Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2545
Творів: 46137
Рецензій: 90188

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Мініатюра

Перша платформа або Зовсім не про голуба

© Роман RemiK Котик, 05-03-2009
З першої платформи відправляється…

З першої платформи відправляється моя голова.
Я закриваю Уельбека на сто восьмій сторінці -  освітлення вже не те. В залах очікувань дуже швидко змінюється освітлення. Тут дуже чітко видно коли ще день, а коли вже вечір. І зараз – вечір. Зала освічується надією... Надією продавців заробити на каві... Надією пасажирів випити домашнього чаю.

Навколо змінилися мої тимчасові сусіди. Чоловік з велетенським бутербродом перетворився на сімейну пару з двома валізами. А жінка навпроти, що уважно читала кожен рядок  газети – на огрядного мужика років тридцяти семи. Хоча… Хоча, хто їх знає, тих огрядних чоловіків - можливо йому все ще двадцять вісім і він ще має  в запасі… Кого я дурю, той жирдос не має запасу. Він з’їв свої роки, умовно кажучи, найдобірнішими продуктами фаст-фуду. Якщо запитати мене, я взагалі є активним прихильником фаст-фуду. Погодьтесь, він якось вписується в нашу манеру фаст-лайфу.

Шановні пасажири, будьте обачні…
Шановні пасажири будьте обачні мої ноги. Вони болять, а ліворуч продається еспрессо. Японський робот зробить вам найкраще еспрессо у цілому залі. В  сусідньому залі стоїть такий самий робот. Цікаво вони змагалися? Адміністрація просто мусила влаштувати між ними турнір. На прохання одного з пасажирів, що прагнуть найкращого, найароматнішого еспрессо на цілому вокзалі. В будь-якому випадку, цей робот не переміг би. Не засмучуйся ЕМ503, просто на тебе хтось наліпив оголошення про «зняття запою». А це добряче принижує твою гідність. Можливо, то був твій конкурент, га?

Шановні пасажири, на вокзалі діє…
Шановні пасажири на вокзалі діє мої пальці. Постукуючи об край крісла, вони влаштували рок-н-ролл. Бракує кількох барабанів та бас гітар, щоб тут, на цьому самому місці, народилось нове покоління року. Та пальці цим не переймаються. Вони знаходять новий ритм, що нервує того дідуся в окулярах. Так, дідусю, за совітів таких наглих пальців не було…

А це що за малий? Він йде сюди. Він щось роздає. Він має сумне лице та сумну табличку. Табличку, що сумує разом з ним. Здається малий не чує. Принаймні, так пише на табличці. Це кепсько, звичайно, але має і свої хороші моменти. Скажімо, якщо зараз хтось встане і буде розповідати малому про його нікчемність, або про національну безпеку, чи про український прорив, він цього не помітить. Я закриваю вуха руками, намагаючись уявити, як воно бути глухим. Уельбек падає на підлогу і я підбираю його. Мені стає соромно – малий мабуть бачив. Він подумає, що я його перекривлюю… Чорт. Тепер я просто повинен купити його Ісуса. Він дає мені маленьку іконку та записку, в якій вказана ціна. Я хочу запитати чи іконка допоможе, чи правильними будуть мої інвестиції, чи конче, сідаючи у вагон вітчизняного поїзда, брати з собою іконку? Але малий проходить далі і я не встигаю - вдумайтесь! - спитати глухого продавця іконок про духовну якість споживання його продуктів. Тому у мене не лишається надії. Хіба що трішки. Я закриваю очі і кричу про себе: «Спаси нас,  Йосипе Вінський, від свого міністерства! О, спаси і сохрани!»

Шановні пасажири, прибуває… Прибуває моя спина. Я сповзаю у своєму кріслі, привертаючи увагу хлопчака з «дуже центральної сім’ї». В залу заходить волоцюга, запускаючи до нас голуба. Ця парочка вмить пожвавлює втомлену вечірню аудиторію. Голуб летить в бік газетної лавочки. Ну ось, чергова птаха шукатиме сонце в закритому приміщені. Волоцюга займає одразу два вільні місця. Ні, жіночка біля нього таки встає і він займає вже три крісла! Мої ноги йому аплодують - цілих три крісла в цьому вічно набитому залі! Я готовий купити книгу того бомжа «Десять кроків до успіху на вокзалі».
Малий з табличкою повертається. Я витягаю свій гаманець, а з нього і його іконку. Як там опинилася іконка – не знаю. У всьому винен рок-н-ролл, Ісусе.
Справа помічаю цікаву парочку. Вони виглядають чимось дуже заклопотаними. Мені хочеться встати, підійти і запитати їх ну просто між іншим, ну просто до речі, чим це вони можуть бути такими зайнятими тут – на вокзалі. Адже вокзал – це те місце, що якщо вчасно прийти і сидіти де треба, то вже не потрібно нікуди поспішати: слухай дикторку і насолоджуйся її голосом. Слухай дикторку своїх п’ять хвилин, свою годинку, свій день, своє життя… Пані та панове, слухайте дикторку і насолоджуйтеся її голосом, бо так звучить сучасна бюрократія. Ввічлива, доброзичлива та байдужа. З цим голосом можна гори перевернути. Можна, але для чого? Краще просто «добре виконувати свою роботу».
Тим часом до старого бомжа, що запустив голуба підходить охоронець вокзалу. Від волоцюги несе сечею та алкоголем. Його запах розноситься по цілому залу. Від цього територіальні володіння старого тільки зростають. Біля нього не хоче сидіти навіть той пофігіст, якому все пофік. Старий ніби помічає свою територію цим запахом. Запахом, що може розповісти про вісім тижнів блукань цим містом старого кволого чоловіка. А може про місяць, два, три. Про рік його життя!
Сморід, в якому захована інформація про всі закутки, де мешкав старий, усе що він вливав та виливав у своє тіло і трохи – в душу. Запахи ж наших тіл, нашого одягу, наших квартир – не скажуть нічого. Наприклад, мій запах скаже лише, що я жертва реклами і не мився два дні. Скаже, що я «для справжніх чоловіків» і кудись їду. Невже ми змиваємо спогади водою водоканалу?

Охоронець викликає по рації своїх колег. Він каже: «Архангел Коновалюк, викликає усі світлі сили. Викликаю усіх містерів Смітів. У нас ще один бомж. Він не має квитка!» А йому з рації у відповідь: «Не має квитка?! На вокзалі, не має квитка?! В магазині, не має квитка?! На вулиці, не має квитка?! Це ж довбаний смердючий заєць, шо їде на шару!!!» А архангел каже у свою рацію: «Друже, ти маєш рацію. Нам потрібно викинути цього кадра з другого залу!».
До охоронця вже летять його напарники. Я чую їх. Хтось двічі сурмить, мовляв летіть у другий зал. І сили добра входять. Пасажири уважно дивляться чим це все скінчиться… І коли двоє охоронців беруть попід руки бомжа. У момент, коли вони кажуть по рації вищому керівництву: «Все гаразд. Всьо харашо.», той кричить! О, ні – він кричить! Він вимагає тепла. Світла йому подайте. Тільки не це – ідилію цивілізованості зіпсовано.
Зала вмить перетворюється на печеру, ну а ми – на гомоеректусів, в одного з яких просто немає квитка! Він кричить: «Я не маю куди йти!». Своїм п’яним, бридким, сечовим голосом. Сморід кричить ще голосніше. «Відпустіть мене. На вулиці холодно! Я замерзну!». Та справа в тому, що для того аби залишатися в печері, потрібен квиток. Хіба ти цього ще не зрозумів, друже? Інакше твоє право на життя нівелюється нашим правом на цивілізованість. На законотворення. На правила.
Охоронці б’ють старого під дихало. Звісно – ніжно, адже тут можуть бути іноземці які потім щось напишуть в «Таймс». Старий все ще кричить, але вже десь дуже далеко. А його сморід спочатку змішується з неповторним ароматом «Нескафе», а потім і взагалі зникає. І я думаю, що ось він – наш гуманізм. Ось вона - наша людяність. І коли я кажу «наша», то маю на увазі й себе. Адже за вікном мінус вісім. Так, за вікном мінус вісім – це означає, що тому старому сцикуну, тому алкашеві буде зараз добряче холодно, але це вже не наші проблеми. Наші проблеми – це вільні місця у залі та комфорт. Ось і все.

Розповім сучасну притчу.
Коли в одному місті на вулицях почали забивати до смерті собак, вийшла ціла демонстрація. Присягаюся, вийшла ціла демонстрація, що вимагала, щоб собак цивілізовано усипляли подалі від очей звичайного люду. Та якщо спитати собаку, яка йому в біса різниця де вмирати, то воно скаже: «Гав-гав». Гав-гав йому різниця де вмирати. Але демонстранти воліли примусити владу діяти більш гуманно – я цей цирк бачив у новинах. Вони вимагали позбавити себе споглядання за смертю собак. Така от, гуманність.  

Шановні пасажири на вокзалі діє.
Шановні пасажири на вокзалі діє моя спина. Я встаю, адже до поїзда якихось тридцять хвилин, а надворі падає сніг. І я виходжу з центральних дверей вокзалу, щоб просто подивитися на нього. Як він падає на фоні вечірнього міста. Як він йде у супереч усім прогнозам погоди. І, боже, як це красиво.
Я думаю про старого бомжа, а таксист біля мене думає, що я прибацаний. Що зі мною щось не так, адже я вийшов у мінус вісім, щоб просто помилуватися снігом. Навіть не так. Частина мене. думає. що таксист. думає. що я.  прибацаний. Та мені все рівно. Всередині тебе завжди знайдеться голос… Приємний такий жіночий голос дикторки. Голос, який для дорослих є звичним, але при якому діти чомусь починають ревіти. І той голос всередині зажди казатиме, що дивитися на сніг поблизу центрального вокзалу це тупо. Це неефективно. Некруто.
Краще просто добре виконувати свою роботу.


    


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Ну от свербить посперечатися....

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Галина Михайловська, 07-03-2009

Відбираю на радіо

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Владислав Савенок, 07-03-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олег Derim, 06-03-2009

Нагнали смутку

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© onore_de_balzam, 05-03-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Зіпунов Михайло /ZIPA/, 05-03-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.83089804649353 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …