, що просяться на коня, а потім ссуть у вершника кров), “бруколаками” (дорослі упирі) та навіть людськими головами на павучих ногах! Нечистої сили Бася боялася мало не більш за все, і… на щастя, її не зустріла, тому і Гофман вирішив не згадувати про це. А шкода!
Лихо четверте, останнє і найстрашніше – українські селяне. Бася вершки, за звичаєм того часу, убрана в чоловічий одяг, але це не обдурює підступного селянина, випадково зустрінутого по дорозі:
– A szczo wy takij mołodenkij, pane łycar?
– A tobi szczo?
– I sami jedziecie?
Кожен селянин – потенційний розбійник, за кожним пагорбом ховаються зграї “різунів”. Завдяки своїй винахідливості та мужності Бася виплутується із украй ризикованої ситуації, запам’ятавши, без сумніву, на все життя, що без озброєного загону краще повз українських сіл не проїжджати.
Щоби не лякати польських глядачів Гофман не зняв цього епізоду, мовляв, досить зі співвітчизників і багатьох інших “толерантних” фільмів (у ПНР про українців якось, взагалі, не прийнято було добре згадувати).
За поблажливість до східних сусідів Гофману ще й досі дорікають місцеві “патріоти”, але режисер ступив на стежину примирення націй-колишніх ворогів. І зробив це цілком неочікувано – екранізувавши один з найодіозніших творів польської літератури.
Кінець Трилогії похмурий. Авторське чуття Сенкевича не дає себе ошукати – він убиває пана Володийовського. Наприкінці останньої частини епопеї вже немає традиційних перемог та весіль – це було б глузуванням з доби письменника, коли на мапі Европи не було місця для незалежної Польщі. Герой мав загинути, щоби воскреснути в дусі своїх читачів, здебільшого підлітків. Саме покоління, що зростало на творах Сенкевича вибороло для себе державу в ХХ столітті. У наш час Гофман обтісав гострі кути епосу, наніс свіжої фарби на бляклі місця книги, де показується героїчні вчинки ворогів Речі Посполитої. Немає підстав не вірити, що його Трилогія позитивно вплине на формування нової польської нації.
