– Було це на Землі-Тетяні на Воді-Оляні у Морі-Окіяні у страшенно давні-предавні часи. Коли на світі не було ще вкраїнців! Уявляєте, панове хлопці-молодці? Не було ані Києва-Кияна, ані Славутича-Дідугана, ані України-Нені. Коротше, ще до яви осецього Подолу та ще й до Великого Потопу! Чи радше, вже опісля. Тоді вся наша земля-планета була вкрита льодом-кригою. А десь наприкінці льодовикового періоду, чи кінця-вінця епохи одвічної мерзлоти, крига осоружна почала врешті-решт танути-скресати. А та водиця-вода буцім почала топити-затоплювати усе-всеньке навколо-довкола. Коротше, науковці-учоні самі не можуть дійти одностайної думки: до це було, чи після. А я вам скажу, шановне панство-юнацтво, точнісінько-точно коли це було-відбувалося. Якщо хочете по-науці, то можу і так, – дід Панько грайливо набурмосився, зробив вигляд ніби серйозного науковця й заскреготав своїм характерним голосом, з інтонаціями професора надзвичайно важливих наук – ... на заключному етапі юрського періоду мезозойської ери...
Ми з Юрком зареготали, а старий зненацька підвівся на ноги і широким змахом – драматичним жестом – війнув долонею уздовж високого пруга київських крутогорів.
– Ось бачите, панове добродії школярі-штуденти – оце все було берегами бурхливого моря-окіяна!
Дід повернувся у протилежний бік і люлькою в лівій руці тицьнув у напрямку танцюристого розмаїття дахів і церковних цибулин Подолу, загромаджених узбереж Дніпра та розпластаного попід обрій Лівобережжя:
– А там, любі друзі-панове, грало-вигравало було широке-широчезне море. Від цього Андріївського узвозу й аж до одеського Привозу, від Труханів-острова до Тамані-Кубані. Звідси й аж до Чернігова та Полтави, Кривбасу й Донбасу, Південного Буга та Великого Луга...
Дід Панько так само зненацька всівся на ящик. Посмоктав трохи люльку, випустив з вуст хмарину тютюнового диму.
– Отож! Почали сюди припливати великі кораблі-вітрильники з далеких-далеченьких країв, що за сімома морями-окіянами. Привозили силу-силенну різного краму-товару, жваву торгівлю було зачинали. Але вітри люті-заздрісні щоразу зі Сходу налітали. Усе, що люди тут зводили, – і великі порти, і людні базари, – хвилі бурні зносили й ущент руйнували, злостиво і ревно. Аж ось, одного разу на цей берег-береженько завітав здалеку-далеченьку, зі святих-священих земель Єрусалимських, сам Андрій. Себто сам Андрій Первозванний, наш Святий Апостол Андрій, той що Христа найпершим упізнав і назвав Месією...
Дід скерував чубуком люльки, наче указкою, в Юрка Мірошниченка:
– До речі, юначе, той самий Андрій, на честь якого названо було твого пращура-отамана і його хутір-хуторець...
Юрко вдоволено заялозився, бадьоро закивав і зизнув аби зміряти мене таким поглядом, неначе Апостол Андрій виявився йому бодай кумом чи близьким родичем. А дід Панько вів собі далі:
– От і прийшов той самий Андрій сюди. Піднявся на гору он там, де його церква тепер стоїть. Подивився на широке море, яке вкривало всю Лівобережну Вкраїну. Сподобалося йому тут. Замилувався овидом, що відкрився перед очима. Ураз відчув Божу благодать і вирішив на цій горі залишитися на нічліг. Але повік не стулив, анітрішки не спав, бо молився всю ніч-ніченьку. А рано-раненько вранці, коли сонце з-за моря зійшло, освятив-поблагословив цю місцину та звів на вершечку гори дерев’яного хреста. Обличчям до лютого моря, аби божественною силою захистити й оберегти цей берег-береженько від долі злої-лихої та лютих буревіїв зі Сходу. Бодай Господь узяв ці пагорби під свою опіку й дарував одвічний небесний захист і оберіг від навал і руйнацій. Незабаром, від святости цього хреста розгульні води моря-окіяна почали вгамовуватись і мало-помалу відступили на Південь і Схід. Велика частка моря увійшла в землю. Зокрема тут, під Андріївську гору.
Дід Панько зупинився на мить, покопирсався з люлькою, яка почала помалу вгасати. Нарешті пахнув куделями диму й продовжив:
– Коли море відступило, то Дніпро-батько став рікою. Незабаром тут оселився князь Кий. З братами-буйтурами Щеком, Хоривом і сестрицею-лебедицею Либіддю… Ну, про це, панове хлопці, ви знаєте все «от і до», краще за мене. Тому підемо далі. З часом на горі збудували церкву, але під її престолом відкрилася криниця. Набагато пізніше, коли гетьмани наші не втримали не вдержали під своєю булавою-хоругвою нашу вкраїнську суверенну державу, тут запанували московські царі, підступно і хижо. Проте, одна честолюбна німкеня, цариця Лізавєта Петрівна, закликала свого улюбленого італійського архітектора, Варфоломія Растреллі. Наказала йому збудувати оцей елеґантний храм. На честь свого візиту, на місці колишньої дерев’яної Хрестовоздвиженської церкви, що в свою чергу стояла на тому місці, де стояв дерев’яний хрест, якого воздвиг Святий Андрій власноруч. Італієць був розумним, розвідав про цю гору все, що тільки зміг. Дізнався й про море підземне в горі. Порахував усе, вирахував – і зрозумів, що дзвонів не можна тут ставити. Адже, якби в Андріївській церкві вдарити дзвонами, то вони здригнуть землю так, що це розбудило б море, що сховалося було під нею в горі. Розбурхане море вийшло б назовні й затопило б не тільки оцей Поділ, але й залило б усе від Чернігова до Полтави, і далі розтіклося б Лівобережною Україною. Отакі справи, панове хлопці!
Ми з Юрком разом схвально закивали. Авжеж, зрозуміло. Як добре тепер усвідомлювати, що в Андріївській церкві дзвонів немає! Принаймні, Подолу й Лівобережжю не загрожуватиме підземне море з-під Києва. Аж раптом Юрко знічев’я запитав:
– Діду, а скажіть будь ласка, де тут є гора Хоревиця?
Недарма кажуть, що язик до Києва доведе, а в Києві заблудить. Це напрочуд влучно стосувалося Мірошниченка. Перш, ніж я встиг щось свого додати чи попросту Юрка вгамувати, він тріумфально довершив мій конфуз:
– І де б, діду, на Хоревиці могла хлопця привітать дівиця?
Ти ба, бовдуре донецький, та хто ж тебе за язик тягне? Я гнівно глипнув на Мірошниченка, – чиє б нявчало, а твоє б мовчало, язиката Хвесько! – а він аж лищав від задоволення й ледь-ледь стримував свою в’їдливо-зрадницьку усмішку. Авжеж, Юрчику, довгий язик доведе тебе не тільки до Києва, міста Кия, але й до кия! Того кия, любий друже, що буде гопака витанцьовувати на твоєму карку. Це я тобі обіцяю! Ех, якби я сидів трохи ближче, то неодмінно щосили, і якомога болючіше, штирхнув би його ліктем в ребра!
Дід Панько замислився – примружився, уважно подивися в задоволене обличчя мого товариша, потім швиденько зиркнув на мене. Певен, що старий мусив був запримітити разючий контраст між до непристойного глузливим полиском в очах Юрка Мірошниченка та моїм зніяковілим сум’яттям. Не знаю, чи дід уловив глузливий підтекст Юркового запитання чи ні, але закивав і відповів поважно, ґрунтовно, ніби й далі продовжуючи грати професора дуже важливих наук:
– Оце, пане Юро, між іншим, дуже хороше питання! Одначе, серйозніше, ніж ти собі, юначе, міркуєш. З приводу Хоревиці учоні чубляться і не можуть дійти згоди... Аж бачся, така штукєнція, що учоні-науковці, це справді неначе наші гречкосійні вкраїнці. Ну, як я вже казав, дійсно! Дивіться самі, у нас на двох щирих українців три булави гетьманські. А в них на двох учоних науковців три теорії наукові. Або принаймні чотири теореми... От серед них і точаться суперечки щодо Хоревиці. Одні наполягають на тому, що це лише ще одна назва оцієї Замкової гори, ось тут. А в инших така теорія, що мовби Хоревиця це насправді Юрковиця, он там трохи далі...
Ми обернулися у тому напрямку, куди показав дід Панько, та враз побачили, що до нас наближається вістун. Однострій майже такий самий, як і наш – сіро-блакитні штани, просторі майже як шаровари, сорочка з великими нагрудними кишенями, невеличкі чорні погони технічних військ з блакитним облямуванням, чорний пасок, чорні черевики. Утім, стрічка на лівому рукаві та кокарда на польовому картузі були у нього не такими, як у нас, хоча так само козирцем трохи набакир. Замість жовто-блакитних кольорів і тризуба, він мав червоно-біло-червоні смужки і ромб з трьома чорними літерами кирилиці на тлі схрещених меча і лопати.
Загін братніх білорусів прибув нам на підмогу минулого тижня та зайняв позицію на горі Щекавиці, де розташувалися дуже дивні, чи навіть куменді, апарати «RRH» – вухаті «Ringtrichter-Richtungshorer». Цими величезними розтрубами-грамофонами, які нагадували чудернацькі валторни симфонічного оркестру велетнів-гігантів, вони прослуховували небо у пошуках ворожих літаків і були ніби й справді «вухами» для нашої допоміжної зенітної батареї. Тому самих хлопців-білорусів ми називали «вуханями», «вухатими», «вухастими» чи ж попросту «зайчиками».
До речі, у цього «зайчика», який уже підбігав до нас, вуха й справді стирчали, як лопухи. Чи, може, це просто так мені здавалося. Бо я мав особисту упередженість щодо конкретно цього «вуханя». Відверто кажучи, я його щиро недолюблював.
– Здарова, дружка!
Я його відразу впізнав. Це був Міхась Броўка. Безсоромний нахаба, який з першого ж дня почав залицятися до моєї Ганнусі!
Вістун Броўка передав наказ. На нас іде велика повітряна армада. Будуть бомбити місто, «по-дорослому». Бути напоготові! І чкурнув далі:
– Памажы Божа!
Авжеж, «зайко»-пострибайко, стрибай-но собі геть! На мить майнула думка кинути йому вслід трохи міцнішим. Скажімо, чимось таким, на його ж білоруський кшталт: «Ідзі ў балота!»
Тим часом решта нашої залоги заходилися заклопотано готуватися до бою. Хлопці поралися біля зенітки, займали свої місця згідно штатному розкладу.
Дід Панько підвівся, повернувся у бік Дніпра й став пильно вдивлятися в східну частину небокраю, звідки очікувалася крилата орда. Вдивлявся, вдивлявся, а тоді несподівано заговорив, але тихіше й сумніше, ніж я будь-коли від нього чув:
– Санченко, радист зі штабу, переказував, що нас затискають. З півдня й півночі. Уже прориваються на Букрин і Лютіж. Форсують Дніпро – усе червоне від крови. І дно встелено людьми. Ніби аж течію тілами загатило. Від поверхні й углиб – до дна. На переправах не пливуть через річку, а крокують по трупах. Командуванню ж їхньому начхати на людей. Їм тільки б відзвітувати до жовтневих свят...
Юрко Мірошниченко спробував і свою копійчинку вставити:
– Ну, діду, це ж хорошо! Так москалям і нада! Хай собі – «згинуть наші воріженьки»...
Дід Панько повернувся до нього, а вираз обличчя в старого геть не жартівливий, а ще сумніший, ніж раніше:
– Да-а-а, Юро, шляхетний ти наш і чоловіколюбний добродію! Ану нагадай-но, Юро, якими тебе Василь словами поганими обзиває? – дід похитав головою й тяжко зітхнув. – Юначе, то ж гинуть люди, живі! Щоб ти не сумнівався, коли війна по нашій землі йде, то завжди найрясніше крови ллється не вражої, а нашої, вкраїнської...
Юрко мовчав і лишень кліпав очима. Він виглядав геть розгублено та зніяковіло. Тепер я міг відчути бодай хоч якесь моральне відшкодування за той конфуз, який він мені завдав своїм збиткуванням і шпичаками, а особливо дурним запитанням про Хоревицю й дівицю. А дід Панько вів далі, досить непритаманним йому похмурим тоном:
– Так уже повелося у нас споконвіку, юначе. Українці по москалях, українці по німцях. Брат на брата, українець на вкраїнця – нищимо й уколошкуємо самі своїх. Заради пана чи султана, татарина чи боярина, москвина чи литвина, влоха чи ляха, заради батюшки царя чи кайзера-цісаря, заради червоних комісарів чи оцього райхс-комісаріату!
Дід загасив люльку й почав витрушувати з неї попіл. Нахилився, сперся однією рукою попри ящик, на якому щойно сидів, постукав чашечкою і продовжив промовляти, ще тихіше й сумніше, ніби звераючись до себе самого:
– Ех, тільки тоді ми, браття, запануємо в своїй сторонці, коли ми всі, від Сяну до Дону, раптом вирішимо, раз і назавжди, свого не забувати. Дідизни славної не ганьбити. Роду свого не соромитися – пишатися! Тільки тоді всіх воріженьків перемелемо, тільки тоді й запануємо у своїй сторонці, як спершу подужаємо ворога у своїй головці, у своєму серці! Тоді, коли нарешті всі вкраїнці стануть за рідну Неньку. А не за чужинецького шеляга, власну шкуру чи дурну ідею. Коли нарешті ми самі себе будемо не цуратися. А поважати й шануватися! І... кохатися...
Дід Панько помітив, що я дивлюся на нього трохи здивовано. Ураз вираз обличчя у нього змінився. В очах заграли веселі каганці, він підморгнув і бадьоро сказав:
– А тобі, юначе-козаче, скажу так. Про кохання. Хоревиця не десь там, а насамперед тут, – дід ткнув скоцюбленим вказівним пальцем собі в чоло, попід видовжений козирець кашкету. А потім постукав люлькою в ліву кишеню на грудях:
– І тут, у серці! Май на увазі, Василю, як матимеш тут Хоревицю, здобудеш найкращу дівицю! А иншої тобі й не треба. Затямив добряче, козаче? Ну, гаразд. Мені, старому, вже звідси забиратися геть. А вам, панам-козакам, свою справу робити – війну воювати! Зрештою, усе у вас буде гаразд! Як буде віра в серцях, то вирине з цього пекла наша мила Неня! Ну, коротше, усе буде хорошо, хлопці! Бийте ворога, не жалійте! За Україну!
Дід Панько пішов, а пекло тільки розпочиналося. Над містом здіймався справжній ґвалт. Спершу з окремих куточків, а потім і звідусіль заревли й загули, завили й зафуркотали, заскиглили й заскавучали сирени протиповітряної оборони. Аж кров у жилах холола!
Сонце вже давно сховалося за високі київські гори на Заході, а зі Сходу підступно сунула темрява. Разом з нею звідти, з-за темного небокраю, на місто насувала чорна і люта загроза.
Темними вулицями засновигали до найближчого бомбосховища кияни. Заклопотані та похмурі, мовчазні та скорботні. Немов сновиди. Коли останя людина хутко процокотіла підборами, а все місто загасило останні джерела світла й занурилося у суцільний морок, я раптом відчув жахливу самотність.
Якесь давно забуте з дитинства почуття. Ніби залишався сам один, забутий дорослими, у великій темній кімнаті. А десь з-за стіни долинає гамір і ґвалт – і мені, малому, не розібрати чи там йде гулянка, де гучно співають і танцюють, чи там справді вже ріжуть і ґвалтують...
Адже тепер, коли зупинилося й принишкло це велилюдне місто, принаймні ті кількасот тисяч його мешканців, які чудом вціліли протягом понад двох років війни, заховалися по шпаринках і бганках цього міста, я лишався сам на сам з хижим звіром.
Сюди невблаганно рухалася крилата смерть – засівати фугасами руйнацію і погибель моєму рідному Києву. Споконвічному, золотоверхому й сивочолому. Прадавньому місту Кия, Щека й Хорива. Свято-княжому та патріаршому престолу Русі. Трохи менше протягом останнього десятиліття – спершу столиці УСРР, а потім – УРСР. Завжди такому привітному й затишному, а віднедавна – скаліченому, погорілому й знекровленому.
На цій горі я почував себе перед наближенням смертоносної зграї відкритим, як на долоні – маленьким, голим і беззахисним. Жодної заслони між моїм тілом і бомбами з неба. Чи ж відборонить мене цього разу оберіг Святого Андрія?
Зі східного краю виднокола заблимали спалахи зенітних залпів і вибухи бомб. Лівобережжя Києва оживало променями прожекторів. Аж ось, на протилежному від мене боці Андріївського узвозу, з вершечка Андріївської гори – або, як її ще називають Уздихальниці, – вирвався потужний стовп світла. Він блискавично розірвав почорніле небо та розвіяв морок просто у мене над головою. Цей прожектор, ніби викид плазми з жерла вулкану чи яскравий вибух наднової зорі – так само блискавично й рішучо розвіяв мої побоювання, сумніви й страхи.
Наступної миті мені ледь не соромно стало за хвилину якоїсь плаксивої меланхолії, майже дитячого побоювання, що я від себе зараз ніяк не очікував. Але, годі вже тим перейматися!
Тепер я знав, що я не один. Ба більше – цей потужний півтораметровий «Flakscheinwerfer 37», який випромінював у бездонну ніч свій кількакілометровий обеліск сонячного сяйва з мальовничого пагорба побіля казкових веж і бань Замку Ричарда Левове Серце, химерного будинку на Андріївському узвозі № 15, скеровувався тендітними руцями моєї Ганнусі та її подружок-галичанок.
Варто було згадати милу Ганнусю, як відразу мені стало затишно і спокійно. Думка про неї повернула до тями – у безпосереднє реальне довкілля, цієї миті, на цьому місці. Дихання стало глибшим і впорядкованішим. Долонями я відчув твердий і холодний дотик – сталеве тіло зброї, моєї тридцятисемиміліметрової автоматичної зенітної гармати зразка тридцять дев’ятого року. Або попросту – артилерійського комплексу «61-К».
Оцю мою напрочуд надійну та безвідмовну зброю, між иншим, розроблено й виготовлено на заводі номер вісім імени Михаїла Івановича Калініна у підмосковному містечку Калінінґраді, що раніше протягом десятиліття, з тисяча дев’ятсот двадцять восьмого – року мого народження – до тридцять дев’ятого, називалося селом Калінінським, а перед тим було дачним селищем біля залізничної станції «Підлипки-Дачні»...
Тим часом я усвідомив, почув і побачив усіх своїх товаришів довкола зенітки – ще чотирьох, окрім мене, членів залоги, в сіро-блакитних одностроях, з жовто-блакитною стрічкою на рукаві. Балачки й зайві рухи припинилися. Ми всі завмерли в напруженому очікуванні.
Зловісний гуркіт моторів у небі наростав і наростав. Аж допоки його брутально не заглушили десятки різноголосих залпів. До батарей на Лівому березі, переважно в Дарниці й уздовж Чернігівського шосе десь від Биківні й аж до Броварів, приєдналися зенітки біля всіх відбудованих мостів через Дніпро – обидвох залізничних, Петровського на півночі, Дарницького на півдні, та колишнього Наводницького, а тепер – імени фелдьмаршала Вальтера фон-Райхенау, який помер торік від крововиливу в мозок, або як подейкують наші – від лютої ненависті до ворогів Райху.
До зенітно-артилерійського гаму, гуку й гулу долучилися рейвах і тарарам з усіх нявних гарматно-кулеметних одиниць усіх наявних річкових плавзасобів – бронекатерів і канонерок, озброєних пароплавів, барж і буксирів, навіть зі старих блокшивів, прикутих до причалів на Подолі. Кожен корабель, кораблик, судно чи суденце, що мало на борту хоч якісь вогнепальні стволи більш-менш пристойного калібру і в цей час перебувало в київській акваторії Дніпра, у його судноплавних притоках, затоках і протоках – трохи вище від Рибальского острова та Гавані й униз за течією десь аж до Жуків-острова – відкрило вогонь. Напевне, оце й було тим, що називається «шквальний вогонь».
Дійшла черга вдарити і з нашого високого Правобережжя. Я прикипів до такого ніби вже й рідного мені зенітного прицілу «АЗП-37-1» – бодай найважливішої частини нашої гармати. Не встиг я ще нічого впіймати в окуляр, як раптом гримнув салют. Принаймні, так спершу могло здатися. Трохи згори й ззаду майже водночас громохнули десятки «дорослих» стволів вісімдесят-восьмого калібру.
Угорі вздовж розритих залишків стародавніх оборонних валів Верхнього міста та понад краєм урвища, що виходив на урочища Гончарі й Кожум’яки, у дворах позаду вулиці Великої Житомирської, між провулками Десятинний і Киянівський, розташувалися батареї регулярного полку важкої протиповітряної артилерії. На озброєнні вони мали «ФлаК-37» (скорочення від «Flugabwehrkanone-37»). Ця добротна круппівська гармата за роки війни вже встигла зажити собі легендарної слави в боях не тільки з літаками, але й з ворожими танками. Найчастіше ж німецькою її називали «Acht-achter», тобто «вісім-вісімка», що також було скороченням від точної назви її калібру: Acht-komma-acht Zentimeter.
Ми відкрили вогонь! Юрко ледве встигав похапцем заладовувати кількакілограмові магазини по п’ять набоїв, переважно осколково-трасуючих. Я ледве встигав націлюватися. Від Мірошніченка вимагалася неабияка спритність – заміну старого магазину на новий треба було робити хутко і вправно, бо приймальний отвір невпинно рухався разом зі стволом. Бачся, зі швидкістю шістдесят пострілів на хвилину!
Точність влучень зенітки цілком залежала від мене. Окрім дистанції до цілі, все инше я мусив обраховувати самостійно і лише на око. Мусив миттєво вгадувати напрям і швидкість літака. І націлювати зенітку таким чином, аби спрямувати вогонь туди, де цілі ще не було. Мусив якомога точніше вгадати, де і коли літак і наш набій, переважно осколково-трасуючий «53-ОР-167», можуть перетнутися.
Аж ось урешті вгадав! Літак пірнув з небес просто на нас. Принаймні, так мені спершу здалося. А наступної миті наші набої почали шматувати його металеву плоть.
Пікірувальний бомбардувальник шугонув у свій смертоносний пошуг, який обернувся на останнє, смертоносне для нього самого, піке. Часті спалахи вогню від розривів наших набоїв, один за одним почали драти на друзки його пропелерні лопасті, кабіну, крила і фюзеляж.
Я відірвався від прицілу й витріщився просто в небо. Бомбардувальник цілковито перетворився на сніп вогню, що невпинно спалахував новими, ще яскравішими зблисками. Мабуть, це вибухали фугаси, які він не втиг скинути на місто.
Замість літака до нас уже мчала пломениста комета. Я завмер, зачарований її пекельною красою. Від комети весь час відшматовувалися іскрометні пластівці. А ззаду тягнувся вогняний метеоритний хвіст...
Клубок полум’я шалено збільшувався в розмірах – зі страшним ревом загрозливо наближався до нашої гори, до нашої зенітки. До цієї беззахисної позиції на Замковій горі, відкритої як на долоні перед смерттю з неба.
Ми всі завмерли. Уклякли в очікуванні страшного, страшнішого, найстрашнішого. А наступної миті дружно повалилися додолу, водночас з літаком, який обрушився зовсім поруч.
Ґрунт, до якого я притулився щокою, струсонув потужний поштовх. Довкола мене посипалися вогняні шматочки, грудки землі, розпечені уламки залізяччя. Аж ось щось боляче шарпонуло в плече. Так, ніби Юрко Мірошниченко щодуху штурхонув мене ліктем.
Я зойкнув і відсахнувся якомога далі. Рвучко підвівся з землі – всівся сидьма і заходився терти рукою вражене місце. Розтирав плече і дивувався, що геть нічого не відчуваю. Натомість, з якогось дива здалося, ніби моя долоня занурювалася у м’яке тісто, просякнуте мокровинням.
Сидів і спантеличено роззирався довкола. Аж ось, диви, це воно! Те, що мене так боляче вдарило.
Поруч лежав здоровезний шматок обшивки літака. Здається, частина хвостового оперіння. На почорнілій залізячині я чітко побачив геометричний розпізнавальний знак. Раптом, я радісно розсміявся.
Краєм ока запримітив, що до мене біжить Юрко Мірошниченко. Подивився на нього й залився сміхом – мій товариш мав дуже стурбований і надивовижу серйозний вираз обличчя. Він щось кричав, але я не чув.
Авжеж, Юрку, ось вона, лежить поруч – моя зірка з неба! На уламку хвостового оперіння. Велика і червона! Саме така, яку просила моя Ганнуся. Саме така, за яку вона дала обіцянку. Сорок поцілунків на Хоревиці!
* * * * * * * Починаючи з 1943 року й до кінця Другої Світової війни близько десяти тисяч неповнолітніх українських юнаків і юначок служили, добровільно чи примусово, «помічниками протилетунської оборони» (Flakhelfer або Luftwaffenhelfer) у лавах німецьких військово-повітряних сил. Того ж 1943 року серед «помічників» служив і шістнадцятирічний Йозеф Ратцінґер, який пізніше став Папою Римським Бенедиктом ХVI.
