Застереження
Перед вами – лише белетризована хроніка подій, що відбувалися протягом 1993 – 2003 років усередині українського літературного процесу. Всі дійові особи в тій чи іншій мірі є представниками того, що прийнято називати „українською літературою після 1991 року”. Автори у жодному разі не прагнуть оцінити міру таланту і якість текстів кожного з тих, хто подай побіжно згаданий в книзі. Натомість вони залишають за собою право згадувати чи замовчувати факти як власної творчої біографії, так і деякі вислови та вчинки колег. Пригадуючи деякі епізоди “бойової слави”, автори зовсім не хочуть когось образити. Хоча цілком усвідомлюють: оприлюднення більшої частини сюжетів може викликати шквал гнівних протестів і цілком реально спровокує скандал. Але саме пікантні подробиці закулісних письменницьких “розборок” мусять викликати інтерес до ціє книжки не лише в герметичному середовищі літераторів.
Деякі моменти автори свідомо випустили з оповіді як такі, що мають надто інтимний характер, себто стосуються не лише тієї сфери, яку звичайно розуміють за цим словом, але й інші колізії, наприклад, спроби фізичної розправи, чиясь п’яна відвертість абощо.Нам можуть закидати, що в оповіді й так надмір усіляких інтимних подробиць. Але в тому то й річ, що всі описані нижче пригоди, ситуації, висловлювання ми вважаємо не приватною справою кожного, а формами цілком публічного самовираження. Зрештою, поет у своїх віршах є гранично відвертим у прояві інтимності, але при тому вільно друкується і читається. Ми ж розглядаємо саме життя митців як процес творчий, а відтак принципово публічний. Тому замовчування його подробиць вважаємо злочином проти мистецтва. Можливо, дехто з наших колег у своєму приватному житті був значно талановитішим, ніж у своїх текстах. То чи справедливо буде відібрати у них цілком заслужене визнання?
Про всяк випадок, попереджаємо – кожен судовий позов про ніби-то образу честі та гідності лише додасть цьому літературному проектові розголосу й популярності. Автори також залишають за собою право говорити про себе в третій особі через небажання вживати в тексті займенників “я” та “ми”, за винятком авторських коментарів.
Розділ 1
1993 рік. Куди поділися поети. Реальні вірші та умовне вино. Аншлаг у Музеї літератури. Архістратег та інші. Горілка під чипси. Практично підтверджна народна мудрість. Потрібна акція! Назва на трьох.
Озираючись на десять років назад і аналізуючи минуле, заразом порівнюючи числені молодіжні літературні спільноти, що утворилися в різних місцях приблизно в один і той самий час, робиш досить несподіваний висновок. Київський літературний гурт, який утворився навесні 1993 року, відрізнявся від аналогічних... освітою його фундаторів. Трійця однокурсників вчилася на факультеті журналістики Київського університету ім. Шевченка. Тобто, жоден з них не мав базової філологічної освіти. Натомість легендарні „Бу-Ба-Бу”, „Пропала грамота”, „Музейний провулок, 8” та „ЛуГоСад” складалися переважно з фахових філологів. Літератори початку 90-х теж зростали на філологічних факультетах вищих навчальних закладів, та й літгурти того періоду також базувалися на філології.
Ідея провести в Києві навесні 1993 року цикл поетичних вечорів, об`єднаних наскрізною концепцією і спільною назвою, виникла швидше за все на хвилі успіху подібних акцій протягом „революційного” періоду від 1988 по 1991 роки. Загальна концепція цього заходу від попередніх імпрез різнилася, по-перше, декларованою відсутністю актуальних для часів перебудови текстів-агіток, і, по-друге, бажанням організаторів не лише похвалитися перед шанувальниками поезії власними доробками, а й залучити максимально можливу на той час кількість поетів-ровесників. Крім того, акція повинна була просто прозвучати, не лишитися збіговиськом для десятка втаємничених осіб. Тут переважив журналістський підхід до проблеми. Адже після 1991 року масовий інтерес не лише до поезії, а й до літератури в цілому почав падати.
Між іншим, саме в цей період припинив своє існування в якості „культової” літературної книгарні спеціалізований магазин „Поезія” на Майдані Незалежності. Тут часом можна було знайти малоформатні оголошення про якусь поезоакцію популярних у ті роки Бу-Ба-Бу. Тут продавалися і, головне, купувалися збірки типу „метелик” „культових” поетів тих часів. І не лише метелики. “Літаюча голова” Неборака розійшлася вмить, а от “Середмістя” Андруховича, як і “Диригент останьої свічки” Забужко продавалися повагом, без ажіотажу.
Рештки непроданого припадали пилом у книгарні „Сяйво”, хоча з вітрин їх ніхто не знімав. Поет просто перестав виконувати, висловлюючись протокольною мовою, невластиві йому функції громадського діяча. Перестав виглядати в очах шанувальників “більше, аніж поетом”. Ну а ті з майстрів римованого слова, хто захопився суспільно-політичною та громадською діяльністю, більше в чесну літературу не повернулися. Чим остаточно викреслили поняття “поет” з системи людських цінностей. Отже, самим лише закликом прийти на поетичні читання і взяти в них участь привернути увагу навіть зацікавлених мас у силу згаданих причин не видавалося можливим.
Авторство досить несерйозної через по-соцреальному романтичне звучання назви “Молоде вино” належить Максимові Розумному та Сергієві Руденку. Словосполучення виникло само собою, бо треба було щось написати на афішках, які, до речі, розвішувалися теж, у першу чергу, біля “Поезії”, біля “кулінарки” на Хрещатику (місця скупчення літературного андеграунду тих часів), та за місцем проведнення акції – при вході в київський Музей літератури на вулиці Леніна (тепер – Богдана Хмельницького). Зафрахтувати розкішний на ті часи конференц-зал музею допоміг молодим ентузіастам найбільший сучасний український письменник Богдан Жолдак. Його авторитет у колах місцевих науковців був незаперечним, тож рекомендація спрацювала на всі сто.
Коментар Андрія Кокотюхи:
- Під час дебютного вечора ще не йшлося про утворення стійкої літературної групи. Я лише приятелював зі своїми однокурсниками Розумним і Руденком, ініціаторами „Молодого вина”. На той час я був звичайним глядачем, просто підтримував колег фактом власної присутності. Інтересу до поезії тоді не було жодного, цікавила швидше акція як така. До речі, я взагалі тоді недооцінював зацікавленість публіки поетичним словом. Тому коли побачив аншлаговий зал Музею літератури, неабияк здивувався. Причому подивування було приємне: адже при повній відсутності реклами глядачі навіть стояли! Це вже потім мені пояснили, мовляв, кожен учасник привів з собою своїх знайомих, а знайомі в свою чергу – своїх знайомих. Така форма реклами літературних акцій лишається найбільш дієвої дотепер.
Коментар Сергія Руденка:
- Десь у 1990 році з Максимом Розумним вирішили створити літературний гурт. Це було під час навчання на факультеті журналістики Київського університету. До нас тоді долучилися наші однокурсники – Андрій Коваленко та Олег Гаврильченко. Всі ми тією чи іншою мірою цікавились літературою. Ідея об’єднатися виникла абсолютно спонтанно – в університеті проводився черговий літературний конкурс. Призерів чекали путівки до Греції та Болгарії. Власне, це нас і підштовхнуло об’єднатися і піти на конкурс. Розумний і Коваленко написали по кілька віршів, я – кілька пародій, Гаврильченко придумав назву – “Літгурт імені Марка Проклятого”. І ми рушили на збіговисько. На згаданому конкурсі нам нічого не дісталося. Бо призи дісталися тоді вже знаним публіці Юрію Бедрику і, здається, Олександру Чекмишеву. Ми ж тішилися тим, що нас із зацікавленням зустріла публіка. Власне, з цього все і почалося.
На першому вечорі у Музеї літератури ми з Розумним вперше виступили у ролі ведучих вечора. Читали, звісно, й свої тексти. Хоча, пам’ятаю, я почав вечір, на зразок того, що, мовляв, епоха Бу-Ба-Бу відходить у минуле. На зміну їм йдемо ми – сказав я. Звичайно, це була дещо епатажна заява, але той час був часом епатажу. Сказане мною дуже не сподобалося сину викладача філфаку Василя Яременка – Богдану, який наприкінці вечора вийшов на сцену і почав нас “мочити”. Зрештою це був лиш один із епізодів загалом дружньої атмосфери. Мене тоді дуже дивувало, та й зараз дивує, що організаторами дійства стали журналісти, а не філологи. Останні прийшли до нас як гості. Хоча повинно було б бути, напевно, навпаки. Хоча все ми робили виключно на ентузіазмі.
Коментар Максима Розумного:
- Ідея літературного руху виникла у нас із Руденком ще під час навчання в університеті. Спочатку це був літгурт Марка Проклятого – данина тогочасній моді на літгурти загалом і на різного роду альтернативщину зокрема. Про долю цього угруповання йтиметься далі, в інформаційному додатку про антологію “Молоде вино”. Втім, ми швидко відчули нові тенденції в житті й літературі, й стали займатися тим, чим ніхто досі в нашій літературі не займався: “розкруткою” не так себе, коханих і геніальних, як певного культурного явища, створенням своєрідної хвилі, словом, “піаром” у чистому вигляді.
Потреба в такому русі, як і великі можливості для того, щоб молода література вирвалась на ширший простір, наповнилася життям, емоціями, пристрастями, була нами усвідомлена під кінець навчання в універі вже досить виразно. Ми ходили на різного роду заходи в Будинку письменників, спілкувалися з ровесниками і трохи старшими попередниками (про них теж буде сказано окремо). Сергій написав для “України молодої” статтю “Чи довго мучитись Сізіфу?”, в якій намагався висловити цю дилему – між новими можливостями і старими формами. Коли він повернувся після нетривалого працевлаштування в Сумах до Києва, ми вже взялися до справи притьмом.
Той ліричний сироп і затхла атмосфера самозвеличення, яким відгонило від традиційних філологічних студій, нас не приваблювала. Епатаж і брутальність у виконанні старших братів-постмодерністів стала вже докучати. Ми шукали нових відчуттів, і назвали це “Молодим вином”.
Описувати власне вечір – справа невдячна й не потрібна. Слід лише зазначити неабиякий подив не лише організаторів та декого з гостей, а й керівництва Музею літератури. Аншлагу, нехай у відносно камерному залі, ніхто не сподівався. Тому офіційна подяка з боку дирекції сприйнялася як оголошення „зеленої вулиці” для подальших акцій. Звичайно, не відзначити неочікуваний успіх організатори та їхні друзі не могли. Слід нагадати: навесні 1993 року горілка вже не була офіційним дефіцитом, але й так широко і в пристойному асортименті не продавалася. Крім того, цілодобові магазини ще не тішили око, і бажаючі взяти алкоголь мусили встигнути до закриття гастроному. Як правило, ЦГ на Хрещатику. Тому щасливі митці мусили стояти в черзі, нервово позираючи на годинник: свято могло реально зіпсуватися без фінального алкогольного акорду. Забігаючи наперед, зазначимо: відтоді алкогольним забезпеченням займався в основному Кокотюха, як не причетний до безпосередньо поетичної частини акції. Згодом за ним стаціонарно закріпляться організаційні обов`язки.
Щоправда, одного разу їх виконання було поставлене під загрозу. Збентежений Кокотюха повернувся з ЦГ до Музею літератури, де продовжувала тусуватися поетична братія: “Не дають!” Колеги по майбутній асоціації не повірили. Незважаючи на досить юний вигляд, Кокотюха ніколи з проблемами придбання алкоголю в післяуніверситетський період не зустрічався. Вирішили провести експеримент, митець повторно підійшов до прилавка, простягнув купони, й усі почули сердитий вигук з-за прилавку: “Знов прийшов? Я ж сказала тобі, що не дам!” Регіт за спиною “малолітнього” невдахи збентежив тепер уже пильну продавщицю.
Перший успіх з Сергієм Руденком та Максимом Розумним, крім Кокотюхи, ділили ще двоє їхніх однокурсників, про яких слід сказати окремо. Олег Гаврильченко та Андрій Коваленко на той час уже здобули славу в серйозних літературних колах. Вони підготували і провели на українському радіо низку програм про “розстріляне Відродження”, зокрема велику увагу приділяли творчості Івана Багряного. Навіть упорядкували і підготували до друку книжку Багряного “Тигролови” у видавництві “Молодь”, заробивши таким чином перші, нехай не дуже великі, але реальні гонорари за літературну діяльність. Крім того, Андрій Коваленко сам писав вірші і брав участь у поетичній акції, яку компанія збиралася обмити. Олег Гаврильченко пишався невідомо в який спосіб прилиплим до нього прізвиськом Архістратег.
Саме з подачі останнього гурт з шістьох щасливих молодих людей, обтяжений трьома пляшками горілки, вирішив осісти в приміщенні ЖЕКу, де тоді працював двоюрідний брат Гаврильченка. Пікантність ситуації полягала в тому, що ЖЕК знаходився на вулиці Прорізній, буквально поряд з приміщенням СБУ на Володимирській. На решту грошей купили уже за порадою Коваленка три пачки чіпсів – до речі, ще досить незвичного для тих часів продукту харчування. В запасі було півтора літри горілки, причому не “чистої”, а так званої “гіркої настоянки”. Тости піднімалися за подальші успіхи літературних акцій.
Міліція при вході в метро “Майдан Незалежності” не бачила різниці між молодими митцями, які святкували вдале проведення поетичного вечора під назвою “Молоде вино”, і звичайними пияками, що поверталися після трудового робочого дня. Тому Андрія Кокотюху про всяк випадок всередину не пустили. Але оскільки всім було по дорозі, він, не думаючи довго, перейшовся до станції „Хрещатик”, де люди в погонах перепон на вході не чинили. Компанія зустрілася вже під землею і щасливо дісталася кожний до своєї домівки.
Несподіваний успіх мав у подальшому негативні наслідки. Вирішивши, що схопили Бога за бороду, Розумний з Руденком на другу серію “Молодого вина” запрошували народ без належного ентузіазму. Сподіваючись, вочевидь, що шанувальники поезії все вже знають і прийдуть на вечір без додаткових запрошень. Але народна мудрість виявилася сильнішою. Двічі в одну й ту саму річку увійти не вдалося: той самий зал Музею літератури виявився напівпорожнім. І виступали ті, хто не встиг почитати минулого разу. Та урок митці не засвоїли: вирішили зайти в ту саму річку не двічі, а тричі! Результат – десяток “калік” у якості глядачів, відсутність більшої частини запрошених авторів через неузгодженість у часі, цілковита непідготовленість до виступу тих, хто таки прийшов. Третій вечір “зібгався”, а дирекція Музею літератури не приховувала розчарування настільки, що захотіла провести “розбір польотів”. Між іншим, знову забігаючи наперед, слід зауважити: точно такої самої помилки автори цих рядків припустилися під час підготовки вже Третього фестивалю “Молоде вино” через шість років...
Але саме поразка змусила трійцю Розумний-Руденко-Кокотюха серйозно замислитися над проведенням добре підготованої і, наскільки можливо, грандіозної літературно-поетичної акції. Повторюватися і остаточно себе ганьбити не хотілося, тому лишалося або згорнути мистецьку діяльність, або зібратися з силами і замахнутися на ширшу аудиторію. Конференц-зал Київського міського Будинку вчителя підходив для цього ідеально. Три сотні глядачів він вміщує елементарно. І головне – там працювала „своя людина”, колишня шкільна вчителька Андрія Коваленка. Після короткої розвідки організатори літературної акції отримали офіційне „добро” й обіцянку всебічної співпраці.
Канал поширення інформації на той час ми вже знайшли. Наша однокурсниця Майя Манько саме опановувала роль ведучої в радіожурналі “Старшокласник”. Нам потрібно було зробити оголошення, їй потрібні були нові ідеї для передачі. Так у розмові про майбутню акцію й зродилася, абсолютно несподівано для Розумного і Руденка, ідея літературного радіоконкурсу (який, до речі, й досі живе, вже під опікою Романа Кухарука).
Стоси поетичних вправ різного, але переважно не дуже високого гатунку принесли у наше розуміння ситауції нові грані. Виявляється, в нашій українській провінції виростає сила-силенна поетичних обдарувань, а за кількістю молодих поетес ми, напевне, посідаємо перше місце у світі. Це вже пізніше стало відомо, що й за кількістю “живого товару”, відправленого у борделі навколишніх країн, – теж. Але встановлювати зв’язок між цими двома фактами ми не будемо, через логічну складність і бездоказовість аргументів.
А тоді злива поштових відправлень нас дуже потішила. Вечори читання ліричних опусів у четвертому гуртожитку університетського студмістечка, де й після випуску мешкали ще значна частина наших однокурсників, запам’яталися нам надовго. Ніякого блюзнірства! Будь-які коментарі були зайві. Тексти говорили самі за себе, а ми тільки лякали своїм реготом комендантшу.
Отож, до виходу на велику сцену ми наближалися в доброму гуморі й зі значним запасом оптимізму. Дату проведення акції визначили досить швидко. Краще за 19 травня, колишній День піонерії, нічого не варто було вигадувати. З назвою так само не виникло проблем. Усе це дійство нарекли „АБЗАЦ. Літературна забава”. Анонс у газеті “Независимость”, де працював Сашко Кабанов, обіцяв: “Изящно поскандалим”.
І нарешті виникла логічна потреба якось охрестити новоутворений триумвірат. У програмі заходу був заявлений літгурт імені Марка Проклятого, але внутрішньо відчувалася вже потреба якось розділити функцію творчу і функцію продюсерську. Адже акцію в солідному приміщенні і на солідну публіку мусить представляти цілком конкретна організація з легальним статусом окремої творчої одиниці. До того ж, Кокотюха маркопроклятівцем ніколи не був… Про бюрократичні формальності, підписання статутних документів та інших паперів ми тоді не думали. Обставини вимагали визначитися і офіційно представитися мистецькій громаді в якості самостійного мистецького проекту, в рамках якого і надалі будуть відбуватися подібні заходи.
Назва виникла сама собою. В її основі лежала дуже проста, навіть банальна логіка. Це потім у різних інтерв`ю та ще більш числених неофіційних розмовах ми самі висували різнокаліберні варіанти пояснень, чому наша Творча Асоціація називається саме „500”. Єдиним, хто розгадав прикол одразу, був редактор газети „Літературна Україна” Василь Плющ. „Старого зубра ви не обдурите!” – заявив він, розв`язвши нескладну логічну задачку.
Суть у наступному: коли ми вигадували назву, погляд упав на порожню пляшку з-під горілки. Знову ж таки, не за мистецькою, а звичайною чоловічою логікою, коли троє мужиків збираються поговорити, вони беруть для більшої комунікабельності пляшку. Місткість її традиційна: півлітра, або 0,5 мл, або – увага! – 500 грамів. Далі продовжувати? Назватися “Творча Асоціація “Пляшка” – банально, навіть непристойно. А від назви “Творча Асоціація “500” віяло, як нам здалося тоді, певною шляхетністю і загадковістю водночас. Максим Розумний, до речі, розвинув тоді теорію про магію чисел. А невтаємничені сейозно думали, що в асоціації п`ятсот членів. Насправді членських квитків тут не передбачалося. До справжньої творчої спілки неможливо офіційно вступити, так само поганим тоном вважається офіційно і зі скандалом з неї виходити. Так, принаймні, ми собі запланували.
Трохи згодом, коли секрет “магії чисел” розкрили, колеги між собою почали іменувати нас Творча Асоціація “Півлітра”. Це звучало більш приземлено, але й ближче до витоків. Укупі з проектом “Молоде вино” вся наша подальша діяльність набула стійкого алкогольного іміджу. Це відповідало дійсності настільки, наскільки рубаї Омара Хаяма можна назвати пропагандою нетверезого способу життя.
Коментар Сергія Руденка:
- Чому ми вирішили створити саме асоціацію? Все дуже просто – ми хотіли об”єднати не лише поетів і прозаїків, але й більше коло творчої молоді. І співаків, і художників, і композиторів. Словом, усіх тих, хто був молодим і щось творив. Фактично ми створили, як тепер модно казати – продюсерську агенцію. Вдало чи не вдало – інше питання. Але все те, що потім виникало на Україні – і мистецька агенція “Територія А” і літературна агенція “Зелений пес”, йшли вже за нами. Ми починали свою справу по-аматорськи. Це стало, на мою думку, однією із причин розвалу ТА “500”.
