До читачів
А.Кокотюха: “Рано ще писати мемуари” – так відповіли одному з авторів у редакції популярного літературного видання на несміливу пропозицію подавати хоча б нерегулярний цикл репортажів та есеїв з життя так званої “літературної тусовки 90-х” і про окремі персоналії актуальної української літератури. Натомість некрологи та численні спогади колег про письменників, що пішли з життя давно чи недавно, вважаються “форматними” навіть для нелітературних ЗМІ. Про покійників знімають телесюжети, документальні фільми, пишуть монографії, книжки. На творчості мертвих захищають дисертації.
Мета чергового літературного проекту Творчої Асоціації “500” – довести, що любити можна не лише тих, хто пішов від нас. Автори нагадують: любити й шанувати можна і треба саме живих. Тих, з ким зустрічаєшся на мистецьких акціях, чиї нові тексти слухаєш на творчих вечорах “живцем”. З ким ще кілька років тому мандрував у плацкартних вагонах поїздів та рейсових міжміських автобусах, спав покотом на випадкових квартирах, аби зекономити готельні гроші. З ким можеш обмінятися новими книжками і потім передавати через третіх осіб свої враження, отримуючи в такий спосіб відгуки про власні літературні потуги. Бо будь-який процес, зокрема – літературний, – творять, у першу чергу, живі люди. Наші ровесники та сучасники.
М.Розумний: Якраз посередині минулих дев’яностих, пройшлися, як липнева гроза, по наших літературних краєвидах дискусії про мертву і живу літературу. Прогуркотіли на тему “запаху мертвого слова” (це про російськомовну гілку), зблиснули ідеєю “живої літератури” (Бондар-Терещенко плюс Пилипчук), і обійшли благословенні палестини стороною (бо все їх обходить стороною).
Тим часом, проблема тут схоплена кардинальна. Література втікає від життя – це факт. У самому занятті літературою є значна доля некрофілії. “Нєт, вєсь я нє умру..,” – сказав невідомий нинішнім абітурієнтам класик російської літератури, при цьому замовчавши єдине: за життя майбутнє письменник розплачується життям поточним. Це не натяк на улюблену тезу Кокотюхи про цироз печінки. Це навіть не нагадування про Дантеса. Просто до всього художньо написаного ми ставимося як до більш чи менш розлогих епітафій: ось так, вони, виявляється, жили. Дуже повчально (або прикольно).
Провести межу між мемуарами і памфлетами дуже важко. Мемуари стосуються того, що вже вмерло – людей, реалій, пристрастей, радощів, образ. Памфлети (як і листи) адресовані живим і пишуться про насущне. Тут пролягає межа між літературою і журналістикою.
Озираючись на минулі десять років, мусиш підбивати підсумки. За класичними мірками, вони невтішні. Література дев’яностих не лишила по собі (здається…) шедеврів, вона відзначалася гіпертофованою увагою до процесу і зниженими критеріями щодо продукту. Вона не знайшла високої мети і не змогла дозволити собі істинної свободи. Вона зруйнувала безліч традицій, але не відкрила простору для індивідуального самовираження.
І при тому всьому дев’яності залишаться точкою відліку для нової літератури, для нового розуміння її суті й нового способу буття в ній. Тому що ми були свідками і безпосередніми виконавцями одного самовбивчого експерименту: література почала ставати життям. Яким? Про це ви дізнаєтеся на сторінках цієї книги. І тоді зможете судити, наскільки успішним є зворотній процес – перетворення життя на літературу.
ЛІРИКА ДЕВ’ЯНОСТИХ
Сьогодні виступати з “думками проти течії” вже не дивина. Становище, як то кажуть, зобов’язує. І не лише в літературі. Незадоволені усі усим, загалом і зокрема. Зболеність – офіційний канон теперішньої публіцистики., а незрідка й літературної критики. Одні гірко плачуть за невиданими, або невизнаними геніями, інші не менш гірко іронізують з визнаних і виданих. Загальна настанова взаємного несприйняття доводить окремих учасників літературного процесу до відверто невротичних реакцій. Проти кожного одного, що намагається створити “течію”, постає десяток “проти”.
А поза тим непідробним пафосом і вдавним культрегерством практично завжди стирчать вуха прагматичного розрахунку, дрібної амбіційності, групового егоїзму та інших буденно-людських слабкостей. Політика “міцного плеча і гострого ліктя”, що утвердилася останніми роками як норма літературного життя, захопила однаковою мірою і старші, й молодші покоління. Але якщо першим можна лише щиро поспівчувати (ділити визнання і піроритети двадцяти-тридцятирічної давності – справа, звісно, неприємна і виснажлива), то другим співчувати зовсім не хочеться.
Надто мало літературного в цих безкінечних конфліктах, а відтак, можливо, як наслідок – усе менше й менше життя у творах їхніх фігурантів.
На те, щоб простежити всі претензії до “дев’ятдесятників”, висловлені у нашій літературній і нелітературній періодиці останніх років, автору забракло часу, сил і мотивації. Відтоді, як корпоративність щиро і самовдоволено утвердилася в якості стрижня редакційної політики, письменницькі часописи почали стрімко втрачати читача: біда в тому, що пишуть вони не лише про своїх, а й “для своїх”. Є, звісно, винятки. Але ентропія є ентропія, вона характеризує стан системи в цілому і вносить свої корективи у найкращі задуми і наміри видавців.
До того ж, картина з дев’ятдесятниками й так зрозуміла без зайвої деталізації. Лаяти їх – ознака доброго тону, “просунутості” й серйозності критика. Відповідно, нам закидають протилежні якості – моветон, відсталість і несерйозність. З того, що трапилося на очі, пригадуються не лише систематичні філіппіки Є.Барана і О.Ярового, які за справою дев’яностих можуть проходити не лише як свідки, але і як співучасники, а й мемуарні рефлексії В.Єшкілєва про “гетьманчиків з ТА 500”, а також дотепи від О.Забужко на кшталт асоціації “дев’яностики”–“довгоносики” тощо.
Словом, в оцінках панують емоції. На них можна було б і не зважати, якби йшлося тільки про амбіції і традиційну “спілчанську” колотнечу. Однак, сьогодні виникла значно серйозніша проблема – залучення літератури дев’яностих до певної традиції, визначення її характерних рис і провідних інтенцій. Потреба ця обумовлена не лише повсюдним запровадженням відповідних імен і текстів у вузівську і, навіть, шкільну програму, але й тим переломним моментом, який, на нашу думку, настав у розвитку вітчизняної літератури. У тому числі, й за підсумками минулого десятиріччя.
Отож, хотілося б мати у відповідь не реакцію, а рефлексію.
Нагадаю, що найбільше розсердився на “Молоде вино” свого часу І.Бондар-Терещенко. Не змінив він своєї думки на краще й тепер, через десять років, як не позбувся і звички кидатися міцними фразами на адресу рецензованих. Але в пору “Молодого вина” закиди Бондаря-Терещенка, принаймні, мали світоглядне підґрунтя і концептуальну оформленість. Лірика дев’яностих для нього асоціювалася з “бутлегерством” – контрабандним завезенням алкогольних напоїв у зону нормативної тверезості.
Аналогія надто прозора, щоб детально її розшифровувати. Втім, не ми перші почали спокушати літературний світ забороненими втіхами сюжетного, образного, лексичного харктеру. Більше того, наші найближчі попередники – Неборак, Цибулько, Позаяк, Андрухович, Охрімович, Ірванець – робили це значно ефектніше (поки ще було, чим здивувати публіку). Насправді, ми вже не руйнували старий світ, ми обживали його руїни. Ми формували новий модус вівенді – для себе і для літератури.
Найбільше несприйняття викликала теза про Ніщо як предмет літератури, висловлена, нагадаю, в післямові до антології “Молоде вино”. Його, це Ніщо, обрали своїм головним ворогом більшість концептуальних критиків нової літератури. Проти “ніщотості” рішуче виступила одразу по виходу антології Р.Харчук, сьогодні її таврують О.Яровий і деякі інші дописувачі “Літературної України”. Не відмовляючись від заявленої вісім років тому естетичної програми, хочу зауважити одне. Той світ, який ми почали обживати своїми специфічними літературними методами, згодом приніс безліч несподіванок і відкриттів, більшість із яких виявилися малоприємними.
Власне, та реакція, яка сьогодні обирає своєю мішенню дев’ятдесятників, переважно і є реакцією невиправданих сподівань, несподіваних втрат і невтішних підсумків. Говорю не лише про загальну суспільну депресію, але і про зниження інтенсивності духовного життя, що має своє пряме втілення у літературному безриб’ї. Відтак виникає спокуса нарікань: не тим шляхом пішли, не тим ідолам служили...
Підозрюю, що майбутнім критикам та історикам літератури буде дуже важко ідентифікувати так зване “дев’ятдесятництво” як цілісну літературну течію. Практично кожен з помітних його представників є настільки відмінним від своїх колег, що ні про яку спільну програмну основу не може йтися в принципі. Саме тому хотів би зауважити наступне: дані замітки і позиції є суто авторськими, а про “голос покоління” тут може йтися хіба фігурально, в якості неточної метафори.
Виокремлення “покоління” – дуже умовна рефлексивна операція, проти якої більшість його гіпотетичних “представників” якщо не зовні, то внутрішньо напевне бунтують. І цей бунт значно точніше характеризує саме явище, ніж ярлики “постмодернізму”, “міфологізму” і т.п.
Справа в тому, що головна відмінність дев’ятдесятників (як, до речі, і шістдесятників, з котрих, власне, і скалькована назва) – психологічна.
На той час, коли ми приходили в літературу, існували вже писані й неписані закони самоствердження у цій сфері. Було коло обраних, був суд причетних, був ритуал посвячення і механізм легітимізації молодого обдарування. Це – те, що прямо не стосується текстів. А до них теж були певні вимоги: ідеологічні кліше, загумінкові “традиції”, наявність кумирів, провідників, поручителів і т.ін. Елементи цієї системи переслідували початківця на кожному кроці – ірпінські читання, черга на журнальну публікацію, п’яне варнякання класиків у “Енеї”.
Багато хто може згадувати ці милі дрібнички не без ностальгії, але їхній вплив не обмежувався формальностями. Почитайте пародійну “галерею класиків” Юрка Позаяка, проаналізуйте іронію Жадана, зрештою, підніміть якесь із квітневих чисел “Дніпра” (тоді молодих друкували саме у четвертих номерах журналу) кінця вісімдесятих, прочитайте оповідання початківця Олеся Бузини, і ви зрозумієте, що одних ця система гріла, інших “надихала”, а третіх калічила.
І от, на початку дев’яностих вся ця дідівщина у літературі раптом втратила ґрунт під ногами. І справа була не лише в занепаді видавництв і соціальній неспроможності Спілки. Справа в тому, що разом із розпадом системи зникла й монополія на літературу. Виявилося, що можна писати й без санкції літературної номенклатури, більше того – без цієї санкції можна і друкуватися, й отримати таке-сяке визнання.
Власне, з відкриття цієї можливості й починаються дев’яності в літературі. Ми зважилися бути собою, зважилися ні в кого не питати дозволу, а часом обходилися й без сторонньої поради. Це сталося якось само собою, хоча на момент оформлення спільності одні вже були визнані Спілкою (Кухарук, Бедрик, Пантюк), іншим видавали аванси в “країні Бу-Ба-Бу” (“Нова дегенерація”, Жадан), треті вважалися кумирами андеграунду (Квітка). Ось ця гримуча суміш, власне, і “вибухнула”. Якщо ж є якась загальна характеристика літератури минулого десятиріччя, то її можна назвати літературою свободи.
Про те, як українці розпорядилися своєю свободою, сперечатимуться ще довго – і не лише літературознавці, але й соціологи, історики, політологи. Вже стало традиційним у цьому контексті розрізняти “свободу від” і “свободу для”. Якщо розглядати через призму цих понять сутність претензій, які висувають “дев’ятдесятникам” їхні сьогоднішні опоненти, то доведеться підійти до дражливого питання розподілу відповідальності.
“Свобода від” – наш спільний набуток і навіть зараз я не схильний применшувати його значення. Той момент звільнення, який завдяки нашим текстам, можливо, збережеться для майбутніх архіварусів, і буде так само мало зрозумілим наступним поколінням, як поняття “наукового комунізму”, не просто дозволив нам писати на заборонені теми забороненими словами, але й означив Початок Чогось Нового.
У невизначеності цього останнього й полягає наша евентуальна провина за змарновану “свободу для”. Але тут панує інший принцип: багато званих, але мало обраних. За настрій, за атмосферу дев’яностих ми можемо відповідати разом, але за свій талант, за висловлене і недосказане кожен несе особисту відповідальність.
Поняття відповідальності – ключове для розв’язання будь-яких питань, пов’язаних з реалізацією свободи. Принаймні, це справедливо для європейської традиції думання і творення. Для мене особисто цей аспект, поруч із поняттям свободи, надзвичайно важливий в межах розмови про покоління дев’ностих. Це – той вододіл, який відділяє нас психологічно не лише від “української радянської літератури”, але й від ближчих у часі й споріднених стилістикою постмодерністів. Їхня іронія, принципова маргінальність, батярство, внутрішня еміграція, постійне невдоволення і капризування – інфантильні ознаки перехідної генерації. Дев’ятдесятники – перше літературне покоління “дорослих” нової епохи. Вони ще тільки переступили віковий поріг тридцяти, а їм уже доводиться “відповідати”. Це – дуже добрий знак. Він не залишає шансів слабким, але він вперше формує попит на сильних.
Узагальнюючи, можна сказати, що саме в дев’яності був здійснений (непомітно для багатьох) перехід до “психологічної Європи”, до якої не стільки кликав, скільки штовхав Микола Хвильовий. Ні, не до тієї Європи “добробуту”, “традицій”, “професіоналізму”, до якої нас кличе обивательський інстинкт, а до Європи молодості, амбіцій, дерзань, у якій нас ніхто вже, схоже, й не чекає...
Живемо в часі здійснення пророцтв, “віковічних мрій”, неймовірних жеребів і співпадінь. Розчарування, якими переповнені рефлексії наших критиків, є за цих умов цілком закономірними і навіть неуникними. Більше того, вони є здоровою реакцією відносно здорового культурного організму на очевидне погіршення умов проживання і самореалізації. Але що з цього випливає?
Очікувати на якесь покоління “нових мудрих”, як це пропонує, скажімо, О.Яровий, було б спокусливо, але надто вже це нагадує заклинання наших політиків на тему “нового покоління”, супроводжувані банальним розбещуванням цього самого покоління.
Якщо ви справді, панове, думаєте про теперішнє і майбутнє, то майте мужність покладатися на себе, а нарікати і ховатися від дійсності залиште тим, хто приречений безкінечно зводити рахунки з минулим.
Власне, сама ця розмова про дев’яності має сенс і виправдання лише в тому разі, якщо вона виведе нас на посутні питання – про долю, призначення, завдання. Завжди якось соромно говорити про найголовніше, не хочеться бути пафосним і нещирим. Але поки наша література і критика не знайдуть у собі сили звернутися до ключових питань – хто ми, що з нами, чого хоче від нас історія і вічність, – усі ці чвари між “десятниками” лише поглиблюватимуть деградацію і відчуття безвиході.
Сучасна цивілізація – цивілізація страху. Людство вийшло зі стану страху природного, який супроводжує боротьбу за виживання, а також зі страху Господнього, що є провідником сходження пірамідою духу. Натомість ми опинилися перед лицем страху небуття, страху перед безоднею, в якому параноїдальність ситого Заходу химерно сплітається з апокаліптичною приреченістю Третього світу. Страх небуття відомий кожній творчій людині передовсім як страх забуття. І тому, хто хоч раз віддався у його полон, вже не жити і не творити – лише рятуватися.
Сучасна література, як на мене, творить переважно човники для індивідувального порятунку. І, ніде правди діти, головним чином це стосується молодшого покоління. Однак, цей “шлюпочний” дискурс – не продовження “мотивів лірики” дев’яностих, він – їх заперечення і зрада.
Маю на увазі не класичну ситуацію “зради ідеалів юності”, що описується відомим афоризмом про недоречність консерватизму в молодості й радикалізму в зрілості. Говорю про страх, який свого часу був нами подоланий, а потім узяв реванш у новому втіленні – як страх перед дійсністю.
Сучасна українська література нагадує того душевнохворого, який ладен говорити про що завгодно, окрім того, що насправді його гнітить і переслідує. Коли я читаю деякі тексти моїх колег по “дев’ятдесятництву” – і поетичні, і критичні, і прозові – стає чомусь шкода людину, яка змушена щось удавати, вигадувати, аби лишень триматися на плаву, аби лише не опинитися віч–на–віч перед потребою сказати правду.
А правда в тому, що ми не хочемо бачити того життя, яке є поруч з нами, у нас викликають роздратування люди, які поруч з нами, ми прагнемо вирватися з полону дійсності за будь-яку ціну і знаходимо прихисток у менторстві (визнаю!), агресії, комерції, індивідуалістичній позі чи корпоративному хамстві. Описані симптоми сьогодні властиві практично кожному члену нашого суспільства. Яким же чином це стосується літератури?
Якось мені трапився на очі цікавий список – спеціальності потенційних емігрантів, яких найбільше потребує уряд Канади. Літератори були там на останньому місці. І це справедливо. Письменник несе на собі відбиток долі і душевного життя свого народу, його слово потрібне тут, або воно не потрібне взагалі ніде.
Дивно, коли молоді літератори сперечаються про можливість появи “українського бестселлера”. Зрозуміло, коли над цим сушать голову видавці, критики, маркетологи, але якщо цим стурбований поет або прозаїк, то я питаю себе: а коли ж він думає про інше – ні, не про “високе”, а просто про життя...
Зокрема, те життя, яке поруч. У нього небуденне обличчя, воно наскрізно символічне, якесь навіть “біблійне”. Але де воно в наших текстах? Ні, я не про реалізм. Я про здатність бачити, хист думати і відвагу відчувати. Власне, у вершинних текстах того дискурсу, який, зокрема, так дратує консервативних критиків – у “Рекреаціях” Андруховича і ранній ліриці Жадана – хіба не прорив до дійсності так заворожує і вражає уяву?
Є багато способів уникнути неприємного дотику дійсності. Можна заховатися в цинізм та іронію, можна – в елітарну книжність, в тусовочність, або в номенклатурність. Чим винахідливішим стає сучасний літератор, чим ближчий він до статусу рекламного агента, тим менше йдеться йому про текст, про зміст. Засадничо, дійсність не зовні, вона – всередині кожного. Тому неможливо сховатися від дійсності в тексті, від неї можна сховатися тільки поза текстом, поза внутрішнім життям, у зовнішніх проявах, ефектах, клопотах, поразках, перемогах.
Ця зовнішня сторона сучасного літературного життя, з його рейтингами, репліками, критиками сьогодні конденсується в такому явищі, як корпоративність. Єдине поле дискусій і суперництва талантів подрібнюється на літературні клани, кожен з яких вважає себе провідним і єдино чинним. Спілка – тому, що успадкувала адміністративну монополію, АУП – тому, що вийшла на міжнародний рівень й альтернативні джерела фінансування, у дрібніших угруповань дрібніші й пріоритети. Можлива аналогія з угрупованнями 20-30-х років насправді абсолютно недоречна. Сучасні середовища імітують самодостатність, а насправді лише змагаються за “зони впливу”. Дискусії про шляхи розвитку літератури змінилися снобістськими розмірковуваннями про “рівень”, або не дуже чистоплотними особистими образами.
Можу наперед передбачити закиди: хіба ж не дев’ятдесятники першими “відокремилися” від системи, хіба не вони поводилися так, ніби поруч в літературі нікого вже немає? Так, це правда. Ми були вільними, але ми були й великодушними. Міф про закритість, скажімо, “смолоскипівського” середовища – примітивна маніпулятивна схема, яка спростовується самими фактами: географією, розмаїттям стилів, динамікою і різноплановістю самого середовища.
Нам постійно закидали кастовість, зокрема, монополію на ресурсну базу “Смолоскипа”. Але ж літературне обличчя цього видавництва впродовж другої половини 90-х формувала не хто інший, як Роксана Харчук, заступник директора, секретар журі, належна одночасно й до “вузького кола” АУП. Так, ми видавали “антології 90-х”, але ж не претендували на укладання “Енциклопедії актуальної літератури” (упорядники – В.Єшкілєв і Ю.Андрухович).
Нові правила літературного співжиття запровадили не ми. Для мене особисто вони постали з того моменту, коли Оксана Забужко якось запитала: ви й досі друкуєтеся в “Літературній Україні”? Ні, звичайно, я побіжно знав епічну історію спілчанських кланів, перипетії протистояння “Дніпра” і “Києва”... Але дико було спостерігати ці рецидиви “юрського періоду” в середовищі наших європеїзаторів і новітніх поступовців.
Так, ми прагнули створити середовище. І те, що нам це вдалося, гадаю, ніхто не заперечить. Більше того, середовище це від самого початку формувалося як гранично широке і розмаїте. Саме тому воно й диференціювалося, тому й окремі вихідці з нього не можуть нам вибачити первородний літературних гріх змішування стихій. Не ми творили корпоративність, разом з її появою вмерли самі принципи, вільна атмосфера дев’яностих. Натомість запанував дух заздрості й принизливе відчуття зграї.
У вузькому середовищі “своїх” неминуче зникає вимогливість, обов’язково втрачається критичність оцінок, а натомість культивується упередженість до “чужих”. Все це знижує – ні, не рівень тексту, а масштаб особистості. Вона вже не вільна виражати себе. Вона змушена “не видавати своїх”.
Дев’ятдесятники тим і відрізняються, що ніколи не трималися купи. Саме вони виявилися найменш пристосованими до нових умов – до умов виживання. Одиниці з нас лишилися в “літпроцесі”, та й ті змушені вести незрозумілі ар’єргардні бої за сумнівні пріоритети. Від початку дев’ятдесятникам було тісно в літературі й вони схильні були принижувати значущість один одного. Це – ще один гріх “гордині”, за який сьогодні доводиться розплачуватися.
Але ми готові заплатити за всіма рахунками.
І загалом маємо на меті лише два завдання: по-перше, винести поняття “дев’яностник” за скобки порожніх дискусій “про заслуги”; і по-друге – завершивши з минулим, спробувати перевести розмову на справді важливу тему про стан, сенс і шляхи розвитку сучасної літератури.
Дев’яності не були періодом звершень, вони були періодом сподівань. Лірика дев’яностих – це поезія передчуття нового світу і нових можливостей. Чи виправдалися ці сподівання? Безперечно, ні. Що має від цього українська література? Поки що про це сказати щось конкретне важко. Але ми прожили ці роки на повні груди. Ми маємо найважливіший досвід – досвід свободи. Сьогодні ми важко, скрутно але набуваємо нового досвіду – досвіду відповідальності.
Привіт з дев’яностих! Побачимося у новому тисячолітті.
