Залізти до старої скрині – ото був найбільший фокус мого дитинства!
Баба, ніби єгипетський сфінкс, сиділа на сторожі спокою свого архаїчного спадку. А пильнувати і справді було що – адже на самому денці скрині, щільно замотане у папір а потім у святкову тернову хустку, лежало царське золото. Дві монети вартістю п‘ятнадцять карбованців кожна справжнього червоного золота – це і було сокровенним скарбом для баби, а для нашої родини в образі її сина, невістки та трьох дітлахів – сімейною реліквією, за яку можна було виміняти дві вгодовані курки або підсвинка. І не те щоб ніхто не розумів вартості нашого скарбу, та просто грошей після війни у людей не було… До того ж боялися будь-яких пережитків царської епохи і всього, що з недавнім минулим було пов‘язано. Адже наша баба разом із її десятинами, коровою, кіньми та всякою господарською живністю була чи не найпершою кандидаткою до Сибіру. Врятувала родину вчасна відмова від землі. Як прийшли розкуркулювати, то забрали пару коней до колгоспної стайні, а корова чомусь їм не приглянулась (може що стара була) вивели з шопи тільки теля.
Отож наказав мій тато заховати золото і чекати на кращі часи. Мене, малолітнього хлопчака, приваблювали ті монетки своїм незвичайним сонячним блиском. Коли баба, було, діставала свій скарб із самісінького дна скрині, розмотувала перед моїми очима, здавалось, що то не просто монети, а цілісінькі золоті злитки. І тоді наша сільська хата враз набувала якихось аристократичних рис, спливав у пам‘яті портрет імператора, який я колись побачив на книжковій шафі вчительки Гаєвської.
Взагалі, наша баба жила так би мовити двома історичними епохами: одну з них називаючи «за царату», а іншу – «за совєтів». Вже коли пішов до семирічки і став тлумачити серйозні науки, баба, хитро мружачи очі, запитувала:
- Ану скажи, Сєрґєй, що він таке отой ваш Лєнін? Це неначе як цар, га?
- Бабо! Лєнін, - цитував нашого вчителя історії, - «віддав власть у руки рабочіх і крєстьян»!
- А шоб тебе! І де таких слів набрався? Як не цар – то так і кажи. Голодранець він разом зі своїми рабочіми. Хто! Ну хто мою земельку прибрав до рук? Десять десятин землі над Бугом, які ще моєму дідові належали, - баба артистично здіймала руку в повітря і пальцем показувала у той бік, де знаходилося обійстя голови сільради, - он вони, дружки твого Лєніна, спочатку хазяїв до Сибіру справили, а потім обійстя їхні захопили. А насерубвашіймамі з вами разом та вашим Лєніном!
Після такого емоційного бабиного монологу мені бракувало аргументів і я, вдаючи, що маю багато завдань зі школи, з головою поринав у книги.
Оте поклоніння цареві було для баби своєрідною опозицією до «совєтів», до колективізації, до того нового устрою, що обібрав її родину до нитки. Згодом стара навчилася використовувати свою чітку політичну позицію у нашому родинному побуті. Особливої радості у неї було, коли моя мама збиралася до Ленінграду, щоб провідати сестру. Для баби це був блискучий привід похвалитися іще однією значущою царською реліквією, якої бракувало не те що нашій сім‘ї, а всенькому сільському населенню совєтів. Баба виймала зі своєї скрині заяложену книжечку, яку з особливою інтонацією в голосі називала «пашпорт».
- А що, Надю, то дали тобі бомагу, щоб їхати до Лєнінграду? – Хитро поглядаючи на невістку, цікавилась баба.
- Та дали… - Мама стомлено сідала на лаву і розгортала невеличкий папірець, де стояли її прізвище, ім‘я, рік народження.
Дістати той дозвіл було непросто, бо сільське населення країни жило в резервації: масової паспортизації практично не було. Не один день батько ходив до голови сільради та могоричі носив, аби жінку до сестри на кілька днів з колгоспу відпустили. Ото, коли вже всю душу за той папір витрясуть, вже не радіти, а плакати хотілось. Тоді баба виносила свій пашпорт і казала:
- Ану, Сєрґєй, читай – що там написано?
- Пєлагєя Філімоновна М… год рождєнія 1864, - читав я, а самого так і штрикало щось із середини запитати коли ж то вже баба вмре, щоб дописати у тому царському паспорті рік народження і рік смерті через рисочку, як то в біографіях письменників пишуть.
Але, сказати по правді, я баби трохи побоювався: не раз частувала мене різкою. Та й Сергієм називала лишень тоді, коли потрібно було щось прочитати, а так, в повсякденні, то був я для неї «циганюрою».
ФРОНТ
Фронт обійшов село зі східного боку. Стратегічним місцем для німецьких військ були залізниця, яка знаходилася на правому березі Бугу, та міст.
Наше село, розташоване на лівому березі Бугу, зі сходу та заходу захищене двома невеличкими річками – Ровом та Рівцем. Місцевість болотиста, тому для дислокації військ була не дуже придатною.
Час-від-часу до села навідувалось керівництво ворожого гарнізону, частини якого стояли у Гнівані та Селищах. Як розказувала мама – був у них ґешефт із Бендасом, тодішнім старостою села. Останній мав зуб на совєти та ще який! Адже за колективізації його розкуркулили та заслали разом із родиною до Сибіру. У липні 1941 році Бендас повернувся й почав активно співпрацювати з загарбниками, виконуючи обов‘язки старости.
Бендас виробив свою стратегію у поводженні з новою владою та односельчанами. Він, аби заробити авторитету перед німецькими офіцерами і, разом з тим, нагнати страху на своїх людей, робив так звані «нальоти» на хати. Полюбляв староста навідуватися до нашого двору: у нього були особливі рахунки з татом.
На фоні інших людей жили ми непогано. Дещо лишилося ще із бабиних запасів, мали чимале господарство. Батько працював бригадиром у колгоспі. Не те щоб імпонувала йому радянська ідеологія – не хотів ставити під удар сім‘ю, адже соловецьке «відрядження» нависало над головами багатьох односельчан ще тривалий час. Можливо, Бендас сподівався схилити батька на свій бік, як то вдавалося йому робити із деякими людьми. Однак після кожної розмови зі старостою, батько приходив додому сам не свій а одного разу кинувся на Бендаса з кулаками. От після того і почав водити староста своїх німецьких дружків до нашої хати…
……….
- Накрівай стол! Яйкі, яйкі! – Кричав голомозий офіцер, сідаючи на лавку.
- Ти чула?! – Бендас підійшов до жінки і голосно промовив, - Надєждо! Смаж яєчню та доброго домашнього вина постав. Пан офіцер вино твоє хвалив, казав, що добра ти хазяйка.
Жінка мовчки поралася біля плити і тільки скоса поглядала на гостей: «Добре, що Семен на роботі… А то би ще не втримався та сказав би що не теє. А ти, погань, ще смієш мене задобрювати похвалою отого виродка…»
Два офіцери ласували стравами та голосно про щось розмовляли між собою. Староста сидів мовчки, втупивши очі в тарілку, зосереджено їв.
У хаті крім Наді, баби та немовляти, що спало під грубкою на тапчані, нікого з родини не було. Старші діти, завбачивши гостей, подалися городом до шляху.
Жінки полегшено перевела подих, коли вся компанія встала з-за столу і почала збиратися геть. Але тут заворушився малюк… І не просто заворушився, а скотився з тапчана перекотиполем на долівку і голосно заплакав. Коли малий виповз з-під ковдри, що накрила його з головою, всі побачили смагляве обличчя та чорнюще, мов сажа волосся. Один із офіцерів схопив дитинча за ногу та як заверещить, мов різаний кабан, на всю хату:
- Ціган?! Ціган?!
У матері з переляку відібрало мову… У Гнівані тижнів кілька тому було розстріляно прямо на площі, на очах у людей, двоє малолітніх циганчат. Зате не розгубилася баба. Вона висмикнула хлопчака з рук німця і, б‘ючи себе в груди, на всю хату залементувала: «Онука ж це мій, Сірожка, онука… Який він до біса тобі циган?!»
По тій паузі, що зависла у хаті, було зрозуміло, що німців бабина поведінка спантеличила. Голомозий якось дивно скривився, а потому зайшовся голосним сміхом, показуючи на стару. Адже саме офіцер був свідком, як один із його солдатів кілька днів тому воював із цією ж бабою за гусака. Палажка бігала за німцем з рубанцем по подвір‘ю, аби той віддав птицю. І таки відвоювала!
Отож, посміявшись з баби та поґелґотівши щось на своїй мові, німці подалися з хати.
………
Конфлікт батька з Бендасом не минув безслідно. Однієї ночі за татом прийшли жандарми і забрали до Гніваня під арешт.
Був між арештантами один сільський вчитель, Микола Якович, якого забрали за антифашистську пропаганду. Його найчастіше викликали на допити. Одного вечора вчителя принесли двоє німецьких солдатів всенького у побоях, кинули на жмут соломи. Як тільки двері зачинились, він прохрипів: «Якщо сьогодні не втечемо, то завтра усіх заарештованих відправлять до концтабору, а звідти вже дороги додому не буде».
Тієї ж ночі арештантам таки вдалося утекти. Увесь жовтень утікачі переховувались у кручах над Бугом. Але надходила зима і люди почали замерзати… Вчитель та кілька чоловіків подалися до партизанських загонів. Батько, потайки вночі пробравшись додому, жив якийсь час на горі на хаті. У грудні сорок першого пішов на фронт.
ПОВЕРНЕННЯ
Осені сорок третього року німецька армія відступала. Хоч ішов мені тоді тільки четвертий рік, але запам‘яталась подія підривом мосту через Буг.
Наше село розташоване у кількох кілометрах від мосту, проте вибух був такої потужності, що в хаті аж шибки задзижчали. Я кинувся з переляку до матері, та вона якось дивно усміхнулась і промовила: «Нічого, синку, то тільки міст. Може воно і на краще. Мо‘ скоро війні кінець і батько наш повернеться…»
Тато повернувся наприкінці зими сорок четвертого.
І досі стоїть мені в пам‘ятку напівзігнутий чоловік на милицях у військовій шинелі. Пригадую, як мама підвела до нього і тихо промовила: «Батько». Я його зовсім не пам‘ятав – бачив лише на фото у цивільному одязі поруч з мамою. Чи то образ, намальований у моїй уяві, не співпав із реальним чоловіком, що був мені батьком, а чи просто злякався іще чужого для мене дядька у військовій формі, але перша свідома зустріч з ним закінчилася для мене слізьми.
По закінченню війни до села повернулось небагато чоловіків – більшість загинуло на фронті. А ті односельчани, кого силоміць німцями було вивезено на роботу, повернулися майже всі. Майже – то не означало загинули. І це зрозумів навіть я, тоді своїм ще дитячим розумом, коли, одного разу, мама взяла мене з собою до Антоніни.
………..
- Заходьте, заходьте… Не скидайте чобіт! Я тутечки таку калабаню розвела, що ну! – Антоніна стояла посеред кімнати з засуканою спідницею і лаштувалася мити хату – вода темними калюжками блищала на підлозі.
- Та ми на хвильку, Тоню, зайшли тебе провідати.
Антоніна, на ходу витираючи руки об фартух, підійшла до мами і вони тричі поцілувались. Я з цікавістю розглядав жінку, бо вона таки дуже відрізнялась від наших сільських людей. Перше, що мене не абсолютно вражало в Антоніні – її зачіска. Відрізані по плечі русі коси були завиті у кучері й не покриті хусткою. У нас у селі так було зовсім не заведено ходити. Ми, хлопчаки, між собою називали її артисткою, бо й справді – на фоні сірого сільського життя та відповідного штибу вдяганки-зовнішнього вигляду Антоніна була просто зіркою. Але зачіска, вдяганка – то ще таке… Гребуючи усіма сільськими звичаями, жінку можна було часто зустріти в компанії чоловіків (працювала вона їздовою у колгоспі) та ще й з сигаретою в руках. Баби розпускали язики та таких байок складали про неї, що навіть і ми, діти, дещо про неї знали «таке».
- О… Сірожка твій виріс як! Все він мені в пам‘ятку стоїть в одній льолі, за спідницю твою тримаючись. – Антоніна після цих слів приставила табурет біля мами, сама сіла на лаву і, похиливши голову набік, додала, - але все то з іншого життя, Надю, з іншого: і ти, і Сірожка, і всі мої…
Жінка перевела погляд на великий довоєнний фотознімок, що висів на стіні. Два брати загинули на фронті; батька згноїли в концтаборі. Зі старших дітей залишилась вона одна – доглядала хвору матір та десятирічного брата.
- Вже нічого не зміниш, Тоню, війна… Он мій калікою повернувся, та все як дурний з півроку ходив – що не ніч, то в атаку кидався. Думала, що умом помішався.
Антоніна ніби і не слухала. Зосереджено дивилася на фото. Потім стрімко підвелася й побігла до сусідньої кімнати. За хвильку вбігла з невеличкою ситцевою торбинкою.
- Дивись, Надю! - Жінка розв‘язала тісний вузол торбини.
Золоті сережки, каблучка, годинник пістрявим згортком висипались на скатертину.
- Ось це і це, - Антоніна показала на сережки та ланцюжок, - сама купувала, на зароблені гроші. – А це, - жінка торкнулась до каблучки, годинника, - він дарував.
- Він, це той, певно, що там лишився…
- Він, сердешний, він.
- Хазяїн, що ти на нього робила?
- Син його. Одружитись навіть хтів. Казав, що й батьки не проти. Ой… плохенький такий. Навіть за руку боявся взяти. Я й не туди. А він через рік, як приїхала, та й каже мені «лібе діх» - по-їхньому – любить значить.
- А ти?
- Я… сміюся. А він обручку на палець одягнув та й пішов геть. Всю ніч очей не зімкнула – на ту каблучку роздивлялась. Вранці, хутенько, завбачивши його, хтіла повернути її. А він міцно так взяв мою руку в обидві свої долоні і нічого не сказав, лиш головою похитав, мол, ні, не треба. Боже… Ото після того зі мною як зробилося що. (щоночі Володька мій ввижається – весь у кривлі і кричить так страшно!) І снився мені один і той же сон: ніби стою у Гнівані на станції, прийшла з війни зустрічати його. Ось і потяг. Але не зупиняється, а так на всенькій швидкості летить. А я все за ешелоном біжу, біжу… Володька руку до мене тягне: я ось-ось ніби вже торкаюсь його пальців, ось-ось…
- На міні підірвався Володька твій у сорок третьому. У той рік на село одні похоронки й приходили.
- От і я собі тоді думала, що певно вже немає його. Але ж обіцяла чекати. Видно, і на тому світі про мене думав.
- Ну, а німчик твій що?
- А він, себто Готліб, тінню ходив за мною. Так і так йому кажу: нареченого маю, на фронті він – з вашими воює.
- І не побоялася так сказати?
- А що, чи дурні вони, ті німці? Хоч і платили за роботу мою чесно і не кривдили, але не з доброї волі я робила на них.
- Певно, що так…
- Та знаєш, Надю, час взяв своє. Звикла я до них, чи що… Такі вони, ті Лібхери, як люди були нічого собі. Хазяйка, Ханна, тілько вже за чистоту сильно до нас, заробітчан, присікувалась. А особливо до мене на початку була прямо скаженою.
- Невже била?
- Ні-ні, боронь-боже… То тілько роботою так мордувала, що вже думала не витримаю. І якби ж робота як робота: город копати чи корів доїти. Так ні! Здумалось німкені навчити шити по-їхньому. Ох… і натерпілась я спочатку – пальці були так сколоті, що й одягатись вранці не могла. Із самого світанку та до смерку все тими нитками плутала і плутала. Та й шиття у них таке дивне – геть не таке, як наше. Шиють вони білою заполоччю та по білій тоненькій шматці, скатертини себто майструють. А Ханна була майстринею! Їхали до неї з усіх навколишніх сіл за скатерками та різними викрутасами з ниток. Ну, за півроку я ту науку осилила: вже так шила, що й сама Ханна хвалити стала і доручала скатерки на продаж майструвати. І так мені та справа потім на душу лягла, що почала я сама взори різні придумувати. Шию і думаю собі: «Ось диво яке – а мамка ж казала, що руки в мене не з того місця виросли. Ото б вона тільки побачила, якої чудасії цими руками виробляю!» Але ж хіба могла я до пуття вдома шиття навчитись? Як город та оті капосні свині й вічно руки гімном смердять – що й до Володьки стидалась виходити ввечері.
- Що правда, то правда, Тоню… Я он пішла заміж в п‘ятнадцять років, бо не мала куди подітись. Мама вмерла – залишилися з братом сиротами. Хтіла музики навчитись, та за що його було вчитись? Ото й маю, що діти та свині.
- Та і в них, Надю, свині та господарство ого-го яке! Але понавчались ті німці усе якось до ладу робити, техніки багацько мали на подвір‘ї. Не такі вони чорнороби, як ми. І вбиралися чисто та гарно, і їли всяку всячину з гарного посуду, а не так як у нас – одна миска і шість ложок довкола… Та що тут говорити. Отож я і кажу, як навчилась уже того дивного шиття, то давай Ханна мені на машинці шити показувати. Ну, тут уже справа швидше пішла.
- А Готліб твій, чи як він там звався?
- Готліб… А що він? Було йому вже за тридцять.
- Такий старий проти тебе!
- Я і сама так спочатку думала. Але як вбулася, то таким він мені добрим та гарним здавався, що куди там моєму Володьці до нього братися. З таким можна вік прожити і горя не знати, Надю! Та я така дурна, що де там… Все мені Україна снилась та Володька, та мати. Ой, боже-боже, як же додому хтілось! Ото, бувало, закрию очі і ніби аж бачу хату, вигін, Буг… Отак би і йшла додому пішки, якби хто сказав, що вільна. То тільки і мрій було, що про повернення.
- Але ж відпустили?
- У сорок п‘ятому всіх відпустили. І коли діло дійшло до від‘їзду, вже і не знала: радіти з того чи плакати… Ханна костюм пошила мені з гарного сукна, хазяїн віддав мій заробіток та ще й на дорогу грошей дав. Випроводжали не як собаку яку… І так мені боляче чомусь зробилось! Господи, думала, ну хоч би вже грошей не давали і навіщо мені той костюм?! Виштовхали б за ворота в плечі, то я би додому бігла. А так… стою на станції й плачу, Надю, плачу! Яка ж дурна, думаю, ну лишалась би й жила зі своїм Готлібом й горя не знала. Але, сльози втираю, та заспокоюю себе – ми ж перемогли війну, та у нас тепер буде в сто разів краще, ніж у цих німців.
Антоніна тремтячими руками схопила цигарку і закурила.
- Тоню, а що, в тій Германїї всі жінки курять?
- Та ні… По правді сказати, за весь час, що там була, то бачила небагато жінок, що курять і то – в городі. Ти, певно, думаєш, що я цю паскудну звичку «звідти» привезла? – Тоня якось дивно усміхнулась і, гасячи цигарку об лавку, продовжила розповідь, - як опинилась вже на нашому кордоні, ото наче по мені хто сокирою рубанув. Тільки й миготять мені в очах шинелі-шинелі-шинелі. Бачила я ту післявоєнну руїну і в Німеччині, і в Польщі, але, що довелося побачити в нас, то помилуй Господи... Страх. Ото, Надю, як переходила від одного товарняка до іншого, вполювали мене двоє солдатиків (я їх ще у вагоні запримітила – все вилуплювались на мене). Перш, ніж наругу чинити, по голові мене били, доки не знепритомніла. Коли прийшла до тями, один з них мені папіроску в руки вкладає й каже «пакурі, пакурі - палєгчаєт». Я закашлялась, а він криком до мене: «курі, скатіна». Ото, Надю, з тої пори я курю… Давлюсь димом і курю… А може, Надю, правду ті виродки сказали? А може, Надю, стане мені легше? А може, Надю!!!
Антоніна упала грудкою на лаву, безголосо заплакала.
